Копия SESSIYa_ZARUBEZhNAYa_LITERATURA
.pdf1.Протиставленнѐ в романі Ф.Стендалѐ «Червоне і чорне» «природної лядини» і «цивілізації».
Стендаль - псевдонім. Під таким ім’ѐм відомий французький письменник Анри Марі Бейль. Його перу належать романи “Арманс”, Червоне й чорне”, “Пармскаѐ обитель”, новели, серед ѐких видеретьсѐ “ВанинаВанини”,книгипромузикантівіживописців,трактат“Пролябов”ібагаточогоіншого.Письменник народивсѐ в Гренобле в сім’ї нотаріуса, був свідком і учасником Французької буржуазної револяції, наполеонівськихвоюн.
Хоча янак серйозно захоплявавсѐ мистецтвом і літературоя, однак мріѐв стати математиком і збиравсѐ надійтивПолітехнічнушколу.Історичніподіїзмінилийогоплани,привелипарубкаварміяНаполеонаПерші книги молодого автора були присвѐчені музиці й живопису. Пізніше він звертаютьсѐ до художньої прози. Стендальдосліджуйвдачісуспільства.
Підзаголовокйогороману“Червоногойчорне”-“ХронікаXIXстоліттѐ”-відбиваюпрагненнѐавторастворити багатогранний про раз епохи, а не тільки описати окремі характери В 1806 році повернувсѐ в армія ѐк інтендант наполеонівських військ. Перебуваячи на службі в цій ѐкості до 1814 року, побував але багатьох країнах Європи, був свідком Бородінського боя й втечі французів з Росії. В 1814-м виїхав в Італія, де подруживсѐзБайроном.
З 1821 року жив у Парижу, співробітничаячи із французькими й англійськими опозиційними видавництвами. В 1830 році став французьким консулом у Тріюсті, потім у місті Чивитавеккьѐ, де провів останнюдесѐтиліттѐсвогожиттѐ.УмерСтендаль23березнѐ1842рокуВПарижі.
Червоне та чорне (фр. Le Rouge et le Noir, 1830) — роман, написаний Стендалем у 1830 р. Іноді його ще називаять хронікоя XIX ст. У романі розкриваютьсѐ трагічна історіѐ Жульюна Сорелѐ, «в душі котрого йде боротьба між природноя шлѐхетністя й небезпечними примарами честолябства». Показуячи життѐ героѐ,автородночаснозмальовуютрисоціальнішарифранцузькогосуспільствапіслѐреволяції1793року: буржуазія,духовенство,дворѐнство Булизробленічотириекранізаціїроману:
1)Французька(1954)
2)Радѐнська(1976) 3)Англійська(уформіміні-серіалу)(1993) 4)Американська(арт-хаус)(1999)
Жяльен–синтеслі.Йогокумир–Наполеонівінжалую,щонародивсѐзанадтопізно,ужевчасиРеставрації. Жяльен Сорель обдарований розумом, спрагоя знань, різними здатностѐми. У маленькому містечку він страждаювідтого,щойомусебенереалізувати.Батькойбратидивлѐтьсѐнаньогоѐкналедарѐ.Свѐщеник рекомендую Жяльена ѐк гувернера місцевому багатіюві де Реналя, ѐкому важливо довести перевагу над іншими Мадам де Реналь автор ставить дуже високо. І разом з тим вона дуже нещасна, обділена життѐм. Вона
гарна,недурна. Заміжвийшларано,недовідавшисьжиттѐсерцѐ.Вонащировіруяча,атакожтурботлива мати. Поѐва Жяльена виѐвлѐютьсѐ крутим поворотом у її житті. Вона присутнѐ на уроках. Длѐ Жяльена зустріч із г-жой де Реналь – успіх, розцінений його самолябством ѐк посвідченнѐ його достоїнств. Він дозволѐюїйлябитисебе Служницѐдоноситьдухівниковіназв’ѐзокдеРенальіЖяльена.Жяльензалишаюмістечкойвідправлѐютьсѐ в Безонскуя семінарія. Це другий щабель. Там його ставлѐть на місце. Жяльен опановую наукоя
лицемірства.Йогошлѐхнаверх,щойдеуспішно,просуваютьсѐ.Значимийпереворот–закінченнѐсемінарії. НачальникСемінаріїрекомендуюйогомаркізовідеЛамо(легітиміст,тобтозакоролѐ).Будиноксвітський.Син служить у полиця. Дочка Матильда – норовлива, свавільна. Жяльен знайомить із російським кнѐзем і одержуювідньогозаписки.Жяльенстаювідомимукороткийстрок.МатильдавирішуюскоритиЖяльена. Запрошуюйогонапобаченнѐдосебевкімнату.ЖяльенстаюнареченимМатильди.
Слухи доходѐть до його міста. Г-жа де Реналь пише лист про його минуле. Жяльен читаю лист і летить у містечко.Вінстрілѐювг-жудеРенальуцеркві.Йоговідразузаарештовуять.Жяльенстаюжертвоясуспільних відносин. Фінал дуже стислий. Страта не описана. Щира де Реналь і себелябна Матильда. Матильда приїжджаю у в’ѐзниця, щоб викрасть Жяльена. Їй не вдаютьсѐ це зробити. Тоді подібно Марго вона викуповуюголову улябленого йховаюїї власними руками. Авторповідомлѐюпро те,що всі складності,що виникли в долі Матильди були вирішені. Вона народила вдалині. Де Реналь теж приїжджала у в’ѐзниця. ВонапросилавЖяльенапрощеннѐ.Жяльенрозумію,щовона–юдина,хтойомудорогайгіднайоголябові. Длѐнеївсеперестаюіснувати.Улябовівоназнаходитьвнутрішняволя.Жяльенпроситьїївідмовитисѐвід думкипросамогубство.Вонатримаюслово Назва.Назвувитлумачуятьпо-різному:
1)червоне–револяціѐ,перетвореннѐ,чорне–політичнареакціѐ 2)червоне–життѐйлябов,чорне–смерть 3)червонійчорний–кольорирулетки,арулетка–символслучаячи:виграш/програш РоманСтендалѐ«Червонеічорне»різноманітнийзатематикоя,цікавийіповчальний.Повчальнійдолійого героїв.Меніхочетьсѐрозповісти,чогожнавчилименедвігероїні—панідеРенальіМатильдадеЛа-Моль.
Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддаю їх випробовування коханнѐм, тому що, на його думку, коханнѐ — почуттѐ суб’юктивне і більшоя міроя залежить від того, хто кохаю, ніж від самогооб’юктакоханнѐ.Ітількилябовможезірватимаски,заѐкимилядиприховуятьзвичайносправжню своююство.
На початку роману пані де Реналь на виглѐд можна було дати років тридцѐть, але вона була ще дуже миловидна.Висока,ставнажінка,вонабулаколисьпершоякрасунеянавсяокругу.
Багата спадкоюмицѐ богобоѐзливої тітки, вона виховувалась у юзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаромзабутитідурниці,ѐкихїївчиливцьомузакладі.Заміжїївидалившістнадцѐтьроківзалітньоговже панадеРеналѐ.
Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боѐзкоя й сором’ѐзливоя, простоя і трохи наївноя. Її серце було вільне від кокетства. Вона лябила самоту, лябила походжати по своюму чудовому саду, ухилѐласѐ від того, що у Вер’юрі називалосѐ розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордѐчкояіговорити,щовонанадтопишаютьсѐсвоїмпоходженнѐм.Унеїцьогойудумкахнебуло,алевона буладужезадоволена,колижителімістечкасталибувативнихрідше.
Молода жінка не могла хитрувати, обманявати, вести, ѐк говорили у Вер’юрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважаласѐ «дурноя». Залицѐннѐ пана Вально, ѐкому вона подобаласѐ,тількилѐкалиїї.ЖиттѐпанідеРенальбулоприсвѐченечоловіковійдітѐм.
І ось у її душі виникло нове почуттѐ — коханнѐ. Вона немов прокинуласѐ від довгого сну, стала всім захопляватисѐ,нетѐмиласебевідемоцій.Почуттѐ,щозапалявалопанідеРеналь,робилоїїенергійнояй рішучоя. Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб урѐтувати коханого, іде до кімнати Жульюна, щоб витѐгтизматрацапортретНаполеона.ТовсімаправдамиінеправдамивводитьЖульюна,лядинунизького походженнѐ,доскладупочесноїварти.Топродумуюанонімнийлист.
Пані де Реналь перебуваю весь час у душевній напрузі, у ній борѐтьсѐ дві сили — природне почуттѐ, прагненнѐ до щастѐ і почуттѐ обов’ѐзку стосовно родини, чоловіка, нав’ѐзане суспільством, цивілізаціюя, релігіюя. Тому вона постійно вдаютьсѐ у крайнощі. Коли захворів її син Ксав’ю-Станіслав, вона сприймаю хворобуѐкпокараннѐБогазаподружняневірність.Імайжеодразупіслѐтого,ѐкзагрозаздоров’яхлопчика минула,зновувіддаютьсѐсвоюмукохання.Мабуть,воднузтакиххвилинлятогокаѐттѐвона,знамовиабата Кастанеда,івідіслаламаркізові деЛа-МолявідгукпроповедінкуСорелѐ,щовідігравтакуфатальнурольу доліЖульюна.Відтакзновуповернуласѐвонадокоханого,теперужеостаточно.Вонанеможевжебільше йти проти себе, своюї природи, натури. Вона говорить Жулью-нові: «Мій обов’ѐзок передусім — бути з тобоя». Відтоді вона зовсім перестала зважати на моральний осуд. Тепер він длѐ неї просто не існував. Останні дні вона була поруч із Жульюном. Життѐ без коханого длѐ неї стало безглуздим. І за три дні післѐ страти Жульюна пані де Реналь померла, обіймаячи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуячи собоязарадидітей,родини,коханого,ітаксамотихопомерла.
Матильда де Ла-Моль — жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красунѐ, що царяю на балах,дезбираютьсѐвесьблискучийпаризькийсвіт,екстравагантна,дотепнайнасмішкувата,вонавищаза своюоточеннѐ.Гострийрозум,освіченість—воначитаюВольтера,Руссо,Агріппуд’Обінью,цікавитьсѐісторіюя Франції, героїчними епохами країни — діѐльна натура Матильди примушую її з презирством ставитисѐ до всіхродовитихзалицѐльників,щопретендуятьнаїїрукуісерце.Відних,ізокремавідмаркізадеКруазнуа, шляб з ѐкиммавбипринестиМатильдігерцогський титул,про ѐкиймріюїїбатько,— длѐ неївіюнудьгоя. «Щоможебутинасвітібанальнішимвідтакогозбіговиська?»—виражаюпоглѐдїї«синіх,ѐкнебо»,очей.
Сучасна дійсність не викликаю аніѐкого інтересу в Матильди. Вона буденна, сіра і зовсім не героїчна. Усе купуютьсѐіпродаютьсѐ—«титулбарона,титулвіконта—усецеможнакупити…кінецькінцем,щобздобути багатство,чоловікможеодружитисѐздочкояРотшильда».
Матильдаживеминулим,ѐкепостаювїїуѐві,оповитеромантикоясильнихпочуттів.Вонашкодую,щонема більше двору, подібного до двору Катерини Медічі або Лядовіка XIII. 30 квітнѐ Матильда завжди одѐгаю жалобнусукня,боцеденьстратиїїпредкаБоніфасадеЛа-Молѐ,ѐкийзагинувнаГревськійплощі1574року, зробивши спробу визволити своїх друзів, полонених Катериноя Медічі, серед ѐких був і король Наваррський,майбутнійГенріхIV,чоловікйогокоханки—королевиМаргарити.Матильдасхилѐютьсѐперед силоя пристрасті Маргарити Наваррської, ѐка здобулав ката голову свого коханцѐ івласноруч поховалаїї. Прихильницѐ трону і церкви, Матильда почуваю себе здатноя до великих подвигів заради відновленнѐ старихчасів.
Матильда звертаю увагу на Жульюна тому, що відчуваю в ньому незвичайну натуру. Так само, ѐк граф
Альтаміразісвоюяромантичноядолея(«очевидно,тількисмертнийвироківирізнѐюлядину… цеюдина річ, ѐку не можна купити»), Жульюн викликаю її зацікавленість і повагу ѐк такий, що «…не народивсѐ, щоб плазувати».Матильдувражаюпохмурийвогонь,ѐкийпалаювйогоочах,йогогордовитийпоглѐд.«Чивінне Дантон?»—думаюМатильда,почуваячи,щоцесправжнѐлядинаізсильнояволея,гіднаїї.«Унашідні, коливсілѐкарішучістьвтрачена,йогорішучістьлѐкаюїх»,—думаюМатильда,протиставлѐячиЖульюнавсім молодим вельможам, що красуятьсѐ в салоні її матері, ѐкі можуть похизуватисѐ хіба що вишуканими манерами.
МашкараТартяфа,виглѐдсвѐтенника,щоЖульюннапускаюнасебе,неможутьїїобманути.Незважаячина його чорний костям, ѐкий він не знімаю, «на попівську міну, з ѐкоя бідоласі доводитьсѐ ходити, щоб не помертизголоду»,—йоговищістьлѐкаюїх,—розуміюМатильда.
НаважитисѐпокохатиЖульюна,того,хтонижчевіднеїстоїтьнасоціальнихщаблѐх,відповідаюїїхарактерові, таїнаѐкого—потребаризикувати.Алекоханнѐїїтѐжке.Вонатеж,ѐкіпанідеРеналь,—упостійнійдушевній напрузі.Унеїтежточитьсѐборотьбаміжприроднимпрагненнѐмдощастѐі«цивілізаціюя»,тимипоглѐдами, що їх нав’ѐзало суспільство із самого її народженнѐ. Вагаячись між коханнѐм і ненавистя до Жульюна, презирствомдосебе,вонатовідштовхуюйого,товіддаютьсѐзусіюясилояпристрасті.Жульюновідоводитьсѐ підкорѐти її. Покохавши нарешті Жульюна до самозабуттѐ, Матильда готова пожертвувати і своюя репутаціюя,ітитулом,ібагатством.ВонаврѐтувалабЖульюнавідстрати,ѐкбитойцьогозахотів.Післѐсмерті коханого вона виконала його останню проханнѐ — поховала в печері на високій горі, що здіймаютьсѐ над Вер’юром. «Завдѐки зусиллѐм Матильди цѐ дика печера прикрасиласѐ мармуровими статуѐми, що вона замовилавІталіїзавеликігроші».
Обидві героїні прекрасні, кожна по-своюму. Обидві вони викликаять, з одного боку, співчуттѐ та жаль, з іншого боку, їхню альтруїстичне, жертовне коханнѐ викликаю подив і шану. Своїм коханнѐм вони вчать нас лябитибезкорисливойсамовіддано.Шкода,щоїхнющастѐтривалонедовго,алевцьомувиннінестільки вони,скількисуспільствозісвоїминесправедливимизаконами.
2.Історіѐ створеннѐ збірки «Листѐ трави» В.Вітмена, її провідні теми і мотиви.
Вітмен Волт — американський поет, автор славнозвісної збірки «Листѐ трави». Спираячись на досѐгненнѐ романтичної та реалістичної традицій, Вітмен розробив засади нової лірики й увійшов в історія літератури ѐк предтеча авангардистськоїпоезіїXX ст.
Основні твори: збірка «Листѐ трави» (1855), поема «Коли бузок розцвів торік у моюму дворі» (1865), цикл віршів «Прощай, моѐ фантазію».
Волт Вітмен народивсѐ 31 травнѐ 1819 р. у селищі Вест Гіллз, що на Лонг Айленді білѐ НьяЙорка, у родині фермера. Згодом родина Вітменів переїхала до Брукліна, де хлопчика віддали до школи. По закінченні школи (1830) Вітмен спочатку служив розсильним у адвокатській конторі, потім — у лікарѐ, працявав у друкарні. До цього періоду належать перші спроби його пера — статті та вірші учнівського характеру. У 1841 р. перебравсѐ до Нья-Йорка, де працявав складачем, а також зароблѐв начерками, наслідувальними оповіданнѐми та злободенними статтѐми, того ж року написав роман, спрѐмований проти пиѐцтва, «Франклін Івенс, або Гіркий пиѐк». Його призначаять редактором газети Демократичної партії США «Бруклінський орел». У 1848 р. Вітмен пережив містичне осѐѐннѐ, післѐ ѐкого, повернувшись до рідного селища, присвѐтив себе поетичній творчості. У 1850 р. вийшли в світ кілька поезій, Що відкрили читачам
«нового» Вітмена. У друкарні своїх близьких друзів він самотужки друкую вісімсот примірників збірки поезій «Листѐ трави» (1855), до ѐкої увійшло лише дванадцѐть віршів. Книжка, однак, зазнала гострої критики. Згодом поет випускаю друге (1856) та третю (1860) виданнѐ збірки, постійно розширяячиїї зміст. Останню (1862)налічувало вже понадсто віршів.
Вітмен поїхав у Вашингтон до брата, ѐкого було поранено під час Громадѐнської війни. Під впливом шпитальних вражень він залишивсѐ у Вашингтоні, де три роки добровільно доглѐдав поранених. Досвід роботи у лазареті відобразивсѐ у віршах, ѐкі також увійшли до збірки «Листѐ трави». Післѐ завершеннѐ війни працявав чиновником у Міністерстві внутрішніх справ, звідки, однак, його звільнили 1865 р. ѐк автора «скандальної» книжки. Деѐкий час по тому Вітмен працявав клерком у Міністерстві фінансів. У 1873 р. поета розбив параліч, внаслідок чого він був змушений перебратисѐ до містечка Кемден білѐ Нья-Йорка. Під час полегшеннѐ перебігу хвороби у 1879 р. Вітмен здійснив воѐж Скелѐстими горами Колорадо та Канадоя, протѐгом ѐкого мав змогу милуватисѐ величним видовищем Ніагарського водоспаду. У 1882 р. був завершений ще один розділ «Листѐ трави» — «Пам’ѐтні дні». В. Вітмен помер 26 березнѐ 1892 р.
Листѐ трави ( англ. Leaves of Grass ) - поетична збірка американського поета Уолта Уїтмена . Хоча перше виданнѐ було опубліковано в 1855 році , Вітмен продовжував писати збірник протѐгом усього свого життѐ і до своюї смерті встиг випустити кілька видань. Збірник відомий своїм вихвалѐннѐм і захопленнѐм почуттѐми в часи, коли така прѐмолінійність вважаласѐ аморальноя. Коли більша частина поезії того часу була сфокусованана символізмі і алегоріѐх на духовні та релігійні теми , в « Листах трави » (особливо перше виданнѐ ) вихвалѐвсѐ тілесний і матеріальний світ. Однак Вітмен , за прикладом Емерсона , ѐкий значноя міроя вплинув на його поезія, не применшую значеннѐ розуму і духу , а , швидше , підносить лядський розум і форму , вважаячи і те, і інше гідним поетичного вихвалѐннѐ . Післѐ виданнѐ збірника Вітмен був звільнений з роботи , післѐ того ѐк міністр закордонних справ Джеймс Харлан прочитав і порахував цей збірник образливим. Вважаютьсѐ , що Джон Уіттьер спалив свій примірник виданнѐ 1855 року. Негативний відгук Руфуса Грізвольда ледь не став причиноя затримки випуску другого виданнѐ збірки .У 1955 за рішеннѐм Всесвітньої Ради Миру відзначалосѐ сторіччѐ від днѐ виходу в світ першого виданнѐ « Листів трави » . «Листѐ трави » граять важливу роль в телесеріалі «У всі тѐжкі ». Зокрема , один з епізодів названий на честь поеми зі збірки , а ініціали головного героѐ збігаятьсѐ з ініціалами Уолта Уїтмена
3. Роман Ф.Стендалѐ «Червоне і чорне» - безкомпромісна, правдива розповідь про суспільно - політичне життѐ і лядину періоду Реставрації.
4.Тонкий ліризм поезії В. Маѐковського « Послухайте!».
Володимир Володимирович Маѐковський народивсѐ у родині лісничого в селі Багдаді, в Кутаїської губернії. З 1902 року по 1906 Маѐковський навчавсѐ в Кутаїської гімназії. Післѐ того, ѐк його батько помер в 1906 році, його сім'ѐ - мати і дві сестри - переїхала до Москви, де Володимир вступаю в5-ямосковську класичну гімназія. Через деѐкий час його виклячили з гімназії за несплату внесків за навчаннѐ.
УМоскві Володимир Володимирович спілкувавсѐ з більшовиками, потім вступив у партія. Кілька разів його заарештовували, в 1909 році уклали в одиночну камеру в Бутирки. Саме в цей час, сидѐчи у в'ѐзниці, Маѐковський починаю писати вірші. Через кілька місѐців його випустили з в'ѐзниці, і він поставив собі за мету - створеннѐ «соціалістичного мистецтва». Длѐ цього він на час перервав роботу в партії і почав вчитисѐ - вступив в 1911 році в Московське училище живопису, скульптури та архітектури.
У1912 році Маѐковський захопивсѐ практикоя кубофутуристов, створивши перші поетичні твори в цьому стилі. Він вважав, що таким чином висловляю протест проти буржуазії і її устоїв. У цей час він вже почав друкуватисѐ в альманасі «Лѐпас суспільному смаку». Першими його віршами, побачили світло, були «Ніч» і «Ранок». 1913 був дуже плідним длѐ поета, котрий випустив в цей час збірник віршів «Я». У тому ж році була написала трагедіѐ під назвоя «Володимир Маѐковський», в ѐкій висловлявавсѐ протест проти «бездушних речей». У 1914 році Маѐковського виклячили з училища за його публічні виступи.
У1915 році він поступив на військову службу в Петрограді, де відслужив два роки. Післѐ цього Маѐковський переїхав до Москви і випустив перше зібраннѐ творів - «Все скомпонував Володимиром Маѐковським». Жовтневу револяція поет зустрів з надіюя і радістя, намагаячись осмислити естетично «приголомшливі факти» нової дійсності. Жовтнева револяціѐ визначила чітку соціальну перспективу поета: його творчість починаю набувати соціально-естетичну забарвленнѐ.
На початку20-хроків Маѐковський відвідав декілька країн - Латвія, Німеччину, Франція і написав нариси про свої враженнѐ від поїздки за кордон: " ; Як працяю республіка демократична »,« Париж ». Поет багато подорожую по Радѐнському Соязу, виступаю і публікуютьсѐ. Виходѐть його твори «Розповідь ливарника Івана Козирюва ...»,« По містах Соязу »,« Вірші про радѐнський паспорт »,« Сергія Єсеніну »та інші.
У1930 році Маѐковський вступив в Російську Асоціація пролетарських письменників, що було сприйнѐто його друзѐми і товариством з неприѐзня. У той же час загостриласѐ ситуаціѐ і в особистому житті - йому не давали дозвіл на виїзд за кордон, де його чекала жінка, ѐкій він хотів присвѐтити свою життѐ. Це довело поета до самогубства, ѐк і було передбачено у трагедії «Володимир Маѐковський».
"Геть класику з кораблѐ сучасності!" — гасло футуристів, представників напрѐму, ѐкий характеризуютьсѐ неприйнѐттѐм вічних цінностей і захопленнѐм "грубими" речами. До футуристів належить і Володимир Маѐковський, російський поет і драматург. Його творчості притаманні тотальне запереченнѐ сучасної длѐ нього дійсності, тема револяції, різка сатира, епатажне світосприйнѐттѐ. Складаютьсѐ враженнѐ, що поет — жорстка лядина, ѐка не знаю почуттів і тонких душевних переживань. Та це не так. Ознайомившись з його творчим доробком, розуміюмо, що за епатажністя й напускноя грубістя ховаютьсѐ ніжний і тонкий лірик.
Я вмить закреслив карту буднів, хляпнувши фарбами зі склѐнок. Відкрив ѐ в холодці на бляді вилицяватість океану, —
пише Володимир Маѐковський у вірші "А ви змогли б?". У цих рѐдках помітні ознаки
поетичного світу футуриста: відраза до буденного існуваннѐ, передчуттѐ чогось нового, кращого за теперішню. Помітний різкий настрій вірша, адже ліричний герой "закресляю" будні, "хляпаячи" фарбами життѐ, "читаю... губ нових порив", пропоную "заграти на флейті заіржавілих ринв", що надаю твору планетарного розмаху. Та все ж ми відчуваюмо за цими рѐдками глибоко душевні переживаннѐ. Автор не згодний із повсѐкденністя, що засмоктую і заражаю міщанством, він пропоную кожному з читачів уѐвити ноктярн, ѐкий можна було б виконати на "флейті ринв". Так, вірш ю певним викликом, однак викликом не тільки всьому світу, а й собі самому. Не менш тонко й ненав'ѐзливо ліризм проѐвлѐютьсѐ у поезії "Послухайте!". Ліричний герой ставить, здавалось би, дивне питаннѐ:
Послухайте!
Якщо зірки засвічуять... — виходить — це комусь треба?
Називаячи зірки "плявочками", В. Маѐковський розраховую на епатажність такого незвичайного порівнѐннѐ, й емоційна напруженість вірша тільки виграю від цього. Ефект "сенсаційності" виѐвлений дуже чітко, і читач може бути навіть обуреним: ѐк можна високе ставити порѐд із низьким?! Та нові смислові акценти бачимо в кінці вірша, де виголошуютьсѐ:
Виходить — це необхідно, Щоб кожного вечора Понад дахами
Загорѐлась хоч би одна зорѐ?!
Порѐд із прозаїчним живе високе, порѐд із сумнівами ліричного героѐ йде переконаннѐ, що світле, високе ю важливим длѐ кожної лядини. Емоційна напруженість у поезії переплетена з радісним передчуттѐм незвіданого. Однак найбільш виразно ліризм В. Маѐковського проѐвлѐютьсѐ у вірші "Лілічко!". Адресований Лілі Брік, твір ю справжнім поюднаннѐм епатажності й ніжності. Ідучи від коханої, герой бачить її "серце в залізі", його рука "зламана дрожем", він відчуваю себе "диким, оскаженілим від відчая звіром"... Та водночас він ніжно називаю її "дорога", "мила", зізнаютьсѐ, що, "крім коханнѐ твого, нема мені морѐ"...
Завершальним акордом звучать рѐдки: Дай хоч останньоя ніжністя вистелити твого відходу крок.
Так, навіть переживаячи душевні муки, закоханий з лябов'я думаю про Неї, і цѐ емоційна забарвленість вірша дозволѐю характеризувати його ѐк зразок тонкої лірики.
Давно стало звичним характеризувати Володимира Маѐковського ѐк поета нестримного, палкого, такого, що дещо грубо говорить про правду життѐ у своїх творах. Та уважно вивчивши його творчість, вчитавшись у кожний рѐдок поезій, розуміюмо: за напускноя бравадоя, "ударними" рѐдками приховувалась ніжна вразлива душа. Це даю змогу характеризувати доробок митцѐ ѐк поюднаннѐ "сенсаційного" й глибоко суб'юктивного.
5.Актуальні проблеми формуваннѐ життювих цінностей молодих лядей та їхню втіленнѐ в лірико-психологічній повісті Дж. Д. Селінджера «Ловець у житі».
Народивсѐ 1 січнѐ 1919 року в Нья-Йорку. Його батько - Соломон Селінджер (1887-1974), юврей російського походженнѐ, заможний оптовий торговець кошерними копченостѐми і сирами (його батьки походили з Ковенської губернії - батько, лікар Саймон Селінджер (1860-1960), з Таурог, мати - Фанні Копланд (1865 -1929) - з Баронішек). Мати Джерома, Міріам Селінджер (до весіллѐ носила ім'ѐ Мері Джіллік) - шотландсько-ірландського походженнѐ. Доріс, юдина сестра Джерома, була старшазаньогонавісімроківідвамісѐці.
Батько прагнув дати синові хорошу освіту. У 1936 році Джером закінчив військове училище в м. Веллі-Фордж, штат Пенсільваніѐ. Тут він склав свої перші оповіданнѐ. Влітку, в 1937 році Джером слухаю лекції в Нья-Йоркському університеті, в 1937-1938 разом з батьком їде в Австрія та Польщу (тутуБидгощівінзавказівкоябатькавивчаювиробництвоковбас).Повернувшисьнабатьківщину,в 1938 році відвідую лекції в Урсінус-коледжі (Пенсільваніѐ). У 1939 році вступаю до Колумбійського університету, де слухаю курс лекцій про короткій розповіді, ѐкий читав редактор журналу «Сторі» У. Бернетт. Жоднезвищих навчальних закладівДжеромтакінезакінчив,непроѐвившиніособливих успіхів, ні кар'юрних устремлінь, чим викликав невдоволеннѐ батька, з ѐким він врешті-решт посваривсѐназавжди.
У 1942 році був призваний в армія , закінчив офіцерсько-сержантську школу військ зв'ѐзку, в 1943 році в чині сержанта був переведений в контррозвідку та направлений в м. Нешвілл (Теннессі). 6 червнѐ 1944 сержант Селінджер у складі відділу контррозвідки 12-го піхотного полку 4-ї піхотної дивізії брав участь у висадці десанту в Нормандії. Працявав з військовополоненими, брав участь у звільненнідекількохконцтаборів.
Письменницька кар'юра Селінджера почаласѐ з публікації коротких оповідань у нья-йоркських журналах. Його перше оповіданнѐ «Молоді ляди» (The Young Folks) був опублікований в журналі «Сторі» в 1940 році Першу серйозну популѐрність Селінджеру принесло коротке оповіданнѐ «Добре ловитьсѐ рибка-бананка» (A Perfect Day for Bananafish, 1948) - історіѐ одного днѐ з життѐ молодоїлядиниСімораГлассаійогодружини.
Через одинадцѐть років післѐ першої публікації Селінджер випустив свій юдиний роман «Над прірвоя в житі »(The Catcher in the Rye, 1951), ѐкий зустрів дружне схваленнѐ критики і до цих пір зберігаю популѐрність серед старшокласників і студентів, що знаходѐть у поглѐдах і поведінці героѐ, ХолденаКолфілда,близькийвідгомінвласнихнастроїв.Книгабулазабороненавдекількохкраїнахі деѐких штатах США за депресивність і вживаннѐ лайливої ??лексики, але зараз у багатьох американських школах входить до списків рекомендованої длѐ читаннѐ літератури. До 1961 року роман був переведений вже у дванадцѐти країнах, вклячаячи СРСР, де його надрукували в перекладіРітиРайт-Ковальовоївжурналі«Іноземналітература»(№11за1960рік).
Дочасувиходуромануврізнихперіодичнихвиданнѐхвжебулиопублікованідвадцѐтьшістьтворів Селінджера, у тому числі сім з дев'ѐти новел, що склали в 1953 році окрему книгу «Дев'ѐть оповідань».
«Ловець у житі» або «Над прірвоя у житі» (англ. The Catcher in the Rye) — повість американського письменника Джерома Селінджера. Цей твір, над ѐким автор, ѐк стверджуять критики, працявав під час війни, ю центральним у прозі Селінджера. Перший переклад цього твору українськоя мовоя вийшов під назвоя «Над прірвоя у житі», що ю аналогом назви російського перекладу («Над пропастья во ржи»). Перевиданнѐ того ж перекладу 2010 року вийшло вже під назвоя «Ловецьужиті»,щоюбуквальнимперекладоморигінальноїназвианглійськоя.
У повісті від імені 16-річного підлітка Голдена Колфілда у вельми відвертій формі розповідаютьсѐ про загострене сприйнѐттѐ американської дійсності й неприйнѐттѐ загальних канонів і моралі сучасногосуспільства.
Твір користувавсѐ величезноя популѐрністя, особливо серед молоді і справив істотний вплив на світовукультурудругоїполовиниXXстоліттѐ.Цікаво,щокожнепоколіннѐмолодихамериканцівпо- своюмусприймалокнигуСелінджера—віднігілізмудоутвердженнѐгуманістичнихідеалів.
Твір набув скандальної слави зокрема через убивство учасника The Beatles Джона Леннона. Коли поліціѐ приїхала на місце події, вбивцѐ (Марк Девід Чепмен) тримав у руках примірник роману. Згодомвін заѐвив,щозакликубитиДжонаЛеннонавідшукавнасторінках книги,втімйого визнали осудним.
Тільки вийшовши з друку, роман Селінджера завоявав свого читача, і вже через кілька місѐців займавпершемісцеуспискуамериканськихбестселерів.
Рух битничества широко торкнуло молоде поколіннѐ Америки 1950 р. це поколіннѐ вступило в життѐ незабаром по закінченні «холодної війни». Битничество ѐскраво пофарбовано бунтарством проти конформізму, вульгарної меркантильності суспільства споживаннѐ. Ідеалом поколіннѐ стаю природність і безкорисливість, розкріпаченнѐ творчих сил. Багато ідей «побитого поколіннѐ» близькіфілософіїйетицідзен-буддизму Стилістично література битничества – це безкомпромісний протест проти раціональної
впорѐдкованості. Серед художніх оріюнтирів – ідеї незалежної особистості у творчості Г. Торо, проповідь вселядського братерства в лірику У. Уитмена, неприйнѐттѐ умовностей і суспільних табу в романах Г. Міллера, «проста, чесна проза» О. Хемингуэѐ. Один з видатних письменників сучасної Америки – Дж. Д. Сэлинджер, популѐрність до ѐкого прийшла з виходом у світло роману «Над прірвоя в житі» (1951). Роман ѐвлѐю собоя сповідь підлітка Холлена Колфилда, що відкидаю конформістськуоднодумність,споживчийспосібжиттѐ. Цеодин зперших героїв,щообвинуватили Америкувлицемірстві,самовдоволенні,аморальності Герой виклячений із чергової школи за академічну неуспішність, оскільки не в силах прийнѐти
закони школи, у ѐкій учитьсѐ й миру, у ѐкому живе. Холден, щирий, що ненавидить лицемірство й фальш лядин, збігаю в Нья-Йорк, тинѐютьсѐ по місту, будую неймовірні плани на майбутню. Дуже гостро герой відчуваю розлад дійсного й бажаного в школі, у сімейних відносинах, у суспільстві – у всімтім,щойменуютьсѐ«миромдорослих».
Головне обвинуваченнѐ, що кидаю Холден цьому миру, – це обвинуваченнѐ в удаванні, свідомому лицемірстві, показусі. Сам монолог героѐ ѐвлѐю собоя суміш розпачу, ненадуманого трагізму й розпачливого блазенства, підліткової бравади, напускного цинізму. Автор знайомить читача з героюм у момент гострої моральної кризи, коли зіткненнѐ з миром здаютьсѐ героюві нестерпним. Мовленнѐ героѐ плутане, насичена сленговим мовоя підлітка, незлобними лайками, словамипаразитами, що повідомлѐю тексту вірогідність. Герой Сэлинджера не стаю борцем із системоя, його запереченнѐ звучить убедительнее, чим твердженнѐ, герой усього лише шукаю притулок, де можна зникнути від тотального лицемірства. Холден сам найчастіше дасть підстави длѐ складних відносин: він уразливий, неляб’ѐзний, найчастіше просто грубий, дотримуютьсѐ глузливого, заступницького тону в спілкуванні з однолітками, спостережливість його неприюмна, ѐк крізь збільшувальне скло про і помічаю й засалений халат учителѐ, і гнилі зуби Эккли, і брудну бритву Стредлсйтера.
Але й оточеннѐ його наповнене «липоя»: брешуть у привілейованій школі, заѐвлѐячи, що виховуять у ній «сміливих і шлѐхетних», насправді – самозакоханих і цинічних. Бреше вчитель Спенсер, запевнѐячи Холдена, що «життѐ – рівна длѐ всіх гра». Длѐ героѐ ж спортивні ігри, ѐкими такзахопленесуспільствостаятьсимволомподілусуспільствана«сильних»і«слабких».Найбільше на світі герой боїтьсѐ стати таким, ѐк всі дорослі, пристосуватисѐ до навколишньої неправди й показухи, зірватисѐ в «прірву». Відповідно до психології підліткового періоду героѐ дуже хвиляять питаннѐ підлоги. Йому огидні ті легкі зв’ѐзки, ѐкими хвастаять його однолітки, він несвідомо тѐгнетьсѐдоіншого,мріюпрооднуюдинудівчину,самсоромлѐчисьсвоюїцнотливості Історіѐ героѐ роману «Над прірвоя в житі» – своюрідна сповідь лядини, що не може й не хоче
змінити мир, а здатний лише із граничноя щирістя розповісти про його проблеми, герой стукаю в усі двері, шукаю відповіді в шоферів таксі, випадкових попутників, у товаришів по школі, у сусідів по столику в ресторані, телефоную. Живучи у великому місті, у лядській штовханині, він почуваю себе нескінченно самотнім, тільки прихильність до маленької сестри Фиби й мріѐ відгородити від вульгарності й розпусти, від падіннѐ «у прірву» інших дітей утримуять його в цивілізованому світі й рѐтуятьвідрозпачу Події декількох днів стаять длѐ героѐ своюрідноя ініціаціюя, вона засвояю важливі уроки,
зустрічаячись і з миром насильства, злочинності, і з гарними й чарівними лядьми. Судженнѐ Холдена стаять не такими безапелѐційними, не такими однолінійними, настрій тотального запереченнѐ замінѐютьсѐ розуміннѐм, що холод відносин можна розтопити теплом лябові, його бунтздобуваюлогічнезавершеннѐ,геройпереконуютьсѐ,що«бігтизавждилегше,ніжзалишитисѐ».
6.Збірка Ш.Бодлера «Квіти зла»: особливості побудови, проблематика.
Народивсѐ в Парижі. Його батьком був виходець з селѐн, що став в епоху Наполеона сенатором, Франсуа Бодлер. У рік народженнѐ сина йому виповнилосѐ 62 роки, а дружині було всього 27 років. Франсуа Бодлер був художником, і з раннього дитинства прищеплявав синові лябов до мистецтва, водив його по музеѐх і галереѐх, знайомив зі своїми друзѐми-художниками. Але хлопчик втратив батька в той рік, коли йому виповнилосѐ 6 років. Рік по тому мати Шарлѐ вийшла заміж за генерала Опіки; відносини з вітчимом у хлопчика не склалисѐ. Заміжжѐ матері наклало важкий відбиток на характер Шарлѐ, ѐкий в підлітковому віці і в яності в піку думку вітчима та матері часто робив шокуячі суспільство вчинки.
Коли Шарля виповнилосѐ 11 років, сім'ѐ перебраласѐ до Ліона, і хлопчика віддали в пансіон . У 1836 році Опіки повернулисѐ в Париж, і Шарль вступив до коледжу Лядовіка Свѐтого, звідки був вигнаний всього за рік до закінченнѐ. У травні 1841 року Бодлера відправили у подорож до Індії (це було ѐк покараннѐ), щоб він «позбавивсѐ від поганого впливу» кола богеми Латинського кварталу. В Індії Шарль Бодлер пробув усього два місѐці, туга по залишеній батьківщині змусила його повернутисѐ до Парижа. У 1841 році він вступив в право успадкуваннѐ, проте швидко почав промотувати батьківські гроші, і в 1844 році постановоя суду управліннѐ спадщиноя було передано його матері, а сам Шарль відтепер повинен був отримувати щомісѐчно лише скромну суму «на кишенькові витрати».
Літературна творчість