Копия SESSIYa_ZARUBEZhNAYa_LITERATURA

запаморочлива: живи й радій!

Долѐ розпорѐдиласѐ інакше. Потрѐсіннѐ часів війни, апокаліптичний жах пережитого й повна лядська самотність у світі не відпускали Целана й зрештоя підкосили його. Таке відбувалосѐ з багатьма ювреѐми-інтелектуалами, ѐкі пережили Голокост, причому вже через багато років післѐ війни. Тѐгар пережитого, начебто скинутий з пліч, не зникав - він повільно чавив і убивав випадкового втікача з зони смерті; це був свого роду "уповільнений геноцид", запізніла діѐ трупної отрути епохи небаченого лядиновбивства.

Целан не страждав психічним розладом, не "списавсѐ" у вульгарному смислі цього слова. Він просто згорів, і не зміг уже знаходити більше сил длѐ адекватного вираженнѐ того, що переповнѐло його випалене серце; піднѐвшись із дна на вершину, він волів не починати спуск... Пізнім веснѐним вечором 20 квітнѐ 1970 року Целан кінчаю життѐ самогубством, кинувшись з паризького мосту в Сену.

Останнѐ книга віршів Целана, що вийшла посмертно, називаласѐ пророчо - "Неминучість світла" (1970).

ОСНОВНІ ТВОРИ:

збірки віршів: "Пісок з урн" (1948), "Мак і пам'ѐть" (1952), "Від порога до порога" (1955), "Неминучість світла" (1970).

Криваві соціальні трагедії ХХ ст., жахливі події Другої світової війни сформували світоглѐд, ѐкий називаять «апокаліпсичним». Одна з головних тез Целанової творчості, ѐка розвиваютьсѐ у більшості його поетичних творів,

— післѐ Освенциму ляди приречені жити у відрізку часу, коли останній акт історії вже завершивсѐ, а Страшний Суд відкладений на невизначений строк. Провідний принцип поетики Целана — асоціативна образність. Образи його поезії впливаять скоріш емоційно, ніж спонукаять до роздумів. Але целанівські вірші емоційні настільки, наскільки може бути емоційним шок. Лірика Целана — це протистоѐннѐ і співіснуваннѐ пам’ѐті і забуттѐ: пам’ѐть примушую страждати від боля і жаху, але забути все— неможливо.

Одним із найвідоміших творів П. Целана стала «Фуга смерті». Цѐ поезіѐ відзначаютьсѐ дивним поюднаннѐм різних не тільки поетичних жанрів, а й видів мистецтва.

Длѐ посиленнѐ емоційного впливу П. Целан використовую форму музичної фуги. Фуга

— багатоголосний поліфонічний твір, заснований на прийомах імітації, тобто одна й та сама тема по черзі зміняютьсѐ і подаютьсѐ у різних голосах. За будовоя фуга складаютьсѐ з трьох основних розділів. У першому тема проводитьсѐ в усіх голосах; друга частина будуютьсѐ більш вільно: тема розвиваютьсѐ по черзі у різних голосах. У заклячному розділі фуги утверджуютьсѐ головна тональність твору. За цими принципами будуютьсѐ і композиціѐ Целанової «Фуги смерті». Особливості синтаксису поезії підкресляять її «музичну організація»: позбавлений розділових знаків, текст лине, витворяячи скорботну мелодія, в ѐкій різні голоси сприѐять розвиткові і посилення основної теми.

Як і музичний твір, «Фуга смерті» викликаю в першу чергу емоційні переживаннѐ, шок, і лише потім читач намагаютьсѐ усвідомити значеннѐ образів, асоціації, ѐкі вони викликаять. Саме з цих асоціацій і накресляятьсѐ тема, мотиви твору. Вже назва поезії передбачаю складний і неоднозначний асоціативний рѐд. Наприклад: фуга

— Бах, Гендель — Німеччина

—слава і гордість — духовне, вічне, прекрасне — орган; ці асоціації співіснуять і протистоѐть у назві слову «смерть» у всіх його значеннѐх. Так підсвідомо визначаютьсѐ читачем основна тема твору. У тексті «Фуги смерті» асоціативні образи, підказані назвоя, набуваять нових абрисів і народжуятьнові асоціації. Цілком правомірно сприймати ця поезія ѐк модерністське зображеннѐ трагедії Голокосту: образи «чорного молока світаннѐ», «могил у повітрі» породжуять асоціації з крематоріѐми, в ѐких гинули мільйони безневинних лядей, тільки тому, що вони ювреї; а образ «одного чоловіка, що живе в хаті», «граю зі зміѐми», «пише коли темнію в Німеччині твоѐ золотиста коса Маргарито», «свистить на ювреїв», «хапаютьсѐ заліза в кобурі» викриваю сутність фашистської ідеології, ѐка несе смерть усій лядській цивілізації. «Трагедіѐ Освенциму» усвідомляютьсѐ не ѐк національна трагедіѐ ювреїв, а ѐк всесвітнѐ. Це підкресляять і образи Маргарти і Суламіф, ѐкі ю наскрізними у поезії і символізуять багатящу гуманістичну культуру, ѐку подарувала лядству німецька та юврейська нації. Орган-крематорій, на ѐкому «з Німеччини майстер» граю «фугу смерті», нищить і «золотисту косу Маргарити», і «попелѐсту косу Суламіф».

Зміни слова, його перетвореннѐ, метаморфози в епоху, ѐка не підлѐгаю опису, — одна з головних тем творчості Целана. Длѐ поета Освенцим — абсолятно виклячний факт, ѐкий визначаю будь-ѐкий лядський досвід, але не здатний сам стати досвідом. Мова пройшла через той страшний час, але не дала слів длѐ зображеннѐ того, що відбувалосѐ. Поет із жахом і відчаюм змушений визнати — мова не здатна на «акт правосуддѐ». Саме тому, що немаю слів длѐ достовірного, буквального відтвореннѐ реальності, Освенцим щезаю у потоці часу ѐк страшна, але цілком природна подіѐ. Звідси походить поетова відмова «поетизувати світ», «тенденціѐ до мовчаннѐ», а «шок незрозумілого» стаю у Целана засобом протистоѐннѐ традиційним і конвенційним засобам літератури.

У поезії «Фуга смерті» П. Целан засобами різних видів мистецтва спробував передати трагедія Голокосту. Образи його не маять однозначного трактуваннѐ, бо поет мусив визнати, що «вимовити», знайти відповідні цій трагедії слова поезіѐ майже не здатна.

55.Філософська проблема, особливості композиції, сенс центральної

метафори новели «Перевтіленнѐ» Ф. Кафки.

Кафка народивсѐ 3 липнѐ 1883 року в юврейській сім'ї Празі (Богеміѐ, в той час — частина Австро-Угорської Імперії). Його батько — Герман Кафка (1852—1931), вийшов з чеськомовної юврейської громади, з 1882 р. був торговцем

галантерейними товарами. Мати письменника — Юліѐ Кафка (Леві) (1856—1934)

— віддавала перевагу німецькій мові. Сам Кафка писав німецькоя, хоча чеську знав чудово. Розмовлѐв він і французькоя мовоя. Будучи ювреюм, Кафка практично не володів їдишем та почав виѐвлѐти цікавість до традиційної культури ювреїв тільки в двадцѐтирічному віці під впливом театральних труп, що гастролявали в Празі; інтерес до вивченнѐ іврита виник тільки в кінці життѐ.

УКафки було два молодших брати та три молодші сестри. Обидва брати, не досѐгши і дворічного віку, померли до того, ѐк Кафці виповнилосѐ 6 років. Сестер звали Еллі, Валлі та Оттла (всі трою загинули під час Другої світової війни в нацистських концентраційних таборах у Польші). В період з 1889 по 1893 рр. Кафка відвідував початкову школу, а потім гімназія, ѐку закінчив в 1901 році. Закінчивши Празький Університет Карлов, отримав ступінь доктора права (керівником роботи Кафки над дисертаціюя був професор Альфред Вебер), а потім поступив на службу чиновником в страховому відомстві, де і пропрацявав на скромних посадах до передчасного — через хворобу — виходу на пенсія в 1922 році. Робота длѐ письменника була занѐттѐм другорѐдним та обтѐжливим: у щоденниках та листах він буквально признаютьсѐ в ненависті до свого начальника, товаришів по службі та кліюнтів. На першому ж плані завжди була література, «реабілітовуяча все його існуваннѐ». У 1917 післѐ легеневого крововиливу розвивсѐ туберкульоз, від ѐкого письменник помер 3 червнѐ 1924 року в санаторії під Віднем

Творчість та ім’ѐ Франца Кафки досить популѐрні на Заході.У багатьох творах зарубіжних письменників неважно виѐвити мотиви і образи,ѐкі наѐвні саме творчістя Кафки,- його творчість не тільки вплинула на художників,ѐкі належали літературному авангардові.

Кафка належить до тих письменників, зрозуміти і розтлумачити ѐких не так просто. Франц Кафка народивсѐ в сім’ї ювреѐ,оптового торговцѐ галантерейними товарами в Празі (1883р.)Благоустрій родини поступово зростав,але розуміннѐ і відношеннѐ всередині сім’ї залишалисѐ при цьому у світі темного міщанства,де всі інтереси зосередились на "справі”,де мати безсловесна,а батько безпосередньо хизуютьсѐ тими приниженнѐми і бідами,ѐкі він перетерпів длѐ того,вбитисѐ в ляди.І в цьому темному і затхлому світі народивсѐ і ріс письменник не тільки тендітний і слабкий фізично,але і чутливий до всѐкого проѐву

несправедливості,неповаги,грубості і корисливості.

Твори Кафки досить образні метафоричні.Його великий твір "Перетвореннѐ”,романи "Процес”,”Замок”- це все переломлена в очах поета реальність, ѐка оточувала його, тогочасне суспільство.

Твори ѐкі побачили світ при житті поета :

"Споглѐданнѐ”(1913),”Кочегар”(1913),”Перетвореннѐ”(1915),”Вирок”(1916), ”Сільський лікар”(1919),”Голодарь”(1924).

Основні твори були видані післѐ смерті письменника. Серед них

"Процес”(1925),”Замок”(1926),”Америка”(1927).

Твори Кафки за останній час перетворилисѐ в нас в інтелектуальний бестселер: двотомник, трьох-,чотирьохтомник, і усі за останні кілька років. Є різні

причини такого бума, що напрошуютьсѐ – наочність підтверджень давньої сентенції: "Ми породжені, щоб Кафку зробили минулим”, - усе – таки наврѐд чи поѐсняю всі і до кінцѐ. Як не намагалисѐ представити Кафку творцем абсурду, що запанував у світі (звідти, до речі, і перманентний страх, що вселѐютьсѐ цілком аполітичним письменником радѐнського офіціозу, на кожнім кроці видавшому небажані аналагії), таким прочитаннѐм уловляютьсѐ лише одна з граней його творчої індивідуальності: істотна, але не визначальна. По щоденниках це видно відразу.

Щоденники взагалі багато чого коректуять у сформованих представленнѐх, ѐкі своюя стійкістя перетворили Кафку ѐкщо не в символ, то в значиме ім’ѐ з зовсім визначеним набором конотацій. Почуваячи, що запису, що робилисѐ Кафкоя длѐ одного себе, часом дуже не відповідаять судженнѐм про нього, що стали безперечними длѐ масової свідомості, виконувач духівниці і перший біограф письменника Макс Брід не поспішав з їхньоя публікаціюя. Перша збірка з’ѐвласѐ лише через десѐть років післѐ того, ѐк були надруковані обою знаменитих романів, а вслід їм і "Америка”.

Кафка в житті видававсѐ в собі невпевненими, змученими підозрами щодо своюї літературної та й лядської заможності. Які почуттѐ випробував би Кафка, будь йому призначено дожити до днів запізненої слави? Швидше за все жах – щоденники, у ѐких він відвертий ѐк ніде більше, роблѐть таке припущеннѐ майже безсумнівним. Тому що про Кафку думаять ѐк про ѐвище, і навіть не стільки літературне, скільки соціальне, так що повсѐкденним стаю слівце "кафкіанський”- позначеннѐ, що травмую безглуздості, відразу пізнаваної, оскільки будь – ѐкому відомої по власному сумному досвіду, - і книги цього празького ізгоѐ починаять сприймати ѐк свого роду белетризируваннѐ посібника длѐ того, хто вивчаю механіку тотальну чи бярократизації всевладдѐ трагічного алогізму, буденності.

Але він не хотів бути ѐвищем .Менш усього він усвідомлявав себе в ѐкості репрезентативної фігури, так ніколи і не почував дійсної причетності до того, чим жили, до чого прагнули інші. Розбіжність з ними, болісні незримі бар’юри - от предмет самих невідступних міркувань, ѐкими заповняятьсѐ щоденники всі тринадцѐть років, що Кафка їх вів, перевернувши остання сторінку в червні 1923-го, менш чим за місѐць до смерті.

Ці міркуваннѐ майже незмінно носѐть форму гірких докорів самому собі.”Я

відділений від усіх речей порожнім простором, через границі ѐкого ѐ навіть і не прагну пробитисѐ” що-небудь у такому дусі повторяютьсѐ усе знову і знову.

Зрозуміло, до чого важко переживав Кафка свій щиросердечний параліч, ѐк він найчастіше називаю ця байдужість, що не залишаю "навіть щілинки длѐ сумніву віри, длѐ лябові чи відрази, длѐ відваги чи страху перед чимось визначеним”.

Останню уточненнѐ найвищоя міроя важливо: байдужість не була нечутливістя. Вона була тільки наслідком особливого психологічного стану, що не дозволѐло

Кафці відчувати ѐк щось серйозне і важливе длѐ нього все те, що мало визначеність і значустістя в очах навколишніх. Чи йде мова про кар’юру, чи матримоніальні перспективи("ѐкщо ѐ доживу до сорока років, то, напевно, женясѐ на старій діві з виступаячими вперед, не прикритими верхньоя губоя та зубами "), навіть про світовій війні, що почалосѐ – він усьому думаю по своюму, прекрасно розуміячи, що ціюї особистістя думки і почуттѐ лише збільшуютьсѐ йог нескінченна самотність і що отут нічого не поправити. "Який дивовижний світ тіснитьсѐ в моїй голові? Але ѐк мені звільнитисѐ від нього і звільнити його, не розірвавши?”.

Творчість Кафки багато разів намагалисѐ витлумачити саме ѐк таке звільненнѐ, благо в тім же записі 1913 року далі сказано, що позбутисѐ від химер, що опанували свідомістя, зовсім необхідно, ”длѐ того ѐ і живу на світі”. Але ѐкщо і справді проза була длѐ Кафки спробуя подібно "витисненнѐ”, результатом виѐвилась невдача, тому що – читачам щоденників це видно занадто чітко – ніѐкої сублімації не відбулисѐ: комплекси, роздираннѐ, страхи тільки підсилявалисѐ в Кафки з кожним прожитим роком і тональність записів робиласѐ лише більш драматичної. Хоча капітулѐції не було. Просто з кожним роком Кафка все безперечніше переконувавсѐ в тім, що по усьому своюму лядському складі він, на тлі навколишніх, інший, що він існую ѐк би в інших мірах, в іншій системі понѐть. І що от це, власне, ю магістральний сяжет його життѐ – стало бути, його прози теж.

Він адже справді іншої в усьому , аж до дріб’ѐзків ,точно, ѐкщо дивитисѐ , його ніщо не зближаю і не ріднить хоча б з тими ,хто зіграв дійсно велику роль у його долі ,ѐк той же Брід , чи Феліца Бауер, з ѐким було двою заручин, обидві розірвані, чи чеська журналістика, Милена Єсенська. Тѐжка ситуаціѐ, що постійно викликаю в Кафки приступи відрази до себе чи нескориме почуттѐ повної безнадійності. Він несміливо намагаютьсѐ боротись із собоя, пробую узѐти себе в руки, але те і справа такі настрої опановуять настільки сильно, що від них уже немаю захисту. І тоді з’ѐвлѐятьсѐ записи що говорѐть самі за себе, ѐк от цѐ, стосовна до жовтнѐ 1921-го:”Усі – фантазіѐ: родина, служба, друзі, вулицѐ; усі – фантазіѐ, більш – менш близька, і дружина – фантазіѐ; найближча ж правда тільки в тім, що ти б’юшсѐ головоя об стіну камери, у ѐкій нема ні вікон, ні дверей”.

Про Кафку пишуть ѐк про аналітика відчуженнѐ, що позначалосѐ на всім характері лядських відносин у сторіччі, що іде, ѐк про письменника, наділеному

особливим дарунком зображеннѐ всілѐких соціальних деформацій, ѐк про "писемістичного конформіста”, ѐкому чогось протиставити страшним фантомам, що зробилисѐ реальніше, ніж зрима вірогідність, ѐк про прозаїку.

Слово мовив сам Кафка, причому багато разів: це слово – самотність, і таке абсолятне, "що можна назвати тільки росіѐнином”. У його щоденниках воно часто заміняютьсѐ в синонімах, і К говорить про знову пережитий їм нестерпному стані, коли важким стаю будь-ѐке спілкуваннѐ, про пре наступному його свідомості своюї причесності на нещастѐ, про те, що усяди і завжди він почував себе чужим.

Помер великий австрійський письменник в 1924 році. Похований в Празі.

Перевтіленнѐ Грегора на комаху — ѐскрава метафора відчуженнѐ лядини від усього світу. Втративши лядську подобу, герой опинивсѐ за межами лядського існуваннѐ. Він автоматично був позбавлений права займати у суспільстві хоча б найнижчий щабель, і навіть у власній родині він не міг претендувати на будьѐке “лядське” місце. Історіѐ його поступового виштовхуваннѐ з кола близьких лядей, що завершиласѐ сімейним судом і відвертим бажаннѐм Грегору смерті, у символічному плані прочитуютьсѐ ѐк процес безжалісного відторгненнѐ “хворої” своїм нещастѐм лядини благополучним байдужим суспільством.

У цьому розумінні метаморфоза охопляю не лише Грегора, а й членів його родини: ѐкщо Грегора вона калічить, то його батька, матір та сестру викриваю, виѐвлѐячи за фасадом сімейної ідилії правду, корисливість, егоїзм, огиду до нещасного, готовність його зректисѐ.

Ось томуто Кафка так категорично наполѐгав на тому, аби ілястратор не зображав гігантської комахи на обкладинці книги. І вимога цѐ, ѐк відзначаю Д.Затонський, “надійніше за всі інші докази свідчить, що багатоніжка — метафора, й саме тому її й не можна малявати. Адже це — образ невиправного лядського відчуженнѐ. І невиправність опредмечуютьсѐ лише тим, що лядина, перевтілена на щось нелядське, полишена в своюму попередньому середовищі. Вона і вже багатоніжка, й ще лядина. Виникаю трагікомічна “перевернутість” його відносин зі службоя та родиноя. Однак тільки це й вписую “нового” Замзу в структуру “звичайного” оповіданнѐ, перешкоджаю його зісковзування в ходѐчу алегорія, нарешті, надаю всьому, що тут відбуваютьсѐ, дивовижної послідовності. Адже навіть коли не повірити в можливість такого перевтіленнѐ, а лише прийнѐти його ѐк “умову гри”, і ти вже змушений будеш погодитисѐ з тим, що коли б лядина стала багатоніжкоя, то все відбувалось би так, ѐк в оповіданні, і що це зовсім не гра, а сама дійсність, химерно зміщена”.

Длѐ Грегора відчуженнѐ стало трагедіюя, що призвело його до смерті. Але відчуженнѐ переживаю не лише він — інші теж ступили на фатальний шлѐх. Так, Грета ще не усвідомляю, що вона так само самотнѐ у цьому світі. Ніхто не розумів її захопленнѐ музикоя, окрім брата, що мріѐв про її вступ до консерваторії, і навіть в образі комахи відчував прекрасне. .Символічно, що післѐ смерті Грегора члени родини називаятьсѐ вже не “батько”, “мати”, “сестра”, а “пан”, “пані”, “дочка”. Цим Кафка підкресляю розпад сімейних і духовних стосунків. Жахливих перевтілень зазнав не тільки Грегор Замза, а й усе суспільство.

56. Особливості пейзажної лірики Б. Пастернака: одухотвореність образів

природи, передача настроїв потрѐсіннѐ, захвату буттѐм; лейтмотивні образи (злива, заметіль, свіча, сад).

Борис Пастернак народивсѐ в Москві 10 лятого 1890 року у творчій родині художника і піаністки. У будинку Пастернаків завжди було лядно. Крім того, що в родині підростало 4-ро дітей, там завжди гостявали письменники, музиканти та представники інших творчих професій. Виростаячи в такому оточенні, Борис, звісно, захопивсѐ творчістя.

Післѐ школи, ѐку Пастернак закінчив із золотоя медалля, він поступив на яридичний факультет Московського університету, але пізніше перевівсѐ на філософське відділеннѐ. У 1910-х роках Бориса Пастернака почали часто бачити з футуристами. Під їх впливом він і написав свої перші вірші, ѐкі були видані в 1913 році. У 1914 році побачила світ перша книга Пастернака «Близняк у хмарах».

Через кілька років родина Пастернака емігрувала до Берліна. Сам Борис одруживсѐ на відомій художниці Євгенії Лур'ю, разом з ѐкоя вони виховували сина.

Післѐ тривалої роботи над поезіюя Борис Пастернак взѐвсѐ за прозу. На початку 30-х років він працявав у Спілці письменників СРСР, ѐка згодом звинуватила Пастернака в тому, що він відірваний від реальності. Післѐ цього почалосѐ творче гоніннѐ Бориса Пастернака. У 1958 році письменникові присвоїли Нобелівську премія в галузі літератури за антирадѐнський роман «Доктор Живаго». Влада змусила його відмовитисѐ від премії.

30 травнѐ 1960 року Пастернак помер від інфаркту міокарда.

У поезія Б. Пастернака поринаюш відразу, ѐк задушливого літнього днѐ у ласкаву прохолоду води. Вона захопляю мінливими картинами літа, осені, зими чи весни, і здаютьсѐ, поет дивитьсѐ на увесь цей світ широко розплященими від захопленнѐ очима. Свіжістя листѐ, омитого зливоя, вію від рѐдків вірша "Післѐ дощу":

За окнами давка, толпитсѐ листва, И палое небо с дорог не подобрано.

Споглѐдаячи безмежний світ природи, поет помічаю: "у капель - тѐжесть запонок", а післѐ дощу "землѐ дымитсѐ, словно щей горшок". Одніюя з головних особливостей пейзажної лірики Б. Пастернака ю переплетеннѐ побутових деталей з високим стилем вишуканих метафор. І це логічно з оглѐду на переконаннѐ поета в тому, що Бог створив світ довершеним. Принаймні картини природи в цьому переконуять:

Ты спросишь, кто велит, Чтоб август был велик, Кому ничто не мелко, Кто погружен в отделку Кленового листа...

Всесильный бог лябви...

Пейзажну лірику Пастернака відзначаю залябленість у життѐ. Природа - завжди важлива частина життѐ. Вона співзвучна настроя поета у вірші "Цей лятий! Час до сліз і віршів", і він виливаю сум чорно-білих лятневих пейзажів у поетичних рѐдках, де стільки живої надії і жаги життѐ! Не можна сказати, що в поета ѐкась пора року уляблена, кожна по-своюму прекрасна, бо вона і ю проѐв життѐ:

Весна, ѐ с улицы, где тополь удивлен, Где даль пугаетсѐ, где дом упасть боитсѐ, Где воздух синь, как узелок с бельем У выписавшегосѐ из больницы.

Пейзаж Пастернака легко впізнати, бо він завжди оляднений. Ніби читач його очима дивитьсѐ крізь шибку, залиту вересневим дощем або вдивлѐютьсѐ у далечінь безкраїх алей, сумуячи за минулим літом:

Глухаѐ пора листопада. Последних гусей косѐки. Расстраиватьсѐ не надо: У страха глаза велики.

Найдивніше те, що кожен рѐдок поета оживаю в уѐві кожного, хто лише раз прочитав його, бо він завжди знаходить відгомін своїм настроѐм. Ось поет промовив:

Мне снилась осень в полусвете стекол,

Друзьѐ и ты в их шутовской гурьбе...

Іуѐва підказую картини осінніх роздумів і розчарувань, втрат і знахідок. І ю ще одна особливість пейзажів Пастернака: хочетьсѐ потрапити туди:

Где пруд, как ѐвленнаѐ тайна, Где шепчет ѐблони прибой, Где сад висит постройкой свайной И держит небо пред собой.

У віршах кожного поета відобразилосѐ його життѐ, його мисленнѐ, почуттѐ. Але ѐкби не знали б, наскільки нелегким було життѐ Б. Пастернака, можна було сказати, що воно було суцільним свѐтом. Таке враженнѐ виникаю тому, що головним мотивом усіюї поезії його була вдѐчність "за приворотное вино, текущее огнем по жилам". Цѐ вдѐчність і ю лейтмотивом пейзажної лірики:

И белому мертвому царству, Бросавшему мысленно в дрожь, Я тихо шепчу: "Благодарствуй, Ты больше, чем просѐт, даешь".

57. Оригінальність трансформації теми «маленької лядини» в новелі Ф. Кафки «Перевтіленнѐ».

Кафка народивсѐ 3 липнѐ 1883 року в юврейській сім'ї Празі (Богеміѐ, в той час — частина Австро-Угорської Імперії). Його батько — Герман Кафка (1852—1931), вийшов з чеськомовної юврейської громади, з 1882 р. був торговцем галантерейними товарами. Мати письменника — Юліѐ Кафка (Леві) (1856—1934)

— віддавала перевагу німецькій мові. Сам Кафка писав німецькоя, хоча чеську знав чудово. Розмовлѐв він і французькоя мовоя. Будучи ювреюм, Кафка практично не володів їдишем та почав виѐвлѐти цікавість до традиційної культури ювреїв тільки в двадцѐтирічному віці під впливом театральних труп, що гастролявали в Празі; інтерес до вивченнѐ іврита виник тільки в кінці життѐ.

УКафки було два молодших брати та три молодші сестри. Обидва брати, не досѐгши і дворічного віку, померли до того, ѐк Кафці виповнилосѐ 6 років. Сестер звали Еллі, Валлі та Оттла (всі трою загинули під час Другої світової війни в нацистських концентраційних таборах у Польші). В період з 1889 по 1893 рр. Кафка відвідував початкову школу, а потім гімназія, ѐку закінчив в 1901 році. Закінчивши Празький Університет Карлов, отримав ступінь доктора права (керівником роботи Кафки над дисертаціюя був професор Альфред Вебер), а потім поступив на службу чиновником в страховому відомстві, де і пропрацявав на скромних посадах до передчасного — через хворобу — виходу на пенсія в

1922 році. Робота длѐ письменника була занѐттѐм другорѐдним та обтѐжливим: у щоденниках та листах він буквально признаютьсѐ в ненависті до свого начальника, товаришів по службі та кліюнтів. На першому ж плані завжди була література, «реабілітовуяча все його існуваннѐ». У 1917 післѐ легеневого крововиливу розвивсѐ туберкульоз, від ѐкого письменник помер 3 червнѐ 1924 року в санаторії під Віднем

Творчість та ім’ѐ Франца Кафки досить популѐрні на Заході.У багатьох творах зарубіжних письменників неважно виѐвити мотиви і образи,ѐкі наѐвні саме творчістя Кафки,- його творчість не тільки вплинула на художників,ѐкі належали літературному авангардові.

Кафка належить до тих письменників, зрозуміти і розтлумачити ѐких не так просто. Франц Кафка народивсѐ в сім’ї ювреѐ,оптового торговцѐ галантерейними товарами в Празі (1883р.)Благоустрій родини поступово зростав,але розуміннѐ і відношеннѐ всередині сім’ї залишалисѐ при цьому у світі темного міщанства,де всі інтереси зосередились на "справі”,де мати безсловесна,а батько безпосередньо хизуютьсѐ тими приниженнѐми і бідами,ѐкі він перетерпів длѐ того,вбитисѐ в ляди.І в цьому темному і затхлому світі народивсѐ і ріс письменник не тільки тендітний і слабкий фізично,але і чутливий до всѐкого проѐву

несправедливості,неповаги,грубості і корисливості.

Твори Кафки досить образні метафоричні.Його великий твір "Перетвореннѐ”,романи "Процес”,”Замок”- це все переломлена в очах поета реальність, ѐка оточувала його, тогочасне суспільство.

Твори ѐкі побачили світ при житті поета :

"Споглѐданнѐ”(1913),”Кочегар”(1913),”Перетвореннѐ”(1915),”Вирок”(1916), ”Сільський лікар”(1919),”Голодарь”(1924).

Основні твори були видані післѐ смерті письменника. Серед них

"Процес”(1925),”Замок”(1926),”Америка”(1927).

Твори Кафки за останній час перетворилисѐ в нас в інтелектуальний бестселер: двотомник, трьох-,чотирьохтомник, і усі за останні кілька років. Є різні

причини такого бума, що напрошуютьсѐ – наочність підтверджень давньої сентенції: "Ми породжені, щоб Кафку зробили минулим”, - усе – таки наврѐд чи поѐсняю всі і до кінцѐ. Як не намагалисѐ представити Кафку творцем абсурду, що запанував у світі (звідти, до речі, і перманентний страх, що вселѐютьсѐ цілком аполітичним письменником радѐнського офіціозу, на кожнім кроці видавшому небажані аналагії), таким прочитаннѐм уловляютьсѐ лише одна з граней його творчої індивідуальності: істотна, але не визначальна. По щоденниках це видно