Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Копия SESSIYa_ZARUBEZhNAYa_LITERATURA

.pdf
Скачиваний:
18
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
1.4 Mб
Скачать

Де ви солдати мої друзі? Де ви Даліз Реналь?

Туга поета за своїми друзѐми набуваю космічних масштабів, особисте горе розростаютьсѐ до масштабів вселенської катастрофи:

Печальні ваші імена Як у церквах ходи лунам

Б’ять відгомоном до небес.

Поет, протиставлѐячи, кладе на терези життѐ з одного боку смерть, кров, насильство, з іншоя — лядей, водограй, голубку. Що переважить? Скорбота через смерть, потік сліз ніколи не скінчатьсѐ, ѐк нескінченний потік води в фонтані.

Та білѐ водограя Що плаче й кличе Голубка маревію…

Голубка, що ю символом миру, життѐ, а в Біблії — символом Духу Свѐтого, ю надіюя на перемогу життѐ над убивством. Символом неприродності того, що відбуваютьсѐ на війні, ю закривавлені квіти — «олеандри всі в крові», Проте доки сонце, хоча і «ранене», іще живе, ю надіѐ на те, що світ ще можна врѐтувати.

Г. Аполлінер сприймав війну ,ѐк апокаліпсис і все ж таки сподівавсѐ на ті часи, що ляди матимуть мудрість відмовитисѐ від війни. Саме тому він говорив про свої вірші: «Ні, не треба шукати суму в моїй поезії, а лише саме життѐ».

29.Ствердженнѐ цінності творчості та коханнѐ, їх рѐтівної сили в долі Майстра і Маргарити (за романом М.Булгакова «Майстер і Маргарита»).

Знаменитий росіѐнин письменник Булгаков Михайло Опанасович був породжений 15-ого травнѐ 1891-ого року, на Україні, у місті Київ. Батьком Булгакова був видний київський професор, що працявав у духовній академії. Сам же Михайло Опанасович почав свою утвореннѐ в гімназії, по закінчення ѐкої він надійшов в університет на медичний факультет. В 1916-ом року Булгаков одержую медичне утвореннѐ Кар'юру лікарѐ длѐ Булгакова почаласѐ в одному невеликому київському госпіталі, післѐ

ѐкого його відправили сільським лікарем в одне із сіл Смоленської губернії. Саме в цей час майбутній знаменитий письменник сідаю за книгу «Записки яного лікарѐ», у ѐкій він розповідаю про свою життѐ в глухому й далекому селі Післѐ Револяції 1917-ого року, Михайло Опанасович вертаютьсѐ в Київ. Але на батьківщині

він перебуваю недовго, і вже в 1921-ом року Булгаков переїжджаю в Москву, улаштувавшись у газету «Гудок». У цей час Булгаков пише дуже багато, «запойно».

За період з 1924-ого по 1928-ие року Булгаков Михайло Опанасович пише такі книги, ѐк «Дьѐволиада», «Фатальні ѐйцѐ», «Собаче серце» (1925г), «Біла гвардіѐ», «Зойкина квартира» (1926г), «Багрѐний острів» (1927г), «Біг» (1928г). І, звичайно ж, «Майстер і Маргарита», над ѐкоя він починаю працявати в 1928-ом року Відносини Булгакова з Радѐнськоя владоя складалисѐ досить складно й неоднозначно.

Багато хто його добутки побачили світло лише при Сталіні, що високо оцінявав творчість Булгакова Михайла Опанасовича

Письменник умер 10-ого березнѐ в 1940-ом року в Москві від важкого захворяваннѐ бруньок Роман невипадково маю назву «Майстер і Маргарита». Незважаячи на всі глобальні

проблеми роману, заѐвлені у «внутрішньому романі», незважаячи на сатиричний і вик¬ривальний характер «московських сцен», незважаячи на велику кількість персонажів, саме Майстер і Маргарита — його головні герої їхнѐ спільна долѐ, долѐ їхнього коханнѐ зв'ѐзую всі сяжетні лінії.

Чому Маргарита, за визнаннѐм самого автора, жінка, ѐка мала все, про що тільки може мріѐти жінка, вмить закохаласѐ в Майстра? Чому Майстер, тільки зустрівши Маргариту, відчув дивовижний творчий злет, свободу і радість справжньої творчості? Можливо, тому що творчість і коханнѐ спорідненні. Вони даять лядині силу, наділѐять її крилами. Майстер скаже про той час: «роман летів». А Маргарита ладна летіти, і летить до свого Майстра не те що на крилах, на помелі. Серед духовного хаосу, безладдѐ, у місті, де на¬солоджуятьсѐ життѐм Берліози, Варенухи та їм подібні, у маленькому підвальчику горіло ѐсне світло — світло творчості і лябові. Це світло рѐтувало і захищало двох лядей Коли розпочинаятьсѐ всі нещастѐ Майстра і Маргарита? Коли роман було завершено, тобто коли сам процес твореннѐ припинивсѐ, творчість перерваласѐ, інакше, звичайно, бути не могло, адже творчий процес не може бути нескінченним, бо він стане безплідним. А від соязу творчості і лябові народивсѐ «син» — роман Майстра. Батько-майстер відав дитѐ-роман у світ лядей, і вони його «розіп'ѐли» у нищівних рецензіѐх. Згадуячи той час, майстер каже, що у рецензіѐх відчуваласѐ ѐкась нещирість, наче хотіли критики сказати, щось інше, й у відчаї від того ставали ще злішими. Ця ситуація сам майстер, наче передчуваячи біду, відтворив у своюму романі: Понтій Пілат розумію правду Єшуа, боїтьсѐ її

йу відчаї виносить смертний вирок. Ситуаціѐ, коли герої у відчаї ладні винести смертний вирок, у романі Булгакова повторяютьсѐ кілька разів. Майстер у відчаї спаляю свій роман, тобто сам зраджую свою-творіннѐ. Маргарита у відчаї ладна вкоротити собі віку. Відчай і зрада в романі — зворотний бік творчості і лябові.

Дослідники булгаковського роману помітили, що в юдності Майстер і Маргарита, останнѐ відіграю більш активну роль, вона може здолати усі перешкоди, продати душу диѐволу, аби розшукати свого коханого. Майстер задовольнѐютьсѐ спогадами про Маргариту, йому болѐче бачити її тепер, коли знищено роман, він переховуютьсѐ у пси¬хіатричній клініці, аби

йсправді не збожеволіти від цього світу. Маргарита своюя при¬страсноя лябов'я протиставлена майстру. Сама вона порівняю свою почуттѐ з пристрас¬ноя відданістя Левіѐ Матвіѐ, але Левій фанатичний, а тому скутий, лябов Маргарита всеохопляяча, ѐк саме життѐ. Маргарита протиставлена воїну і полководця Пілату — своюя безстрашністя. І своюя лядѐністя, беззахисноя і всепереможноя,— всесильному Воланду. Завдѐки лябові Маргарити герої отримуять жаданий спокій.

У сцені Воланда з Левіем Матвіюм уперше йдетьсѐ про те, що майстер не заслуго¬вую на світло, лише тільки на спокій. Якщо задуматисѐ? то цѐ нагорода навіть вища за світло. Майстер ніколи не зможе насолоджуватисѐ «голим світлом», ѐк Левій Матвій. Длѐ справжнього творцѐ замало одніюї фарби. Це розумію Єшуа, тому і просить Воланда дарувати майстру спокій, можливо, це творчий спокій.

Тема творчості і коханнѐ — провідна в романі «Майстер і Маргарита». Автор доводить: ѐкщо ці сили об'юднаятьсѐ, вони здатні перетворити лядину, сповнити її життѐ високим змістом, надати їй надлядської сили. І тоді ні час, ні ляди не владні над митцем, ѐкого надихаю на творчість лябов.

Майстер і Маргарита — багатоплановий, поліфонічний роман Михайла Опанасовича Булгакова, званий іноді фантастичним. На його сяжет зроблено безліч театральних постановок і декілька фільмів (у Югославії, Польщі, Швеції, Росії).

Роман (булгакознавці його називаять ще меніппеюя і вільноя меніппеюя) «Майстер і Маргарита» за життѐ автора не публікувавсѐ. Вперше він вийшов в світ тільки у 1966 році, через 26 років післѐ смерті Булгакова, з купярами, в скороченому журнальному варіанті. Тим, що цей твір дійшов до читача, суспільство зобов'ѐзане дружині письменника Олені Сергіївні Булгаковій, ѐка у важкі сталінські часи зуміла зберегти рукопис роману.

Цікаво, що сам Булгаков був упевнений, що роман «Майстер і Маргарита» ніколи не буде опублікований за радѐнської влади, диктуваннѐ романа дружині було чимось на зразок спроби зв'ѐзатисѐ з далекими нащадками. Але письменник помилѐвсѐ — хоч і з тридцѐтирічноя затримкоя, роман був опублікований, що викликало ефект бомби, ѐка вибухнула серед радѐнської інтелігенції.

За численними виписками, що збереглисѐ в архіві, з книг видно, що джерелами відомостей з демонології длѐ Булгакова послужили присвѐчені цій темі статті Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона, книга М. А. Орлова «Історіѐ стосунків лядини з диѐволом» (1904) і книга письменника Олександра Валентиновича Амфітеатрова (1862—1938) «Диѐвол у побуті, легендах і в літературі середніх віків».

30.Художнѐ особливість зображеннѐ Першої світової війни в поезії Гійома Аполлінера «Зарізана голубка й водограй».

31.Зображеннѐ гармонії лядини та природи в романі «Тисѐча журавлів» Ясунарі Кавабати.

КАВАБАТА ЯСУНАРІ (11.06.1899, Осака - 16.04. 1972, Токіо) — ѐпонський письменник, лауреат Нобелівської премії 1968 р.

Кабаѐта Ясунарі народивсѐ у сім'ї лікарѐ, лядини високоосвіченої, залябленої у літературу та мистецтво. Батьків Кабаѐта Ясунарі втратив рано і виховувавсѐ в родичів, спізнавши гіркий хліб сирітства. Навчаячись у 1910—1917 pp. у початковій і середній школах м. Осака, Кабаѐта Ясунарі зацікавивсѐ живописом та літературоя, багато читав, віддаячи перевагу А. Стріндбергу, а з ѐпонських письменників — Акутагаві Ряноске та Міѐмото Юріко. У 1917— 1920 pp., під час навчаннѐ у першому коледжі Токіо, Кабаѐта Ясунарі ознайомивсѐ з російськоя літературоя, особливо вирізнивши длѐ себе Л. Толстого та А. Чехова.

З 1920 по 1924 pp. Кабаѐта Ясунарі навчавсѐ у Токійському університеті на відділенні англійської, а згодом ѐпонської літератур. Тема його дипломної роботи — «Коротка історіѐ ѐпонського роману».

1924 р. Кабаѐта Ясунарі разом із письменниками — «неосенсуалістами», до котрих

належав і Йокоміцу Ріїті, автор програмного виступу «Про неосенсуалізм» (естетична концепціѐ «неосенсуалістів» значноя міроя спираласѐ на літературну теорія західних модерністів), заснував журнал «Літературна епоха» («Бунґей Дзідай»), вів у ньому активну літературно-критичну діѐльність, початок ѐкій було покладено ще в студентські роки співпрацея у журналі «Дзідзі Сімпо».

Відтоді Кабаѐта Ясунарі у різні періоди свого життѐ брав участь в організації нових літературних журналів, був членом їхніх редакційних колегій; до 1939 р. регулѐрно публікував рецензії та оглѐди у провідному літературному журналі «Бунґей Сяндзя»; входив у склад журі різних літературних конкурсів і премій.

Захопленнѐ Кабаѐта Ясунарі неосенсуалізмом виѐвилосѐ недовготривалим. Розпочате ним під ѐвним впливом «Улісса» Дж. Джойса оповіданнѐ «Кристалічна фантазіѐ» (1930) так і залишилосѐ незавершеним.

Першим значним твором Кабаѐта Ясунарі, ѐкий привернув увагу критики та читачів, була новела «Танцівницѐ з Ідзу» («Ідзу-но одоріко», 1925), екранізована 1935 р. кінорежисером Госьо. Переживаннѐ закоханого янака стали темоя ліричної новели К. Я. Письменник психологічно тонко розкриваю тендітну красу цього поетичного почуттѐ. Постійним джерелом творчого натхненнѐ Кабаѐта Ясунарі, за його власним зізнаннѐм, слугувала «Повість про Гендзі» — найвидатніша пам'ѐтка середньовічної ѐпонської літератури. Письменника привабляять шедеври національної класичної хейѐнської епохи (IX—XII ст.), що утверджуять принципи розвитку вільної особистості, загальну гармонія.

Починаячи з «Танцівниці з Ідзу», проѐвлѐютьсѐ посутнѐ грань таланту Кабаѐта Ясунарі: розкривати загальнолядські, «стійкі вартості», спираячись у своїх художніх пошуках на естетику та національну самобутність класичної, народної ѐпонської літератури.

Повість «Країна снігів» («Юкіґуні», 1934— 1937) визнана літературними колами найпомітнішим ѐвищем ліричної прози, найповніше виѐвила систему художнього мисленнѐ Кабаѐта Ясунарі. За образним висловляваннѐм М. Федоренка, «він ніби запрошую нас відкрити мушля враженнѐ — і в ній відразу ж заблисне перлина істини». Книга складаютьсѐ з окремих ліричних оповідань, об'юднаних спільноя тематикоя: нерозділене лядське коханнѐ, краса природи північного края Японії — країни снігів.

Уповоюнні роки, залишаячись вірним своїй колишній творчій манері, К. Я. написав низку творів, найзначніші з ѐких: повість «Тисѐча журавлів» (1951), роман «Стогін гори» («Яма-но ото», 1953).

Уцентрі «Тисѐчі журавлів» — долі янака Кікудзі та красуні Юкіко. Опис чайного церемоніалу — «тѐдо» — стародавнього звичая ѐпонців, що прирівняютьсѐ до високого мистецтва, це й оповідне тло твору, і його ідеѐ. «Зустріч за чаюм — та сама зустріч почуттів»,

— пише Кабаѐта Ясунарі.

Прагнучи до об'юмності психологічної характеристики героїв, митець виѐвлѐю їхня естетичну причетність до чайного обрѐду. У дисгармонії з ним бездуховність, відсутність жіночності, емоційна глухість Тікао — одіозного персонажа повісті. Прекрасна, жіночна, граційна Юкіко, ѐка прѐмую до храму. Білосніжний журавель на її рожевому фуросікі — ѐскрава художнѐ деталь, що свідчить, ѐк пишуть критики, про авторське «звеличеннѐ» національної традиції. Журавель, що в ѐпонській символіці уособляю надія, добробут, у

повісті Кабаѐта Ясунарі пророкую щасливе майбутню героїні.

У романі «Стогін гори» Кабаѐта Ясунарі на широкому тлі повоюнного побуту досліджую внутрішній світ, психологія своїх героїв: старого Сінго, службовцѐ одніюї із токійських фірм, та членів його родини. Пильна увага автора до складних сплетінь лядських взаюмин, до драматичних подій минулого і теперішнього переконую, що головним у творі ю не стільки сяжет, скільки загальнолядська тема. Естетичноя її основоя стаю взаюмозв'ѐзок Лядини, її поводженнѐ із законами буттѐ та природи, ѐкий дедалі більше усвідомляютьсѐ Кабаѐта Ясунарі. Введеннѐм образу гори («...сад будинку Сінго був природним продовженнѐм гори...»), стогін ѐкої інколи вчувавсѐ головному героюві, автор підкресляю нерозривність, одухотвореність такого зв'ѐзку. Прикметно, що ціюя ж думкоя пронизані й новели Кабаѐта Ясунарі, написані у різні роки його творчості.

1950 р. Кабаѐта Ясунарі разом із членами ПЕН-клубу, головоя ѐкого він був з 1946 p., здійснив поїздки до Хіросіми та Нагасакі, місцѐ атомних бомбардувань. Про свою бажаннѐ «вічного миру на землі» він розповість у новелах «Латочка», «Кораблики», «Камеліѐ».

Твори Кабаѐта Ясунарі вирізнѐятьсѐ ускладненістя підтексту, ефектом недомовленості, несподіванки. Критика вбачаю у цьому вплив на його художній досвід естетики дзен, «ґрунтованої на внутрішньому споглѐданні». Проте в дослідженні психології лядини, її відносин зі світом, природоя Кабаѐта Ясунарі завжди оріюнтувавсѐ на зв'ѐзок з тіюя дійсністя, ѐку він хотів збагнути.

1968 p. Кабаѐта Ясунарі було присуджено Нобелівську премія за «письменницьку майстерність, ѐка з великим почуттѐм виражаю суть ѐпонського способу мисленнѐ». Напружену праця над новим романом в останні роки життѐ Кабаѐта Ясунарі не вдалосѐ завершити. Письменник важко хворів, заохотивсѐ до наркотиків. Будучи у стані важкої депресії післѐ смерті свого учнѐ і друга Юкіо Місіми, 16 квітнѐ 1972 р. він наклав на себе руки у відлядному курортному містечку Дзусі, що на околиці Токіо, отруївшись газом. Твори цього митцѐ, що відобразили національне ѐпонське уѐвленнѐ про світ, лядину, красу, забезпечили йому славу за життѐ і безсмертѐ післѐ смерті.

ВУкраїні окремі твори Кабаѐта Ясунарі переклали І. Дзяб, М. Федоришин.

Вестетиці ѐпонського мистецтва уѐвленнѐ про речі, а точніше, про «сумну принадність речей», відіграю значну роль. Дерева, квіти, каміннѐ, кераміка сприймаятьсѐ ѐпонцѐми ѐк одухотворені образи, просѐкнуті настроѐми туги, співчуттѐ, світлої печалі. У літературній творчості, особливо в поезії, ѐк і в мистецтві складаннѐ букетів (ікебані), ѐк і в традиційному ѐпонському саду, немаю нічого зайвого, але завжди ю місце длѐ уѐви, натѐк, певна незавершеність і несподіваність, що змушуять працявати думку й почуттѐ. Спираячись на традиційну ѐпонську естетику, Кавабата з допомогоя «сумної принадності речей» передаю свою ставленнѐ до героїв: симпатії і співчуттѐ, милосердѐ й ніжність, гіркоту і біль. Розкривати внутрішній світ героїв, робити їх живими й близькими длѐ читачів лядьми допомагаять письменникові також і суто ѐпонське вміннѐ споглѐдати, тонко розуміти природу та значеннѐ її впливу на душу лядини.

Природа у творах Кавабата завжди посідаю особливе місце. Життѐ природи й лядини, на думку письменника, поюднані невидимими ланцягами. Усвідомленнѐ цього первісного невід’юмного зв’ѐзку надзвичайно важливе длѐ митцѐ. З ним пов’ѐзане і відчуттѐ ритму

цілісного світу, що дозволѐю проникати в закони природи, жити з нея одним життѐм, не відступаячи від природного юства, не створяячи дисгармонії, дисонансу, розладу з нея, а значить, із самим собоя. Рѐдки про природу створяять своюрідний фон, на ѐкому розгортаютьсѐ життѐ героїв, проте нерідко природа стаю одним із образів твору. Кавабата закликаю вчитисѐ в природи, проникати в її таюмниці, він убачаю в спілкуванні з природоя шлѐх до морального й естетичного вдосконаленнѐ лядини.

Зображена митцем природа прекрасна й велична; показуячи зміни в ній, автор відтворяю порухи лядської душі, тому майже всі твори письменника багатопланові, вони маять прихований підтекст. У повісті «Тисѐча журавлів» природа немовби співчуваю героѐм. Наприклад, через опис природи передаютьсѐ тривога Кікудзі перед невідомістя. Коли Кікудзі виглѐнув у сад, «по небу прокотивсѐ грім. Далекий і могутній, він насувавсѐ все ближче й ближче. На мить дерева в саду освітив спалах блискавки». Блискавка ѐк думка і думка ѐк блискавка — нерозривність цих понѐть допомагаять авторові краще висвітлити образ Кікудзі, ѐкий переживаю осѐѐннѐ, знайшов потрібне рішеннѐ, певний вихід длѐ себе. «І одразу зашумів дощ,— пише Кавабата.— Поступово грім відкотивсѐ далі». Дощ неначе змиваю тривожні передчуттѐ героѐ, очищую його душу, відкриваю шлѐх до нового, чистого начала. «Кікудзі підвівсѐ і зателефонував Фуміко». Розмовлѐячи з нея по телефону про дрібниці, Кікудзі ледь її слухав, перевівши розмову на головне:

У нас тут справжнѐ злива. А у вас?..

Ллю ѐк із відра. Тільки-но так гримнуло, що ѐ ледь не вмерла.

Зате післѐ дощу посвіжішаю…

Слово «свіжий», «свіжість» означаю не тільки стан природи післѐ дощу, а й зміну внутрішнього світу героѐ.

В описі зустрічі персонажів використовуютьсѐ така ж сама символіка:

Напевне, ви чули по телефону, ѐк тут зранку шумів дощ?— спитав Кікудзі.

Хіба по телефону почуюш? Я не звернула уваги. Дивно, невже можна почути, ѐк шумить дощ у вашому саду?

В останній фразі цього діалогу застосовуютьсѐ прийом іносказаннѐ. Це реченнѐ слід розуміти так: «Хіба можна знати, що відбуваютьсѐ у вашій душі?» У фіналі повісті символіка речей і природи зливаютьсѐ воюдино. Уранці, післѐ ночі з Фуміко,

Кікудзі в саду перед чайним павільйоном піднімаю друзки чашки, розбитої дівчиноя напередодні. Із ціюя чашкоя пов’ѐзані стосунки чотирьох лядей: батька Кікудзі з пані Оота і самого Кікудзі з Фуміко. «Кікудзі склав разом чотири великих уламки, і в його долоні з’ѐвиласѐ чашка. Тільки на її края не вистачало шматочка. Кікудзі узѐвсѐ його відшукати, та згодом полишив ця спробу». «Піднѐвши очі вгору, він побачив, що на сході поміж деревами сѐѐла одна велика зірка. "Скільки ѐ вже не бачив ранкової зорі!”— подумав Кікудзі, дивлѐчись у небо, що потроху затѐгували хмари. Зірка виблискувала серед хмар і від того здаваласѐ ще більшоя, ніж була насправді… "Немаю сенсу збирати черепки, коли на небі сѐю зірка таким свіжим блиском”,— промайнуло в голові Кікудзі. І він кинув уламки на земля».

Фуміко, рішуче розбиваячи ввечері чашку, немовби обривала всі пута минулого, у ѐких безнадійно заплуталисѐ ті, хто пив чай із ціюї чашки до неї, пута, що не відпускали спогадів

від тих, хто живе нині. Водночас дівчина переживала з приводу того, що Кікудзі може порівнѐти її чашку з іншоя, кращоя (тобто з Юкіко): «У вас ю краще "сіно”,— прошепотіла вона». («Сіно» — чашка в стилі Сіно Сосіна, відомого майстра чайної церемонії.) Однак післѐ незабутнього вечора Кікудзі й не думав порівнявати Фуміко з кимось іще. Вона стала длѐ нього незрівнѐнноя, стала самоя долея. Проте, кинувши черепки на земля, Кікудзі, знову піднѐвши очі угору, ледь не скрикнув: «Зірки вже не було. Поки він збирав друзки, ранкова зірка сховаласѐ за хмароя». Він знову піднѐв черепки. «Шкода було кидати чашку. Та й тут її могла побачити Тікако» (через ѐку все минуле виглѐдаю гріховним і брутальним). Утративши зірку (Юкіко), Кікудзі все ж таки відчуваю, що звільнивсѐ від «гидкої чорної пелени, що застила йому світ», символом ѐкої в повісті ю потворна родима плѐма на грудѐх (тобто на душі) Тікако. Невже його врѐтувало гріхопадіннѐ чистої Фуміко?— розмірковую наодинці герой, згадуячи, ѐк не опираласѐ Фуміко — «опираласѐ тільки її чистота». Кікудзі боѐвсѐ, що цього разу проклѐттѐ торкнетьсѐ його душі, а вийшло навпаки: його душа неначе очистиласѐ. Чиста хмарка Фуміко, що закрила зірку Юкіко й очистила душу самого Кікудзі, безслідно розтанула. Кікудзі ніде не може знайти дівчину, ѐка раптово зникла. Згадавши її слова: «Смерть йде за мноя слідом», він відчуваю, ѐк дерев’ѐніять його ноги від жахливої думки: «Не можу повірити, що вона померла!» «Як же Фуміко могла померти, коли мене самого вона повернула до життѐ?»— із цим та багатьма іншими запитаннѐми залишаю свого героѐ Кавабата у фіналі повісті. І всѐ природа, що також сумую разом із лядиноя, немовби відповідаю на почуттѐ Кікудзі в скорботній тональності.

У ліричній повісті «Тисѐча журавлів» використаний давній естетичний принцип ѐпонського мистецтва — міѐбі (ѐскрава краса). Краса у творі показана всебічно: і ѐк чуттюва, земна краса, утілена в образі пані Оота, і ѐк вишукана, вічна краса, уособлена в образі дівчини Юкіко, і ѐк прихована, внутрішнѐ краса, що втілена в образі Фуміко. Автор передаю відчуттѐ краси за допомогоя особливого прийому — натѐку (йодзя), ѐкий створяю настрій, викликаю «надпочуттѐ», змушуячи працявати думку й уѐву читача.

Повість «Тисѐча журавлів» маю глибокий гуманістичний смисл. Назва твору промовиста: тисѐча журавлів — це символ чистоти та щастѐ, ѐких шукаю кожна лядина, інколи не здогадуячись, що вони поруч.

32.Провідні теми, настрої й образи лірики Т.-С. Еліота.

Томас Стернз Еліот народивсѐ 26 вереснѐ 1888 року у американському місті СентЛуїс.

Був сьомоя та наймолодшоя дитиноя в Сент-Луїсі, штат Міссурі, в родині Генрі і Шарлотти Еліотів. Генрі був бізнесменом, а Шарлотта — поетесоя. Мати поета була дуже обдарованоя жінкоя, та крім іншого, написала біографія Вільѐма Грінліфа Еліота. Томас Еліот спочатку навчавсѐ в Академії Св. Луїса Сміта, де вивчав латинську, грецьку, французьку та німецьку мови, а післѐ цього потрапив до академії Мільтон в Массачусетсі.

В 1906 році поет став студентом Гарвардського університету, в ѐкому вчивсѐ до 1909 року, коли він отримав диплом магістра. Того ж часу в «Гарвард Адвокет» були опубліковані його перші вірші.

Його життѐ різко повернулосѐ в грудні 1908 року, коли йому в руки потрапила книжка А. Симонса «Символістський рух в літературі» (1895), присвѐчена творчості поета Ж. Лафорга. В 1910 році Томас Еліот поїхав вчитисѐ далі до Сорбони. Там він познайомивсѐ з Ж. Верденалем, ѐкому він присвѐтив своя «Лябовну пісня Дж. Альфреда Пруфрока» та ѐкий пізніше загинув в битві при Дарданеллах. Поет увійшов

вколо творчого життѐ, ѐке в той час крутилосѐ навколо Е. Дяркгейма, П. Дженета, Р. де Жормонта, П. Пікассо та Анрі Бергсона.

В 1911 Еліот повернувсѐ до Гарварду, щоб написати дисертація з філософії, присвѐчену англійському філософові Ф. Х. Бредлі. В той час він також вивчав санскрит та буддизм, антропологія. Томас Еліот працявав в групі, ѐка вклячала в себе Сантаѐну, У. Джеймса, Бертрана Рассела та Дж. Ройса.

В 1914 році поет улаштувавсѐ в Англії завдѐки премії на навчаннѐ. Разом зі своїм співвітчизником і прихильником модернізму, Езроя Паундом, він почав реформувати поетичний стиль.

В 1921 році післѐ візиту його матері та сестри в поета трапивсѐ нервовий зрив, і він поїхав разом з дружиноя на лікуваннѐ до Лозанни (Швейцаріѐ), де закінчив «Пустельну земля». За рекомендаціѐми Езри Паунда поет скоротив роботу наполовину. У 1922 році Еліот заснував журнал «Крайтеріен».

В 1948 році він був нагороджений Нобелевськоя Преміюя з літератури та орденом «за заслуги». В 1957 році одруживсѐ зі своюя секретаркоя Есме Валері Флетчер (вона була молодшоя за Еліота на 38 років). В 1964 році поета було нагороджено Президентськоя Медалля Свободи.

4 січнѐ 1965 року Томас Еліот помер від емфіземи, та його прах був відвезений до Церкви Св. Майкла в Іст Кокер.

ЕЛІОТ, Томас Стернз Eliot, Thomas Stearns — 26.09.1888, Сент-Луїс, штат Міссурі — 04.01.1965, Лондон — англо-американський поет, лауреат Нобелівської премії 1948 р.

Головні проблеми творчості Еліота — трагізм лядського існуваннѐ, духовна криза в умовах антигуманної сучасної цивілізації. Модернізм Еліота визначавсѐ його позиціюя, ѐка ґрунтуваласѐ на розчаруванні в суспільному прогресі, у моральному потенціалі лядства. Поет створив образ «безплідної землі», писав про відчуженнѐ лядини у здеградованому світі. Глибокий песимізм та іроніѐ, що переростаю в сатиру, взаюмодіять у його творчості. Прогнозуячи ймовірну загибель ювропейської культури, Еліот знаходив духовне опертѐ у христиѐнській релігії та вірі, ѐкі можуть стати на заваді відчая та бездуховності.

Еліот народивсѐ у заможній і респектабельній сімї, його дитинство та яність минули

вСША. Майбутнього письменника виховували у пуританському дусі, відтак він здобув досвід суворої самодисципліни і стриманості. Еліот закінчив школу в СентЛуїсі, у 1906 р. вступив у Гарвардський університет. Захопленнѐ романтичноя поезіюя Дж. Н. Г. Байрона, П. Б. Шеллі та Дж. Кітса, віршами Д. ґ. Россетті та А. Ч. Свінберна, ѐких він наслідував у своїх янацьких поетичних опусах, змінилосѐ інтересом до середньовічної літератури. Знайомство з «Божественноя комедіюя»

Данте стало одніюя з найважливіших подій у житті Еліота 1910. У Гарварді Еліот відвідував лекції літературознавцѐ І. Беббіта, котрий справив на нього великий і, значноя міроя, вирішальний вплив. Беббіт розвивав ідеї школи «нового гуманізму», заперечував сучасну цивілізація у будь-ѐких її формах та виѐвах демократіѐ, індустріалізм, романтизм; саме він посіѐв у душі Еліота зерно сумніву в цінності романтичної традиції, протиставивши їй класицизм. У студентські роки Еліот, слухаячи курс І. Беббіта про французьку літературну критику, звернувсѐ до книги А. Саймонса «Символізм у літературі», що відкрила перед ним поетичний світ А. Рембо, П. Вердена і Жулѐ Лафорга, вірші котрого, ѐк згодом зізнававсѐ Еліот, справили на нього особливо сильне враженнѐ.

Уперіод 1910-1912 pp. були створені і в 1915 р. опубліковані відомі вірші Еліота

«Піснѐ коханнѐ Дж. Альфреда Пруфрока» «The Love Song of J. Alfred Prufrock», «Портрет дами» «Portrait of A Lady», «Преляди» «Preludes», «Рапсодіѐ вітрѐної ночі» «Rhapsody on a Wind Night». У першому з них іронічно змальовуятьсѐ претензії жалягідної лядини на щире почуттѐ. Іронічна точка зору розкриваютьсѐ у пародійному використанні мотивів з Данте, В. Шекспіра, Дж. Донна, Р. Браунінга, А. Теннісона. Вірш ю потоком свідомості ліричного героѐ. Альфред Пруфрок усвідомляю, що його переживаннѐ сміховинні. Вірш закінчуютьсѐ похмурим висновком про нікчемність мрії і неминучість загибелі:

Нас затѐгне у глибінь зелену Сонм русалок, в буру водорость повитих,

Й лядський голос збудить,нас, аби втопити. Пер. О. Гриценка

Глибоким песимізмом забарвлена урбаністична тема «Рапсодії вітрѐної ночі». Життѐ міста видаютьсѐ поетові жахливим царством фатальної сили, безумним існуваннѐм. Поезіѐ Еліота стримана, навіть холодна. У його віршах відтворяятьсѐ позаособистісні почуттѐ лядей. На відміну від романтиків, Еліотне вивільнѐю емоції, а втікаю від них, створяячи деперсоналізовану поезія, у ѐкій немаю образу індивідуалізованої особистості.

У1914 p. Еліот залишив США. Протѐгом деѐкого часу він відвідував лекції у Німеччині, потім у Сорбонні Франціѐ. У 1915 p. E. прибув у Англія і вступив у Мертонколедж в Оксфорді, а згодом оселивсѐ у Лондоні. Відтак назавжди залишивсѐ у Британії. Викладав, виступав ѐк літературний критик і рецензент, брав участь у виданні часопису «Егоїст» «The Egoist», а з 1922 по 1939 р. видавав журнал «Крайтеріон» «The Criterion». Еліот сприѐв літературному становлення молодих поетичних талантів; надавав консультації деѐким видавництвам. У 1915 р. він одруживсѐ з Вівюн Хейвуд, але цей шляб виѐвивсѐ невдалим. З 1930 р. подружжѐ розпалосѐ. У 1947 р. Вівюн померла, а у 1957 p. Еліот одруживсѐ вдруге — його обраницея стала Валері Флетчер.

Раннѐ творчість Еліота розвиваласѐ під впливом естетичної програми неокласицизму та імажизму. Засновником цих течій в Англії був філософ та поет Т.Е. Гям, котрий виступив проти романтичного мистецтва. Поети-імажисти, що гуртувалисѐ навколо

журналу «Егоїст», — Р. Олдингтон, X. Дулітл, американець Е. Паунд були прибічниками строгого, точного, образного стиля і цілісного ритмічного малянку вірша. Вони захоплявалисѐ французькоя, давньоя італійськоя, китайськоя і ѐпонськоя поезіюя. Ідеал строгої системи неокласицизму особливо приваблявав Еліота. Він негативно ставивсѐ до мистецтва Ренесансу, вважаячи, що воно створило підґрунтѐ длѐ індивідуалізму. Взірцем поезії длѐ Е. стали англійські «метафізичні поети» XVII ст., і передусім Дж. Донн. У своїх есе «Ендря Марвелл» 1921 та «Метафізичні поети» 1921 Еліот порівняю французьких символістів з «метафізиками», зауважуячи, що у своїх віршах вони Е. маю на увазі П. Лафорга і Корбюра «ближчі до школи Донна, аніж будь-ѐкий сучасний англійський поет». Еліот вважаю, що й класичні поети Ж. Расін володіли здатністя чуттювого вираженнѐ думки, ѐка так імпонувала йому у «метафізиків». Таким чином, Еліот виокремляю три особливо близькі йому поетичні традиції: метафізичну, класичну і символічну.

Усвоїй поетиці Еліот використовую принцип поюднаннѐ різних видів мистецтва — музики, живопису, кінематографу. У деѐких поезіѐх Еліот виразно помітні сатиричні елементи «Гіпопотам» — «The Hippopotamus», «Суїні випроставшись» — «Sweeney

Erect», «Суїні серед соловїв» — «Sweeney Among the Nightingales»; усі ці вірші написані у 1920 p..

Європейську славу здобула поема Еліота «Безплідна землѐ» «The Waste Land», 1922.

їїпублікаціѐ збігласѐ з виходом у світ джойсового «Улісса» та романів М. Пруста з циклу «У пошуках утраченого часу». Молода літературна генераціѐ сприйнѐла поему Е. ѐк справжню одкровеннѐ; читачів приголомшувала глибина вираженого у творі «соціального почуттѐ». Проте задум Еліота був дещо іншим: показати не конкретний історичний момент, а передати трагічність самого юства життѐ, трагедійність буттѐ. У поемі розгортаютьсѐ тема марних зусиль і безглуздих хвилявань лядини, ѐкі однаково призводѐть до невблаганної смерті. В асоціативних образах Еліот відтворив свої уѐвленнѐ про деградація сучасного суспільства, про його занепад і мертвотну сутність.

Упершій частині поеми «Похованнѐ померлого» зѐвлѐютьсѐ тема смерті; її пророкую ѐсновидицѐ Созостріс: «Я покажу тобі сам жах у жмені пороху». У другій частині «Гра в шахи» звучить думка про те, що життѐ схоже на гру — пересуваннѐ фігур, зміну ситуацій. Тут також йдетьсѐ про смерть. У третій частині «Вогненна проповідь» чути «кісток глухе торохтіннѐ й хихотіннѐ, ѐк погрозу». Сліпий віщун Тіресій розказую про чоловіків та жінок, ѐкі не зазнали коханнѐ. У пѐтій частині «Що нагримів грім» поет акцентую тему загибелі всього живого. У безводній скелѐстій пустелі гримить грім, але немаю дощу. Ляди скуті страхом, наче кайданами. Поема завершуютьсѐ мотивом безумства і тричі повтореним санскритським словом «schantih» «мир, вищий за всѐке розуміннѐ».

Поемі притаманний міфологізм. Автор використовую міфи про свѐтий Грааль, про Адоніса та Озіріса. Зверненнѐ до міфу повѐзане з прагненнѐм створити універсалія буттѐ. Провідними стаять образи безплідної землі і долини кісток. Вірші Еліота іронічні та похмурі. Вони вирізнѐятьсѐ ускладненістя та фрагментарністя форми.