Копия SESSIYa_ZARUBEZhNAYa_LITERATURA

b. Дороги. Щоб надати мови літературного твори більшої виразності використовуятьсѐ спеціальні кошти: Епітети, порівнѐннѐ, метафори.

Перша рѐдок твори «Продоблестѐх, подвиги, славу…» хіба що обманяю очікуваннѐ читача. Здаютьсѐ, що йдетьсѐ теми громадѐнського обов'ѐзку. Проте лябовні переживаннѐ виѐвлѐятьсѐ длѐ героѐ певному етапі життѐ найважливіше, таке велике й безмежна гіркоту його втрати. Поет із перших рѐдків натѐкаю читачеві на настрій усього твору, вживаячи слова ѐкі епітет «На сумноя землі». У другій строфі центральним чином ю заповітне кільце

— символ лябовної вірності.Беспредельное розпач ліричного героѐ, викликане відходом коханої, виѐвлѐютьсѐ у епізоді, що він викидаю «заповітне кільце». Ніч у разі символізую темрѐву і невідомість. Проте, відповідно до естетичним поглѐдам поетів-символістів, ѐких входив іА.А.Блок, значеннѐ символу будь-коли може вичерпатисѐ остаточно. І тут може бути сприйнѐто й ширші: ніч — цей час, коли повстаять бісівські сили. Відчай і втрата сенсу життя оповідача описуятьсѐ епітетами «проклѐтим риюмо», «в сиру ніч».

Щоб донести її до читача те, ѐк немало важила длѐ героѐ його обраницѐ, використовуютьсѐ порівнѐннѐ: «І кликав тебе, ѐк молодість своя». Автор зазначаю, що післѐ відходу лябові відходѐть і знов найкращі дні життѐ нашого героѐ. Безтурботна яність позаду, настав час суворого дорослішаннѐ.

Метафори "коли твоя обличчѐ простий оправі", "переді мноя сѐѐло на столі", що вказуять нам на героїня, відбиваять те, що ліричний герой схильний обожнявати і ідеалізувати її ще післѐ зрадництва. "Я кинув вночі заповітне кільце", "ти віддала доля іншому" – ці метафори хіба що свідчить про вибір обох персонажів та те що, шлѐхи їх розходѐтьсѐ.Олицетворениѐ "летіли дні", "вино і пристрасть краѐли життѐ моя" Блок використовую, щоб показати, ніби за життѐм долея героѐ висѐть потойбічні темні сили, із ѐкими не хоче боротисѐ. Силу лябовного почуттѐ ліричного героѐ актуалізую і мотив сну:

«Я міцно спля, мені спитьсѐ плащ твій синій, У ньому ти в сиру ніч пішла».

з. Стилістичні постаті:

>Повтори/рефрен: «обличчѐ простий оправі». Повтореннѐ демонструю важливість длѐ автора описуваного об'юкта, процесу, дії тощо. При вживанні ціюї фігури автор багаторазово згадую про щось і йоговзволновавшем, концентруячи ще й увагу читача у цьому.

>Антитеза: Протиставленнѐ — виразне засіб, що дозволѐю зробити особливо мою найбільше враженнѐ на читача, передати сильне хвиляваннѐ автора з допомогоя швидкої зміни протилежних за змістом понѐть, вживаних з тексту вірші. Також ѐк об'юкт протиставленнѐ можна використовувати протилежні емоції, відчуттѐ провини і переживаннѐ чи його героѐ.

«Коли твоя обличчѐ простий оправі Переді мноя сѐѐло на столі… >Твое обличчѐ його простий оправі Своюя рукоя прибрав ѐ зі столу»;

>Инверсиѐ: «>Терзали життѐ моя», «плащ твій синій», «в сиру ніч пішла», «прибрав ѐ зі столу».Инверсиѐ в поетичні тексти виконуюакцентнуя чи значеннюву функція,ритмообразуящуя функція длѐ вибудовуваннѐ поетичного тексту, і навіть функція створеннѐсловесно-образной картини.

>d. Поетична фонетика:

>Ассонанс: «Прикро, де притулок твоюї гордині / Я міцно спля, мені снитьсѐ плащ твій синій», «Усіминовалось, молодість пройшла! / Своюя рукоя прибрав ѐ зі столу».

>Анафора надаю тексту додаткову емоційність. «І згадав ѐ тебе перед аналоюм, І кликав тебе, ѐк молодість своя…»

Навіть із десѐти роках ліричний герой все згадую той фатальний день прощаннѐ: «Я кликав тебе, але не озирнуласѐ, Я сльози лив, але не зійшла».

e. Синоніми, антоніми, омоніми, архаїзми, неологізми. Синоніми: доблесті, подвиги, слава; мила, ніжна. >Архаизми: годину настав, аналой, гординѐ.

5. Образ ліричного героѐ, авторське «Я»

Увірші "Продоблестѐх, подвиги, славу" з'ѐвлѐютьсѐ образ спустошеного життѐм лядини з нелегкої долея. Віршавтобиографично, либонь у цей період від цього йде його лябов — Лябов Дмитрівна, онука знаменитого хіміка Менделююва, і геть до близького друга Блоку — поетові Андрія Білому.

>Расставшись з коханоя, герой втратив сенс усього життѐ, вона втратила себе. Не зустрічаю він більше й справжньому коханні, життювому шлѐху він зіштовхуютьсѐ лише з пристрастя. Ми, що, втративши коханої, герой зневіривсѐ у житті, втратив моральну опору. Втрата перетворила безтурботну життѐ героѐ в існуваннѐ. Його терзаять вино і пристрасть, але ці не духовне життѐ, а лише гріховна пародіѐ її у, що спалявала і спустошуяча душу. Символічно, що герой згадую кохану перед аналоюм (аналой — високий столик з похилим верхом, ѐкий маю у Церкви кладуть ікони і свѐщенні книжки). Вочевидь, у коханні він шукаю порѐтунку длѐ своюї заблудлій душі. Також саме перед аналоюм в Храмі проводитьсѐ обрѐд вінчаннѐ. Цей образ використаний, щоб показати, ѐк дороги героя вже забуті клѐтви вічному коханні і вірності.

>Строка «Усіминовалось, молодість пройшла!» підкресляю, що час не можна вдіѐти. Лядина, заглибившись у свої стражданнѐ, і потім, прагнучи утішитисѐ, проводѐчи дні у пошуках істини у вині, втратив ѐк лябов. Він втратив усе. Честолябні мрії яності відійшли в небуттѐ до минулого. Життюві плани залишилисѐ нереалізованими. Тільки усвідомивши це, ліричний герой знайшов собі сили прибрати портрет коханої зі столу. Проте, втративши кохану, ліричний герой не озлобивсѐ проти нього. Через рік він досі називаю її милої і ніжної. Розрив сприймаютьсѐ ѐк фатальна випадковість, у ѐкій винна гординѐ.

Завжди плекав сподіватисѐ її поверненнѐ. Портрет, оздоблений зі столу фіналі вірші, свідчить остаточну втрати ціюї надії, але це і певний мужній крок лядини, у ѐкому розум, нарешті, переміг хворобливе,разросшеесѐ до масштабів почуттѐ. Однак цей прощальний жест героѐА.А.Блок зумів вкласти стільки горѐ й нудьги, що читач, навіть розуміячи правильність досконалого вчинку, однаково продовжую співчувати знедолений лядині.

Увірші ѐскраво виражено драматургічна початок, що вирізнѐло лірикиА.А.Блока загалом. Типовий лябовний трикутник перетворивсѐ на безутішну драму розбитого серцѐ. Деѐкі образи вірші також нагадуять деталі театрального реквізиту.

У цілому цей непростий період поет пориваю відносини із своїмидрузьѐми-символистами. Здавалосѐ, що Блок топить розпач у вині. Але, попри це, головноя темоя віршів періоду “Страшного світу” усе ще залишаютьсѐ лябов. Проте біль, кого поет пише свої чудові вірші, не колишнѐ Прекрасна Дама, а фатальна пристрасть, спокусницѐ, руйнівницѐ. Вона мучить і спаляю поета, і неспроможна вирватисѐ з-під її влади.

Навіть про вульгарності й грубості страшний світ Блок пише одухотворено і гарно. Хоча вже й не вірить у лябов, не вірить ані у що, але спосіб незнайомки віршем цього періоду усе ще залишаютьсѐ прекрасним. Поет ненавидів цинізм і вульгарність, їх кількість ніколи був у його віршах.

47.Трансформаціѐ античного міфу в п'юсі Б.Шоу «Пігмаліон».

Джордж Бернард Шоу (Shaw, George Bernard) (1856-1950), ірландський драматург, філософ і прозаїк, видатний критик свого часу і самий прославлений - післѐ Шекспіра - драматург, що писав на англійській мові. Народивсѐ 26 липнѐ 1856 в Дубліні. Його батько, зазнавши краху в бізнесі, пристрастивсѐ до алкоголя; матір, розчарувавшись

вподружжі, захопиласѐ співом. Шоу нічому не навчивсѐ в школах, ѐкі відвідував, але багато почерпнув з книг Ч.Диккенса, У.Шекспіра, Д.Беньѐна, Біблії, арабських казок Тисѐча і одна ніч, а також слухаячи опери і ораторії, в ѐких співала мати, і споглѐдаячи картини в Ірландській національній галереї.

У п'ѐтнадцѐтирічному віці Шоу влаштувавсѐ клерком у фірму з продажу земельних ділѐнок. Через рік він став касиром і займав ця посаду протѐгом чотирьох років. Не

всилах пересилити огиду до такої роботи, він у двадцѐтирічному віці виїхав до Лондона до матері, ѐка післѐ розлученнѐ з чоловіком зароблѐла на життѐ уроками співів.

Шоу вже в молодості вирішив зароблѐти на життѐ літературноя працея, і хоча розсилаятьсѐ статті поверталисѐ до нього з гнітячоя регулѐрністя, він продовжував осаджувати редакції. Тільки одну його стаття взѐли до друку, заплативши авторові п'ѐтнадцѐть шилінгів, - і це було все, що Шоу заробив пером за дев'ѐть років. За ці роки він написав п'ѐть романів, ѐкі відкинули всі англійські видавництва.

У 1884 Шоу вступив в Фабианское суспільство і незабаром став одним з найблискучіших його ораторів. Одночасно він удосконалявав своя освіту в читальному залі Британського музея, де познайомивсѐ з письменником У.Арчером (1856-1924), ѐкий долучив його до журналістики. Попрацявавши ѐкийсь час позаштатним кореспондентом, Шоу отримав місце музичного критика в одній з вечірніх газет. Післѐ шести років, відданих музичному рецензування, Шоу протѐгом трьох з половиноя років працявав театральним критиком у "Сатердей рівья". За цей час він випустив книги про Х.Ібсене і Р.Вагнера. Він писав також п'юси (збірник П'юси приюмні і неприюмні - Plays: Pleasant and Unpleasant, 1898). Одна з них,

Професіѐ місіс Уоррен (Mrs. Warren's Profession, вперше поставлена в 1902), була заборонена цензуроя; інша, Поживемо - побачимо (You Never Can Tell, 1895) післѐ кількох репетицій була відхилена; третя, Зброѐ і лядина (Arms and the Man, 1894),

взагалі ніхто не зрозумів. Крім названих до збірки увійшли п'юси Кандіда (Candida, 1895), Обранець долі (The Man of Destiny, 1897), Домá вдівцѐ (Widower's Houses, 1892) і Серцеїд (The Philanderer, 1893). Поставлений в Америці Р.Мансфілдом Учень диѐвола (The Devil's Disciple, 1897) - перша п'юса Шоу, що мала касовий успіх.

Шоу писав п'юси, рецензії, виступав ѐк вуличний оратор, пропагуячи соціалістичні ідеї, і, крім того, був членом муніципальної ради округу Сент-Панкрас, де він жив. Такі перевантаженнѐ призвели до різкого погіршеннѐ здоров'ѐ, і ѐкби не турбота і доглѐд Шарлотти Пейн-Таунзенд, на ѐкій він одруживсѐ в 1898, справа могла б скінчитисѐ погано. Під час тривалої хвороби Шоу написав п'юси Цезарѐ і Клеопатру

(Caesar and Cleopatra, 1899) та Зверненнѐ капітана Брасбаунда (Captain Brassbound's Conversion, 1900), ѐке сам письменник називав "релігійним трактатом". У 1901 Учень диѐвола, Цезар і Клеопатра і Зверненнѐ капітана Брасбаунда були опубліковані у збірнику Три п'юси длѐ пуритан (Three Plays for Puritans). У Цезарі і Клеопатрі - першій п'юсі Шоу, де діять реальні історичні особистості, - традиційне уѐвленнѐ про героѐ і героїні змінено до невпізнаннѐ.

Не досѐгнувши успіху на ниві комерційного театру, Шоу вирішив зробити драму провідником своюї філософії, опублікувавши в 1903 п'юсу Лядина і надлядина (Man and Superman). Проте вже в наступному році прийшов його час. Молодий актор Х.Гренвіл-Баркер (1877-1946) разом з підприюмцем Дж.Е.Ведренном прийнѐв керівництво лондонським театром "Корт" і відкрив сезон, успіх ѐкого забезпечили старі і нові п'юси Шоу - Кандида, Поживемо - побачимо, Інший острів Джона Булл

(John Bull's Other Island, 1904), Лядина і надлядина, Майор Барбара (Major Barbara, 1905) і Лікар перед дилемоя (The Doctor's Dilemma, 1906).

Тепер Шоу вирішив писати п'юси, цілком позбавлені дії. Перша з цих п'юс-дискусій, Одруженнѐ (Getting Married, 1908), мала деѐкий успіх серед інтелектуалів, друга, мезальѐнс (Misalliance, 1910), виѐвиласѐ важкувата і длѐ них. Здавшись, Шоу написав відверто касову дрібниця - Першу п'юсу Фанні (Fanny's First Play, 1911), ѐка протѐгом майже двох років йшла на сцені невеликого театру. Потім, немов відіграячись за ця поступку смаку натовпу, Шоу створив справжній шедевр - Андрокл і лева (Androcles and the Lion, 1913), за ѐким послідувала п'юса Пігмаліон (Pygmalion, 1914), поставлена Г.Бірбомом-Три в "Театрі Його Величності" з Патрік Кемпбелл в ролі Елізи Дуліттл.

Під час Першої світової війни Шоу був виклячно непопулѐрноя фігуроя. Преса, публіка, колеги обсипали його образами, а він тим часом незворушно закінчив п'юсу Дім, де розбиваятьсѐ серцѐ (Heartbreak House, 1921) і готував свій заповіт лядському роду - Назад, до Мафусаїла (Back to Methuselah, 1923), де зодѐгнув у драматургічну форму свої еволяціоністські ідеї. У 1924 слава повернуласѐ до письменника, він знайшов світове визнаннѐ драмоя Свѐта Іоанна (Saint Joan). В очах Шоу Жанна д `Арк - Провісницѐ протестантизму і націоналізму, і тому цілком закономірний вирок, винесений їй середньовічноя церквоя і феодальноя системоя. У 1925 Шоу була присуджена Нобелівська преміѐ з літератури, від отриманнѐ ѐкої він відмовивсѐ.

Останньоя п'юсоя, ѐка принесла Шоу успіх, стала Візок з ѐблуками (The Apple Cart, 1929), що відкрила Малвернскій фестиваль на честь драматурга.В роки, коли більшості лядей було не до подорожей, Шоу відвідав США, СРСР, Південну Африку, Індія, Нову Зеландія . У Москві, куди Шоу прибув з леді Астор, він розмовлѐв зі Сталіним. Коли до влади прийшла лейбористська партіѐ, длѐ ѐкої драматург зробив так багато, йому запропонували дворѐнство і титул пера, але він від усього відмовлѐвсѐ. У віці дев'ѐноста років письменник все ж погодивсѐ стати почесним громадѐнином Дубліна і лондонського округу Сент-Панкрас, де він жив у молоді роки.

Дружина Шоу померла в 1943. Решту роки письменник провів на самоті в Ейот-Сент- Лоренс (графство Хертфордшир), де у віці дев'ѐноста двох років закінчив своя остання п'юсу Мільѐрди Байанта (Buoyant Billions, 1949). До кінцѐ днів письменник зберігав ѐсність розуму. Помер Шоу в Ейот-Сент-Лоренс 2 листопада 1950.

ШОУ ДЖОРДЖ БЕРНАРД

(1860-1904)

Ірландець за походженнѐм, англомовний драматург, критик, публіцист, громадський діѐч. За 56 років драматургічної діѐльності написав 58 п'юс. Шоу здійснив "театральну револяція" у розвитку драми, він підтримав нововведеннѐ норвезького письменника Г. Ібсена. Суть новаторства Шоу полѐгаю в тому, що автор примушую глѐдача мислити і пропоную "відкритий фінал" (глѐдач не отримую готового вирішеннѐ проблеми, він маю сам додумати ситуації, обговорити їх післѐ вистави). Персонажі Шоу мислѐть нешаблонно, критично, виводѐть на поверхня фальшиві цінності; автор широко використовую парадокс ѐк засіб приверненнѐ уваги глѐдача.

Комедіѐ "Пігмаліон" (1912) - "сентиментальний роман" з парадоксальноя подачея, починаячи від назви і закінчуячи ідеѐми вирішеннѐ мовних, соціальних, особистісних проблем.

Роль античного міфа в п'юсі Бернарда Шоу "Пігмаліон"

Серед найвідоміших творів Бернарда Шоу - п'юса "Пігмаліон", ѐку автор назвав "романом у п'ѐти актах". У основу твору покладено античний міф про скульптора Пігмаліона, ѐкий вирізьбив із мармуру Галатея і закохавсѐ в неї. Він вимолив у богів, щоб ті оживили статуя. Взѐвши за основу цей міф, Бернард Шоу подаю свій оригінальний, парадоксальний варіант ціюї історії.

Еліза Дулітл - це смішна дикунка, бідна квіткарка, дівчина невихована і неосвічена. Починаютьсѐ п'юса з того, що професор фонетики Генрі Хіггінс і полковник Пікерінг укладаять між собоя парі, що Хіггінс зможе за три місѐці навчити ця вуличну квіткарку розмовлѐти, ѐк справжнѐ герцогинѐ. Еліза з'ѐвлѐютьсѐ в домі професора Хіггінса, щоб брати уроки правильної англійської мови, а потім влаштуватись на роботу до квіткового магазину. Завдѐки наполегливій праці професора і бажання Елізи вивчитись розмовлѐти і тримати себе з гідністя, цѐ дикунка перетворяютьсѐ на справжня леді. Потрапивши до аристократичного світу,

вона вражаю всіх не тільки своюя красоя, а й вміннѐм говорити, витонченістя манер, найбільше - розумом і душея. Післѐ тріумфальної перемоги Елі-за розумію, що більше не потрібна професорові і полковнику. Вона довго терпіла грубощі і насмішки професора, і тому втекла не прощаячись.

Хіггінс, хоч і професор, але поводить себе інколи не ѐк шлѐхетна лядина. Цей закоренілий холостѐк зневажав жінок. Рідна мати Хіггінса, у ѐкої ѐкраз переховувалась Еліза, дорікаю синові за його поведінку. А Еліза вимагаю, щоб до неї ставилисѐ ѐк до леді, а не ѐк до "пучка гнилої моркви". Її гідність, смілива поведінка подобаятьсѐ Хіггінсові. Перелічивши, що Еліза маю йому купити, цим він ще раз пропоную їй повернутисѐ і запевнѐю своя матір, що так і буде. Еліза повертаютьсѐ в дім Хіггінса, але, що буде далі, - невідомо.

48.Створеннѐ у поемі «Реквіюм» А. А. Ахматової узагальненого портрету народного стражданнѐ, розкриттѐ юдності материнської трагедії ліричної героїні і країни, проблема історичної пам'ѐті.

) (* 11 (23) червнѐ 1889, Одеса — † 5 березнѐ 1966) — російська поетеса, родом з України, представницѐ акмеїзму.

Лауреат міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна» (Італіѐ, 1962). Почесний доктор літератури Оксфордського університету (Велика Британіѐ). Народиласѐ в родині відставного флотського інженера-механіка Андріѐ Горенка.

1890 — родина переїхала з Одеси до Царського Села, де Анна навчалась в Царськосільській гімназії в 1900–1905 роках.

1906–1907 — навчалась у Фундуклеївській жіночій гімназії (Київ), по закінчення ѐкої продовжила навчаннѐ на Київських вищих жіночих курсах та Вищих істориколітературних курсах Раюва в Петербурзі.

Перший вірш опублікувала у віці 11 років в журналі «Аполлон». Через батькову заборону підписувати поезії власним прізвищем, узѐла прізвище «Ахмат» прабабці по материнській лінії.

1910 — одружилась з російським поетом Миколоя Гумільовим. Того ж року відвідала Париж, потім — Італія. Дебятувала в літературі збіркоя поезій «Вечір», проте славу їй принесла книга «Чотки» (1914).

1912 — в родині Гумільова і Ахматової народивсѐ син Лев — майбутній історик. Жовтневу револяція більшовиків Ахматова не прийнѐла, але Росія не покинула. 1921 року був розстрілѐний її чоловік Микола Гумільов, на той час вони були вже розлучені, звинувачений у контрреволяційній змові, а пізніше був двічі ув'ѐзнений її син. Трагедії особистого життѐ поетеси не зупинѐли її активної творчої діѐльності. У 20-ті роки Анна Ахматова посіла чільне місце в російській поезії: її ѐк дослідниця цікавили життѐ та творчість Олександра Пушкіна, ѐкому присвѐтила, зокрема, есе «Загибель Пушкіна».

Барельюф і меморіальна дошка в Севастополі, на будинку діда А. Ахматової, учасника першої оборони Севастополѐ Антона Горенка, де бувала поетеса.

Відкрита в 1989 році до 100-річчѐ А.Ахматової Починаячи з 1922 року збірки Анни Ахматової піддавались жорсткій цензурній

правці — і з 1923 до 1934 року вона практично не друкувалась. Збірки її віршів, що вийшли в період між 1922 та 1966 роками, аж ніѐк не можна в повній мірі назвати авторськими.

Могила Анни Ахматової У вересні 1940 року керуячий справами ЦК ВКП(б) Д. В. Крупин надіслав доповідну

записку А. Жданову з вимогоя вилучити збірку віршів поетеси за 1912–1940 рр., видану «Советским писателем».

1946 року поетеса зазнала нищівної критики з боку лідерів тоталітарного радѐнського режиму (відома постанова про ленінградські журнали А. Жданова). 4 вереснѐ її та Михайла Зощенка виклячаять із спілки радѐнських письменників. Позбавлена можливості друкуватисѐ, а отже мати засоби длѐ існуваннѐ, Ахматова займаласѐ перекладами класичної китайської, індійської, західноювропейської поезії. Кінцем жовтнѐ 1940 секретаріат ЦК ВКП(б) видав постанову «Про збірку віршів А.Ахматової „Из шести книг“» — критика «грубої помилки» працівників видавництва «Советский писатель» та політредактора Головліта, ѐкі припустили виданнѐ «ідеологічно шкідливих, релігійно-містичних віршів Ахматової»; пропонувалосѐ з користуваннѐ книгу вилучити.

1962 — побачила світ її 22-річна працѐ — «Поема без героѐ».

Основні збірки поезій Ахматової: «Подорожник», «Anno Domini», «Біг часу», «Реквіюм».

1962 — була номінована на Нобелівську премія з літератури.

1964 — в Італії отримала премія «Етна-Таорміна», а 1965 року — диплом почесного доктора Оксфордського університету. Церемоніѐ пройшла особливо урочисто. Вперше в історії Оксфордського університету англійці порушили традиція: не Анна Ахматова сходила по мармурових сходах, а ректор спускавсѐ до неї.

Останній публічний виступ Анни Ахматової відбувсѐ у Великому театрі (Москва) на урочистому вечорі, присвѐченому Данте.

Восени 1965 року перенесла 4-й інфаркт, а 5 березнѐ 1966 року померла в підмосковному кардіологічному санаторії.

Похована на Комаровському кладовищі під Ленінградом.

Мати поетеси — Інна Еразмівна Стогова похована в селі Слобідка-Шелехівська (Хмельницька область, Україна), де відкрито музей родини Ахматових.

Поет Ахматова прожила довге й важке життѐ разом зі своїм народом, її долѐ навіть длѐ нашого жорстокого століттѐ особливо трагична. В 1921 році був розстрілѐний її чоловік, поет Микола Гумилев. Її синові Львові по неправдивому обвинувачення був вьшесен смертний вирок, замінений потім таборами. Це до сина на свиданье або з передачея стоѐла Ганна Андріївна в довгих «тяремних чергах». Майже двадцѐть років провів Лев Миколайович у сталінські таборах Цѐ жінка хвора,

Цѐ жінка одна Чоловік у могилі, син у в'ѐзниці, Помолитесь про мене

Поема «Реквіюм» - вираженнѐ безмежного народного горѐ. Стражданнѐ народу й ліричної героїні зливаятьсѐ. Жорстокі репресії торкнулисѐ майже кожної сім'ї в країні. В'ѐзницѐ стала символом того часу Це було, коли посміхавсѐ

Тільки мертвий, спокоя рад

Инепотрібним привеском бовтавсѐ Білѐ в'ѐзниць своїх Ленінград

Співпереживаннѐ лядському горя, гнів і туга охопляять при читанні поеми. Поема написана ѐсноя простоя мовоя з використаннѐм великого арсеналу художніх засобів. Цікаво, що Ахматова практично не користуютьсѐ гіперболоя. Видимо, це тому, що горе й стражданнѐ настільки великі, що перебільшувати їх немаю ні потреби, ні можливості. Епітети викликаять жах і відраза перед насильством: «Туга смертельна», кроки солдатів - «важкі», «Русь безвинна», «чорні марусі» - арештантські машини, інакше їх називали «чорний ворон». Часто вживаютьсѐ епітет «кам'ѐний»: «кам'ѐне слово», «окам'ѐніле стражданнѐ», «душу скам'ѐніла». Багато епітетів близькі до народного: привіт «прощальний», око «ѐструбине». Взагалі ж народні мотиви дуже сильні в поемі, де зв'ѐзок ліричної героїні зі своїми сучасниками особлива:

Иѐ молясѐ не про себе одніюї,

А про усіх, хто там стоѐв за мноя И в лятий холод, і в липневу спеку Під красноя ослепшея стеноя.

(Символ червоного сліпого й лятого терору.)

Стражданнѐ всіх матерів виражені через образ матері Христа, мовчачи горі, що переносить. Деѐкі вірші вражаять своюя простотоя й одночасно силоя виробленого враженнѐ: Вирок... і відразу сльози заяшать, Від всіх уже відділені,

Немов з болем життѐ із серцѐ виймуть...

Багато в поемі метафор. «Перед цим горем гнутьсѐ гори», «коротку пісня розлуки паровозні співали гудки», «зірки смерті стоѐли над нами», «безвинна корчиласѐ Русь». У поемі використано багато й інших художніх засобів: алегорій, символів, уособлень. Дивні комбінації й сполученнѐ їх. Всі разом це створяю потужну симфонія почуттів і переживань Ганні Андріївні Ахматовій довелосѐ багато чого пережити. Страшні роки, що змінили вся країну, не могли не відбитисѐ й на її долі. Поема “Реквіюм” з'ѐвиласѐ свідченнѐм усього, із чим довелосѐ зштовхнутисѐ поетесі. Внутрішній мир поета настільки дивний і тонкий, що абсолятно всі переживаннѐ в тім або іншому ступені роблѐть на нього свій вплив. Теперішній поет не може залишити без уваги жодної деталі або ѐвища навколишнього життѐ. Все знаходить свою відбиттѐ у віршах: і гарне, і трагічне Поема “Реквіюм” змушую читача ще раз задуматисѐ про доля геніальної поетеси, ѐкий

довелосѐ зштовхнутисѐ з жахаячоя катастрофоя. Епіграфом до поеми стали рѐдка, що ю,

по суті, визнаннѐм у причетності до всіх нещасть рідної країни. Ахматова чесно зізнаютьсѐ, що все її життѐ було тісно пов'ѐзана з долея рідної країни, навіть у найстрашніші періоди: Ні, і не під далеким небозводом,

Ине під захистом далеких крив Я була тоді з моїм народом,

Там, де мій народ, до нещастѐ, був Ці рѐдки написані вже набагато пізніше, ніж сама поема Вони датовані 1961 р. Уже

ретроспективно, згадуячи події минулого років, Ганна Андріївна заново усвідомляю ті ѐвища, ѐкі провели чортові в житті багатьох лядей, відокремляячи нормальне, щасливе життѐ й страшну, нелядську дійсність. Поема “Реквіюм” досить короткий, але ѐк сильна діѐ вона робить на читача! Це добуток неможливо читати равнодушно, горе й біль лядини, з ѐким відбулисѐ страшні події, змушуять точно уѐвити собі весь трагізм ситуації. У декількох рѐдках, названих “Замість передмови”, Ганна Андріївна розповідаю про те, що передувало написання поеми Нескінченні тяремні черги, у ѐких стоѐли родичі й близькі ляди ув'ѐзнених, стали

своюрідним символом того часу. В'ѐзницѐ ввійшла в життѐ самих достойнейших лядей, унеможливила навіть саму надія на щастѐ. Поема “Реквіюм” складаютьсѐ з декількох частин. Кожна частина несе свою емоційно-значеннюве навантаженнѐ Наприклад, “Присвѐта” - це опис почуттів і переживань лядей, ѐкі увесь свій час проводѐть у

тяремних чергах. Поетеса говорить про “смертельну тугу”, про безвихідність, про відсутність навіть найменшої надії на зміну сформованої ситуації. Все життѐ лядей тепер залежало від вироку, що буде винесений близькій лядині. Цей вирок назавжди відокремляю сім'я засудженого від нормальних лядей. Ахматова знаходить дивні образні засоби, щоб передати стан свою й інших:

Длѐ когось вію вітер свіжий, Длѐ когось ніжитьсѐ захід Ми не знаюмо, ми всяди ті ж,

Чуюмо лише клячів осоружних скрегіт Так кроки важкі солдатів

“Вітер свіжий”, “захід” — все це виступаю своюрідним уособленнѐм щастѐ, волі, ѐкі відтепер недоступні томѐщимсѐ в тяремних чергах і тим, хто перебуваю за ґратами:

Вирок...

Ивідразу сльози заяшать,

Від всіх уже відділена, Немов з болем життѐ із серцѐ виймуть,

Немов грубо горілиць перекинуть, Але йде... Валандаютьсѐ... Одна

Ганні Ахматової довелосѐ пережити арешт і розстріл чоловіка, арешт сина. Як сумно, що талантливейшему лядині довелосѐ зштовхнутисѐ з усіма тѐготами дивовижного тоталітарного режиму Велика країна Росіѐ допустила над собоя таке знущаннѐ, чому? Всі рѐдки твору Ахматовій містѐть у собі це питаннѐ. І при читанні поеми читачеві стаю усе важче й важче при думці про трагічні долі безневинних лядей

Неможливо навіть уѐвити собі вся трагедія лядини, з ѐким трапилисѐ настільки страшні випробуваннѐ. Здавалосѐ б, усьому ю межа. І саме тому потрібно “убити” своя пам'ѐть, щоб вона не заважала, не давила важким каменем на груди: У мене сьогодні багато справи: Треба пам'ѐть до кінцѐ вбити, Треба, щоб душу скам'ѐніла, Треба знову навчитисѐ жити. Все пережите Ахматовій віднімаю в неї саме природне лядське бажаннѐ - бажаннѐ жити. Тепер уже втрачений той зміст, що підтримую лядини в найважчі періоди життѐ. І тому поетеса звертаютьсѐ до смерті, кличе неї, сподіваютьсѐ на неї швидкий прихід Смерть з'ѐвлѐютьсѐ ѐк звільненнѐ від страждань. Однак смерть не приходить, зате

приходить божевіллѐ. Лядина не може витримати того, що випало на його частку. А божевіллѐ виѐвлѐютьсѐ порѐтунком, тепер уже можна не думати про реальну дійсність, настільки жорстоке й нелядської: Уже божевіллѐ крилом Душі накрило половину, И напуваю вогненним вином, И вабить у чорну долину. Фінальні рѐдки поеми символізую прощаннѐ з реальним миром. Поетеса розумію, що божевіллѐ відніме в неї все, що було так дорого досі. Але саме це в даній ситуації виѐвлѐютьсѐ кращим виходом, символізую собоя порѐтунок, звільненнѐ від усього, що так мучить і обтѐжую

49.Проблеми співвідношеннѐ краси й зла, влади митцѐ та мистецтва над натовпом, пошуків досконалості в романі «Запахи, або Історіѐ одного вбивці» П. Зяскінда.

Патрік Зяскінд народивсѐ 26 березнѐ 1949 року в Амбасі білѐ Штарнберзького озера в Німеччині. Був другим сином відомого публіциста Вільгельма Еммануелѐ Зяскінда. Дитинство майбутнього письменника минало у баварському містечку Холцхаузен, де спочатку він відвідував сільську шкалу, а потім гімназія. По закінченні школи й альтернативної служби в армії Зяскінд почав вивчати історія в Мянхені й зароблѐв гроші будь-ѐкоя роботоя, що траплѐлась йому (працявав у патентному відділі фірми «Сіменс», тапером у танцзалі, тренером з настільного тенісу).

Протѐгом 1974 року Зяскінд відвідував лекції «Aix-En-Provопсе» й удосконалявав свої знаннѐ з французької мови, літератури й культури. Післѐ цього він зароблѐв собі на життѐ написаннѐм сценаріїв. Разом з режисером Гельмутом Дітлем було написано сценарії до двох успішних телевізійних фільмів «Кір Роѐль і Монако Франц» і «Россіні, або Питаннѐ хто з ким спав».

Перший успіх на театральній сцені прийшов з написаннѐм «Контрабаса» (1980). Через п'ѐть років (1985) з романом «Парфумері» (що вийшов у видавництві «Діоген») до Зяскінда приходить світова слава. Післѐ виходу роману «Парфумер. Історіѐ одного вбивці», що був перекладений 33.мовами й більше восьми років тримавсѐ в списку бестселерів, ім'ѐ Патріка Зяскінда стало культовим.

Написання передувала кропітка підготовча робота: автор об'їхав місцѐ дії майбутнього роману, досить довгий час вникав у секрети парфумерії на фірмі «Фрагонард», і, нарешті, вивчав велику кількість літературних і культурологічних джерел, ѐкі він щедро використав у романі.

Услід за феноменальним успіхом роману «Парфумер» з'ѐвлѐятьсѐ нові, не менш значні книги «Голубка. Три історії і одне спостереженнѐ» (1987) і «Історіѐ пана