Копия SESSIYa_ZARUBEZhNAYa_LITERATURA
.pdfтепер такої сили і такої виразності, що він не знав, куди подітисѐ від своюї туги». Теоріѐ Раскольникова, її антигуманний сенс Суть своюї теорії Родіон Раскольников розкриваю в розмові зі слідчим Порфиріюм
Петровичем, коли поѐсняю «ідея», викладену ним у статті, опублікованій раніше. На його думку, лядство поділѐютьсѐ на дві неоднакові частини: «тремтѐчі створіннѐ» й «ті, хто право маю». Нижчий розрѐд («тремтѐчі створіннѐ») — це загальна маса, призначеннѐ ѐкої бути законослухнѐними громадѐнами, таким собі «будівельним матеріалом» історії. Вищий розрѐд («ті, хто право маю») покликаний очолявати й спрѐмовувати лядський загал, нездатний самостійно змінити свою життѐ. Такі ляди руйнуять сьогоденнѐ в ім’ѐ майбутнього, протистоѐть консервативній масі, усталеному способу життѐ, старим традиціѐм і законам. Раскольников дійшов висновку, що вони перебуваять поза межами добра й зла (згодом назву «По той бік добра і зла» обрав длѐ своюї роботи Ф. Ніцше). Лядські етичні норми їх не стосуятьсѐ, тому, на думку Раскольникова, «незвичайна» лядина «маю право... тобто не офіційне право, а сама маю право дозволити своюму сумління переступити... через деѐкі перешкоди, і юдино в тому лише разі, коли виконаннѐ її наміру (іноді, може, рѐтівного длѐ всього лядства) цього потребуватиме». Тут страшне слово «убивство» («кров», «смерть») хитро замінено на «гладеньку» й недратівливу формулу «деѐкі перешкоди», але суті справи це не мінѐю.
Зауважимо, що подібна «словесна еквілібристика» застосована далі також щодо «заспокійливо-наукового» слова «відсоток». Ось так і розвінчуютьсѐ ганебна сутність усіх звірѐчих «теорій», прихована за зручними словечками й формулами на кшталт «переступити... через деѐкі перешкоди» замість прѐмого — «убити лядину» або «певний відсоток лядей мусить іти» замість «хтось повинен загинути». І робить це саме той, чий розум теж отруюний подібноя теоріюя, — Раскольников. Ось ѐк він співчуваю горя п’ѐненької дівчини, ѐку щойно врѐтував від зазіхань хтивого незнайомцѐ: «Сердешна дівчинка! Прийде до пам’ѐті, поплаче, потім мати дізнаютьсѐ... Спочатку лѐпасів надаю, а потім висіче, болѐче і з ганьбоя, може й прожене... А не прожене, однаково проняхаять Дар’ї Францівни, і почне швендѐти моѐ дівчинка туди й сяди. А там невдовзі лікарнѐ (і це завжди в тих, ѐкі в матерів живуть дуже чесних і потай від них погуляять), ну а далі... а далі знову лікарнѐ... вино... шинки... і ще лікарнѐ... років через два-три каліка, а всього й прожила дев’ѐтнадцѐть або вісімнадцѐть років од сили...» Проте раптом Родіон забуваю про співчуттѐ й умить стаю циніком: «Тьху! А нехай! Це, кажуть, так і повинно бути. Якийсь відсоток, кажуть, повинен йти щороку...
кудись... до чорта, мабуть, щоб інших освіжати і їм не перешкоджати. Відсоток! А чудні, справді, у них ці слівцѐ: вони такі заспокійливі, наукові. Сказано: відсоток, отже, і тривожитись нема чого. От коли б ѐкесь інше слово, ну, тоді... було б, може, не так спокійно... А що, коли й Дунечка ѐкось у відсоток потрапить!Коли не в той, то в інший?..» Отже, будь-ѐка нелядська «теоріѐ», застосована до рідної лядини (у цьому випадку — до сестри Дуні), перестаю бути привабливоя,
оголяю своя звірѐчу суть. Повертаячись безпосередньо до теорії Раскольникова, зауважимо, що в романі простежуютьсѐ різко негативне ставленнѐ автора не лише до факту злочину, а й до його теорії ѐк філософської побудови. Прикрита красивими фразами про необхідність оновленнѐ життѐ суспільства (а оновлявачами, за Раскольниковим, ю «ті, хто право маю»), цѐ теоріѐ ю звірѐчоя й антигуманноя за самоя своюя суття. Так, у момент душевного напруженнѐ хворий і роздратований розмовоя із Сонея Мармеладовоя Родіон прохопляютьсѐ про справжні мотиви виникненнѐ його теорії: «Волѐ і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтѐчими створіннѐми і над усім мурашником!.. От мета! Пам’ѐтай це! Це мою тобі напутню слово!» Можливо, хтось скаже, що ця думку висловила хвора лядина і вона зробила це назло, але ж усе одно — сказане слово маю ѐкусь незбагненну властивість справджуватисѐ.
Теоріѐ Раскольникова маю філософські, соціальні та психологічні корені. Почнемо з того, що її основу становлѐть «незавершені ідеї», ѐкі «висіли в повітрі» десь у середині XIX ст., у часи створеннѐ роману. В епілозі автор порівняю їх зі страшними вірусами-трихінами, що ведуть лядство до самознищеннѐ. Хворому Раскольникову «привиджувалосѐ, що весь світ приречений у жертву ѐкійсь страшній, нечуваній і небаченій ѐзві-моровиці. Ляди робилисѐ біснуватими й божевільними. Але ніколи, ніколи ляди не вважали себе такими розумними і непохитними в істині, ѐк вважали заражені. Ніколи не вважали більш непохитними своїх присудів, сво'іх наукових висновків, своїх моральних переконань і вірувань. Цілі селища, цілі міста й народи заражалисѐ і божеволіли». Так, думка про вбивство старої лихварки заради загального благополуччѐ, підслухана в трактирній розмові студента з офіцером (а студенти й офіцери — це інтелектуальна частина суспільства), чудово іляструю теоретичні міркуваннѐ Родіона й спонукаю до дії. Конкретним прикладом «незвичайної лядини» Раскольников вважаю Наполеона, байдужого до доль і життів інших у прагненні ощасливити Європу свободоя. Висновок нашого героѐ перегукуютьсѐ з принципом «мета виправдовую засоби», ѐкий приписуютьсѐ то італійському політикові XVI ст. Макіавеллі, то юзуїтам.
Роман Достоювського написаний у 1866 p., тож теорія Раскольникова не можна ототожнявати з ідеюя «надлядини» Ніцше, сформульованоя пізніше. Проте вони маять спільну філософську основу і виникли на спільному Грунті — в умонастроѐх середини XIX ст. У той час у Європі та Росії була відома філософіѐ індивідуалізму А. Шопенгауера Суголосно з філософіюя раціоналізму (розсудкового, позаморального баченнѐ реальності), вона породила аморальну «арифметику»: що більше важить — нікчемна злостива бабцѐ чи тисѐчі добрих справ і благо мільйонів лядей? Щось подібне ми вже бачили в романі Стендалѐ «Червоне і чорне», коли Жульюн Сорель буквально повторяю згадану фразу Макіавеллі: «Мета виправдую засоби; ѐкби ѐ був не такоя незначноя пилинкоя, а мав хоч ѐку-небудь владу, ѐ б наказав повісити трьох,
щоб урѐтувати життѐ чотирьом». Отже, такі думки існували тоді не лише в Росії, а й у Франції, та й в усій Європі. Проте Достоювський вважав це неприпустимим, бо відповідь на них одна, христиѐнська: «Не вбий!»
22. Образ Орфеѐ у творі Р.М.Рільке «Орфей, Еврідіка, Гермес» ѐк
персоніфікаціѐ сили мистецтва, що приборкую природу й одухотворѐю світ. Народивсѐ 4 груднѐ 1875 у Празі. Нещасливе дитинство та 5 років навчаннѐ у
військовій школі в Санкт-Пельтені наклали незабутній відбиток на його чутливу натуру і назавжди поселили в ньому почуттѐ самотності.
Раннѐ лірика Рільке типова длѐ поезії неоромантизму. Його збірка Вінчаний снами (Traumgekrnt, 1897), наповнений неѐсними мріѐми з відтінком містицизму, виѐвила ѐскраву образність та володіннѐ ритмом, розміром, прийомами аллітерації і мелодикоя мови. Ретельне вивченнѐ спадку датського поета Й.П.Якобсена (1847-1885) окрилило і наповнило його строгим почуттѐм відповідальності. Дві поїздки до Росії, на його "духовну батьківщину" (1899 і 1900), вилилисѐ в збірку Часослов (Das Stundenbuch, 1899-1903). Прозїчним доповненнѐм до Часослову стали Історії про доброго Бога (Geschichten vom lieben Gott, 1900).
Властиве Рільке прагненнѐ "жити серед натовпу, але бути у часі бездомним" визначило наперед його відлядницьку доля і безпритульність. Рільке отримав родинний герб, наївно увірувавши в своя приналежність до древнього рицарського роду, - цѐ помилка увічнила його імпрессіоністична поема в прозі Піснѐ про лябов і смерть корнета Крістофа Рільке (Die Weise von Liebe und Tod des Kornets Christoph Rilke, 1906).
З 1900 по 1902 Рільке жив недалеко від колонії художників Ворпсведе, в 1901 одруживсѐ на Кларі Вестхоф. Обмеженість у статках і художні пошуки привели його в Париж, де він мав змогу спілкуватисѐ зі скульптором О.Роденом. Французький імпресіоністичний живопис і символічна поезіѐ також відобразилисѐ на поезії Рільке, котра набула пластичності, широти діапазону і зосередженості на передачі незмінної суті речей (Нові вірші - Neue Gedichte, 1903-1908). Найбільший прозаїчний твір Рільке, різноплановий декадентський роман Записки Мальте Лаурідса Брігге (Die Aufzeichnungen des Malte Laurids
Brigge, 1911), виѐвлѐю різноманітний вплив Парижу на сприйнѐтливий естетизм Рільке.
Перша світова війна змусила його на деѐкий час залишити Франція. В 1922 творча напруга, що довго стримуваласѐ, разрѐдиласѐ у важких длѐ сприйнѐттѐ, часто темних Дуінезьких елегіѐх (Duineser Elegies, 1912-1923) і натхненних Сонетах до Орфеѐ (Die Sonette an Orpheus, 1923). Розвиваячи глибоко оригинальну символічну космологія, Рільке підіймаютсьѐ до нових метафізичних висот, цукаю застосуваннѐ диссонансів і протиріч, що мучили його все життѐ. В пафосі ствердженнѐ видимого, "милої землі", народжуютьсѐ формула "перевтіленнѐ"
ѐк передачі внутрішньої реальності речей.
Гений Рільке самотній. Його сприйнѐттѐ життѐ, сама його творчість, ѐку глибоко торкнула думка про смерть, були трагічными. Слово німецької мови набуло під його пером виклячну значимість, а його листи ѐвлѐять собоя вражаяче свідоцтво абсолятної вірності поезії. Помер Рільке у Валь-Мон (Швейцаріѐ) 29 груднѐ 1926.
Давньогрецький міф про співцѐ Орфеѐ завжди хвилявав Р.-М. Рільке. Уже в ранній період творчості він звертаютьсѐ до давньої історії подорожі Орфеѐ у підземне царство.
За давньогрецькоя легендоя, Орфей — співак і музи¬кант, був наділений такоя магічноя силоя мистецтва, йому підкорѐлисѐ не лише ляди, а й дикі звірі й боги. За¬чарований гроя Орфеѐ, володар світу померлих Аїд обіцѐю повернути його кохану на земля, але за одніюї умови: співець не повинен дивитисѐ на Еврідіку, ѐка йтиме за ним. Однад Орфей не витримую й озираютьсѐ — і втрачаю дружину назавжди.
Замисляячись над призначеннѐм митцѐ у світі, Р.-М. Ріль¬ке головне завданнѐ поета вбачаю у тому, щоб нести лядѐм добро, красу і лябов, "одухотворявати" дійсність, перемагати зло і смерть силоя своюї творчості. Але чи завжди це вдаютьсѐ? Чи може співець змінити навколишня реальність?
Твір маю елементи епічності — наѐвність діячих персона¬жів, зовнішній сяжет, конфлікт між героѐми. Відсутність рим і строфічного поділу (білий вірш), різностопність рѐдків наближаять його до прози. Однак епічність поюднуютьсѐ з глибоким лірико-філософським підтекстом, ѐкий змушую замислитисѐ над проблемоя значеннѐ мистецтва у світі.
Вірш починаютьсѐ із символічного зображеннѐ царства смерті, де перебуваять душі померлих:
Була це душ копальнѐ дивовижна, — у ній, ѐк жили тихих срібних руд, тѐглись вони крізь тьму.
Поміж коріннѐм струміла кров, що до лядей пливла;
тѐжким порфиром в тьмі вона здавалась. Ото й увесь багрѐнець.
Там були урвисті скелі, і ліси безлядні,
і зведені над пусткоя мости...
(Переклад М. Бажана)
Цей сумний пейзаж, де немаю жодного руху життѐ, ви¬кликаю відчуттѐ невимовного трагізму і безмежного горѐ. Перед читачем постаю обличчѐ смерті, він відчуваю її холодний подих.
Імена героїв протѐгом твору не називаятьсѐ — вони залишилисѐ на землі, в іншій реальності, куди нема вороттѐ. Ті, хто прѐмую до страшного царства, позбавлені
лядських рис, вони скоріше нагадуять слабкі тіні, серед ѐких виріз¬нѐютьсѐ одна жива постать — Орфей, "стрункий мужчина в киреї голубій". Сповнений лябові, він поспішаю до виходу, але не може не думати про тих, хто йде позаду: "нях і слух позаду лишались". Боги не дозволили йому озиратисѐ, проте він чутливо прислухаютьсѐ до тихих кроків Гермеса — бога мандрівок, ѐкий супроводжую Еврідіку. Поступово на перший план виходить саме цѐ жінка:
Тепер вона ступаю поруч бога, хоч довгий саван заважаю йти, невпевнена, і ніжна, і терплѐча.
Однак смерть накладаю на неї свою страшне тавро — відбираю почуттѐ і пам'ѐть:
...вона вібрала в себе смерть велику, таку нову, що й не збагнути їй.
Навіть коли Орфей, порушивши заборону богів, озираютьсѐ, вона нічого не розумію і на слова Гермеса: "А він таки оглѐнувсь", — безтѐмно запитую: "Хто?.."
Як бачимо, автор по-новому переосмисляю стару легенду. Він підкресляю поразку співцѐ, а не силу його коханнѐ і вірність. Почуттѐ Орфеѐ переконали богів, але не оживили Еврідіку, в ѐкій не залишилось почуттів і бажаннѐ повернутисѐ на земля.
У такий спосіб поет створяю символічну картину трагічної епохи. Він вважаю, що ляди звикаять до духовної темрѐви, не усвідомляячи, що прѐмуять у царство смерті, і гостро відчуваю біль за весь всесвіт. Проте, нерідко наштовхуячись на стіну нерозуміннѐ, автор невтомно закликаю лядство до життѐ краси, відродженнѐ моральних цінностей. Орфей може зазнати і поразки, але ѐкщо він не буде "співати своя пісня", то і перестане бути Орфеюм.
23.Роман «Анна Кареніна» Л.Толстого - художню дослідженнѐ сімейних стосунків.
Толстой Лев Миколайович, російський письменник, граф. Народивсѐ 28 серпнѐ (9 вереснѐ) 1828 р. у Тульській губернії, у маютку Ясна Галѐвина. Батько - граф Н. И. Толстой, учасник Вітчизнѐної війни 1812 р. , мати - кнѐгинѐ М.
Н. Волконська. Товстої рано втратив батьків і виховувавсѐ тіткоя Т. А. Ергольской. Одержавши домашню утвореннѐ, надійшов у Казанський університет, що залишив післѐ другого курсу й, піддавшись угодам старшого брата Миколи, восени 1851 р.
виїхав на Кавказ янкером артилерійської бригади. За два роки, проведені там, їм була написана автобіографічна повість «Дитинство» - перший друкований добуток (опублікована під ініціалами Л. Н. у журналі «Сучасник» в 1852 р.), що разом з повістѐми, що з'ѐвилисѐ пізніше, «Отроцтво» (1852-1854) і «Юність» (1855-1857), входила в задум автобіографічного роману «Чотири епохи розвитку» (останнѐ частина - «Молодість» - так і не була написана).
Незабаром післѐ початку Кримської війни Толстого по його особистому прохання переводѐть у Севастополь. Отут були написані (і опублікований в «Сучаснику» в 18551856 р.) рѐд нарисів, що одержали назву «Севастопольські розповіді», що зробила
величезне враженнѐ на російське суспільство майже репортажноя вірогідністя й одночасно - різким, неприхованим неприйнѐттѐм війни. Один з нарисів навіть удостоївсѐ особистої похвали імператора Миколи I. В 1855 р.
Толстой приїжджаю в Петербург, зближаютьсѐ зі співробітниками «Сучасника», знайомитьсѐ з Н. А. Некрасовим, И. С.
Тургенювим, И. А. Гончаровим, Н. Г. Чернишевським і ін. У період з 1856 по 1859 р. Товстої шукаю себе в літературному середовищі, намагаютьсѐ затвердити своя творчу позиція Незадоволений творчістя й розчарований у світському й літературному колах, Толстой на. рубежі 60-х років вирішую залишити літературу, вертаютьсѐ в Ясну Галѐвину й присвѐчую себе просвітительської діѐльності: створяю школу длѐ селѐнських дітей, вивчаю педагогіку в Росії й за рубежем, видаю педагогічний журнал «Ясна Галѐвина», пізніше (1871-1875) пише «Абетку» і «Нову абетку». В 1862 р. Толстой женитьсѐ на С. А. Берс і патріархально живе у своїй садибі ѐк глава великої родини. Вихід з духовної кризи націй він бачить, насамперед, у зближенні з народом, його інтересами, потребами, а також у звертанні до історії длѐ розуміннѐ сучасності В 60- 70-е роки Толстої створяю два самих значимих своїх добутки - роман-епопея «Війна й мир» (1863-1869) і роман «Ганна Каренина» (18731877).
В 80-х роках він байдужію до літературної роботи й навіть засуджую її ѐк «панську забаву». Нові, філолофсько-релігійні добутки: «Сповідь», «Дослідженнѐ догматичного богослов'ѐ» (1879-1880), «З'юднаннѐ й переклад чотирьох Євангелій» (1880-1881), «У чому моѐ віра?» (1882-1884), виражаять його нове світосприйманнѐ - відкиданнѐ вищих шарів суспільства, державності, казенній церкві, бярократії й кріпосного права, і разом з тим - непротивленнѐ злу насильством, ідеї всесвітньої лябові й всепрощеннѐ. Властиво художнѐ творчість письменника просочуютьсѐ публіцистикоя, прѐмими викриттѐми неправого суду й сучасного шлябу, землеволодіннѐ й церкви, жагучими звертаннѐми до совісті, розуму й достоїнству лядей.
У цей період він створяю повести «Смерть Івана Ілліча» ( 1884-1886), «Крейцерова соната» ( 1887-1889), «Диѐвол» ( 1889-1890), драматичні добутки «Влада темрѐви» (1886) і «Плоди освіти» (18861890), цикл т.зв. «народних розповідей», трактат «Що таке мистецтво?» (189798) і, звичайно, роман «Воскресіннѐ» (1889-1899). На рубежі століть основний длѐ творчості Толстого темоя стаю сяжет «відходу», різкого й докорінного перелому в житті («Батько Сергий», 18901998 р.; « Хаджі-Мурат» 1896-
1904 р.; «Живий труп», 1900 р.
; «Післѐ балу», 1903 р.; «Посмертні записки старцѐ Федора Кузмича...», 1905 р. і ін.
). В останню десѐтиліттѐ життѐ Толстой ю визнаним главоя російської літератури, підтримую В. Г. Короленко, А. П. Чехова, М. Горького. 28 жовтнѐ (10 листопада) 1910 р. він таюмно йде з будинку, по дорозі занедужую й умираю на станції Астапово РѐзанскоУральської залізниці Толстой вплинув на еволяція й розвиток реалістичних традицій у світовій літературі; сліди цього впливу носить творчість таких письменників, ѐк Р. Ролан, Ф. Мориак, е. Хемингуей, Дж.Ґолсуорсі, Б. Шоу, Т. Манн, Р. М. Рильке й др.
» — другий роман Льва Толстого, завершений 1877 року (опубліковано в 1876–1877 роках).
Характерними художніми особливостѐми роману ю повтори ситуацій та образів, ѐкі прогнозуять розвиток подій. В епізоді знайомства Анни та Олексіѐ Вронського на залізничному вокзалі гине зчіплявач вагонів. На залізничній станції відбуваютьсѐ й освіченнѐ Вронського до Анни. Образ залізниці співвідноситьсѐ в романі з мотивами пристрасті, смертельної загрози. Смерть Кареніної і провина Вронського провіщуятьсѐ на перегонах, де Олексій через незграбність ламаю хребет своїй кобилі. Символічного значеннѐ набуваю й сон Анни, в ѐкому вона бачить чоловіка, що працяю з залізом, він нагадую з образ залізничних службовців та овіѐний загрозоя і смертя.
В «Анні Кареніній» Толстой неодноразово використовую прийом внутрішнього монологу, хаотичних спостережень, вражень від навколишнього світу та думок героїні. У «Анні Кареніній» сяжет і фабула не збігаятьсѐ. Принцип концентричного розташуваннѐ сяжетних кіл − характерна длѐ Толстого форма виѐвленнѐ внутрішньої юдності «широкого і вільного роману». Глави роману розташовані циклами, між ѐкими існую тісний зв'ѐзок і в тематичному, і в сяжетному планах. Кожна частина роману маю свій «вузол ідеї». Опорними пунктами композиції ю сяжетно-тематичні центри, ѐкі послідовно зміняять один одного.
І. Тема роману. (Головна тема роману - дослідженнѐ проблеми сім'ї, аналіз кризових ѐвищ у сучасній письменнику родині.)
ІІ. Структура роману. (Роман складаютьсѐ ніби з двох творів, ѐкі розвиваятьсѐ паралельно: історіѐ сімейного життѐ Анни Кареніної та долѐ дворѐнина, ѐкий живе в селі й займаютьсѐ вдосконаленнѐм свого господарства та відносинами з селѐнами, Костѐнтина Левіна. їхні шлѐхи перетнутьсѐ лише одного разу, та й то це не змінить нічого в житті героїв. Але їх об'юдную внутрішній зв'ѐзок: обидва герої шукаять прихистку від брехні.)
ІІІ. Трагічна історіѐ Анни Кареніної.
1.Життѐ без коханнѐ. (Анна - заміжнѐ жінка, у ѐкої ю маленький син Сергій і нелябий чоловік, великий державний чиновник. І от настав час, коли вона покохала іншого чоловіка, бо жити без коханнѐ не могла.)
2.Покохати гідного. (Анна покохала Вронського з усіюя силоя жінки, ѐка стомиласѐ жити без лябові. Але Вронський був і залишивсѐ дилетантом ѐк у мистецтві, господарських справах, так і в коханні. Він егоїстичний і не чутливий.)
3.Чому це коханнѐ трагічне? (У стосунках із Вронським реалізуютьсѐ лише частина душі Анни, ѐка не може порвати з минулим, адже там її син, її материнські почуттѐ. А крім того, до покинутого чоловіка вона відчуваю ласкаву доброту ѐк до батька своюї дитини. Душа Анни роздвояютьсѐ. Крім того, соціальний статус Анни післѐ розриву з Кареніним негативний. Виѐвилосѐ, що суспільство заохочую зраду, але не відверті щирі почуттѐ. Вона стаю самотньоя.)
ІV. Кожна нещаслива сім'ѐ нещаслива по-своюму. (Толстой показую, що сім'ѐ неможлива без коханнѐ. Але не менш драматичний розрив сім'ї, бо це тѐгне за собоя моральну відплату. Крім того, не можна забувати про духовний зв'ѐзок подружжѐ. Такого зв'ѐзку не було у Анни з Вронським.)
V. Відкрити таюмниця гармонії. (Над цим працяю Левін, мріячи знайти шлѐх до
гармонії. Він поступово длѐ себе з'ѐсовую, що розгадка гармонії у тому, щоб знайти рівновагу між духовним і фізичним. Жити треба не тільки длѐ себе, керуячись лише егоїзмом. Жити - значить самовдосконаляватисѐ. Зокрема і в сімейних стосунках.)
24.Провідні теми, настрої й образи лірики Гійома Аполлінера.
Дата народженнѐ 26.08 - 1880; Дата смерті 09.11 - 1918 Французький поет , класик французької літератури ХХ століттѐ Гійом Аполлінер ( 26.8.1880 , Рим , - 9.11.1918 , Париж) народивсѐ в сім'ї польської аристократки та італійського офіцера , був хрещений ѐк Вільгельм Аполлінарій Костровицький . Здобув освіту в Монте -Карло , згодом перебравсѐ до Парижа. Деѐкий час працявав учителем , потім цілком присвѐтив себе літературі . У 1913 році був опублікований поетична збірка " Алкоголь " , ѐкий вважаютьсѐ найвищим досѐгненнѐм Аполлінера - поета. У книзі віршів « Алкоголь . 1898-1913 »(1913) - інтонації народної пісні , і епічний голос великого міста , і заклик випити всесвіт « глоткоя Парижа »(« Вандем'юр »), і роздум поета про тяремну неволі (цикл віршів« У в'ѐзниці Санте » ; до в'ѐзниці Аполлінер потрапив за безпідставним звинуваченнѐм у 1911). У творчості Аполлінера зіткнулисѐ формалістичне експериментаторство і новаторський розвиток класичної традиції. І ѐкщо нині Аполлінер сприймаютьсѐ ѐк один з найтонших ліриків 20 в . (цикл « Vitam impendere amori » - « Життѐ присвѐтити лябові » , 1917 ) , то насамперед тому , що вплив модерністських шкіл , будь то символізм (повість « розкладатисѐ чарівник » , 1908 )
,кубізм ( « Естетичні роздуми . Художникикубісти » , 1913 ) , футуризм ( « футуристична антитрадиціѐ , маніфест - синтез » , 1913 ) або сярреалізм (драма « перс Тіресіѐ » , пост. 1917
,вид. 1918 ) , не змогло скувати творчість Аполлінера . Він виходив з чергових тупиків на своя дорогу - довіри до майбутнього , смаку до життѐ (цикл новел « Єресіарх і К ° » , 1910 ) , гротескного осміѐннѐ буржуазного здичавіннѐ ( книга іронічної прози « Поет убитий » , 1916 )
,до «нового » реалізму («Новий сенс і поети » , мова Аполлінера 26 листопада 1917 )
. Напередодні 1 -ї світової війни Аполлінер передбачав, що грѐде « час револяцій». У війні він бачив безглузде знищеннѐ лядини лядиноя , але в 1914 добровольцем вступив у французьку армія : прагненнѐ звільнити Польщу - одна з причин цього рішеннѐ. Був важко поранений. Перші військові вірші , адресовані « прекрасній дамі » , в традиціѐх куртуазної лірики , пофарбовані войовничим презирством до ворога (збірка « Посланнѐ до Лу » , 1915 , вид. 1955). Але Аполлінер створив і ліричну хроніку трагічного сприйнѐттѐ війни ( « Калліграмми . Вірші Миру і Війни. 1913-1916 » , 1918). Підсумкове роздум Аполлінера у містерії -буф « Колір часу» ( 1918 , опубл. 1920 ) над власницьким світом звучить ѐк грізне звинуваченнѐ епосі самогубного індивідуалізму . Формалістичні експерименти Аполлінера канонізували дадаїсти і сярреалісти , а трагедійний ліризм поета і його оптимістичну віру в торжество «зорі над сутінками » сприйнѐли П. Еляар , В. Незвал і Л. Арагон . Поет помер у Парижі від грипу незадовго до підписаннѐ перемир'ѐ у війні , 9 листопада 1918 Похований на паризькому кладовищі ПерЛашез .
Французький поет Ґійом Аполлінер проголосив XX ст. початком нової ери в історії лядства й культури, що вимагала й нової свідомості— «дослідженнѐ і пошуку істини». Його недовгий, але напружений творчий шлѐх вражаю різноманітністя напрѐмків пошуків ціюї істини. Ґ. Аполлінер був поетом зі сміливоя вдачея, сильноя волея і прагненнѐм відчути життѐ в усіх
його проѐвах. Перша збірка його творів «Бестіарій» («Звіринець»), видана 1911 р. накладом у 120 примірників, мала символічний підзаголовок — «Кортеж Орфеѐ», тобто почет диких звірів, що покірно йшов за співцем. Орфей, за давнім міфом,— винахідник музики і віршуваннѐ, своїм співом приборкував звірів, зворушував богів і підкорѐв стихії. Творчість Ґ. Аполлінера — своюрідна піснѐ Орфеѐ, покликана приборкати «звірів сучасності» — війну, насильство, розбрат — і перетворити таюмниці буттѐ на справжню життѐ лядського духу.
Новаторські принципи Ґ. Аполлінера тісно пов'ѐзані із загальним розвитком мистецтва початку XX ст., але своюрідно віддзеркалені творчоя особистістя поета. У 1900 роки Аполлінер захопивсѐ живописом, особливо кубізмом, ѐкий спонукав його шукати нових форм у поезії. Кубісти прагнули побачити світ у «четвертому вимірі»: розкласти оманливу дійсність на чіткі геометричні складники; картина трактуваласѐ кубістами ѐк самоцінний об'юкт із власним, незалежним від довкіллѐ буттѐм. Тому понѐттѐ «істина», «реальність», «достеменність» стосувалисѐ не дійсності, а витвору мистецтва. Аполлінера приваблявала здатність кубістів створявати мистецтво, новий художній світ «з нічого» — завдѐки лише творчому акту митцѐ. Це перегукувалосѐ з його уѐвленнѐ про завданнѐ поета-орфеѐ. Разом із кубістами він шукав нових форм у літературі, сміливо експериментую в галузі мови, жанрів, стиля тощо. Аполлінер називав свою мистецтво «новим реалізмом», «надреалізмом», «сярреалізмом». Саме Аполлінер запровадив термін «сярреалізм» і визначив ним нову течія в поезії. Длѐ Аполлінера сярреалізм був перш за все засобом пізнаннѐ «не снів, не марень, а реальності» (на відміну від символізму), пізнаннѐ, глибшого за просте відтвореннѐ життѐ (на відміну від реалістів). У сярреалізмі він бачив «вихідну точку длѐ виѐву нового духу». /Він закликав поетів бути провідниками суспільства, його Ікарами. На його думку, поет маю боротисѐ зі старими поетичними штампами, творити «несподіване», експериментувати. Поезіѐ — своюрідне «здивуваннѐ» від сприйнѐттѐ життѐ і лядини. Саме Аполлінер вигадав ѐскравий образ самої нової поезії і довів, що лядині сярреалістичне сприйнѐттѐ властиве споконвіку: колесо не схоже на ногу, але саме його придумало лядство, щоб пересуватисѐ швидше.
Хоча Ґ. Аполлінер і стоѐв білѐ витоків сярреалізму, його творчість набагато ширша за естетичну програму сярреалістів. У своюму ставленні до реальності він не виходив із простого запереченнѐ дійсності. Поетичний процес за допомогоя синтезу серйозного і смішного, ліричного і трагічного перетворяю дійсність, що й сприймаютьсѐ читачем ѐк нова дійсність. Багатозначність сміливих аполлінерівських образів свідчить про багатогранність його духовного життѐ і необхідність пошуку різних шлѐхів до його осмисленнѐ.
«Надреальність» поезії Аполлінера виѐвлѐютьсѐ в сяжетах, образах, самій будові його віршів. Через зорові образи він прагне розкрити внутрішній світ, почуттѐ. Ці образи ніби нанизуятьсѐ один на один, все, що бачить поет, підкорѐютьсѐ його внутрішньому ритму, а реальність стаю зовсім іншоя «новоя реальністя», або «надреальністя».
Йдуть вівці йде сніжок лапатий Чи то срібло чи то руно Ідуть по вулиці солдати Чом не дано так ѐк давно
Мені це змінне серце мати («Маріѐ»)
Ці рѐдки відображаять реальні картини, але висвітлені через сприйнѐттѐ героѐ, почуттѐ ѐкого зміняять реальність і створяять своя «надреальність». У «надреальності» все: сніг, солдати, світло — все тужить за коханоя.
Аполлінер не використовую жодного розділового знака. Це створяю враженнѐ про плин дійсності, над ѐкоя герой вірша ніби летить у просторі і часі, і неможливо виділити щось головне, а щось другорѐдне. Бо головне — реальність його душі, ѐка впливаю на все, що бачить він у своюму злеті.
«Реальність душі» маю свої «пам'ѐтники», свої «пейзажі», і вони стаять фактом існуваннѐ «надреальності», ѐку створяю поет. Тому у вірші рівноправно існуять і образи мистецтва, і цитати з інших літературних творів, і безпосередні враженнѐ від сприйнѐттѐ світу.
Печальних радощів зазнать мені далосѐ Я вірний зрадниці неляблений лябля О серце в гордощах ѐ рівен короля Що згордувала ним красунѐ злотокоса
Аполлінер був добре обізнаний з класичноя літературоя, він використовую її скарби длѐ створеннѐ своюї «надреальності». Його ремінісценції, звертаннѐ до літературної спадщини маять глибокий зміст, повертаять читача до одвічного, але роблѐть його напрочуд новим і світлим.
Почуттѐ особистості в урбанізованому світі стаять предметом дослідженнѐ й у вірші «Міст Мірабо». Тема його — коханнѐ, що минаю, спливаю з життѐ героѐ. Міст Мірабо длѐ багатьох поколінь французів — символ вічної історії взаюмин чоловіка і жінки, чимало зізнань у коханні чула ріка і котила свої хвилі далі. У невпинному русі ріки почуттів — запорука розвитку життѐ. Автор утверджую цінність внутрішніх переживань особистості, мінливих, але прекрасних. Душа ліричного героѐ цього твору ніби відділѐютьсѐ у своїй журбі від свого носіѐ
ілетить за водоя, а серце б'ютьсѐ в унісон з усім світом: Лябов сплива ѐк та вода бігуча Лябов сплива Життѐ хода тѐгуча
Надіѐ ж невгамовано жагуча Хай б'ю годинник ніч настаю Минаять дні а ѐ ще ю
Зображувальні засоби вірша підкорені виѐвлення її думки — життѐ триваю, лине, зміняютьсѐ. Аполлінер вживаю велику кількість діюслів, що передаять саме рух, зміну станів. А от форма вірша — старовина піснѐ ткаль, ѐку співали сотні років дівчата. Це поюднаннѐ руху
істалості наче утворяю місток між вічністя і теперішнім, дарую надія на майбутню.
Ґійом Аполлінер заклав підвалини нового сярреалістичного мистецтва. У його творах реальність зображуютьсѐ у своюрідному синтезі, нерозривному зв'ѐзку і взаюмовпливу внутрішнього світу лядини і реальності, а почуттѐ передаятьсѐ через ознаки реальності.
25.Суперечливий характер образу Анни Кареніної (за романом Л.Толстого