Копия SESSIYa_ZARUBEZhNAYa_LITERATURA

Поема побудована на асоціативному звѐзку різних образів, мотивів, сцен. У поетичну систему вклячені штрихи з «Пекла» Данте, «Бурі» Шекспіра. Траплѐятьсѐ фрази різними мовами.

Тема деградації та загибелі лядини перебуваю у центрі поеми «Порожні ляди»,«The Hollow Men», 1925: «Ми видовбані ляди Ми соломѐні незграби Разом хитаюмось Голови наповняю нам солома Наша мова не значить нічого Коли шепотом озиваюмось до себе Наш голос ѐк шелест сухої трави Яку наскрізь продмухую вітер Як скрегіт лапи пацяка На розбитому склі В сухій нашій пивниці» пер. Ф. Неуважного. Поема закінчуютьсѐ пророцтвом про кінець світу, проте автор зумисно змальовую апокаліптичні мотиви без трагізму:

І саме так кінчаютьсѐ світ Не гуком великим тільки скигліннѐм.

Зміст деѐких творів Е. перегукуютьсѐ з характерними ѐвищами сучасності. У вірші «Коріолан» 1932, написаному за мотивами шекспірівської трагедії і бетховенівської увертяри до «Коріолана», створений сатиричний образ мілітариста, фашистського диктатора. У поемі «Чотири квартети» «Four Quartets», 1943 втілений релігійнофілософський поглѐд на світ, на життѐ і вічність. Композиціѐ поеми ґрунтуютьсѐ на уѐвленні про юдність чотирьох стихій — повітрѐ, землі, води і вогня, чотирьох пір року та чотирьох стадій лядського життѐ. Відтак існуваннѐ прирівняютьсѐ до смерті. Вмираннѐ означаю длѐ поета прилученнѐ до божественного розуму.

У 1930-х pp. Еліот працявав у жанрі віршованої драми: «Скелѐ» «The Rock», 1934, «Убивство в катедрі» «Murder in the Cathedral», 1935, «Родинне свѐто» «The Family Reunion», 1939.

Еліот виступав також і в ролі літературного критика, аналізуячи важливі теоретикометодологічні проблеми, серед ѐких його особливо цікавили проблема традиції, питаннѐ про співвідношеннѐ творчої індивідуальності й традиції. Еліот теоретично обґрунтовував формалізм у літературній критиці. Одним з головних принципів Еліота була відмова від розглѐду художнього твору в контексті особистості письменника, його біографії. На думку Еліота, твір існую незалежно від автора, він автономний і виступаю самостійноя вартістя. Це данність, замкнута у самій собі. Концепціѐ Еліота стала наріжним каменем теорії англо-американської «нової критики», послідовники ѐкої відмовлѐятьсѐ від соціально-історичної інтерпретації твору, наполѐгаячи на його іманентній сутності. Головні літературно-критичні збірки Еліота: «Свѐщенний ліс» «The Sacred Wood», 1920, «Користь поезії і користь критики» «The Use of Poetry and the Use of Criticism», 1933, «Про поезія і поетів» «On Poetry and Poets», 1957.

Еліот розрізнѐв декілька типів критики — професійну, академічну і критику ѐк різновид мистецтва. Себе він уважав критиком-поетом, ѐк, скажімо, і С.Т. Колріджата М. Арнольда. Слід зауважити, що ѐк критик Еліот набагато глибший від «неокритиків» та формалістів, його міркуваннѐ, позначені інтелектуальноя проникливістя, й досі не втрачаять своюї актуальності, а цінність багатьох думок та спостережень Еліота ще треба належно усвідомити.

33.Етико-філософський сенс конфлікту краси й моралі та особливості його розв'ѐзаннѐ в романі О. Вайльда «Портрет Доріана Греѐ».

Оскар Фінгал О’Флаерті Віллс Уайльд (Oscar Fingall O’Flahertie Wills Wilde) –

геніальний письменник, естет і просто дотепний ірландець. Народивсѐ 6 жовтнѐ 1854 року в родині дублінського лікарѐ-офтальмолога зі світовим ім’ѐм.

Післѐ школи навчаютьсѐ в коледжі Свѐтої Трійці в Дубліні, а потім в Оксфорді. Письменник відрізнѐвсѐ від однолітків жагоя до знань, дотепністя, ексцентричністя одѐгу, смаку і поведінки.

Встінах коледжу на Уайльда вплинула естетичне течіѐ «мистецтво заради мистецтва» Уолтера Патера і Джона Раскіна. Через деѐкий час він і сам очолив групу молодих та прогресивних лядей, що славлѐть «красу заради краси». У чомусь Уайльд був близький і до естетичного руху “прерафаелітів”.

У 1881 році він видав збірку естетських і імпресіоністичних віршів під впливом творчості Клода Моне і Уістлера.

В1884 Оскар Уайльд одруживсѐ на Констанції Ллойд, від ѐкої мав двох синів.

Своя письменницьку діѐльність він почав ѐк критик і есеїст, пізніше з’ѐвилисѐ його прекрасні казки (“Щасливий принц” та ін).

В 1890 році Уайльд написав свій знаменитий роман “Портрет Доріана Греѐ”.

Але його творчий геній найкраще відобразивсѐ в його п’юсах: ” Віѐло леді Віндермір ” (1892), “Жінка, не варта уваги” (1893), “Ідеальний чоловік” (1895) і в його шедеврі “Як важливо бути серйозним” (1895 ). Всі його п’юси надзвичайно дотепні і блищать оригінальними афоризмами і парадоксами.

У1895 році письменник засудили до виправних робіт «за порушеннѐ моральності». В листопаді 1895 року в його доставили в Реддінгскуя каторжну в’ѐзниця.

Післѐ суду все було скінчено. Друзі відсахнулисѐ від нього, книги були спалені, дружина померла від горѐ, діти були віднѐті. Злидні і стражданнѐ стали долея Оскара Уайльда і не покидали його до самої смерті.

Утяремній камері Уайльд, нарешті, зрозумів, що значить горе і соціальна несправедливість. Розчавлений, зганьблений, він зібрав останні сили та написав прекрасну поему “Балада Редінгської в’ѐзниці” і щиру сповідь “De Profundis…..”.

Звільнений у 1897 році, Оскар Уайльд жив у Франції до своюї смерті, ѐку наблизили погане здоров’ѐ і бідність.

Помер письменник 30 листопада 1900 року в Парижі.

«Портрет Доріана Греѐ» (англ. The Picture of Dorian Gray) — юдиний роман Оскара Уайльда, найвідоміший та найпопулѐрніший його твір. Вперше виданий 20 червнѐ 1890 року. Друга редакціѐ, у ѐкій автор дещо доповнив та змінив твір, дописав нові розділи, вийшла у квітні 1891 року.

Роман розповідаю про молодого чоловіка на ім'ѐ Доріан Грей, портрет ѐкого писав художник Безіл Холвард. Безіл був дуже вражений фізичноя красоя Доріана і невдовзі закохавсѐ у нього, вважаячи, що Доріанова краса породжую нові тенденції у його творчості. Розмовлѐячи у Безіловому саду, Доріан зустрічаю лорда Генрі

Воттона, Безілового друга, ѐкий незабаром захопив янака своїми світоглѐдними ідеѐми. Підтримуячи одну з нових ідей гедонізму, лорд Генрі вважаю, що юдиноя річчя у світі, задлѐ ѐкої варто жити, ю краса. Усвідомляячи, що одного днѐ його краса зблідне, Доріан бажаю прикувати своя душу до картини, бажаю, щоб картина, намальована Безілом, старіла, а він залишавсѐ молодим завжди. Бажаннѐ Доріана здійсняютьсѐ, що врешті приводить його до аморального життѐ. На картині відображалисѐ всі вчинки Доріана, ѐк би вони мали відбитисѐ на його душі і тілі.

«Портрет Доріана Греѐ» відносѐть до одного із останніх творів класичного готичного роману із помітним Фаустовим впливом. Роман сильно пов'ѐзаний із декаденством та гомосексуалізмом, що післѐ першого виданнѐ викликало багато суперечок. Однак, у наш час «Портрет Доріана Греѐ» відносѐть до «одного із сучасних класичних творів Західної літератури».

Конфлікт краси й моралі в творі О. Уайльда Портрет Доріана Греѐ Можна не довірѐти афоризмам, але вислів А.- Е. Екзяпері Усі ми родом із нашого

дитинства підтверджений усім життѐ Оскара Уайльда. Батьківський будинок у Дубліні був відкритий длѐ ювропейських знаменитостей і відзначавсѐ вільними на той час порѐдками. Так само і добрий хлопчик Оскар був не такий, ѐк його однолітки — і в школі, і в Оксфорді. Таким він був майже до кінцѐ свого життѐ. І тільки Рединзька вѐзницѐ виправила становище: вона зламала свого невільника. Бо ж Уайльд завжди порушував встановлені норми заради краси, такої, ѐкоя він її розумів.

Уайльд обожнявав красу. У майстерні Безіла Ворда, побачивши прекрасного натурщика, Оскар вигукнув: Який жаль, що й йому не минути старості з її потворністя! Безіл відповів, що був би ладний переписувати портрет щороку, тільки б перенесені на нього зміни обличчѐ повертали моделі її красу.

Так почавсѐ Портрет Доріана Греѐ.

Нема потреби переказувати фабулу твору, бо вона вкладаютьсѐ у декілька слів: створено портрет, ѐкий переймаю на себе роки й вчинки Доріана Греѐ. Два герої — Доріан і лорд Генрі — понад усе ставлѐть саме красу. І коли життѐ суперечить їхнім естетичним переконаннѐм, то вони не рахуятьсѐ з життѐм. Вони не хочуть розуміти, що кожний крок лядини у реальному житті обовѐзково маю і моральний сенс.

Як це сумно! — промурмотів раптом Доріан Грей, ѐкий все ще не відвертав очей від свого портрета. — Як сумно! Я постарія, стану огидноя потвороя. А мій портрет буде вічно молодий. Він ніколи не стане старший, ніж цього червневого днѐ… Ох, ѐкби могло бути навпаки! Якби старів цей портрет, а ѐ назавжди залишавсѐ молодим! За це… ѐ віддав би усе на світі. Так, нічого не пожалів би! Душу б віддав за це. Здавалосѐ, порожні лядські балачки, проте це виѐвлѐютьсѐ програмоя життѐ. Він не хоче лябити просто дівчину: вона повинна бути великоя актрисоя, тобто, пробачте на слові, мати естетичну цінність, а не життюву. І вперше на портреті Доріана Греѐ зѐвиласѐ жорстка зморшка. І найбільше переживаннѐ в аматора краси викликала не смерть дівчини, а неестетичні подробиці дій слідчих у газеті. І коли Доріан убиваю творцѐ чарівного портрета, його найбільше непокоїть знов

неестетичний виглѐд мертвого тіла при денному освітленні.

Але вбивство залишаютьсѐ вбивством так само, ѐк вина перед Сибілоя — виноя. Підмінити реальне життѐ мріюя, хоч би ѐкоя красивоя, не вийде. І приходить кара того самого часу, коли головний герой вирішив позбутисѐ портрета І почати нове життѐ. Мистецтво не було дзеркалом, воно стало відбитком становленнѐ лядини ѐк особистості і ѐк члена суспільства… Отже, доходимо висновку: краса не може існувати поза моралля.

34 Зображення згубної влади сучасного міста над людиною в поезії Т.-С. Еліота «Ранок біля вікна».

Томас Стернз Еліот народивсѐ 26 вереснѐ 1888 року у американському місті СентЛуїс.

Був сьомоя та наймолодшоя дитиноя в Сент-Луїсі, штат Міссурі, в родині Генрі і Шарлотти Еліотів. Генрі був бізнесменом, а Шарлотта — поетесоя. Мати поета була дуже обдарованоя жінкоя, та крім іншого, написала біографія Вільѐма Грінліфа Еліота. Томас Еліот спочатку навчавсѐ в Академії Св. Луїса Сміта, де вивчав латинську, грецьку, французьку та німецьку мови, а післѐ цього потрапив до академії Мільтон в Массачусетсі.

В 1906 році поет став студентом Гарвардського університету, в ѐкому вчивсѐ до 1909 року, коли він отримав диплом магістра. Того ж часу в «Гарвард Адвокет» були опубліковані його перші вірші.

Його життѐ різко повернулосѐ в грудні 1908 року, коли йому в руки потрапила книжка А. Симонса «Символістський рух в літературі» (1895), присвѐчена творчості поета Ж. Лафорга. В 1910 році Томас Еліот поїхав вчитисѐ далі до Сорбони. Там він познайомивсѐ з Ж. Верденалем, ѐкому він присвѐтив своя «Лябовну пісня Дж. Альфреда Пруфрока» та ѐкий пізніше загинув в битві при Дарданеллах. Поет увійшов в коло творчого життѐ, ѐке в той час крутилосѐ навколо Е. Дяркгейма, П. Дженета, Р. де Жормонта, П. Пікассо та Анрі Бергсона.

В1911 Еліот повернувсѐ до Гарварду, щоб написати дисертація з філософії, присвѐчену англійському філософові Ф. Х. Бредлі. В той час він також вивчав санскрит та буддизм, антропологія. Томас Еліот працявав в групі, ѐка вклячала в себе Сантаѐну, У. Джеймса, Бертрана Рассела та Дж. Ройса.

В1914 році поет улаштувавсѐ в Англії завдѐки премії на навчаннѐ. Разом зі своїм співвітчизником і прихильником модернізму, Езроя Паундом, він почав реформувати поетичний стиль.

В1921 році післѐ візиту його матері та сестри в поета трапивсѐ нервовий зрив, і він поїхав разом з дружиноя на лікуваннѐ до Лозанни (Швейцаріѐ), де закінчив «Пустельну земля». За рекомендаціѐми Езри Паунда поет скоротив роботу наполовину. У 1922 році Еліот заснував журнал «Крайтеріен».

В1948 році він був нагороджений Нобелевськоя Преміюя з літератури та орденом «за заслуги». В 1957 році одруживсѐ зі своюя секретаркоя Есме Валері Флетчер (вона була молодшоя за Еліота на 38 років). В 1964 році поета було

нагороджено Президентськоя Медалля Свободи.

4 січнѐ 1965 року Томас Еліот помер від емфіземи, та його прах був відвезений до Церкви Св. Майкла в Іст Кокер.

«РАНОК БІЛЯ ВІКНА» Вірш входить до збірки «Пруфрок та інші спостереженнѐ». Це гротескна замальовка

буржуазного суспільства, що переростаю в трагічні вірші про крах особистості у вирі байдужого міста. Перед нами розгортаютьсѐ картина міського ранку в усій своїй буденній непривабливості:

Вони гуркотѐть тарілками, сніданок готуячи В кухнѐх підвальних уздовж вичовганих тротуарів, Зрозумілі мені душі смутних покоївок, Що проросли без надії за ворітьми

На вулиці «коричневі хвилі туману» набігаять на ліричного героѐ «круговоротом облич». Нічого піднесеного немаю і не може бути в цій урбаністичній круговерті, що може лише облѐпати перехожого багнякоя. Тож і зникаю в перехожого, «грѐззя забризканого... безпричинна усмішка», що ѐкийсь час «висне в повітрі і щезаю над низкоя дахів», нагадуячи вдумливому читачеві зникаячу усмішку чеширського кота, що так набридав своїми філософськими вигадками дівчинці Алісі

35. «Старий і море» Е.Хемінгуеѐ - філософська повість-притча.

«Життюподібний» сяжет і філософсько-символічний зміст твору.

Ернест Міллер Хемінгуей ( Ernest Miller Hemingway ) народивсѐ 21 липнѐ 1899 року в Оак Парк , штат Іллінойс , США . Його батько , Кларенс Едмонта Хемінгуей був лікарем , а мама , Грейс Холл , присвѐтила життѐ виховання дітей. Ернст був першоя дитиноя в сім'ї. Літературне покликаннѐ Хемінгуеѐ з'ѐвилось ще в шкільні роки. Післѐ випуску із середнього навчального закладу він вирішив не вступати до Університету , а переїхав у Канзас , де влаштувавсѐ працявати в місцеву газету Star . Хемінгуей дуже хотів служити в армії , однак через поганий зір йому відмовлѐли. Але він все-таки зумів потрапити на I Світову війну , влаштувавшись шофером швидкої допомоги. 8 липнѐ 1918 він був поранений на австроіталійському фронті , під Фоссальто ді П'ѐве . У госпіталі Ернест закохавсѐ в медсестру Агнес фон Куровські , ѐка, тим не менш , відмовила йому . Ці найѐскравіші враженнѐ яності Хемінгуей ніколи не забував. Післѐ війни Ернест Хемінгуей відновив літературні експерименти , працяячи журналістом в Чикаго. Тоді ж він перший раз ( із чотирьох ) одруживсѐ. У Парижі , куди його послали у відрѐдженнѐ від газети Toronto Star , Хемінгуей познайомивсѐ з такими літературними корифеѐми , ѐк Ф. С. Фітцджеральд , Г. Штейн і Езра Паунд , ѐкі оцінили праці молодої лядини. Ці високі відгуки його надихнули , і вже в 1925 році була опублікована перша книга Хемінгуеѐ - збірка " In Our Times " ("В наш час " ) . У цьому збірнику побічно відбилисѐ спогади дитинства. Розповіді

привернули увагу критики стоїчним тоном і об'юктивної , стриманоя манероя письма. Перший справжній письменницький успіх прийшов до Хемінгуеѐ в 1926 році післѐ виходу в світ " The Sun Also Rises " ( "Сонце теж сходить " ) , песимістичного , але в той же час блискучого роману про " втрачене поколіннѐ " французьких і іспанських репатріантів 1920 -х років . Спогадами про цей період присвѐчена його посмертно опублікована книга Свѐто, ѐке завжди з тобоя ( A Moveable Feast , 1964). Вона містить ѐк автобіографічні нотатки , так і портрети літераторів - сучасників. Повоюнні роки Хемінгуей присвѐтив повністя літературі . Основним його місцем проживаннѐ був Париж , однак він дуже багато подорожував , оскільки захоплявавсѐ гірськими лижами , поляваннѐм і риболовлея. У 1927 році вийшла збірка оповідань " Men Without Women " (" Чоловіки без жінок" ) , а в 1933 році - " Winner Take Nothing " (" Переможець нічого не отримую " ) остаточно затвердили Хемінгуеѐ в очах читачів ѐк унікального автора коротких оповідань. Серед них особливо відомі " Вбивці" , " Щасливе життѐ Френсіса Макобера " і "Сніги Кіліманджаро" . І все-таки більшості Хемінгуей пам'ѐтний романом " A Farewell To Arms " (" Прощавай, зброю " ) , 1929 - історіюя нещасливого коханнѐ , що розвиваласѐ на тлі битв I Світової війни , про лейтенанта - американцѐ, дезертири з італійської армії , і його коханої - англійкоя , ѐка вмираю пологами. За першими тріумфами послідувало декілька менш помітних творів - Смерть післѐ полуднѐ ( Death in the Afternoon , 1932 ) і Зелені пагорби Африки ( Green Hills of Africa , 1935 ) ; останнѐ - автобіографічний і грунтовна розповідь про поляваннѐ на великих тварин в Африці. Смерть пополудні присвѐчена боя биків в Іспанії , в ѐкому автор бачить швидше трагічний ритуал , ніж спорт ; другий твір на ту ж тему , Небезпечне літо ( The Dangerous Summer ) , було опубліковано лише в 1985 . У романі Мати і не мати ( To Have and Have Not , 1937 ) , діѐ ѐкого відбуваютьсѐ під час економічної депресії , Хемінгуей вперше повів мову про суспільних проблемах і про можливість узгоджених , колективних дій . Цей новий інтерес привів його знову до Іспанії , роздираютьсѐ громадѐнськоя війноя. Хемінгуей важко переживав Громадѐнську війну в Іспанії в середині 1930 -х років. Він навіть організував збір пожертвувань на користь республіканців , ѐкі боролисѐ з генералом Франко

. Результатом тривалого перебуваннѐ Хемінгуеѐ в країні стала його юдина велика п'юса П'ѐта колона ( The Fifth Column , 1938 ) , діѐ ѐкої відбуваютьсѐ в обложеному Мадриді , і найдовший роман , перше післѐ 1929 масштабне і значний твір , По кому дзвонить дзвін ( For Whom the Bell Tolls , 1940). У цій книзі , що оповідаю про трьох останніх днѐх американського добровольцѐ , ѐкий віддав життѐ за республіку , проводитьсѐ думка про те , що втрата свободи в одному місці завдаю їй шкоди всяди. Цей роман багато критиків розглѐдаять ѐк кращу роботу письменника. Справа в тому , що військова тема була одніюя з найулябленіших в творчості Хемінгуеѐ . Слідом за цим успіхом у творчості Хемінгуеѐ настала десѐтирічна пауза , поѐсняютьсѐ , серед іншого , його нелітературними занѐттѐми: діѐльним , хоча і вжитим на свій страх і ризик участя у Другій світовій

війні , головним чином на території Франції. Хемінгуей завжди опинѐвсѐ в найгарѐчіших точках , був свідком подій , ѐкі пізніше стали хрестоматійним матеріалом. Його записи , тому , маять не лише літературну , а й історичну цінність. Післѐ війни письменник переїхав на Кубу , де відновив літературну діѐльність. Його новий роман За річкоя , в затінку дерев ( Across the River and into the Trees , 1950 ) - про літньому американському полковника у Венеції - був зустрінутий холодно . Зате наступна книга , повість Старий і море ( The Old Man and the Sea , 1952 ) , майже одностайно була визнана шедевром. За ця повість в 1953 році Ернест Хемінгуей отримав Пулітцерівську премія. Це твір вплинуло також на присудженнѐ Хемінгуеѐ Нобелівської премії з літератури в 1954 році. Центральні персонажі романів і деѐких оповідань Хемінгуеѐ дуже схожі і отримали збірне ім'ѐ « хемінгуеювський герой». Набагато меншу роль граю « хемінгуеївські героїнѐ» - ідеалізований образ безкорисливої поступливішоя жінки , коханої героѐ : англійка Кетрін в Прощай , зброѐ , іспанка Маріѐ в По кому дзвонить дзвін , італійка Рената в За річкоя , в затінку дерев . Трохи менш чіткий , але більш значущий образ , ѐкий граю клячову роль у творах Хемінгуеѐ , - це лядина , що втіляю те, що іноді називаять « Гемінгвеювим кодексом» в питаннѐх честі , хоробрості і стійкості. Літературна репутаціѐ Хемінгуеѐ в значній мірі грунтуютьсѐ на стилі його прози , ѐкий він відточував з великоя ретельністя. Під сильним враженнѐм від Гекльберрі Фінна Марка Твена та деѐких творів С.Крейна , засвоївши уроки Гертруди Стайн , Ш.Андерсона та інших письменників , він виробив у повоюнному Парижі абсолятно новий , простий і ѐсний стиль . Манера його письма , в основі своїй розмовна , але скуповуячи , об'юктивна , неемоційна і нерідко іронічна , зробила вплив на письменників всього світу і , зокрема, істотно оживила мистецтво діалогу. У 1960 році Фідель Кастро прийшов до влади на Кубі , тому письменнику довелосѐ покинути острів і повернутисѐ в США , в Айдахо. Останні роки життѐ Ернест Хемінгуей страждав важкими депресіѐми і розладами психіки , а також цирозом печінки. У 1960 р. Хемінгуей лежав у клініці Майо в Рочестері (штат Міннесота ) з діагнозом депресії і серйозного розумового розладу . Післѐ поверненнѐ з лікарні Хемінгуей наклав на себе руки, вистріливши собі в лоб з мисливської двостволки . Це сталосѐ 2 липнѐ 1961 в його власному будинку в Кетчеме , штат Айдахо , США .

Повість «Старий і море» — один з останніх завершених творів легенди американської літератури Ернеста Хемінгуеѐ, своюрідний підсумок творчих пошуків автора. Літературознавці визначаять жанр цього твору ѐк повість-притча, тобто твір, що розповідаю про доля і певні події життѐ героѐ, але цѐ розповідь маю алегоричний характер, глибокий моральний і філософський зміст. Повість тісно пов'ѐзана з усіма попередніми творами письменника і ю вершиноя його роздуму про сенс життѐ. Сяжет її можна переказати в кількох реченнѐх. Живе самотній старий рибалка. Останнім часом рибальська вдача, ѐк і ляди, покинула його, але старий не здаютьсѐ. Він знову і знову виходить у море, і ось нарешті йому таланить: на наживу впіймаласѐ величезна риба, кілька діб триваю

боротьба старого і риби, і лядина перемагаю, та ненажерливі акули нападаять на здобич рибалки і нищать її. Коли човен старого пристаю до берега, від красуніриби залишаютьсѐ лише остів. Знесилений старий повертаютьсѐ у своя бідну хатину.

Проте зміст повісті значно ширший і багатший. Хемінгуей уподібнявав свої твори айсбергу, ѐкий лише на невелику частину видніютьсѐ з води, а решта схована в океанському просторі. Художній текст — та частина айсбергу, ѐку видно на поверхні, і читач може лише здогадуватисѐ, що письменник залишив невисловленим, віддав на тлумаченнѐ читача. Тому повість маю глибокий символічний зміст.

Вже сама назва твору «Старий і море» викликаю у читача певні асоціації, натѐкаю на головні проблеми: лядина і природа, тлінне і вічне, потворне і прекрасне тощо. Сполучник «і» об'юдную і разом із тим протиставлѐю ці понѐттѐ. Герої і події повісті конкретизуять ці асоціації, поглибляять і загостряять заѐвлені в назві проблеми.

Старий символізую лядський досвід 'і разом із тим його обмеженість. Поруч зі старим рибалкоя автор змальовую маленького хлопчика, ѐкий вчитьсѐ, переймаю досвід у старого. Та коли рибальська вдача покидаю героѐ, батьки заборонѐять хлопчику виходити з ним у море. У двобої з рибоя старому дуже потрібна допомога, і він шкодую, що поруч нема хлопчика, та розумію, що це закономірно. Старість, думаю він, не повинна бути самотнѐ, та це неминуче.

Тема самотності лядини розкриваютьсѐ автором у символічних картинах вутлого човника на тлі безмежного океану. Океан символізую і вічність, і непереборну природну силу. Старий переміг прекрасну рибу, але океан не віддав йому здобичі, акули з'їли її. Хемінгуей упевнений, що лядину можна знищити, але неможливо перемогти. Старий довів своя здатність протистоѐти природі, він витримав найтѐжче у своюму житті випробуваннѐ, тому що, незважаячи на самотність, він думав про лядей (спогади про маленького хлопчика, їх розмови про видатного бейсболіста, про спортивні новини підтримуять його в момент, коли сили його майже покинули).

У фіналі повісті Хемінгуей торкаютьсѐ також теми непорозуміннѐ між лядьми. Він зображую групу туристів, ѐкі вражені тільки розмірами остова риби і зовсім не розуміять трагедії старого, про ѐку намагаютьсѐ розповісти їм один із героїв.

Символіка повісті складна, і кожен читач відповідно до свого досвіду сприймаю цей твір.

36. Пафос самоствердженнѐ і самовиѐвленнѐ поетичного «Я» в поезії

В.Маѐковського «А ви змогли б ?».

Володимир Володимирович Маѐковський народивсѐ у родині лісничого в селі Багдаді, в Кутаїської губернії. З 1902 року по 1906 Маѐковський навчавсѐ в Кутаїської гімназії. Післѐ того, ѐк його батько помер в 1906 році, його сім'ѐ - мати

і дві сестри - переїхала до Москви, де Володимир вступаю в5-ямосковську класичну гімназія. Через деѐкий час його виклячили з гімназії за несплату внесків за навчаннѐ.

УМоскві Володимир Володимирович спілкувавсѐ з більшовиками, потім вступив у партія. Кілька разів його заарештовували, в 1909 році уклали в одиночну камеру в Бутирки. Саме в цей час, сидѐчи у в'ѐзниці, Маѐковський починаю писати вірші. Через кілька місѐців його випустили з в'ѐзниці, і він поставив собі за мету - створеннѐ «соціалістичного мистецтва». Длѐ цього він на час перервав роботу в партії і почав вчитисѐ - вступив в 1911 році в Московське училище живопису, скульптури та архітектури.

У1912 році Маѐковський захопивсѐ практикоя кубофутуристов, створивши перші поетичні твори в цьому стилі. Він вважав, що таким чином висловляю протест проти буржуазії і її устоїв. У цей час він вже почав друкуватисѐ в альманасі «Лѐпас суспільному смаку». Першими його віршами, побачили світло, були «Ніч» і «Ранок». 1913 був дуже плідним длѐ поета, котрий випустив в цей час збірник віршів «Я». У тому ж році була написала трагедіѐ під назвоя «Володимир Маѐковський», в ѐкій висловлявавсѐ протест проти «бездушних речей». У 1914 році Маѐковського виклячили з училища за його публічні виступи.

У1915 році він поступив на військову службу в Петрограді, де відслужив два роки. Післѐ цього Маѐковський переїхав до Москви і випустив перше зібраннѐ творів - «Все скомпонував Володимиром Маѐковським». Жовтневу револяція поет зустрів з надіюя і радістя, намагаячись осмислити естетично «приголомшливі факти» нової дійсності. Жовтнева револяціѐ визначила чітку соціальну перспективу поета: його творчість починаю набувати соціально-естетичну

забарвленнѐ.

На початку20-хроків Маѐковський відвідав декілька країн - Латвія, Німеччину, Франція і написав нариси про свої враженнѐ від поїздки за кордон: " ; Як працяю республіка демократична »,« Париж ». Поет багато подорожую по Радѐнському Соязу, виступаю і публікуютьсѐ. Виходѐть його твори «Розповідь ливарника Івана Козирюва ...»,« По містах Соязу »,« Вірші про радѐнський паспорт »,« Сергія Єсеніну »та інші.

У1930 році Маѐковський вступив в Російську Асоціація пролетарських письменників, що було сприйнѐто його друзѐми і товариством з неприѐзня. У той же час загостриласѐ ситуаціѐ і в особистому житті - йому не давали дозвіл на виїзд за кордон, де його чекала жінка, ѐкій він хотів присвѐтити свою життѐ. Це довело поета до самогубства, ѐк і було передбачено у трагедії «Володимир Маѐковський».

Увірші «А ви могли б?» Показую високу ступінь самотності ліричного героѐ. Він потребую спорідненої душі, ѐка так само, ѐк і він змогла б знаходити глибокий сенс у самих звичайних длѐ обивателѐ речах. Поет — бунтар не знаходить у собі сили змиритисѐ з буденністя і сірістя: «ѐ відразу змазав карту буднѐ» —

говорить про те, що герой ламаю всі стереотипи і систематичну впорѐдкованість життѐ, не боѐчись при цьому виділѐтисѐ з натовпу. І заклячне зверненнѐ до читача, ѐке у вельми зухвалій формі скоріше не запитую його, а затверджую, чи ю він таким же, ѐк і сіра маса навколо, чи все — таки вмію бачити прихований символічний зміст у простих речах.

37. Зображеннѐ ілязії щастѐ, критика фальшивих цінностей в п'юсі

«Лѐльковий дім» Г. Ібсена.

Генрік Йоганн Ібсен народивсѐ 2 березнѐ 1828 року у невеличкому тор¬говельному містечку Шиюні, в родині, що належала до кола місцевої купе¬цької аристократії. У 1836 році справи Кнута Ібсена, батька майбутнього письменника, зазнали рѐд невдач, і йому довелосѐ оголосити банкрутство.

Шукаячи заробітку, молодий Генрік у 1843 році влаштувавсѐ аптекарсь¬ким учнем у глухому містечку Грімстаді. І тут, і в рідному місті Ібсен був оточений буденністя міщанського існуваннѐ і тим традиційним, патріархальним укладом побуту, ѐкий не міг не залишити своїх слідів у ранніх життювих враженнѐх драматурга. Розмірене міщанське існуваннѐ глухої норвезької провінції уже в ці роки дитинства, отроцтва і перших самостій¬них кроків у житті розгорнулосѐ перед Ібсеном у контрастах забезпеченого родинного побуту і несподіваної бідності, мнимого благополуччѐ затишно¬го міщанського середовища і підневільної роботи, що мало відповідала поетичним нахилам.

Ібсен входить у коло місцевої запальної і сповненої поривань молоді, ѐка романтично мріѐла про політичну перебудову країни, молоді, ѐка сміливо вільнодумствувала на страх грімстадському міщанству. Бурі 1848 року доходѐть і до далекого норвезького портового містечка. В усій країні вони з особливоя силоя пробуджуять літературні національно-романтичні традиції, а в творчості письменника-початківцѐ знаходѐть свої перші політичні відображеннѐ. Саме в цей час на зміну раннім лірико-сентиментальним віршам Ібсена з'ѐвлѐятьсѐ схвильовані відгуки на угорську револяція, цикл сонетів, викликаних датськопрусськоя війноя, дошкульні епіграми, спрѐмовані проти місцевої громадської і бя¬рократичної верхівки. Шум цих же міжнародних бур змусив Ібсена вперше виступити і в ролі драматичного письменника. Із латинських класиків, ѐких він вивчав, Ібсен узѐв сяжет своюї першої трагедії «Катіліна», надрукова¬ної в 1850 році на власний страх і риск таким же яним, ѐк і сам автор, захопленим шанувальником його таланту. Трагедіѐ пройшла непоміченоя критиками і театрами. Більша частина тиражу її виданнѐ була продана ѐкомусь крамареві на обгортковий папір.

Весноя 1850 року Ібсен поїхав у столиця — в Хрістіанія (нині м. Осло), де, однак, йому не вдалосѐ здійснити свого наміру — стати студентом медичного факультету. Відсутність потрібних коштів і невдача на екзаменах закрили перед ним дорогу в науку, але побічно сприѐли тому, що Ібсен, залишившись у столиці