Копия SESSIYa_ZARUBEZhNAYa_LITERATURA

уносимого в кишені жилета, йому було огидно ». Згодом Бодлер пристрастивсѐ до опіуму, але до початку 1850-х рр.. подолав пристрасть і написав три великі статті про свій психоделічному досвіді, що склали збірку «Штучний рай» (1860).

Дві статті з трьох - «Вино і гашиш» (1851) і «Поема про гашиш» ( 1858) - присвѐчені каннабиноидами. Бодлер вважав їх вплив цікавим, але неприйнѐтним длѐ творчої особистості. На думку Бодлера, «вино робить лядину щасливоя і товариським, гашиш ізоляю його. Вино звеличую воля, гашиш знищую її ». Незважаячи на це, у своїх статтѐх він виступаю ѐк об'юктивний спостерігач, не перебільшуячи психотропні ефекти гашишу і не впадаячи у надлишкове моралізаторство, тому і невтішні висновки, ѐкі він робить зі свого досвіду, сприймаятьсѐ з певноя часткоя довіри.

Природа - храм живий, де зроняять колони Бентежні стогони і неѐсні слова.

Там символів ліси густі, немов трава, Крізь них лядина йде і в них лядина тоне. Всі барви й кольори, всі аромати й тони Зливаятьсѐ в могуть юдиного юства.

Їх зрівноважуять співмірність і права, Взаюмного зв'ѐзку невидимі закони.

Єсвіжі запахи, немов дітей тіла,

Єніжні, ѐк гобой, звитѐжні, молодечі, Розпусні, щедрі, злі, липучі, ѐк смола, Як ладан і бензой, ѐк амбра й мушмула, Що опановуять усі безмежні речі;

В них - захват розуму, в них відчуттѐм - хвала.

13.Проблематика та система образів оповіданнѐ «Стариган з крилами» Г. Г. Маркеса.

(повне ім'ѐ: ісп. Gabriel José de la Concordia García Márquez, шанувальники доброзичливо називали його Габо; * 6 березнѐ 1927*1+, Аракатака, Колумбіѐ — † 17 квітнѐ 2014, Мехіко, Мексика) — колумбійський письменник-прозаїк, журналіст, видавець і політичний діѐч; лауреат Нейштадтської літературної премії 1972 року, лауреат Нобелівськоїпреміїзлітератури1982року.

Представниклітературногонапрѐмку«магічногореалізму».

Його ім'ѐ стоїть порѐд з іменами Хорхе Луїса Борхеса, Маріо Варгаса Льоси, Хуліо Кортасара ѐк одногознайвизначнішихписьменниківЛатинськоїАмерикиХХстоліттѐ Габріюль Гарсіѐ Маркес народивсѐ в місті Аракатака, провінціѐ Магдалена, Колумбіѐ, жив у МексицітаЄвропі,передсмертяпереважноживвМехіко.

Удитинстві виховувавсѐ батьками матері. Саме вони познайомили майбутнього письменника з мовнимиособливостѐми,щовподальшомусталиважливоячастинояйоготворчості.*3+*4+

У1940 році, в 12-річному віці, Ґабріюль отримав стипендія і почав навчаннѐ в юзуїтському коледжі містечка Сіпакіра, що за 30 км на північ від Боготи*5+. У 1946 році він вступив у Національний

університетБоготинаяридичнийфакультет.

перше оповіданнѐ Ґарсії Маркеса було опубліковане 1947 p., але його автор не мислив себе професійним літератором. 1948 р. внаслідок убивства лідера ліберальної партії атмосфера у столиціускладниласѐ,і ҐарсіѐМаркеспереїхав уКартахену,денамагавсѐпродовжитизанѐттѐ. Але адвокатська кар'юра його мало приваблявала, а невдовзі він зовсім відмовивсѐ від неї і звернувсѐ дожурналістики.

1951 р. вийшла повість «Опале листѐ « («La hojarasca»), у ѐкій вперше з'ѐвлѐютьсѐ містечко Макондо, що так нагадую рідну Аракатаку. Разом зі світом Макондо приходить і тема самотності, центральнадлѐвсіюїтворчостіҐарсіїМаркеса.

З 1954 року Маркес працявав у газеті «Ель Еспектадор», публікуячи невеличкі статті і рецензії на фільми. Як кореспондент ціюї газети він побував в Італії, Польщі, Франції, Венесуелі та США. У 1959 роцівНья-Йоркувньогонародивсѐсин.

Порѐд із кореспондентськоя діѐльністя Маркес почав писати оповіданнѐ і кіносценарії. У 1961 роцівін опублікувавповість «Полковниковініхто не пише» (ісп. El coronel no tiene quien le escriba), у 1962 році — роман «Лиха година» (La mala hora, 1966). Світове визнаннѐ йому приніс роман «Сто років самотності» (Cien años de soledad, 1967). Чилійський поет Пабло Неруда назвав цей роман кращиміспаномовнимроманомзчасівДонКіхота.

У1982роціМаркесуприсудженоНобелівськупреміязлітератури:«зароманиіоповіданнѐ,вѐких фантазіѐіреалізм,поюднаніусвітіуѐви,щовіддзеркаляюжиттѐіконфліктицілогоконтиненту».

У1989 році у письменника виѐвили ракову пухлину в легенѐх, ѐка, ймовірно, розвинулась через його звичку курити під час роботи. Післѐ операції 1992 року розвиток пухлини призупинивсѐ. Медичне обстеженнѐ у 1999 році виѐвило в нього іншу форму раку — лімфому. Йому довелосѐ двічіоперуватисѐвСШАіМексиці.

2002 року вийшла друком перша книга з запланованої біографічної трилогії — «Жити, щоб розповістипроце»,щосталабестселеромвіспаномовномусвіті.

В серпні 2004 року Маркес продав права на екранізація свого роману «Коханнѐ в час холери» голівудській кінокомпанії «Stone Village Pictures». Бяджет кінострічки склав 40 млн. доларів США. Фільмуваннѐпроходилов2006роцівКартахені,щонакарибськомуузбережжіКолумбії.

Помер Ґабріюль Ґарсіѐ Маркес 17 квітнѐ 2014 на 88-му році життѐ у своюму будинку в Мехіко ПрезидентКолумбіїХуанМануельСантосвисловивсвоїспівчуттѐ Габріель Гарсіа Маркес — колумбійський письменник і публіцист, Нобелівський лауреат (1982),

один з найѐскравіших представників «магічного реалізму». У своїй творчості виразив дух культури Південної Америки, розкрив самобутні уѐвленнѐ про світ її мешканців, відтворив «поезія буднів», ѐкоя вона поставала в свідомості латиноамериканців. Найвищу літературну премія письменнику присудили «за романи й оповіданнѐ, в ѐких фантастичні й реалістичні елементи поюднані заради створеннѐ щедрого уѐвного світу, в котрому відбито життѐ й суперечності латиноамериканського континенту».

Оповіданнѐ «Стариган з крилами» розповідаю про поѐву в невеличкому рибальському селищі ѐнгола.Вінмаввиглѐддуже старого чоловіказвеличезнимикрилами.«Наньомубула злидарська одіж. Кілька пасем невизначеного кольору волоссѐ прилипло до голого черепа, в роті майже не залишилось зубів, і у всій його поставі не було ніѐкої величі». Пелайо з Елісендоя, у садибі ѐких опинивсѐ ѐнгол, на ніч закрили його в курнику. Сусідка, «котра знала все про цей і про той світ»,

висловила припущеннѐ, шо ѐнгола прислали за дитиноя Гіелайо, ѐка в цей час хворіла. Та коли «наступного днѐ дитина прокинулась і попросила їсти, жар у неї спав», то звинуваченнѐ в тому, що йотопоѐвапов’ѐзаназлихом,відпала.

Незабаром жителі селища ярмилисѐ перед курником. «Вони витріщалисѐ на ѐнгола без будьѐкого душевного трепету і просовували в дірки дротѐної сітки шматочки хліба, ніби це була тваринаіззоопарку,аненебеснестворіннѐ».Лядидивувалисѐнепоѐвіѐнгола,азйоговиглѐду.

На полоненого ѐнгола йшли дивитисѐ з усіх усяд. Невиліковно хворі жадали від нього чудесного зціленнѐ. Елісенді «спало на думку обгородити патіо парканом і за вхід брати п’ѐть сентаво з кожного, хто захоче подивитисѐ на ѐнгола». І Палайо з Елісендоя заробили на ньому чималеньку суму грошей, «менш ніж за тиждень вони заповнили мідѐками всі посудини, ѐкі мали в домі, в черзі бажаячих подивитисѐ на живого ѐнгола не видно було кінцѐ-края». За одержані гроші подружжѐ перебудувало свій дім: зробили його двоповерховим, з балконом, заклали садок, на вікна поставили залізні грати, щоб не залітали ѐнголи. Єдине, що господарі залишили без змін, то це курник, в ѐкому продовжував жити ѐнгол; щоправда, іноді вони мили його з хлоркоя і обкуряваливсередині,щобпозбутисѐгострогозапахукурѐчогопосліду,ѐкийстоѐвувсіхзакутках. Надивившись на ѐнгола, ляди переклячили своя увагу на нове видовище, що з’ѐвилосѐ на той часуселищі,—жінку-павука,ѐкаприбулазѐрмарковиматракціоном.

ЩедекількароківѐнголживусадибіПелайо. Старийкурникрозпавсѐ,ібезпорадномуѐнголовіне було куди подітисѐ. Він тинѐвсѐ двором, витоптував городину, заходив до спальні, звідки його виганѐли віником, але він миття опинѐвсѐ на кухні; здавалосѐ, що ѐнгол маю здатність роздвояватисѐіперебуватиодночасноукількохмісцѐх.«Елісендаувідчаїплакалайбідкаласѐ,що їйуженесилажитивцьомупеклі,повномуѐнголів». Останньоїзимивінтѐжко хворів,тавсеж таки одужавіодноговеснѐногоднѐздійнѐвсѐвнебоізникнадморськимгоризонтом.

Тожнавіщовінприлітавічомувідлетів?

Божий посланець намагавсѐ нагадати лядѐм, що не може все в їхньому житі зводитисѐ лише до матеріальнихцінностей,довигоди,щовжиттілядинимаювідбуватисѐйщосьнезвичайне.Проце свідчать і дива, створені ѐнголом, ѐкі жителі селища сприйнѐли, ѐк насмішки; «сліпий стариган, що приволіксѐ здалеку в пошуках зціленнѐ, зору не набув, зате в нього виросли три нових зуби. Паралітик так і не звівсѐ на ноги, але заледве не виграв у лотерея, а в прокаженого проросли з ѐзв сонѐхи».!

Жорстокі,меркантильні,бездуховніляди,щозамикаятьдивовкурнику,незаслуговуятьнадиво, і тому ѐнгол покидаю земля і вирушаю до небес — вічних і справедливих. Фінал оповіданнѐ сприймаютьсѐ ѐк застереженнѐ: від лядей, що живуть без лябові, без співчуттѐ, без поезії, відвертаятьсѐѐнголи,ітакацивілізаціѐприреченаназагибель.

14.«Поетичне мистецтво» П.Верлена - віршований маніфест символізму.

ПольМаріВерленнародивсѐЗОберезнѐ1844рокувмістіМецвсім'ївійськовогоінженера.У 1851 році родина Вер-ленів переїхала до Парижа, де й проминули шкільні роки майбутнього поета. У 1862 році Поль закінчив ліцей і вступив на яридичний факультет університету, але провчивсѐ там недовго, оскільки матеріальне становище сім'ї похитнулосѐ, і янак був змушений піти на чиновницькуслужбу—встраховетовариство,апотімумеріяодногозрайонівПарижа.

Літературні здібностівиѐвилисѐуВерленарано.Вже1858рокувін надіславодин з ранніх віршів — «Смерть» — Віктору Гяго й одержав схвальну оцінку, а 1863 року з'ѐвилась перша публікаціѐ поета-початківцѐ. Верлен відвідував літературні салони, здруживсѐ з молодими поетами, особливевраженнѐнанього справивЛеконтдеЛіль.Невдовзігрупапоетів«СучаснийПарнас»,до ѐкої входив і Верлен, здобула популѐрність у французьких літературних колах. Окрім Верлена, середпарнасцівбулиX.Ередіѐ,С.Малларме,А.Франс.

Уже перші збірки лірики Верлена — «Сатурнічні поезії» (1866), «Вишукані свѐта» (1869) і «Добра піснѐ»(1870)привернулиувагучитачівіписьменників.

Шлябне життѐ Полѐ Верлена не подарувало йому сподіваного щастѐ. Одружившись у 1870 році, вже через два роки поет залишив яну дружину і маленького сина, вирушивши мандрувати зі своїмновимприѐтелем,надзвичайнообдарованимпоетомАртяромРембо.Вониблукалиразом Бельгіюя і Англіюя, виливали свої враженнѐ в поетичних рѐдках, захоплено читали нові вірші один одному. Протеїхні стосунки були нестабільними,черезнадмірну емоційністьі нестриманістьдрузі конфліктували, а одна із сварок між ними ледь не призвела до трагічного кінцѐ! Верлен вистрілом з пістолета поранив Рембо, за що був засуджений до двох років ув'ѐзненнѐ. Незважаячи на драматичну розв'ѐзку, спільне життѐ длѐ обох поетів стало періодом творчого злету. Верлен свої поезіїцихроківзібравукнигу«Романсибезслів»(1874).

Перебуваячи в тярмі, Верлен переосмислявав свою життѐ і відчув потребу звернутисѐ до католицизму, духовно очиститисѐ. Релігійні настрої поета відбилисѐ в збірці «Мудрість» (1881). Вийшовши з тярми, Верлен спробував налагодити свою безладне життѐ: ѐкийсь час вчителявав, намагавсѐ помиритисѐ з дружиноя, але марно. Його пристрасність, неврівноваженість призводили до нових скандалів, оргій, дебошів, хвороб і розчарувань. Поетова душа розриваласѐ міжЛондономіПарижем—містами,деВерлензазнавколисьщастѐ.

Під кінець життѐ Верлен зажив літературної слави, став кумиром молодих поетів. Але визнаннѐ прийшло надто пізно: здоров'ѐ митцѐ було зруйноване, поетичний потенціал вичерпавсѐ. Французький письменник Жуль Ренар у щоденнику писав: «Від Верлена не залишилось нічого, крімнашогокультуВерлена».

Помер митець 8 січнѐ 1896 року. Смерть поклала кінець поступовій деградації поета і вкрай трагічномуізлиденномуйогоіснування.

Але в цей час у французькій поезії було вже чимало Верлено-вих послідовників: Малларме, Лафарг, Гіль, Мореас, Верхарн. Та й усі ювропейські поети XX століттѐ, попри розмаїттѐ творчих особистостей та ідей, тіюя чи іншоя міроя продовжували відстоявати проголошені Верленом принципиірозроблѐтийоготеми.

Літературна спадщина Верлена досить обширна: ЗО книг віршів і прози, упорѐдкованих у шість об'юмних томів. Вартість цих книг далеко не однакова. Проза Верлена маю істори-ко-літературне і біографічне значеннѐ. «Записки удівцѐ» — це замальовки на різні літературні теми, що передаять дух епохи. Книга літературно-критичних статей «Проклѐті поети» містить характеристики Артяра Рембо, Стефана Малларме, Марселіни Дебор-Вальмор, Вілью де Ліль-Адана і самого Верлена під маскоя«БідногоЛеліана».

Середпоетичних збірокособливемісцепосідаю«Мудрість»,вирізнѐячисьмилозвучністя,юдністя тональності й новим світовідчуттѐм. Поет поглѐнув на світ очима Каспара Гаузера (вірш «Каспар Гаузер співаю»). Каспар Гаузер — це реальний персонаж, шістнадцѐтирічний підліток, ѐкого багато

років тримали ув'ѐзненим у підземеллі. Хлопець зріс розумово й фізично відсталим: погано розмовлѐв, майже не оріюнтувавсѐ у просторі, нічого не знав про світ і лядей. У 1828 році у Нярнберзійогопокинулинавулиці,ачерезп'ѐтьроків,колиспробувалирозслідуватийогосправу, нещасного янака підступно вбили кинджалом. Верлен ототожнив себе з ціюя загадковоя і сумноя постаття, ѐка не знала, що у світі важливіше і цікавіше — сонѐчне проміннѐ, жебоніннѐ струмка, собака, що біжить, чи відчуттѐ голоду, біль у ногах. Каспар Гаузер відчував усе разом — найзіркішими очима, найгострішим слухом, найчутливішоя шкіроя. Це властиво і поезії Верлена. Поет стверджував юдність, поліфонічність сприйнѐттѐ світу, обравши об'юктом поезії миттюве переживаннѐ.

Ми вже говорили про те, що саме Верлен увів до обігу термін «декаданс», своюя творчістя заклавши підмурівок цього літературного ѐвища. Сучасники сприймали його ѐк типового поета добикризи,«сутінків»культури.Похмурікартинибуттѐ,мотивитуги,суму,безнадії,скореностідолі

—провіднімотививерленівськихпоезій.

Захід дотлівав, багрѐніли хмари, Вітер колихав білі неняфари1, Квіти колихав між очеретів, Над сумнимставкомтихошарудів.

Я бродив один із жалем кривавим Між похилих верб понад сонним ставом, Де густий туман устававзнизів,Де,моввеликан,привидчийсьсизів.

Це — перша половина поезії Верлена «Сентиментальна прогулѐнка» (у перекладі Миколи Лукаша). Поет часто обирав теми і назви з класичного репертуару (з його «Поетичним мистецтвом» на честь Ніколѐ Буало ви вже ознайомилисѐ в попередньому розділі). Чимало «Сентиментальних прогулѐнок» здійснили англійські й французькі романтики під впливом «Сентиментальної подорожі» Лоренса Стерна. Образність «Сентиментальної прогулѐнки» Верлена викликаю алязії з поезіѐми Томаса Греѐ, Рене Шатобріана, баладами Фрідріха Шиллера, РобертаСаутійВіктораГяго.

Ці традиційні образи органічно вписані у верленівські строфи, немов мазки художникаімпресіоніста, — на перший поглѐд, безладні, хаотичні, насправді ж точно вивірені, покладені на полотно саме в потрібному місці: ѐкщо відійти від картини на певну відстань — ви зачаровано застигнете перед дивом вхопленої миттювості «настроювого» пейзажу... Звісно, існую чітка система «відповідностей» (скористаюмосѐ тут ще бодлерівським словом) між світом природи і внутрішнім світом митцѐ. Тож світовідчуттѐ художника під час споглѐданнѐ картини передаютьсѐ глѐдачеві, світовідчуттѐ поета — крізь призму ліричного героѐ — передаютьсѐ читачеві або слухачеві вірша. Складаютьсѐ враженнѐ, що кожен рѐдок першої строфи віддзеркаляютьсѐ у відповідному рѐдку другої строфи: багрѐні хмари неба освітляять кривавим жалем душу героѐ; очерети віддзеркаляятьсѐ в озері, звідки підіймаютьсѐ густий туман; з туману вітер постаю привидомвеликаном... Так виникаю нова тема в репертуарі мистецтва — «Віддзеркаленнѐ», ѐку ввели саме імпресіоністи: спочатку в живописі, потім у поезії та музиці (композиціѐ «Віддзеркаленнѐ» представленатакожутворчостіфранцузькогокомпозитора-імпресіоністаКлодаДебяссі).

15.Тема совісті, співвідношеннѐ добра і зла, морального вибору, взаюмин особистості з владоя, долі невизнаного митцѐ у романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита».

М.П. Булгаков – російський прозаїк і драматург, журналіст і есеїст, критик, автор „Майстра і

Маргарити” – одного із найвідоміших романів ХХ ст. За життѐ Булгакова ніхто, навіть він сам, не думав,щоколисьйогоназвутькласикомсвітовоїлітератури.Йоговідкриливжепосмертно,нахвилі хрущовської відлиги. З цього часу він став культовоя постаття, одним з найвизначніших митців „неофіційної”літературиколишньогоСРСР.

Життѐ М.Булгакова склалосѐ драматично: він не побачив надрукованими найвизначніших своїх творів, насамперед роману „Майстер і Маргарита”, а те, що було опубліковано за життѐ письменника,стало об’юктомжорстокоїкритики,політичних звинувачень,цькуваннѐ. Уційкампанії взѐвучастьнавітьВ.Маѐковський.Детількиміг–івхудожніхтворах,івпубліцистичнихвиступах,він звинувачував письменника в усіх можливих гріхах – від відсутності таланту до закидів політичного характеру, звинувачував і Художній театр, ѐкий поставив „Білу гвардія” („Дні Турбінних”), у аполітичності (виступ Маѐковського по доповіді Луначарського „Театральна політика радѐнської влади”2жовтнѐ1926р.).З’ѐвивсѐіѐрлик„булгаківщина”.

Михайло Панасович Булгаков народивсѐ 15 травнѐ 1891 р. в м. Киюві у родині професора духовної академії, викладача історії світових релігій. Мати – вчителька, але в першу чергу – матір сімох дітей, середѐкихМихайло–старий.ДідиБулгакова–свѐщеники.

Дитинство і яність пройшли в Киюві, на Андріївському узвозі, в будинку № 13, де тепер розташований музей Булгакова. Але до кінцѐ 90-х років тут жила звичайна родина, тоді ѐк шанувальники творчості Булгакова марно намагалисѐ перетворити її на музей. А за політичні переконаннѐ Булгакова на початку 90-х років меморіальну дошку на будинку декілька разів обливалифарбоя.

БулгаковзакінчивПершукиївськугімназія(Олександрівську,набульваріШевченка),пізніше(у1916 р.)звідзнакоя–медичнийфакультетКиївськогоуніверситету,ставлікарем,практикувавупровінції. УлябленимиписьменникамибулиВ.Гяго,ВальтерСкотт,М.Гоголь,М.Салтиков-Щедрін.

З початком Першої світової війни Булгаков став військовим лікарем. У 1918 р. повернувсѐ до Киюва, де став свідком 10 змін влади (всього 14 – УР, Директоріѐ, білі, червоні, німці, гетьманат, полѐки). Надававмедичнудопомогучисленнимпораненим.

У1919р.разомз„білими”військамивідступивнапівденьРосії,звідкисподівавсѐвиїхатизакордон. Але через хворобу залишивсѐ у Владикавказі, де зосередивсѐ на літературній діѐльності. У результатівиходитьзбірка–„Запискимолодоголікарѐ”,щобулапершояпробояйогопера.

Війна і розруха пригнічували Булгакова, він мріѐв про мир та спокій, про можливість писати. З 1921 р. він оселивсѐ в Москві, у великій комуналці на вулиці Садовій. Працявав редактором хроніки у приватній газеті, конферансью, інженером у Науково-технічному комітеті, а також журналістом у залізничній газеті „Гудок”. Часто друкував різноманітні фейлетони, рецензії, оглѐди, статті заради мізерногозаробітку.

Булгаков говорив, що творчість буваю різна: справжнѐ, правдива, від серцѐ, вона вічна, не загине і післѐсмертіписьменника,аюйтворчістьзарадипрожиттѐ,щобневмертизголоду.Так,наприклад, він написав п’юсу „Батум” про початок револяційної діѐльності молодого Сталіна післѐ натѐку, що такийтвірпом’ѐкшитьставленнѐдонього„вождѐсвітовогопролетаріату”.

Щеодиннезвичнийфактізжиттѐвеликої,здавалосѐбнезвичайної,лядини:до1921рокуБулгаков був морфіністом, і тільки винахідливість його першої дружини, ѐка під виглѐдом морфія робила чоловікові ін’юкції звичайної дистильованої води, дала змогу поступово позбутисѐ згубної пристрасті.

Літературну творчість М. Булгаков розпочав ѐк прозаїк. Свої перші спроби письменник датую 1919 роком, коли були написані декілька фейлетонів на злободенні теми днѐ. Тоді ж Булгаков звертаютьсѐ і до художньої прози, упродовж 1919-початку 1920-х років створивши велику кількість оповідань, переважно автобіографічного характеру, частину ѐких об’юднав у тематичні цикли. Першим із них став цикл із семи невеликих оповідань „Записки яного лікарѐ”. У циклі відобразилисѐ враженнѐ письменника від перших років його медичної практики в Ні кольській та В’ѐземськійлікарнѐх.

1923 р. – повість „Нотатки на манжетах”(враженнѐ від років, проведених у Владикавказі, та перші крокисвоголітературногостановленнѐ).

Водночас у ранній прозі М. Булгакова звучать і трагічні ноти, пов’ѐзані із жахом від картин насиллѐ, ѐкі він спостерігав під час громадѐнської війни (оповіданнѐ „Червона корона”, „Незвичайні пригоди лікарѐ”,„Китайськаісторіѐ”таін.)

Тоді ж Булгаков створив і свій „київський” роман „Біла гвардіѐ” (1923-1924). Роман став першим із найзначніших за обсѐгом опублікованих творів Булгакова. „Як дебят письменника-початківцѐ, -- відгукнувсѐтодінапоѐвуроманувідомийросійськийпоетМ. Волошин, -- його можнапорівнявати тільки з дебятами Достоювського і Толстого”. Роман створявавсѐ на основі київських вражень письменникавідподій1918-1919років.

1924-1925 рр. – у часописі „Росіѐ” надрукував перші дві частини роману „Біла гвардіѐ”. Подальша публікаціѐ твору була припинена через закриттѐ журналу. На основі роману створено п’юсу „Дні Турбінних”,щопринеслайомуславувидатногодраматурга.

1925-1928 рр. – повість „Собаче серце”, збірка „Фатальні ѐйцѐ”, „Диѐволіада”, „Нотатки яного лікарѐ”,„Оповіданнѐ”.

У 1928 р. почав працявати над твором всього життѐ – романом „Майстер і Маргарита”. Його називаять „ кінцевим”, Булгаков писав його до самої смерті, писав, переписував, створяячи декількаваріантів,танепобачивнадрукованимзажиттѐ.З’ѐвивсѐроманлишеу70-хрокахівідразу набув широкого розголосу. Його перекладено багатьма мовами світу, створені екранізації, театральні вистави. Щодо екранізації, то буде доречноя згадка про деѐкі історії, пов’ѐзані з цим. Якщо вірити публікаціѐм в пресі, усі попередні спроби екранізувати роман на батьківщині письменника були невдалими, та пікантності ситуації додаю те, що майже всі, хто пише про це, посилаятьсѐ на витівки диѐвола, поѐсняячи таку фатальність. При цьому забуваютьсѐ, що кілька роківтомупольськікіномитцівсежтакистворилицілийсеріалза„МайстроміМаргаритоя”,іѐкщо і цього разу не обійшлосѐ без сатани, то тільки у тому, що стосувалосѐ художньої ѐкості фільму, бо дивитисѐценеподобствоісправдібулонеможливо.

Пробиватисѐ на сцену ставало все важче і важче. Безпосередньоя причиноя тому стало різке посиленнѐ критики на його адресу з боку ідеологів соціалістичного реалізму, ѐку до того ж підтримував Сталін, негативно відгукнувшись про п’юсу „Багрѐний острів” і назвавши трагікомедія „Біг”антирадѐнськояп’юсоя.Відразужпіслѐцьогоп’юсиБулгаковабулинегайнознѐтізрепертуару, айогосамогонебралинароботудотеатрунавітьнапосадуробочогосцени.СтановищеБулгакова, ѐкийзалишивсѐпрактично беззасобівдо існуваннѐ,булокритичним. Ітодівіну1930р. звертаютьсѐ з відчайдушним листом до урѐду СРСР з вимогоя або оприляднити здобутки своюї творчості, або отриматидозвілнавиїздізбатьківщини.

З листа до Сталіна: „ ...сили мої надломилисѐ, не будучи спроможним більше існувати,

зацькований, знаячи, що ні друкуватисѐ, ні ставитисѐ більше в межах СРСР мені не можна, доведений до нервової хвороби, ѐ звертаясѐ до Вас і прошу Вашого клопотаннѐ перед Урѐдом СРСР щодо вигнаннѐ мене за межі СРСР...”. Через три тижні, у квітні 1930 р., Сталін зателефонував йому особисто і дозволив знову повернутисѐ у МХАТ. Напередодні цих подій покінчив життѐ самогубством В. Маѐковський і, ѐк гадаять, Сталін побоявавсѐ, щоб і Булгаков не зваживсѐ на цей крок, оскільки це викликало б надто негативний політичний резонанс у Європі. Післѐ офіційного дозволу Сталіна Булгаков ще шість років пропрацявав у МХАТі, куди його, звичайно, охоче взѐли, оскількиповажалиіцінувалиѐкодногознайталановитішихсучаснихдраматургів.

1932-1933рр.–біографічнаповість„ЖиттѐпанадеМольюра”. 1936-1937рр.–роботанад„Театральнимроманом”.

10 березнѐ 1940 р. помер у Москві. Помираячи, Булгаков говорив своїй дружині Олені Сергіївні: „

...напевно,цеправильно...Щоѐмігнаписатипіслѐ„Майстра?”.

Роман „Майстер і Маргарита” М. Булгаков писав з 1928 до 1940 року. Відомо шість редакцій твору. Спершу письменник хотів написати „роман про диѐвола” – сатиричну фантасмагорія із вставноя новелояпроХристаіПілата.

Варіантиназвбулитакі:

·„Чорниймаг”;

·„Копитоінженера”;

·„Жонглерзкопитом”;

·„СинВ(...)”;

·„Гастроль(Воланда)”;

·„Інженерзкопитом”тощо.

1931-1932 рр. у роман увійшли образи майстра і Маргарити, а 1937-1938 рр. з’ѐвиласѐ остаточна назва–„МайстеріМаргарита”.

Отже, роман писавсѐ довго, болісно, відповідно до задуму змінявались назви, з’ѐвлѐлисѐ нові герої, а старі зазнавали все нових і нових змін. І навіть уже будучи важко хворим, письменник до останньої хвилини рукоя своюї дружини продовжував вносити зміни в текст найголовнішого романусвогожиттѐ.

Але цѐ напружена працѐ не була даремноя: твір, створений російським письменником, вражаю розмахом,естетичнояглибинояіфілософськояскладністя,прощо,крімісторіїнаписаннѐроману і самого роману ѐк художнього твору, незаперечно свідчать численні джерела, з ѐкими він пов’ѐзаний.

16.Світ природи і духовний стан ліричного героѐ у верленівських «пейзажах душі» (П.Верлен «Осіннѐ піснѐ»).

1)Дитинство та яність. Поль Верлен народивсѐ 30 березнѐ 1844 р. в Мецці, в сім’ї офіцера. Післѐ пе¬реїзду родини до Парижа він закінчив ліцей(1858) і у двадцѐтирічному віці почав працявати чиновником у Паризькій міській ратуші. Згодом Верлен одруживсѐ і проводив звичайне чиновницьке існуваннѐ. Але пое¬зіѐ, ѐкоя він захоплявавсѐ ще з шкільних років(Свій перший відомий вірш «Смерть» (1858) він надіслав В.Гяго), приваблявала його значно більше, ніж кар’юра.

2)Становленнѐмитцѐ.ПершапублікаціѐВер¬ленаприпадаюна1863р. (сонет«Пан Прядом»). На

початку літературної діѐльності він був близьким до знаменитої тоді поетичної групи «Парнас». У ранніх поетичних збірках Верлена («Сатурнічні вірші», «Ви¬шукані свѐта») відбуваютьсѐ поступовий перехід від властивої парнасцѐм лябові до «застиглої» краси, від матеріального відчуттѐ світу до химерності, нереаль¬ності зображувальних образів. У передачі настроїв, миттювихвідчуттівуцих першихкнигахпоетаужепомітнийвпливімпресіонізму.

Ще більшоя міроя намаганнѐ звільнитисѐ від «живописності» вірша, від його парнаської пластичності помітно у найкращій поетичній збірці Верлена — «Романси без слів» (1874). Вже сама назва збірки свідчить про жвавий інтерес автора до мелодійності вірша. Пізнаннѐ свого внутрішнього «Я» через музику — такий шлѐх видавсѐ поетові новаторським і найправильнішим. Тоді ж таки у вірші «Поетичне мистецтво» (1874) Верлен обґрунтувати значеннѐ музикальності ѐк основисимволістськоїпоетики.

3) Дорогами Європи. У дні Паризької Комуни Верлен працявав у бяро комунарської пропаганди. У цей час він познайомивсѐ з яним поетом Рембо. Не¬забаром це знайомство переросло в глибоку дружбу. Спільність духовних зацікавлень і глибоке взаюморозуміннѐ стали настількиміцними,щоВерленрозлучаютьсѐізсім’юяідрузіпокидаятьПариж.

Поети вирушаять спочатку до Бельгії, А потім — до Англії. «Геніальний Рембо допомагаю Верлену відкрити себе, відкрити у собі поетичну стихія, ѐка до того часу тільки пробиваласѐ…Два короткірокиВерленживесвоїмвласнимжиттѐм,іцідварокиобезсмертилийогоім’ѐ»(Є.Еткін).

Проте складні стосунки друзів закінчилисѐ сваркоя, під час ѐкої Верлен поранив Рембо постріломзревольвера.БряссельськийсудзасудивВерленадодвохроківув’ѐзненнѐ.

4) Верлен — «король поетів». У 1880-х роках до Верлена приходить слава. Широко відомими стали твори з поетичної збірки «Далеке і близьке» (1884) і символістський вірш-маніфест «Поетичне мистецтво». Верлен відіграв значну роль у пробудженні інтересу до творчості поетівсимволістів, опублікувавши книгу «Проклѐті поети» (1884). До неї увійшли нариси про шістьох поетів, у тому числі про Рембо, Малларме та про самого Верлена. Теорії своюї він не створив, але завжди стверджував, що істинна поезіѐ — поза межами холодного ідеалізму, що завданнѐ поезії

—розширитивнутрішнійсвітлядини,щомайбутнюзавільнимвіршем.

Верлен змінив багато професій: був чиновником, учителем, фермером, журналістом, але так і не знайшов спокоя та достатку, останні роки свого життѐ він провів у злиднѐх. Поет поступово деградував,перетворившисьнахвороговолоцягу,іпомеру1896р.

ВіршПолѐВерлена"Осіннѐпіснѐ"входитьдозбірки"Сатурнічніпоезії"(1866),цикл "Сумніпейзажі".Цеодинзнаймузичнішихтворівпоета.Ісамечерезцямузичність"Осіння

пісня"частоназиваятьнеперекладноя.Єбільшедесѐтиперекладівціюїпоезіїукраїнськоя мовоя(ПавлоГрабовський,МиколаЛукаш,ГригорійКочур,МихайлоРудницький,Петро Стебницький,СвѐтославГординський,БорисТен,МиколаТерещенко,ІгорКачуровський,Іван Світличний,МихайлоМоскаленко,ВсеволодТкаченко,МаркіѐнЯкубчак),однакцене перекладиувузькомузначенніслова,ашвидшепереспіви,наслідуваннѐ,аджесправжній Верлензвучитьлишефранцузькоямовоя.

Музичностітворудодаю"стрункість":вінскладаютьсѐзтрьохстроф,пошість чотиристопнихрѐдківукожній,тобтооднечидваповнозначнихсловаурѐдку,укожнійстрофі пооднійсинтаксичнопрозорій,чіткійфразі,майстерноінструментованій.Тастислістьвидно

лишенапапері.Головневтіленоуголосі,узвукописі,ѐкийспрѐмованоненазоровівраженнѐ,а

наслухові,Верленнеописую,щобчитачбачив,апише,щобвінчувівідчував. Музичностіавтордосѐгаюзадопомогояалітераційтаасонансів.Упершійстрофі

алітераціѐна"l","n"таасонансна"on"наштовхуятьнадумкупромеланхолія,ѐкийсьбіль,у другійупоетаз'ѐвлѐятьсѐсльози(ізновужтакивикористаноасонанс"iens"іалітерація"j", "v").Оскількиукраїнськатафранцузькамовидоситьрізні,перекладачевіпрактичнонеможливо поюднатисловеснуйобразнуточністьзмузикоявірша.

Першимпереклав"Осінняпісня"ПавлоГрабовськийу1897році,тайогороботу швидшеможнаназватипереспівом,аджепоеткерувавсѐсвоїминастроѐмитапочуттѐмиі переклавузвичнійдлѐньоговіршованійформі,невідтворившитональністьімелодійність поезіївласнеВерлена.Відбулосѐ"одомашненнѐ"французької"Осінньоїпісні",з'ѐвилисѐ властивіукраїнськійлітературнійтрадиції"гіркоплачу","хмураосінь","вітерлятий". Найближчимидооригіналу,намоядумку,юперекладГригоріѐКочура.Йомувдалосѐ передатиупершійстрофіцямилозвучність,плинність,щодосѐгаютьсѐвобохваріантах

завдѐкиповтореннясонорних(носових)звуків"Неголоснімлосніпісніструносінніх".Заради збереженнѐзвуковоїпалітритамелодійностіпоезіїперекладачвикористав"струни" замість"скрипок"("violons"),іметафора"струносінніх"справдівдалопередаюте,прощописав Верлен,непроосіннійпейзаж,апропейзаждуші.Силу,експресивністьфранцузькоговірша передаюконтраст"blessentmonсoeurd'unelangueurmonotone":зіткненнѐпротилежнихщодо звучаннѐізначеннѐслів"blessent"–"ранѐть"і"langueur"–"чулість",крімтогозвукискрипкине б'ять,невдарѐять,вониплавні,монотонні.УГригоріѐКочураюконтраст,алетрохиінший,він базуютьсѐна"висоті"струносінніх,ѐкітоплѐтьсерцеужурбі–глибина,асилафранцузьких сліввсежтакивтрачаютьсѐ.Удругійстрофіперекладачзамістьплачу,щоуВерлена,говорить "блідну",таценеспотворяюоригінал.Іншасправа–тутз'ѐвлѐютьсѐгодинник,річ,візуальне,а длѐВерлена–музикапонадусе.Вавторапростаісильнавласнесвоюяпростотояфраза "Згадуядавнірокиіплачу",вперекладінеобійшлосѐбеззвичнихдлѐтрадиційноїпоезії епітетівтаметафор:"линутьдумкивдавнірокимрійдитинних".Третѐстрофа–цеголосвітру, певнаневизначеність.Перекладачвідтворивітеіте:"вийдуѐвдвір–вихровийвирвполі млистім"–алітераціѐ"в"іграйливийзвукопис–"крутить,жене,носитьмене".Завдѐки ГригоріяКочуруукраїнськийчитачможенасправдівідчутимузичність,багатствозвуківта няансів,притаманнихфранцузькомуслову.

ПротилежнимзасвоюятональністяюперекладМиколиЛукаша,вінбільшрізкий.З самогопочаткуперекладачзамістьніжноїмелодіїскрипкивдаютьсѐдорізкого,хрипкого

дисонансу:"Ячатьхлипкі,хрипкіскрипкилистопада.Їхтужнийхлипусерцѐглибпростопада". Словатутнеюднаятьсѐ,азіштовхуятьсѐ.Тобто,своюріднийзвукопис,музикатутю,алевони більшеЛукашеві,аніжВерленові.Удругійстрофіавторвводитьтемучасу,ѐкачомусьзниклау МиколиЛукаша.Уперекладі"jepleure"переданоѐк"ѐвесьтремчуіридая",цебільш експресивно,таз'ѐвлѐютьсѐепітет"ѐснідні",всецевіддалѐювідоригіналутайогонеповторної мелодійності.Голосвітруутретійстрофівідтворяютьсѐповтореннѐмизвуків"ду","с":"кудись ідуудальбліду…мовжовклийлистпідвітрусвист".НезважаячинасвоюріднебаченнѐМиколи Лукашамелодики"Осінньоїпісні",йогоперекладнезалишаюбайдужимукраїнськогочитача. Кількаслівпроіншіпереклади.Євнихівлучневідтвореннѐдеѐкихрѐдків,ідомисли,і намаганнѐбудь-ѐкимспособомпередатимелодійністьзвукописуВерлена.Візьмімопереклад