Копия SESSIYa_ZARUBEZhNAYa_LITERATURA

Зоммера» (1991). Поступово Патрік Зяскінд стаю відомим драматургом, прозаїком та автором сценаріїв. Його антигерої маять одну спільну рису, а саме: складнощі в життювому пошуку й у спілкуванні з іншими лядьми. Вони «особливі», себто від небезпечного світу воліять ховатисѐ в маленьких кімнатах.

Зяскінд мав не тільки природний нахил до літературної творчості, але й генетичну схильність: його батько був знайомий з родиноя Томаса Манна, писав літературні тексти й працявав у різних газетах, останньоя була «Sueddeutsche Zeitung». Крім того, батько Патріка Зяскінда вів добропорѐдний спосіб життѐ і був відомий своюя гостинністя та своїми «чайними вечорами», на ѐких малий Патрік, розважаячи гостей, мав демонструвати свою вміннѐ грати на піаніно.

Взагалі, музична освіта відіграла, очевидно, неабиѐку роль у розвитку хлопчика, але залишила й травмуячі спогади. Не лише твір-монолог «Контрабас», а й автобіографічна «Історіѐ пана Зоммера» ю прикладом подібного щемкого досвіду в його житті. Якщо П. Зяскінд у своїх творах знову й знову повертаютьсѐ до теми мистецтва, становленнѐ геніѐ і його катастрофи, то виникаю припущеннѐ, що так само ѐк його ранній досвід невдач у мистецтві, так і протест проти батька знайшли свою відбиттѐ в його книгах. Коли Зяскінд в «Історії пана Зоммера» через свого головного героѐ вимовлѐю знамените «Та облиште ж ви мене, нарешті, у спокої!», стаю ѐсно, що це говоритьсѐ так само палко й самим автором. Зяскінд охарактеризував свою письменство ѐк відмову від «нещадного примусу до глибини», чого вимагала літературна критика. Щодо свого найуспішнішого роману «Парфумер» Зяскінд також продемонстрував свою ставленнѐ. «Написати такий роман жахливо. Я не думая, що зробля це ще раз»,— зізнавсѐ він у 1985 році. Його скромність і потайність маять свої принципи.

Співробітники видавництва, що випустило книгу «Голубка. Три історії і одне спостереженнѐ» , дійшли висновку, що автор — тонкий психолог, котрий наділений тонким гумором. Патрік Зяскінд у своїх творах маляю ситуації, ѐкі не могли б статисѐ з пересічними лядьми: старий боїтьсѐ голуба, тому не може піти додому, й все його налагоджене життѐ руйнуютьсѐ; лядина, ѐка вважаю себе вченим, пише передсмертну записку, у ѐкій говорить про кінець світу, що настаю з остаточним закриттѐм стулок мушлі над світом... Цей твір спрѐмований на розкриттѐ складностей лядської душі. А можливо, просто історії хворих лядей. Більшість героїв Зяскінда — ляди з відхиленнѐми від загальноприйнѐтої норми, чи це розумова неповноцінність чи фізична вада.

В особистому житті Патрік Зяскінд дуже своюрідна лядина. Він дуже сором'ѐзливий, ніколи не даю інтерв'я, зовсім закрита лядина. Отже, «Контрабас» написаний ним «із себе самого». Цим не вичерпуютьсѐ «оригінальність» письменника: він дотримуютьсѐ відлядненого способу життѐ, живе то в Німеччині (Мянхен, Штутгардт), то у Франції, переважно в Мансардані, а нині постійно проживаю в Кельні.

Через свій потаюмний стиль життѐ, постійні відхиленнѐ пропозицій інтерв'я й офіційних заѐв щодо його творчості в літературному процесі преса називаю його «Фантомом німецької розважальної літератури».

ОСНОВНІ ТВОРИ:

«Контрабас» (1980), «Парфумер. Історіѐ одного вбивці» (1985), «Голубка. Три історії і одне спостереженнѐ» (1987), «Історіѐ пана Зоммера» (1991).

Інтертекстуальність - це клячова категоріѐ постмодернізму, що позначала різноманітні міжтекстові стосунки ѐк всередині твору, так і за його межами. Цитатність такого письма передбачала багатоголосе відлуннѐ попередніх текстів, що проглѐдалисѐ крізь текст твору і перебували із ним у діалозі. Цитати можуть бути прѐмими і переносними, наѐвними і ненаѐвними. Своюрідноя "цитатоя" міг виѐвитисѐ не тільки вислів, образ чи мотив, а й стиль, напрѐм, дискурс, певна культура.

У1984 р. німецька література збагатиласѐ новим твором, ѐкий відразу ж став бестселером і залишивсѐ ним вже 20 років. Це роман "Запахи". Розгадати його непросто, тим паче, що його творець - історик і журналіст Патрік Зяскінд, - мешкаячи у Франції більше, ніж у рідному місті Мянхені, віддав перевагу товариству тенісистів і не лябив спілкуватисѐ з літературознавцѐми. Автор багатьох телевізійних сценаріїв, він ніколи не з'ѐвлѐвсѐ на телеекранах і принципово уникав інтерв'я. Отже, письменник надав нам абсолятну свободу в тлумаченні свого твору.

Назву роману перекладали по-різному: "Аромати" ("Пахощі"), "Запахи", "Парфумер", "Парфуми". Але різні варіанти зберігали юдину тему - тему запаху.

Запах став досить звичним природним ѐвищем, так само, ѐк колір або звук. Починаячи з давніх часів, запахи мали неабиѐке значеннѐ в житті лядини. Давні ляди вірили, що приюмні запахи (Благовоніѐ) рѐтували від злих духів, приносили здоров'ѐ і вроду. Через Схід культ благовоній прийшов до давніх греків, ѐкі за допомогоя ароматичних масел лікували навіть хвороби серцѐ.

Містичне ставленнѐ до ароматів зберігалосѐ до доби ренесансу. У XVI ст., з розвитком італійських торговельних республік, запозичена в арабів технологіѐ виготовленнѐ парфумів почала приносити величезні прибутки. У XVII-XVIII ст. першість у сфері парфумерної торгівлі захопила Франція, ѐка і тримала таку позиція до сьогоденнѐ.

Пахощам завжди протистоѐв сморід. Рів на околиці Єрусалима, ѐкий був звалищем бруду та називавсѐ геюноя, привертав увагу пророків, Христа і апостолів. Вони зробили його символом Пекла. Сморід, запахи крові, бруду і гноя ю неодмінними частинами картини Пекла в "Божественній комедії" Данте.

Отже, запахи служили і служать певними ароматичними кодами, основоя длѐ дуже давніх символів.

Укожній лядині закладено те, що у психоаналітиці умовно називалосѐ сфероя Еросу і сфероя Танатосу. Запахи сфери Еросу пов'ѐзані з відчуттѐм лябові, творчої сили, пізнаннѐ краси і добра. Запахи сфери Танатосу - з відчуттѐм смерті, помсти, небезпеки.

Глибше зрозуміти сяжет та ідейний зміст твору допоміг підзаголовок: "Історіѐ одного вбивці". Ми розуміюмо, що в центрі стоѐв не герой, а антигерой, лядина, наслідувати ѐкій не хочетьсѐ і захопляватисѐ ѐкоя просто неможливо. Сам автор постійно це підкреслявав, починаячи з самого початку роману (наполегливо повторявав два

епітети: "геніальний" і "потворний"). Стало зрозумілим, що слова "пахощі" чи "аромати" аж ніѐк не підходили до назви, ѐка б повноя міроя розкривала зміст твору. А ось понѐттѐ "запахи" чи "парфуми" цілком відповідали авторському задуму, проте кожен зі свого боку трактував підтекст у романі.

Дослідженнѐ постмодерністичного роману відбувалосѐ у двох площинах: аналіз на рівні сяжету, композиційних особливостей, тобто аналіз текстуальний (горизонтальна площина), а також інтертекстуальний (вертикальна площина).

Історіѐ одного вбивці, творцѐ досконалості - жахливе життѐ:

-життюва мета - еротична насолода, засіб длѐ завояваннѐ лябові лядей;

-вчинки: вбивав прекрасних молодих і незайманих дівчат; акумулявав, концентрував, перетворявав запахи у парфуми;

-тріумф: вбивцѐ - кумир натовпу;

-смерть: Жан-Батіст Гренуй до останньої кісточки зник з лицѐ землі. Жан-Батіст Гренуй зростав і формувавсѐ самостійно, оскільки жодна лядина (навіть рідна мати) ніколи не переймалисѐ цим дивним хлопчиськом, ѐкий з незрозумілих, на перший поглѐд, причин викликав лише страх, огиду й відразу.

Гренуй мріѐв про створеннѐ "понадлядського аромату, ѐнгольського аромату, такого надзвичайного, відчувши ѐкий, кожен буде зачарований і всім серцем полябить його, Гренуѐ, носіѐ цього аромату. Так, він змусить їх полябити себе". Отже, йшлосѐ про лябов, за ѐку маять заплатити своїм життѐм 26 красунь міста Граса.

Гренуй осѐгав світ лише няхом, хоча сам не мав ніѐкого запаху. Саме через ця ознаку

-відсутність у дитини запаху - від нього відмовилисѐ усі, до кого він час від часу потраплѐв. Слова, що означали конкретні понѐттѐ (слово "дрова"), він вимовлѐв післѐ того, ѐк удихав їх запах із надзвичайноя гостротоя, а ось абстрактні понѐттѐ етичного плану герой осѐгав з великими труднощами, бо вони "не пахли". Роки навчаннѐ Гренуѐ - це своюрідне поляваннѐ на різноманітні запахи й ознайомленнѐ із запахом парфумів, адже його "мета полявань полѐгала у тому, щоб стати володарем усіх запахів, ѐкі тільки мав світ".

Елементи детективної інтриги автор увів у роман, вкладаячи у них символічний підтекст. Оскільки твір постмодерністичний, то детективні елементи у ньому (йдетьсѐ про вбивство молодих дівчат) - це лише зовнішній план вираженнѐ сяжету. Зовні твір нагадував детектив про серійного вбивця-маніѐка, адже хлопець шукав длѐ себе схожі жертви і таким чином заплутував карти працівникам правопорѐдку. Проте ідеѐ твору полѐгала зовсім не у тому, щоб звинувачувати Гренуѐ у скоюних ним злочинах. Оскільки герой прагнув виготовити дивовижні парфуми, то можна розглѐдати його образ ѐк образ митцѐ, що створив відповідний витвір мистецтва.

П.Зяскінд подав у романі чіткий до схематизму опис творчого процесу, що складавсѐ із здатності відчувати справжня красу буттѐ, не затемняячи її своюя власноя недосконалістя. Не випадково один із клячових символів роману - відсутність у Гренуѐ власного запаху і прагненнѐ увічнити прекрасне. Саме длѐ цього йому потрібно було опанувати парфумерне мистецтво.

Звертаячись до проблеми митцѐ і мистецтва у постмодерністичній літературі, слід

зупинитисѐ на проблемі маргінальності та поѐві героѐ-маргінала.

Маргінальність - це відмова від культурно-моральних стереотипів, шлѐх до нових форм протистоѐннѐ й навіть підкореннѐ соціуму, ѐк випробуваннѐ естетичного підходу до світу - ось коло ідей, що втілилисѐ в романі П. Зяскінда. У центрі його твору - у повному розумінні маргінальна постать - парфумер Жан-Батіст Гренуй, лядина без властивостей, повз ѐку пройшли ідеї співчуттѐ, щастѐ, Бога, страху смерті тощо. У своюму житті він керувавсѐ лише імпульсами, що підказували йому феноменальні няхові здібності. Саме вони стали длѐ Гренуѐ юдиним і й надійнішли поводирем у світі лядей.

Одне із найпарадоксальніших рішень автора полѐгало у тому, що герой впоравсѐ зі своїм творчим завданнѐм, досконало опанувавши парфумерне мистецтво, від добув абсолятний аромат, що дарував владу над світом. Проте суспільство, обурене його аморальними експериментами, замість знищеннѐ парфумера-вбивці, схилилосѐ перед ним, зачароване цим ароматом. Коли його запитали про мотиви, він не дав задовільної відповіді. Парфумер не міг поѐснити натовпу, що був захоплений досконалістя, ѐку маленькими частинками вбирав із дівчат, убиваячи їх. Про моральні закони він просто не згадував. Отож, коли митець, створяячи витвір мистецтва, відійшов від вічних законів моралі, він деградував не просто ѐк особистість, а ще й ѐк митець. Гренуй хотів не просто влади над світом. Ним керувало набагато сильніше бажаннѐ - стати джерелом досконалого аромату, тобто стати Богом.

Завершальна сцена роману присвѐчена загибелі героѐ. Зневірившись у можливості знайти власний запах, Гренуй повернувсѐ на паризький цвинтар, де з'ѐвивсѐ на світ і де продовжував панувати жахливий сморід - антипод його довершених парфумів, щоб померти, зникнути. Він обрав спосіб, ѐким можна одночасно позбутисѐ і життѐ, і результатів свого мистецтва. Дочекавшись сутінків, коли на цвинтарі білѐ багаттѐ зібравсѐ увесь паризький набрід - злодії, повії, вбивці, він з'ѐвивсѐ і вилив на себе флакон із ароматом, ѐкого вистачило б, аби підкорити увесь світ. Гренуй знав, чим закінчитьсѐ цей його останній експеримент. Подібно до того, ѐк він прагнув підкорити світ, так усі присутні не встоѐли перед бажаннѐм долучитисѐ до ціюї досконалості. Розбійники просто розідрали Гренуѐ на шматки і з'їли.

Отже, автор у романі створив власний міф про мистецтво. Його головні ідеї такі: творчий геній - породженнѐ світового смороду, він із самого початку зло, бо перебував не в гармонії зі світом, а виник всупереч світові ѐк опозиціѐ длѐ нього. Шлѐх мистецтва виѐвивсѐ антигуманним, бо творчий пошук і творчі досѐгненнѐ не мали нічого спільного з моральністя.

Парфуми - це витвір мистецтва маргінального героѐ Гренуѐ. Парфуми водночас відчужені від матеріальності та вилучені з часу завдѐки своїй стійкості. Світова досконалість у них не лише збережена, а й облагороджена. Саме вони дали можливість владарявати над світом, а таку силу даю мистецтво.

Однак не слід забувати про шлѐхи і методи створеннѐ таких витворів, вони не повинні бути аморальними і відірваними від реалій буттѐ.

На початку роману письменник подав детальний опис цвинтарѐ, де народивсѐ головний герой. Саме картина смороду, ѐкий панував там, стала символом недосконалості світу. Адже, народившись у такому світі, герой ѐк митець був приречений. Так і сталосѐ, він пішов із життѐ у тій самій атмосфері, де панували запахи смерті.

50.Своюрідність поезії В. В. Маѐковського (поезії за вибором).

Володимир Володимирович Маѐковський народивсѐ у родині лісничого в селі Багдаді, в Кутаїської губернії. З 1902 року по 1906 Маѐковський навчавсѐ в Кутаїської гімназії. Післѐ того, ѐк його батько помер в 1906 році, його сім'ѐ - мати і дві сестри - переїхала до Москви, де Володимир вступаю в5-ямосковську класичну гімназія. Через деѐкий час його виклячили з гімназії за несплату внесків за навчаннѐ.

УМоскві Володимир Володимирович спілкувавсѐ з більшовиками, потім вступив у партія. Кілька разів його заарештовували, в 1909 році уклали в одиночну камеру в Бутирки. Саме в цей час, сидѐчи у в'ѐзниці, Маѐковський починаю писати вірші. Через кілька місѐців його випустили з в'ѐзниці, і він поставив собі за мету - створеннѐ «соціалістичного мистецтва». Длѐ цього він на час перервав роботу в партії і почав вчитисѐ - вступив в 1911 році в Московське училище живопису, скульптури та архітектури.

У1912 році Маѐковський захопивсѐ практикоя кубофутуристов, створивши перші поетичні твори в цьому стилі. Він вважав, що таким чином висловляю протест проти буржуазії і її устоїв. У цей час він вже почав друкуватисѐ в альманасі «Лѐпас суспільному смаку». Першими його віршами, побачили світло, були «Ніч» і «Ранок». 1913 був дуже плідним длѐ поета, котрий випустив в цей час збірник віршів «Я». У тому ж році була написала трагедіѐ під назвоя «Володимир Маѐковський», в ѐкій висловлявавсѐ протест проти «бездушних речей». У 1914 році Маѐковського виклячили з училища за його публічні виступи.

У1915 році він поступив на військову службу в Петрограді, де відслужив два роки. Післѐ цього Маѐковський переїхав до Москви і випустив перше зібраннѐ творів - «Все скомпонував Володимиром Маѐковським». Жовтневу револяція поет зустрів з надіюя і радістя, намагаячись осмислити естетично «приголомшливі факти» нової дійсності. Жовтнева револяціѐ визначила чітку соціальну перспективу поета: його творчість починаю набувати соціально-естетичну забарвленнѐ.

На початку20-хроків Маѐковський відвідав декілька країн - Латвія, Німеччину, Франція і написав нариси про свої враженнѐ від поїздки за кордон: " ; Як працяю республіка демократична »,« Париж ». Поет багато подорожую по Радѐнському Соязу, виступаю і публікуютьсѐ. Виходѐть його твори «Розповідь ливарника Івана Козирюва ...»,« По містах Соязу »,« Вірші про радѐнський паспорт »,« Сергія Єсеніну »та інші.

У1930 році Маѐковський вступив в Російську Асоціація пролетарських письменників, що було сприйнѐто його друзѐми і товариством з неприѐзня. У той же час

загостриласѐ ситуаціѐ і в особистому житті - йому не давали дозвіл на виїзд за кордон, де його чекала жінка, ѐкій він хотів присвѐтити свою життѐ. Це довело поета до самогубства, ѐк і було передбачено у трагедії «Володимир Маѐковський».

У творі «Послухайте!» Тонка, ранима і нескінченно самотнѐ душа ліричного героѐ ховаютьсѐ за характерними длѐ Маѐковського зневажливими і фамільѐрними інтонаціѐми. «Послухайте!» — Це своюрідний крик душі поета про допомогу, він сподіваютьсѐ, що його почуять. Адже коли ми говоримо «послухайте!» , Ми в першу чергу хочемо звернути увагу лядей на свої наступні слова. Поет вступаю в нерівний суперечка з лядством, переконуячи його не миритьсѐ з самотністя і холодним байдужістя до інших лядей. Вірш — суцільна дискусіѐ і полеміка. Авторська думка, на відміну від вірша «А ви могли б?» Розвиваютьсѐ більш оптимістично і життюстверджуяче. Але все — таки загальним залишаютьсѐ заклячне реченнѐ, ѐкий в обох віршах несе ствердну і риторичні характер.

51. Концепціѐ світу та лядини, проблема морального вибору

в екстремальних ситуаціѐх, цінність особистісного начала та обов'ѐзку перед лядством (за романом А.Камя «Чума»).

Народивсѐ Альберт Камя 7 листопада 1913 році в містечку Мондові в Алжирі, ѐкий на той час був французькоя колоніюя, у сім’ї найманого сільськогосподарського робітника, що через рік післѐ народженнѐ сина помер від пораненнѐ на полі боя Першої світової війни. Мати. Іспанка за походженнѐм. Працявала прибиральницея в багатих сім’ѐх. Дитина зростала у злиднѐх. Освіту пощастило здобути тільки завдѐки допомозі одного з учителів ліцея, ѐкий виклопотав длѐ хлопцѐ стипендія. У 1932-1936 рр. під час навчаннѐ в Оранському університеті (Алжир) Альберту доводилосѐ тѐжко працявати, що призвело до виснаженнѐ організму й захворяваннѐ на сухоти. Проте це не завадило йому бути життюрадісним, енергійним, жадібним до знань і розваг, чутливим і до краси середземноморської природи, і до глибин духовної культури. “Я перебув, - писав згодом А.Камя, - десь на півдорозі між злиднѐми і сонцем. Злидні не дозволѐли мені повірити, нібито все гаразд в історії та під сонцем; сонце навчало мене, що історіѐ – це ще не все. Змінити життѐ – так, але тільки не світ, ѐкий ѐ обожнявав”.

Захопленнѐ середземноморськоя красоя і французькоя філософіюя з часом зумовило його світоглѐд й естетику, ѐкі базувалисѐ на середземноморській культурній традиції та античній культурі з її ѐзичництвом і культом тіла. У цій системі янак намагавсѐ уникнути протиставленнѐ духу і тіла, злити їх в органічну юдність.

А.Камя брав активну участь і в громадському житті. У 1934 році вступив до комуністичної партії, ѐку покинув через три роки, проводив антифашистську пропагандистську роботу, організував самодіѐльний театр, співробітничав з незалежноя лівоя пресоя. У цей час почаласѐ його письменницька діѐльність.

Тоді, зокрема, були написані перший варіант роману “Сторонній” та нотатки до есе “Міф про Сізофа”.

Навесні 1940 року вперше приїхав до Франції, куди остаточно переселивсѐ через рік. В окупованій країні приюднавсѐ до Руху Опору, друкувавсѐ в підпільній газеті “Комба”, а згодом її очолив. У 1943-1944 рр. видав у нелегальній пресі “Листи німецькому другові”, в ѐких з гуманістичних позицій засуджував спроби виправданнѐ лядиноненависницької ідеї фашизму. На цей час А.Камя став відомим ѐк автор “Стороннього” та “Міфу про Сізофа”. Що побачили світ у 19421943 рр. і викликали захопленнѐ французької інтелігенції. Ці твори були сприйнѐті ѐк екзистенціалістські, співзвучні з напрѐмами, що за національної катастрофи поширявалисѐ серед свідомої частини населеннѐ.

Саме завдѐки творчості А.Камя філософське вченнѐ екзистенціалізму стало популѐрним у Франції. В його основі, а надто у варіанті А.Камя, ю твердженнѐ абсурдності буттѐ (“абсурд ю метафізичним станом лядини у світі”,- говоритьсѐ у “Міфі про Сізофа”), уѐвленнѐ про світ ѐк про царство хаосу і випадковості. Чільне місце посідаю думка про те, що лядина відповідальна сама за себе. Лядині доводитьсѐ жертвувати собоя. Аби виправдати свою існуваннѐ. Вже самим актом народженнѐ вона виѐвлѐютьсѐ закинутоя у світ поза своюя волея і бажаннѐм. З моменту поѐви вона отримую від природи й смертний вирок, термін виконаннѐ ѐкого їй невідомий. Убиваять хвороби, старість, війни, кати, злидні, навіть сонце, ѐк у романі “Сторонній”

У годину вирішального випробовуваннѐ лядина залишаютьсѐ наодинці з собоя. Зі своюя долея. Тепер їй належить стати Лядиноя, створити себе із закинутої у світ матерії. Лядина народжуютьсѐ не тоді, коли з’ѐвлѐютьсѐ на світ, а тоді, коли силоя свого розуму створяю себе ѐк мислѐчу істоту. Це духовне народженнѐ відмежовую її від природи, робить свідомоя своюї минущості. Сонце, каміннѐ, море, дерева, чужі співпереживаннѐ духовній драмі лядини. Але й суспільство, оскільки йдетьсѐ про соціальний колектив, потребую віри в уже існуячі цінності. Воно караю бунтарство за допомогоя своїх соціальних інституцій – армії, поліції, суду, громадської думки. Такий внутрішній конфлікт романів і п’юс письменникаекзистенціаліста.

Водночас А.Камя проголошував, що розум лядини, усвідомляячи абсурдність буттѐ, не може змиритисѐ з нея. Лядина, що мислить, кидаю виклик абсурдові, не сподіваячись на його остаточне подоланнѐ.

“Длѐ лядини без шор, - зазначив А.Камя в “Міфі про Сізофа”, - немаю видовища прекраснішого, ніж свідомість у двобої з дійсністя, ѐка перемагаю. Ні з чим не зрівнѐти образ гордої лядѐності… Дисципліна, ѐкій дух себе підпорѐдковую, волѐ, ѐку він кую з будь-ѐкого підручного матеріалу, рішучість зустрічати віч-на-віч – у цьому ю могутність і непересічність”.

Цей трагічний стоїцизм з часу Руху Опору став длѐ Камя основоя його гуманістичної етики. За його допомогоя письменник у роки окупації та національного приниженнѐ пробуджував активний відгук у гуманістично настроюної

французької інтелігенції. По-своюму мобілізував її на боротьбу з фашизмом. Невелика за обсѐгом творча спадщина А.Камя створявалась переважно під час

Другої світової війни та повоюнних років. Це наклало свій відбиток і на теми, що порушувалисѐ письменником, і на спосіб їх висвітленнѐ. Длѐ його творчості характерне поюднаннѐ власне белетристики з філософськими роздумами.

У1947 році вийшов у світ роман “Чума”, ѐкий засвідчив найвищу межу ідейної еволяції автора: за визначеннѐм самого письменника відбувсѐ перехід від “етапу абсурду” до “етапу протесту”. Письменник працявав також у жанрі філософської етеїстики та громадсько-політичної публіцистики, виступив у ролі літературного критика.

У50-х роках А.Камя пережив світоглѐдну і творчу кризу, що призвело до зниженнѐ його творчої активності. Письменник чимдалі частіше не знаходив відповіді на складні проблеми, ѐкі ставило перед ним і суспільством життѐ. Загострилисѐ суперечності, притаманні його світоглѐду й суспільно-політичній позиції, що знайшло вираженнѐ у тракті “Бунтівна лядина” (1951). Відкриваячи вади

буржуазного суспільства Франції та його Заходу, Альберт Камя не приймав і соціалізм Східної Європи у його сталінському варіанті.

Книга “Бунтівна лядина” значноя міроя була реакціюя на злочини сталінізму, на сталінські масові репресії та терор. На великому історичному матеріалі Альберт Камя дійшов висновку про неминучість переродженнѐ револяції у тиранія, перетвореннѐ колишніх борців проти гнобленнѐ не значно жорстокіших гнобителів. На думку автора, це універсальний і фатальний закон історії, її абсурд. Протистоѐти йому може тільки постійне бунтарство, опозиціѐ влади, ѐка

ю неминучим насильством і несправедливістя.

У1957 році Альберт Камя одержав Нобелівську премія за своя літературну творчість.

4 січнѐ 1960 року на сорок сьомому році життѐ письменник загинув у автомобільній катастрофі.

Характеристика роману “Чума” Це філософський роман-притча, в ѐкому висвітлено боротьбу лядської спільноти

проти конкретного (за словами автора, “уѐвлений зміст “Чуми” – це боротьба ювропейського опору проти фашизму”). Але цим зміст його не вичерпуютьсѐ. Як зазначив Альберт Камя, він “поширив значеннѐ цього образу (чуму) на буттѐ в цілому”. Це не тільки чума (коричнева чума, ѐк називали фашизм у Європі), а зло взагалі, невіддільне від буттѐ, властиве йому завжди. Чума – це й абсурд, що осмисляютьсѐ ѐк форма існуваннѐ зла, це й трагічна долѐ ю те, що вона зменшую перехід самого письменника від “самотнього бунтарства до визначеннѐ спільноти, чия боротьбу треба поділѐти”, еволяція в напрѐмі до солідарності та співучасті.

Сяжет роману ґрунтуютьсѐ на подіѐх чумного року в Орані (Алжир), жахливої епідемії, ѐка штовхнула городѐн у безодня страждань і смерті. Розповідаю про це доктор

Рію – лядина, що визнаю лише факти. Прагне до точності її викладу, не вдаячись ні до ѐкого “художнього” прикрашеннѐ. За вдачея, світосприйнѐттѐм, характером занѐть, перебігом подій він оріюнтуютьсѐ лише на розум та логіку, не визнаю двозначності, хаосу, ірраціональності. Рію виконую свій обов’ѐзок лікарѐ, допомагаю хворим, ризикую власним життѐм, жодного разу не піддавши сумніву своя роль у боротьбі з конкретноя хворобоя, зі злом взагалі. Навколо нього гуртуятьсѐ інші персонажі, передусім Тарру. Длѐ них чума, зло – це щось невіддільне від лядини, і навіть той, хто не хворію, все одно носить хворобу в своюму серці.

Ляди доброї волі здатні перемогти конкретне зло, але вони не можуть його знищити ѐк категорія світобудови. І тому у фіналі роману під радісні вигуки городѐн, ѐкі свѐткуять звільненнѐ від страшенної хвороби. Доктор Рію думаю про те, що цѐ радість тимчасова, він знаю, що “…можливо, настане день, коли на лихо і науку лядѐм, чума розбудить пацяків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста”.

Роман написаний у формі хроніки одніюї епідемії , спрѐмованої передусім на об’юктивну фіксація подій. Це монолог доктора Рію, ѐкий подекуди перериваютьсѐ словами і думками Тарру, зрідка – роздумами інших персонажів. Інтелектуали Рію і Тарру – головні герої – часто виступаять від імені автора, їм він доручаю формуваннѐ клячових думок, їхніми виступами описую найважливіші події чумної епідемії. Вони виконуять свій професійний і лядський обов’ѐзок, свідомо нехтуять небезпекоя, сімейним затишком, подружніми почуттѐми.

Характерна і історіѐ паризького журналіста Рамбера, ѐкий поривавсѐ із зачумленого Орана до кожної жінки, а коли така можливість з’ѐвиласѐ, відмовивсѐ нея скористатисѐ і залишити в санітарній дружині доктора Рію. залишивсѐ тому, що інакше вчинити йому не дозволило сумліннѐ, бо в час лихоліттѐ “соромно бути щасливим одному”. Привертаю до себе увагу і образ Грана – маленької лядини з її безневинним графоманством і невичерпноя добротоя та самовідданістя. Панля, мати Рію, контрабандисти, інші епізодичні персонажі часто з’ѐвлѐятьсѐ на сторінках твору, щоб висловити певну думку. Вони маять індивідуальні риси, не позбавлені деѐких вад, але виѐвлѐятьсѐ готовими до самопожертви. Усі вони разом і побороли страшенне лихо, їхнѐ солідарність стала запорукоя спільної перемоги. Це важливий момент у творчості А.Камя, ѐкий почав мистецький шлѐх з утвореннѐм індивідуалістичних позицій і абсурдності буттѐ.

Жанр роману-хроніки зумовляю особливості стиля цього твору. Підкреслена об’юктивність визначаю добір лексики, позбавленої ѐскравого емоційноекспресивного забарвленнѐ, стриманий виклад подій та коментарів до них. Але загальний зміст роману-притчі набагато глибший. Він маю “загальнолядський” і позачасовий підтекст. У філософсько-інтелектуальному розумінні, його можна розглѐдати ѐк своюрідний авторський монолог. Окремі персонажі, що виголошуять його, відтворяять різні сторони авторського світоглѐду. У цьому розумінні роман – це полілог і водночас розмова з самим собоя, що, однак не позбавлѐю персонажів індивідуальних рис, глибокої мотивації їхніх вчинків.

Особливості стиля роману підкресляять послідовність розвитку творчої манери в А.Камя, дотриманнѐ традицій поширеного в новітній інтелектуальній прозі жанру, що відзначаютьсѐ універсальністя змісту. “Чума” алегорична, ѐк стародавні міфи, ѐк Бібліѐ, але на відміну від стародавніх притч, ѐкі тѐжіли до прѐмолінійних алегорій, відзначаютьсѐ смисловоя багатозначністя. З цього поглѐду вона наближаютьсѐ до міфу, стаю надкультурним ѐвищем. “Чума” – одне з найдавніших подій у цьому жанрі, порѐд з “Мобі Діком” Г.Мелвілла, “Процесом” Ф.Кафки, “Котловалом” А.Платонова . водночас це романпопередженнѐ, роман-пересторога, що також робить ѐвище позачасовим і загальнолядським.

51.Характерні особливості поезії Б. Пастернака.

Борис Пастернак народивсѐ в Москві 10 лятого 1890 року у творчій родині художника і піаністки. У будинку Пастернаків завжди було лядно. Крім того, що в родині підростало 4-ро дітей, там завжди гостявали письменники, музиканти та представники інших творчих професій. Виростаячи в такому оточенні, Борис, звісно, захопивсѐ творчістя.

Післѐ школи, ѐку Пастернак закінчив із золотоя медалля, він поступив на яридичний факультет Московського університету, але пізніше перевівсѐ на філософське відділеннѐ. У 1910-х роках Бориса Пастернака почали часто бачити з футуристами. Під їх впливом він і написав свої перші вірші, ѐкі були видані в 1913 році. У 1914 році побачила світ перша книга Пастернака «Близняк у хмарах».

Через кілька років родина Пастернака емігрувала до Берліна. Сам Борис одруживсѐ на відомій художниці Євгенії Лур'ю, разом з ѐкоя вони виховували сина.

Післѐ тривалої роботи над поезіюя Борис Пастернак взѐвсѐ за прозу. На початку 30-х років він працявав у Спілці письменників СРСР, ѐка згодом звинуватила Пастернака в тому, що він відірваний від реальності. Післѐ цього почалосѐ творче гоніннѐ Бориса Пастернака. У 1958 році письменникові присвоїли Нобелівську премія в галузі літератури за антирадѐнський роман «Доктор Живаго». Влада змусила його відмовитисѐ від премії.

30 травнѐ 1960 року Пастернак помер від інфаркту міокарда.

Поетичний світ Бориса Пастернака постаю перед нами у всьому своюму багатстві - багатство звуків і асоціацій, ѐкі відкриваять нам давно знайомі предмети і ѐвища з нової, часом несподіваного боку. Поезіѐ Пастернака - це відображеннѐ особистості поета, що виріс у родині відомого художника і талановитої піаністки. Відома лябов Бориса Пастернака до музики - йому навіть пророкували композиторське майбутню, але змістом його життѐ стала поезіѐ.

Перші публікації його віршів належать до 1913 року. У наступному році виходить перша збірка поета "Близняк у хмарах". Пастернак входив у невелику групу поетів "Центрифуга", близьку до футуризму, але потрапила під вплив символістів. До свого ранній творчості він ставивсѐ критично і згодом рѐд віршів грунтовно переробив.