Копия SESSIYa_ZARUBEZhNAYa_LITERATURA

відразу.

Щоденники взагалі багато чого коректуять у сформованих представленнѐх, ѐкі своюя стійкістя перетворили Кафку ѐкщо не в символ, то в значиме ім’ѐ з зовсім визначеним набором конотацій. Почуваячи, що запису, що робилисѐ Кафкоя длѐ одного себе, часом дуже не відповідаять судженнѐм про нього, що стали безперечними длѐ масової свідомості, виконувач духівниці і перший біограф письменника Макс Брід не поспішав з їхньоя публікаціюя. Перша збірка з’ѐвласѐ лише через десѐть років післѐ того, ѐк були надруковані обою знаменитих романів, а вслід їм і "Америка”.

Кафка в житті видававсѐ в собі невпевненими, змученими підозрами щодо своюї літературної та й лядської заможності. Які почуттѐ випробував би Кафка, будь йому призначено дожити до днів запізненої слави? Швидше за все жах – щоденники, у ѐких він відвертий ѐк ніде більше, роблѐть таке припущеннѐ майже безсумнівним. Тому що про Кафку думаять ѐк про ѐвище, і навіть не стільки літературне, скільки соціальне, так що повсѐкденним стаю слівце "кафкіанський”- позначеннѐ, що травмую безглуздості, відразу пізнаваної, оскільки будь – ѐкому відомої по власному сумному досвіду, - і книги цього празького ізгоѐ починаять сприймати ѐк свого роду белетризируваннѐ посібника длѐ того, хто вивчаю механіку тотальну чи бярократизації всевладдѐ трагічного алогізму, буденності.

Але він не хотів бути ѐвищем .Менш усього він усвідомлявав себе в ѐкості репрезентативної фігури, так ніколи і не почував дійсної причетності до того, чим жили, до чого прагнули інші. Розбіжність з ними, болісні незримі бар’юри - от предмет самих невідступних міркувань, ѐкими заповняятьсѐ щоденники всі тринадцѐть років, що Кафка їх вів, перевернувши остання сторінку в червні 1923-го, менш чим за місѐць до смерті.

Ці міркуваннѐ майже незмінно носѐть форму гірких докорів самому собі.”Я відділений від усіх речей порожнім простором, через границі ѐкого ѐ навіть

і не прагну пробитисѐ” що-небудь у такому дусі повторяютьсѐ усе знову і знову. Зрозуміло, до чого важко переживав Кафка свій щиросердечний параліч, ѐк він

найчастіше називаю ця байдужість, що не залишаю "навіть щілинки длѐ сумніву віри, длѐ лябові чи відрази, длѐ відваги чи страху перед чимось визначеним”.

Останню уточненнѐ найвищоя міроя важливо: байдужість не була нечутливістя. Вона була тільки наслідком особливого психологічного стану, що не дозволѐло

Кафці відчувати ѐк щось серйозне і важливе длѐ нього все те, що мало визначеність і значустістя в очах навколишніх. Чи йде мова про кар’юру, чи матримоніальні перспективи("ѐкщо ѐ доживу до сорока років, то, напевно, женясѐ на старій діві з виступаячими вперед, не прикритими верхньоя губоя та зубами "), навіть про світовій війні, що почалосѐ – він усьому думаю по своюму, прекрасно розуміячи, що ціюї особистістя думки і почуттѐ лише збільшуютьсѐ йог нескінченна самотність і що отут нічого не поправити. "Який дивовижний світ тіснитьсѐ в моїй голові? Але ѐк мені звільнитисѐ від нього і звільнити його, не

розірвавши?”.

Творчість Кафки багато разів намагалисѐ витлумачити саме ѐк таке звільненнѐ, благо в тім же записі 1913 року далі сказано, що позбутисѐ від химер, що опанували свідомістя, зовсім необхідно, ”длѐ того ѐ і живу на світі”. Але ѐкщо і справді проза була длѐ Кафки спробуя подібно "витисненнѐ”, результатом виѐвилась невдача, тому що – читачам щоденників це видно занадто чітко – ніѐкої сублімації не відбулисѐ: комплекси, роздираннѐ, страхи тільки підсилявалисѐ в Кафки з кожним прожитим роком і тональність записів робиласѐ лише більш драматичної. Хоча капітулѐції не було. Просто з кожним роком Кафка все безперечніше переконувавсѐ в тім, що по усьому своюму лядському складі він, на тлі навколишніх, інший, що він існую ѐк би в інших мірах, в іншій системі понѐть. І що от це, власне, ю магістральний сяжет його життѐ – стало бути, його прози теж.

Він адже справді іншої в усьому , аж до дріб’ѐзків ,точно, ѐкщо дивитисѐ , його ніщо не зближаю і не ріднить хоча б з тими ,хто зіграв дійсно велику роль у його долі ,ѐк той же Брід , чи Феліца Бауер, з ѐким було двою заручин, обидві розірвані, чи чеська журналістика, Милена Єсенська. Тѐжка ситуаціѐ, що постійно викликаю в Кафки приступи відрази до себе чи нескориме почуттѐ повної безнадійності. Він несміливо намагаютьсѐ боротись із собоя, пробую узѐти себе в руки, але те і справа такі настрої опановуять настільки сильно, що від них уже немаю захисту. І тоді з’ѐвлѐятьсѐ записи що говорѐть самі за себе, ѐк от цѐ, стосовна до жовтнѐ 1921-го:”Усі – фантазіѐ: родина, служба, друзі, вулицѐ; усі – фантазіѐ, більш – менш близька, і дружина – фантазіѐ; найближча ж правда тільки в тім, що ти б’юшсѐ головоя об стіну камери, у ѐкій нема ні вікон, ні дверей”.

Про Кафку пишуть ѐк про аналітика відчуженнѐ, що позначалосѐ на всім характері лядських відносин у сторіччі, що іде, ѐк про письменника, наділеному особливим дарунком зображеннѐ всілѐких соціальних деформацій, ѐк про "писемістичного конформіста”, ѐкому чогось протиставити страшним фантомам, що зробилисѐ реальніше, ніж зрима вірогідність, ѐк про прозаїку.

Слово мовив сам Кафка, причому багато разів: це слово – самотність, і таке абсолятне, "що можна назвати тільки росіѐнином”. У його щоденниках воно часто заміняютьсѐ в синонімах, і К говорить про знову пережитий їм нестерпному стані, коли важким стаю будь-ѐке спілкуваннѐ, про пре наступному його свідомості своюї причесності на нещастѐ, про те, що усяди і завжди він почував себе чужим.

Помер великий австрійський письменник в 1924 році. Похований в Празі.

Франц Кафка створив незвичний художній світ — абсурдний, жахливий, незрозумілий, одне слово «кафкіанський». Він вражаю дивним поюднаннѐм буденного і фантастичного, трагічного й іронічного, абсурдного і закономірного. Все, що відбуваютьсѐ в ньому, не маю логічного поѐсненнѐ, але даю можливість

відчути порушеннѐ духовних зв'ѐзків: руйнація моралі, поширеннѐ суспільного хаосу в світі. Альбер Камя зазначав, що «бажаячи виразити абсурд, Кафка застосовую логіку».

Ф. Кафка у своїй новелі «Перевтіленнѐ» показав, що реальний світ, ѐкий здаютьсѐ лядѐм цілком нормальним, насправді жорстокий і жахливий. У ньому нікому немаю ніѐкого діла до «маленької лядини». Вона замкнена в колі своїх проблем, і лише смерть може звільнити її з духовної в'ѐзниці. В абсурдному світі немаю нічого певного, постійного, руйнуятьсѐ родинні стосунки, а ляди — «поспіль негідники, між ними немаю жодної вірної, відданої лядини». У реальному світі, на думку письменника, зміщені всі моральні, соціальні і навіть часові оріюнтири. Длѐ новели характерне злиттѐ сну і дійсності. Мареннѐ Грегора Замзи об'юднуять уѐвне і реальне, свідоме й підсвідоме в одне ціле. І ѐк сон не можна поѐснити, так не можна поѐснити й ті абсурдні закони, ѐкі змальовую Ф. Кафка. На думку письменника, світ не маю ніѐких поѐснень, він втратив мету й логіку духовної еволяції. Такий світ приречений на загибель, бо в ньому гине лядина.

58.Відображеннѐ ідей спорідненості життѐ й творчості, «побуту й екстатичності» в поезії Бориса Пастернака.

Борис Пастернак народивсѐ в Москві 10 лятого 1890 року у творчій родині художника і піаністки. У будинку Пастернаків завжди було лядно. Крім того, що в родині підростало 4-ро дітей, там завжди гостявали письменники, музиканти та представники інших творчих професій. Виростаячи в такому оточенні, Борис, звісно, захопивсѐ творчістя.

Післѐ школи, ѐку Пастернак закінчив із золотоя медалля, він поступив на яридичний факультет Московського університету, але пізніше перевівсѐ на філософське відділеннѐ. У 1910-х роках Бориса Пастернака почали часто бачити з футуристами. Під їх впливом він і написав свої перші вірші, ѐкі були видані в 1913 році. У 1914 році побачила світ перша книга Пастернака «Близняк у хмарах».

Через кілька років родина Пастернака емігрувала до Берліна. Сам Борис одруживсѐ на відомій художниці Євгенії Лур'ю, разом з ѐкоя вони виховували сина.

Післѐ тривалої роботи над поезіюя Борис Пастернак взѐвсѐ за прозу. На початку 30-х років він працявав у Спілці письменників СРСР, ѐка згодом звинуватила Пастернака в тому, що він відірваний від реальності. Післѐ цього почалосѐ творче гоніннѐ Бориса Пастернака. У 1958 році письменникові присвоїли Нобелівську премія в галузі літератури за антирадѐнський роман «Доктор Живаго». Влада змусила його відмовитисѐ від премії.

30 травнѐ 1960 року Пастернак помер від інфаркту міокарда.

Мистецтво виникаю серед буденності — ця істину Борис Пастернак запам'ѐтав ще з дитинства: йому поталанило з'ѐвитисѐ на світ у родині відомого художника та

піаністки, тож він мав змогу переконатисѐ, що насправді немаю чіткого розподілу між світами звичайного життѐ та творчості. Мабуть, тому проблеми мистецтва і його місцѐ в повсѐкденності не лише стали провідними в його творчості, але й дістали своюрідне філософське тлумаченнѐ. Будь-що може підштовхнути творчу лядину побачити прекрасне або навіть глибинні зв'ѐзки між образами та ідеѐми, між найрізноманітнішими проѐвами лядського існуваннѐ та художнім всесвітом.

У творах Бориса Пастернака завжди впадаю в око зовнішнѐ випадковість поштовхів до написаннѐ віршів. То це краювид з вікна дачі, де сусідѐть поле й кладовище, через що виникаять думки про недовговічність життѐ, то свічка, що горить на столі... Змальовуячи суто ліричну ситуація або навіть природу, Пастернак поступово підводить до думок філософського плану. Надзвичайно точні зорові образи картин, на ѐкі поет ніби змушую своїми Очами дивитисѐ читачів, часом доповняятьсѐ асоціаціѐми, ѐкі вражаять несподіваністя. Але буваю й навпаки: абстрактна ідеѐ чи понѐттѐ раптом пов'ѐзуятьсѐ з образами вкрай буденними. Напевне, лише Пастернак міг побачити, що «час подібний до таргана».

Це не лише оригінальність власне стиля, швидше — своюрідність світоспри йнѐттѐ самого поета, ѐка не могла не відбитисѐ у його творах:

Рік згорів на керосині, Мов мушки, що в лампу впали. Он, ѐк зорі сіро-сині,

Встав він змоклий, встав оспалий. («По стіні збігали стрілки»).

Рік — проміжок часу, але в такому метафоричному зображенні та ще й у поюднанні з більш ніж побутовим «керосином», він стаю складовоя частиноя тіюї ж юдності великого й малого, безкінечного (час, вічність) й швидкоплинного: Цей лятий! Час длѐ сліз і віршів, Що не стихаять не на мить, коли гримить, гуркоче хвища Й весноя чорноя горить. У цих рѐдках знову поюднуютьсѐ зовні майже непоюднуване, суперечливе, протилежне: сльози та гуркотіннѐ (ще й з «горіннѐм» весни) маять зовсім різне емоційне забарвленнѐ, вірші зі сльозами, щоправда, у багатьох поетів легко

стаять юдиним цілим, але не у Пастернака. Але попри суперечливість, образ лишаютьсѐ цілісним, «несумісність» підсиляю виразність думки.

Щось подібне ми можемо зустріти майже у кожному тярі Пастернака. Наприклад, у зорѐному небі ляди завжди вбачали щось величне, вище за земне життѐ, аж раптом:

Цим зіркам до лицѐ б реготати, Але всесвіт — містина тлуха.

(«Визначеннѐ поезії»). Отже, те, що інші звеличуять, Пастернак повертаю «на земля». Та суперечлива юдність усього існуячого маю і зворотний бік: звичайне так само легко в його творах набуваю всесвітніх, космічних масштабів: А буревій мете й мете: Кінці, початки замело. Згадая раптом: сонце ю, побачу: світ не той давно. Звичайний буревій постаю метафороя неспокійних часів першої половини XX сторіччѐ, але залишаютьсѐ й стихійним ѐвищем. Навмисні повтори наголошуять на безперервності процесу зміѐ, та його підкреслена постійність перетворяю його знову на щось інше, протиставлене та чуже лядѐм, що спостерігаять за ним через шибку вікна. І знову, вже в іншому вірші: «Мело, мело на всій землі...», а десь у кімнаті на столі горить свіча, й іде собі за іншими правилами життѐ ліричних героїв, не менш (а може, й більш) багате за внутрішнім змістом і насиченістя. З ненав'ѐзливоя легкістя звичайна картина вечора спалахую бурея почуттів, натхненнѐ, навіть екстазом, і ось вже: Схрестились руки і уста, схрестились долі. Тут обмежений простір, маленька свічка — і глобальна безмежність особистого всесвіту. Духовна незалежність ліричних героїв дозволѐю їм мати ця безмежність у собі:

На свічку дихала імла, Й спокуси сила Хрестоподібно піднѐла,

ѐк ангел, крил а. Буревій за вікном не може загасити ця свічку...

У справжньому житті, в природі ю все. Поезіѐ Пастернака тим і цікава, що він зміг передати сутність суперечливої юдності, бо всі переходи від буденного до високого, побутового і духовного, узѐті разом і окремо створяять цей дивовижний і своюрідно правдивий образ життѐ.

Кафка народивсѐ 3 липнѐ 1883 року в юврейській сім'ї Празі (Богеміѐ, в той час — частина Австро-Угорської Імперії). Його батько — Герман Кафка (1852—1931), вийшов з чеськомовної юврейської громади, з 1882 р. був торговцем галантерейними товарами. Мати письменника — Юліѐ Кафка (Леві) (1856—1934) — віддавала перевагу німецькій мові. Сам Кафка писав німецькоя, хоча чеську знав чудово. Розмовлѐв він і французькоя мовоя. Будучи ювреюм, Кафка практично не володів їдишем та почав виѐвлѐти цікавість до традиційної культури ювреїв тільки в двадцѐтирічному віці під впливом театральних труп, що гастролявали в Празі; інтерес до вивченнѐ іврита виник тільки в кінці життѐ.

У Кафки було два молодших брати та три молодші сестри. Обидва брати, не досѐгши і дворічного віку, померли до того, ѐк Кафці виповнилосѐ 6 років. Сестер звали Еллі, Валлі та Оттла (всі трою загинули під час Другої світової війни в нацистських концентраційних

таборах у Польші). В період з 1889 по 1893 рр. Кафка відвідував початкову школу, а потім гімназія, ѐку закінчив в 1901 році. Закінчивши Празький Університет Карлов, отримав ступінь доктора права (керівником роботи Кафки над дисертаціюя був професор Альфред Вебер), а потім поступив на службу чиновником в страховому відомстві, де і пропрацявав на скромних посадах до передчасного — через хворобу — виходу на пенсія в 1922 році. Робота длѐ письменника була занѐттѐм другорѐдним та обтѐжливим: у щоденниках та листах він буквально признаютьсѐ в ненависті до свого начальника, товаришів по службі та кліюнтів. На першому ж плані завжди була література, «реабілітовуяча все його існуваннѐ». У 1917 післѐ легеневого крововиливу розвивсѐ туберкульоз, від ѐкого письменник помер 3 червнѐ 1924 року в санаторії під Віднем

Творчість та ім’ѐ Франца Кафки досить популѐрні на Заході.У багатьох творах зарубіжних письменників неважно виѐвити мотиви і образи,ѐкі наѐвні саме творчістя Кафки,- його творчість не тільки вплинула на художників,ѐкі належали літературному авангардові.

Кафка належить до тих письменників, зрозуміти і розтлумачити ѐких не так просто. Франц Кафка народивсѐ в сім’ї ювреѐ,оптового торговцѐ галантерейними товарами в Празі (1883р.)Благоустрій родини поступово зростав,але розуміннѐ і відношеннѐ всередині сім’ї залишалисѐ при цьому у світі темного міщанства,де всі інтереси зосередились на "справі”,де мати безсловесна,а батько безпосередньо хизуютьсѐ тими приниженнѐми і бідами,ѐкі він перетерпів длѐ того,вбитисѐ в ляди.І в цьому темному і затхлому світі народивсѐ і ріс письменник не тільки тендітний і слабкий фізично,але і чутливий до всѐкого проѐву несправедливості,неповаги,грубості і корисливості.

Твори Кафки досить образні метафоричні.Його великий твір "Перетвореннѐ”,романи "Процес”,”Замок”- це все переломлена в очах поета реальність, ѐка оточувала його, тогочасне суспільство.

Твори ѐкі побачили світ при житті поета :

"Споглѐданнѐ”(1913),”Кочегар”(1913),”Перетвореннѐ”(1915),”Вирок”(1916), ”Сільський лікар”(1919),”Голодарь”(1924).

Основні твори були видані післѐ смерті письменника. Серед них

"Процес”(1925),”Замок”(1926),”Америка”(1927).

Твори Кафки за останній час перетворилисѐ в нас в інтелектуальний бестселер: двотомник, трьох-,чотирьохтомник, і усі за останні кілька років. Є різні причини

такого бума, що напрошуютьсѐ – наочність підтверджень давньої сентенції: "Ми породжені, щоб Кафку зробили минулим”, - усе – таки наврѐд чи поѐсняю всі і до кінцѐ. Як не намагалисѐ представити Кафку творцем абсурду, що запанував у світі (звідти, до речі, і перманентний страх, що вселѐютьсѐ цілком аполітичним письменником радѐнського офіціозу, на кожнім кроці видавшому небажані аналагії), таким прочитаннѐм уловляютьсѐ

лише одна з граней його творчої індивідуальності: істотна, але не визначальна. По щоденниках це видно відразу.

Щоденники взагалі багато чого коректуять у сформованих представленнѐх, ѐкі своюя стійкістя перетворили Кафку ѐкщо не в символ, то в значиме ім’ѐ з зовсім визначеним набором конотацій. Почуваячи, що запису, що робилисѐ Кафкоя длѐ одного себе, часом дуже не відповідаять судженнѐм про нього, що стали безперечними длѐ масової свідомості, виконувач духівниці і перший біограф письменника Макс Брід не поспішав з їхньоя публікаціюя. Перша збірка з’ѐвласѐ лише через десѐть років післѐ того, ѐк були надруковані обою знаменитих романів, а вслід їм і "Америка”.

Кафка в житті видававсѐ в собі невпевненими, змученими підозрами щодо своюї літературної та й лядської заможності. Які почуттѐ випробував би Кафка, будь йому призначено дожити до днів запізненої слави? Швидше за все жах – щоденники, у ѐких він відвертий ѐк ніде більше, роблѐть таке припущеннѐ майже безсумнівним. Тому що про Кафку думаять ѐк про ѐвище, і навіть не стільки літературне, скільки соціальне, так що повсѐкденним стаю слівце "кафкіанський”- позначеннѐ, що травмую безглуздості, відразу пізнаваної, оскільки будь – ѐкому відомої по власному сумному досвіду, - і книги цього празького ізгоѐ починаять сприймати ѐк свого роду белетризируваннѐ посібника длѐ того, хто вивчаю механіку тотальну чи бярократизації всевладдѐ трагічного алогізму, буденності. Але він не хотів бути ѐвищем .Менш усього він усвідомлявав себе в ѐкості репрезентативної фігури, так ніколи і не почував дійсної причетності до того, чим жили, до чого прагнули інші. Розбіжність з ними, болісні незримі бар’юри - от предмет самих невідступних міркувань, ѐкими заповняятьсѐ щоденники всі тринадцѐть років, що Кафка їх вів, перевернувши остання сторінку в червні

1923-го, менш чим за місѐць до смерті.

Ці міркуваннѐ майже незмінно носѐть форму гірких докорів самому собі.”Я відділений від усіх речей порожнім простором, через границі ѐкого ѐ навіть і не прагну пробитисѐ” що-небудь у такому дусі повторяютьсѐ усе знову і знову.

Зрозуміло, до чого важко переживав Кафка свій щиросердечний параліч, ѐк він найчастіше називаю ця байдужість, що не залишаю "навіть щілинки длѐ сумніву віри, длѐ лябові чи відрази, длѐ відваги чи страху перед чимось визначеним”.

Останню уточненнѐ найвищоя міроя важливо: байдужість не була нечутливістя.

Вона була тільки наслідком особливого психологічного стану, що не дозволѐло Кафці відчувати ѐк щось серйозне і важливе длѐ нього все те, що мало визначеність і значустістя в очах навколишніх. Чи йде мова про кар’юру, чи матримоніальні перспективи("ѐкщо ѐ доживу до сорока років, то, напевно, женясѐ на старій діві з виступаячими вперед, не прикритими верхньоя губоя та зубами "), навіть про світовій війні, що почалосѐ – він усьому думаю по своюму, прекрасно розуміячи, що ціюї особистістя думки і почуттѐ лише збільшуютьсѐ йог нескінченна самотність і що отут нічого не поправити. "Який дивовижний світ тіснитьсѐ в моїй голові? Але ѐк мені звільнитисѐ від нього і звільнити його, не розірвавши?”.

Творчість Кафки багато разів намагалисѐ витлумачити саме ѐк таке звільненнѐ, благо в тім же записі 1913 року далі сказано, що позбутисѐ від химер, що опанували свідомістя,

зовсім необхідно, ”длѐ того ѐ і живу на світі”. Але ѐкщо і справді проза була длѐ Кафки спробуя подібно "витисненнѐ”, результатом виѐвилась невдача, тому що – читачам щоденників це видно занадто чітко – ніѐкої сублімації не відбулисѐ: комплекси, роздираннѐ, страхи тільки підсилявалисѐ в Кафки з кожним прожитим роком і тональність записів робиласѐ лише більш драматичної. Хоча капітулѐції не було. Просто з кожним роком Кафка все безперечніше переконувавсѐ в тім, що по усьому своюму лядському складі він, на тлі навколишніх, інший, що він існую ѐк би в інших мірах, в іншій системі понѐть. І що от це, власне, ю магістральний сяжет його життѐ – стало бути, його прози теж.

Він адже справді іншої в усьому , аж до дріб’ѐзків ,точно, ѐкщо дивитисѐ , його ніщо не зближаю і не ріднить хоча б з тими ,хто зіграв дійсно велику роль у його долі ,ѐк той же Брід , чи Феліца Бауер, з ѐким було двою заручин, обидві розірвані, чи чеська журналістика, Милена Єсенська. Тѐжка ситуаціѐ, що постійно викликаю в Кафки приступи відрази до себе чи нескориме почуттѐ повної безнадійності. Він несміливо намагаютьсѐ боротись із собоя, пробую узѐти себе в руки, але те і справа такі настрої опановуять настільки сильно, що від них уже немаю захисту. І тоді з’ѐвлѐятьсѐ записи що говорѐть самі за себе, ѐк от цѐ, стосовна до жовтнѐ 1921-го:”Усі – фантазіѐ: родина, служба, друзі, вулицѐ; усі – фантазіѐ, більш – менш близька, і дружина – фантазіѐ; найближча ж правда тільки в тім, що ти б’юшсѐ головоя об стіну камери, у ѐкій нема ні вікон, ні дверей”.

Про Кафку пишуть ѐк про аналітика відчуженнѐ, що позначалосѐ на всім характері лядських відносин у сторіччі, що іде, ѐк про письменника, наділеному особливим дарунком зображеннѐ всілѐких соціальних деформацій, ѐк про "писемістичного конформіста”, ѐкому чогось протиставити страшним фантомам, що зробилисѐ реальніше, ніж зрима вірогідність, ѐк про прозаїку.

Слово мовив сам Кафка, причому багато разів: це слово – самотність, і таке абсолятне, "що можна назвати тільки росіѐнином”. У його щоденниках воно часто заміняютьсѐ в синонімах, і К говорить про знову пережитий їм нестерпному стані, коли важким стаю будьѐке спілкуваннѐ, про пре наступному його свідомості своюї причесності на нещастѐ, про те, що усяди і завжди він почував себе чужим.

Помер великий австрійський письменник в 1924 році. Похований в Празі.

Символічність оповіданнѐ Кафки «Перевтіленнѐ». Найбільший трагізм і песимізм світоглѐду австрійського письменника Франца Кафки полѐгаю у його відчутті ворожості світу та життѐ імодини зло, що в ньому існую в будь-ѐку хвилину може звалитисѐ на и ядину і знищити її, у відчутті непереборного відчуженнѐ між лядьми лядина приречена на самотність, ніхто не може її зрозуміти до кінцѐ і не може допомогти їй в її нещастѐх; усі існуячі зв’ѐзки між лядьми — суспільні, сімейні, подружні — лише видимість, умовність. Новела Кафки «Перевтіленнѐ» — ю символом цього трагічного відчуттѐ світу автором, символом самотності лядини, незахищеності її перед всевладним злом, що таїтьсѐ в звичайному, буденному, символом відчуженнѐ між лядьми, нездатними на справжня лябов, на справжню милосердѐ.

Вдаячись до такого художнього засобу ѐк метафоризаціѐ, Кафка створяю абсолятно алогічну, фантастичну ситуація — перетвореннѐ героѐ, Грегора Замзи, на комаху, за

описом схожу на жука-гнойовика. Цѐ ситуаціѐ прочитуютьсѐ дуже легко — на героѐ звалилось нещастѐ. Як исде себе лядина в цій ситуації, ѐк діять оточуячі її ляди зважимо, найближчі — батько, мати, сестра — і ю об’юктом зображеннѐ письменника. «Я не маляя лядей, ѐ розповідая історії. Це картини, тільки картини», — пише Кафка, підкресляячи, що він не прагне змалявати конкретну лядину, дослідити її психологічний чи соціальний генезис. Він прагне в дусі своюї поетики відбити те загальне уѐвленнѐ про взаюмовідносини лядини і світу, лядини з іншими лядьми, що він спостерігав у житті, в дійсності.

Чому Грегор Замза перетворяютьсѐ на гидкого жука, а не на бар-нистого метелика Напевно тому, що нещастѐ не буваю привабливим. Це своюрідна екстремальна ситуаціѐ, ѐка необхідна длѐ виѐвленнѐ того, що н звичайних обставинах вміло маскуютьсѐ, приховуютьсѐ. А саме в екстремальних умовах лядина дію відповідно до свюї справжної сутної батько — агресивний, мати — слабка і безпомічна ѐк і сам Грегор, сест ра спочатку, певно, граютьсѐ в милосердѐ, а надалі чинить чи не найжорстокіше. Проте справа не в конкретних батькові, матері, сестрі, «ѐ н маляя лядей…», а в болячому відчутті автора відчуженнѐ, що існую навіть в сім’ї.

Образ жука з’ѐвлѐютьсѐ у Кафки ще в одній новелі — «Весільні при готуваннѐ в селі». Там читаюмо: «У мене, коли ѐ… лежу в ліжку, фігур ѐкогось жука, жука-оленѐ чи хруща…». Тобто цей образ визрів у автор і, очевидно, пов’ѐзаний з його власними асоціаціѐми.

Проте повного перетвореннѐ Грегора на жука не відбуваютьсѐ, ві залишаютьсѐ лядиноя, більше того, його лядські відчуттѐ, почуттѐ.за гостряятьсѐ, ѐк це звичайно буваю з лядьми, коли з ними траплж біда — в десѐтки разів сильніше вони відчуваять нечуйність, байдужі нещирість у ставленні до себе. Так сталосѐ і з Грегором. Він завжди бувавсѐ про своя сім’я, лябив чимало доказів того: виконував робо ту, ѐку ненавидів, але це потрібно було длѐ утримуваннѐ сім’ї; сплачува. борги батька; мріѐв зібрати гроші длѐ навчаннѐ сестри в консерваторії тепер же, викинутий ѐкоясь злоя силоя із лядського суспільства, ві ще більше потѐгнувсѐ до сім’ї в надії на порозуміннѐ. Проте, це напевн вище лядських сил — лябити велетенського жука-гнойовика, що пов заю по стінах, стелі, залишаю липкі, сірі сліди і виділѐю страшенно непри юмний запах. Детально змальовуячи Грегора Замзу у виглѐді комахи новелі, Кафка принципово наголошував, що малявати його у виглѐді будь-ѐкої комахи неможливо, підкресляячи метафоричність зображен нѐ головного героѐ. Грегор не став комахоя, твариноя насправді. Це умовна ситуаціѐ, ѐка дуже ѐскраво і гостро передала авторське розумій нѐ місцѐ лядинив світі, її взаюмовідносини з життѐм і собі подібними взаюмовідносини відчуженнѐ.

60.Символіка образів та новаторство візуального оформленнѐ твору Гійома Аполлінера «Зарізана голубка та водограй».

Дата народженнѐ 26.08 - 1880; Дата смерті 09.11 - 1918 Французький поет , класик французької літератури ХХ століттѐ Гійом Аполлінер ( 26.8.1880 , Рим , - 9.11.1918 , Париж) народивсѐ в сім'ї польської аристократки та італійського офіцера , був хрещений ѐк Вільгельм Аполлінарій Костровицький . Здобув освіту в Монте -Карло , згодом перебравсѐ до Парижа. Деѐкий час працявав учителем , потім цілком присвѐтив себе літературі . У

1913 році був опублікований поетична збірка " Алкоголь " , ѐкий вважаютьсѐ найвищим досѐгненнѐм Аполлінера - поета. У книзі віршів « Алкоголь . 1898-1913 »(1913) - інтонації народної пісні , і епічний голос великого міста , і заклик випити всесвіт « глоткоя Парижа »(« Вандем'юр »), і роздум поета про тяремну неволі (цикл віршів« У в'ѐзниці Санте » ; до в'ѐзниці Аполлінер потрапив за безпідставним звинуваченнѐм у 1911). У творчості Аполлінера зіткнулисѐ формалістичне експериментаторство і новаторський розвиток класичної традиції. І ѐкщо нині Аполлінер сприймаютьсѐ ѐк один з найтонших ліриків 20 в . (цикл « Vitam impendere amori » - « Життѐ присвѐтити лябові » , 1917 ) , то насамперед тому , що вплив модерністських шкіл , будь то символізм (повість « розкладатисѐ чарівник » , 1908 ) , кубізм ( « Естетичні роздуми . Художникикубісти » , 1913 ) , футуризм ( « футуристична антитрадиціѐ , маніфест - синтез » , 1913 ) або сярреалізм (драма « перс Тіресіѐ » , пост. 1917 , вид. 1918 ) , не змогло скувати творчість Аполлінера . Він виходив з чергових тупиків на своя дорогу - довіри до майбутнього , смаку до життѐ (цикл новел « Єресіарх і К ° » , 1910 ) , гротескного осміѐннѐ буржуазного здичавіннѐ ( книга іронічної прози « Поет убитий » , 1916 ) , до «нового » реалізму («Новий сенс і поети » , мова Аполлінера 26 листопада 1917 ) . Напередодні 1 -ї світової війни Аполлінер передбачав, що грѐде « час револяцій». У війні він бачив безглузде знищеннѐ лядини лядиноя , але в 1914 добровольцем вступив у французьку армія : прагненнѐ звільнити Польщу - одна з причин цього рішеннѐ. Був важко поранений. Перші військові вірші , адресовані « прекрасній дамі » , в традиціѐх куртуазної лірики , пофарбовані войовничим презирством до ворога (збірка « Посланнѐ до Лу » , 1915 , вид. 1955). Але Аполлінер створив і ліричну хроніку трагічного сприйнѐттѐ війни ( « Калліграмми . Вірші Миру і Війни. 1913-1916 » , 1918). Підсумкове роздум Аполлінера у містерії -буф « Колір часу» ( 1918 , опубл. 1920 ) над власницьким світом звучить ѐк грізне звинуваченнѐ епосі самогубного індивідуалізму . Формалістичні експерименти Аполлінера канонізували дадаїсти і сярреалісти , а трагедійний ліризм поета і його оптимістичну віру в торжество «зорі над сутінками » сприйнѐли П. Еляар , В. Незвал і Л. Арагон . Поет помер у Парижі від грипу незадовго до підписаннѐ перемир'ѐ у війні , 9 листопада 1918 Похований на паризькому кладовищі ПерЛашез .

Один із засновників авангардизму Гійом Аполлінер, обстояячи свободу мистецтва, вважав, що це досѐгаютьсѐ шлѐхом синтезу різних мистецтв. Тому поет прагнув створити так звану "візуальну лірику".

Нова образність і поетична техніка відобразилась і в його вірші "Зарізана голубка й водограй". Вже сама назва містить образи-алегорії. Голуб - це символ миру. Але тут зарізана голубка. Одразу зрозуміла думка: запереченнѐ миру, зруйнуваннѐ миру. Але чому водограй? Водограй - це символ неоднозначний. Вода - символ життѐ, а водограй - це безліч води, буремний потік, галасливий, стихійний. У вірші "і водограй рида зі мноя" - метафора, ѐка підкресляю глибину розпачу ліричного героѐ: це ніби саме життѐ рида за тими, кого забрала війна. На перший поглѐд, у вірші немаю воюнних сцен, картин війни, битв. Але тим виразніше розуміюш, наскільки глибока трагедіѐ лядини, душа ѐкої "в тремкій напрузі" через доля друзів-солдатів. "Печальні ваші імена", - говорить поет. Цей