Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Копия SESSIYa_ZARUBEZhNAYa_LITERATURA

.pdf
Скачиваний:
16
Добавлен:
08.02.2016
Размер:
1.4 Mб
Скачать

всі ляди поділѐятьсѐ на незвичайних, ѐким заради високих цілей «все дозволено», і звичайних, ѐкі повинні терпіти та підкорѐтисѐ.

Щоб випробувати себе, перевірити, чи може він стати «надлядиноя», хто він — «воша, ѐк усі, чи лядина», «тремтѐче створіннѐ чи право маю», Раскольников зважуютьсѐ на злочин. Лише значно пізніше головний герой усвідомляю тупиковість своюї теорії, ѐка ігнорую непорушний моральний закон про свѐтість лядського життѐ. З ціюї точки зору в романі чітко простежуютьсѐ заклик Достоювського до подоланнѐ егоїзму, до христиѐнської лябові до ближнього, до очищувального стражданнѐ. Ціюя ідеюя керуятьсѐ й інші герої роману — Порфирій Петрович («В стражданні ю ідеѐ»), Сонѐ Мармеладова («Стражданнѐ прийнѐти та спокутувати себе ним, ось що треба»). До такого ж висновку в епілозі роману приходить і каторжанин Раскольников.

Не менш важливими та проблемними творами в літературній спадщині Достоювського стали романи «Ідіот» (1868) і «Біси» (1871-1872). Трагедіѐ особистості, біль за лядину знаходѐть виѐв у романі «Підліток» (1875).

5. У 1867 році Достоювський одруживсѐ зі своюя стенографісткоя Анноя Сніткіноя, ѐка стала длѐ нього по-справжньому близьким і відданим другом. У тому ж році, щоб позбавитисѐ кредиторів, сім'ѐ Достоювських надовго виїхала до Західної Європи, живучи в Німеччині, Швейцарії, Італії. Лише наприкінці 1871 року, післѐ того, ѐк письменникові вдалосѐ частково сплатити борги, він зміг повернутисѐ до Петербурга.

Останній роман Достоювського «Брати Карамазови», над ѐким письменник працявав останні два роки свого життѐ, став своюрідним підсумком його творчості, де з граничноя повнотоя та ѐскравістя окреслене все коло морально-етичних, філософських і соціальних питань, ѐкі хвилявали письменника.

Історія сім'ї Карамазових Достоювський наче співвідносить зі сучасноя йому історіюя світу, повсяди бачачи хаос, деградація, цілковиту втрату моральних норм і духовних цінностей.

Федір Достоювський помер 28 січнѐ 1881 року від прогресуячої хвороби легень через кілька місѐців післѐ свого полум'ѐного виступу в пам'ѐть О. Пушкіна.

І.Франко назвав Достоювського (порѐд з Л. Толстим) найгеніальнішим російським письменником, відзначивши, що саме «в глибині та тонкості психологічного аналізу, в тій несхибній ѐснозорості у сфері найтемніших глибин лядської душі лежить безсмертна вартість тих письменників».

На сторінках роману Ф. М. Достоювського "Злочин і кара" перед нами розкриваютьсѐ широка панорама Петербурга середини XIX ст. Серед персонажів великої книги багато осіб, ѐкі лише кілька хвилин привертаять нашу увагу, а ю ляди з різко окресленими характерами, з власними поглѐдами та переконаннѐми, ѐкі по-різному впливаять на головного героѐ та без ѐких роман просто не склавсѐ б. Це родина Мармеладових, Дунѐ, Порфирій Петрович, Лебезѐтников і деѐкі інші.

Особливе місце в романі належить "сильним світу сього" — Лужину і Свидригайлову, ѐких можна вважати "двійниками" Раскольникова. Стихаячи "ідейного" вбивця з цими лядьми, письменник спростовую, глибше викриваю його теорія володарѐ та ярби, анти гуманну, нелядѐну суть ціюї теорії.

Картини соціального зла, геніально намальовані Достоювським, переконливо доводѐть, що "основна таюмницѐ роману полѐгаю не в злочині, а в мотивах злочину" (В. Литовський). Усе навколишню життѐ зміцняю переконаннѐ Раскольникова в тому, що замислене ним убивство не суперечить лядським законам. Він зміняютьсѐ у своюму намірі не ѐк злочинець, а ѐк прихильник моральної розпусти, індивідуалістичного бунту проти суспільства (до речі, показним ю і зміст його прізвища: розкол у ньому самому, розкол у свідомості, моралі, поведінці). Про це свідчать його судженнѐ про "тили" лядей, про право "надзвичайної" особистості на злочин, про те, ѐк відрізнити "надзвичайну" особистість від "тварі тремтѐчої". Але, скоївши злочин, Раскольников, ѐкого гризуть муки совісті, розумію, що він не з тих, хто "маю право"; він зневажаю себе за ці муки, за те, що виѐвивсѐ "твар'я тремтѐчоя", однак "теоріѐ" в його свідомості не розвінчена.

У ці страшні длѐ Раскольникова дні він зустрічаютьсѐ з Лужиним та Свидригайловим — лядьми, ѐкі, не відчуваячи мук сумліннѐ, постійно порушуять закони моралі у своюму повсѐкденному житті та вважаять, що маять право розпорѐджатисѐ чужими долѐми.

Петро Петрович Л ужин живе за принципом "поляби перш за все самого себе". Цей принцип дозволѐю йому, не замисляячись, принизити, загубити лядину, розтоптати чуже життѐ. Здобуваячи владу над Дунея (він називаю це коханнѐм), Лужин хоче зганьбити її брата, переконавши всіх, що Сонѐ Мармеладова, ѐкій допомагаю Родіон, не тільки повіѐ, але й злодійка. Важко забути жахливу сцену під час поминаннѐ у Мармеладових, коли лише випадковість врѐтовую Соня. У Лужина повністя відсутню почуттѐ моралі, він не знаю, що таке совість, порѐдність. Його буздумність призводить до неприхованої підлоти.

Свидригайлов — натура набагато складніша. Це не повний егоїст, ѐк Лужин, не просто лиходій чи злочинець. Потенційно він лядина великої совісті та великої сили. Але його поведінка непередбачувана, у нього часто виѐвлѐятьсѐ звірѐчі інстинкти.

Достоювський показую, що причина моральної, а потім і фізичної загибелі ціюї лядини соціальна. Він доходить висновку, що справедливість у цьому світі неможлива. Звідси його відчаї, презирство та недовіра до лядей. У ньому гинуть добрі задатки, він робить добро і заподіяю зло (згадаймо його роль у долі Дуні) з однаковоя байдужістя — "від нудьги". Але жити без віри в істину та добро неможливо — і він гине, караю сам себе.

Зіштовхуячись із цими лядьми, Раскольников не може погодитись з їхньоя "моралля" і в той самий час не може не визнати, що вони живуть за його "теоріюя", виправдовуячи нея свою презирство до "ярби", до тих, хто "нижчий". Йому нічим заперечити твердженнѐ Свидригайлова, що вони (він і Раскольников) "одного полѐ ѐгоди" і що між ними "ю точка спільна". Більш того, Раскольников сам каже Лужину: "А призведіть до наслідків те, що ви недавно проповідували, так і вийде, що лядей можна різати", — тим самим викриваячи теорія, за ѐкоя хотів, але не зміг ("натура" перемогла!) жити.

Ставленнѐ героѐ до "сильних світу цього" показую, що він, вбачаячи в них своїх "двійників", відчуваю до них дуже глибоку огиду і приюднатисѐ до них не хоче, не може прийнѐти світ лядей, ѐкі живуть за його "теоріюя". У цьому сила "натури"

Раскольникова, його перевага над "сильними світу сього", над усіма лужиними та свидригайловими. У цьому — надіѐ на його моральне відродженнѐ та поверненнѐ до лядей.

20. Відображеннѐ в творі «Орфей, Еврідіка, Гермес» провідних мотивів

лірики Рільке: взаюмозв'ѐзок життѐ і смерті, трагічний розрив у взаюминах чоловіка і жінки, сутність і покликаннѐ мистецтва.

Народивсѐ 4 груднѐ 1875 у Празі. Нещасливе дитинство та 5 років навчаннѐ у військовій школі в Санкт-Пельтені наклали незабутній відбиток на його чутливу натуру і назавжди поселили в ньому почуттѐ самотності.

Раннѐ лірика Рільке типова длѐ поезії неоромантизму. Його збірка Вінчаний снами (Traumgekrnt, 1897), наповнений неѐсними мріѐми з відтінком містицизму, виѐвила ѐскраву образність та володіннѐ ритмом, розміром, прийомами аллітерації і мелодикоя мови. Ретельне вивченнѐ спадку датського поета Й.П.Якобсена (18471885) окрилило і наповнило його строгим почуттѐм відповідальності. Дві поїздки до Росії, на його "духовну батьківщину" (1899 і 1900), вилилисѐ в збірку Часослов (Das Stundenbuch, 1899-1903). Прозїчним доповненнѐм до Часослову стали Історії про доброго Бога (Geschichten vom lieben Gott, 1900).

Властиве Рільке прагненнѐ "жити серед натовпу, але бути у часі бездомним" визначило наперед його відлядницьку доля і безпритульність. Рільке отримав родинний герб, наївно увірувавши в своя приналежність до древнього рицарського роду, - цѐ помилка увічнила його імпрессіоністична поема в прозі Піснѐ про лябов і смерть корнета Крістофа Рільке (Die Weise von Liebe und Tod des Kornets Christoph Rilke, 1906).

З 1900 по 1902 Рільке жив недалеко від колонії художників Ворпсведе, в 1901 одруживсѐ на Кларі Вестхоф. Обмеженість у статках і художні пошуки привели його в Париж, де він мав змогу спілкуватисѐ зі скульптором О.Роденом. Французький імпресіоністичний живопис і символічна поезіѐ також відобразилисѐ на поезії Рільке, котра набула пластичності, широти діапазону і зосередженості на передачі незмінної суті речей (Нові вірші - Neue Gedichte, 1903-1908). Найбільший прозаїчний твір Рільке, різноплановий декадентський роман Записки Мальте Лаурідса Брігге (Die Aufzeichnungen des Malte Laurids Brigge, 1911), виѐвлѐю різноманітний вплив Парижу на сприйнѐтливий естетизм Рільке.

Перша світова війна змусила його на деѐкий час залишити Франція. В 1922 творча напруга, що довго стримуваласѐ, разрѐдиласѐ у важких длѐ сприйнѐттѐ, часто темних Дуінезьких елегіѐх (Duineser Elegies, 1912-1923) і натхненних Сонетах до Орфеѐ (Die Sonette an Orpheus, 1923). Розвиваячи глибоко оригинальну символічну космологія, Рільке підіймаютсьѐ до нових метафізичних висот, цукаю застосуваннѐ диссонансів і протиріч, що мучили його все життѐ. В пафосі ствердженнѐ видимого, "милої землі", народжуютьсѐ формула "перевтіленнѐ" ѐк передачі внутрішньої реальності речей.

Гений Рільке самотній. Його сприйнѐттѐ життѐ, сама його творчість, ѐку глибоко торкнула думка про смерть, були трагічными. Слово німецької мови набуло під його пером виклячну значимість, а його листи ѐвлѐять собоя вражаяче свідоцтво абсолятної

вірності поезії. Помер Рільке у Валь-Мон (Швейцаріѐ) 29 груднѐ 1926.

Образ Орфеѐ завжди приваблявав австрійського поета. З яних років Рільке захоплявавсѐ «Метаморфозами» Овідіѐ, в ѐких переповідалисѐ ѐскраві історії з життѐ легендарного співцѐ.

Одна з них - історіѐ коханнѐ Орфеѐ та Еврідіки - художньо переосмислена у поезії «Орфей, Еврідіка, Гермес», що вважаютьсѐ перлиноя двотомної збірки «Нові вірші».

Згідно з античним міфом, дружина Орфеѐ, Еврідіка, раптово померла від укусу змії. Туга за коханоя привела співцѐ у царство мертвих. Він хотів за будь-ѐку ціну з'юднатисѐ з Еврідікоя: або вимолити у богів, щоб вони відпустили її на земля, або залишитисѐ поруч з нея у царстві смерті. Із співом-благаннѐм Орфей звернувсѐ до володарів підземного світу. Його піснѐ, наповнена розпачем, скорботоя та лябов'я, зворушила богів. Вони погодилисѐ відпустити Еврідіку, але висунули юдину умову: Орфей не повинен бачити дружину, доки не повернетьсѐ додому. Вже неподалік від виходу з царства Аїда співець, не витримавши, все ж таки озирнувсѐ. Через це він назавжди втратив кохану. Вражений її подвійноя смертя, Орфей спробував ще раз пробитисѐ у царство тіней, однак марно. Вбитий горем, він повернувсѐ на земля.

Цікаво, що з давнього сяжету, ѐкий оспівую подвиг самовідданого коханнѐ і водночас стверджую безсиллѐ смертного перед обличчѐм смерті, Рільке вибираю длѐ свого твору лише заклячну частину -розповідь про те, ѐк Орфей припустивсѐ фатальної помилки. Цей фрагмент, згідно з жанром «нірим речі», набуваю виглѐду статичної картини, на задньому плані ѐкої змальований сумний ландшафт царства смерті, а на передньому - три зазначені у назві постаті.

Цѐ картина, за всіюї «реалістичності» змаляваннѐ підземного царства та внутрішнього світу двох закоханих, за всіюї майстерності у відтворенні античного колориту, перетворяютьсѐ у Рільке на «мікромодель» універсальних законів буттѐ. Давній сяжет зазнаю докорінної модернізації, наповняютьсѐ глибоким філософським змістом.

Поразка Орфеѐ у Рільке знаменую крах ідеї бунту особистості проти світобудови та марності її намагань вивищити лядську природу. За Орфеювим пориваннѐм оживити Еврідіку по суті стоїть прагненнѐ повернути колесо природного буттѐ у зворотному напрѐмку, порушити порѐдок речей, згідно з ѐким від віку й до віку заведено, що життѐ лядини рухаютьсѐ від народженнѐ до смерті, а померлі назавжди покидаять царство живих. Прагнучи власноя волея воскресити кохану, тобто вдруге «сотворити» її у земному світі, Орфей намагаютьсѐ подолати межі лядських можливостей, зробити те, що під силу лише богам. Поразка рільківського Орфеѐ демонструю приреченість цих ідей - ідей, дотичних до тих, що панували у духовному житті лядей на початку XX ст., набуваячи форми епідемічного поширеннѐ ніцшеанських положень про «надлядину», усілѐких політичних утопій, щирих сподівань на те, що револяціѐ в усіх сферах життѐ приведе до повного оновленнѐ світу.

Опосередковано - через образну тканину твору - P.M. Рільке виѐвлѐю і причини поразки насильницького втручаннѐ лядини у закони світового буттѐ.

З одного боку (ѐк і зазначено в античному міфі), не витримую той, хто намагаютьсѐ радикально перетворити світ: Орфей озираютьсѐ. І озираютьсѐ він, ѐк то зображено у

рільківській поезії, саме тому, що ю лядиноя - невпевненоя у собі, охопленоя страхом, нетерпіннѐм і ваганнѐми. Його «ѐ» роздвояютьсѐ між цілком природним прагненнѐм вирватисѐ з країни мерців і страхом втратити кохану:

Чуттѐ у ньому буцімто двоїлись, бо мчавсѐ зір, неначе пес, вперед, вертавсѐ, і спинѐвсѐ, і чекав на повороті ближчому дороги,

а нях і слух позаду залишались.

Нестримне бажаннѐ героѐ озирнутисѐ маю певне символічне значеннѐ. Воно виѐвлѐю сумнів героѐ у милості богів, лядську звичку мірѐти чудо земноя міркоя, переконуячись на власні очі в тому, що воно справді відбуваютьсѐ.

З іншого боку, здійснення задуму Орфеѐ перешкоджаять зміни, що відбулисѐ у його коханій:

Вона в собі всѐ скупчилась, посмертѐм наповнена по вінцѐ.

Як плід вбираю солодощі й тьму, вона ввібрала в себе смерть велику, таку нову, що й не збагнути їй.

За час перебуваннѐ у царстві тіней у ній «згасли» усі почуттѐ, навіть спогади про те, що вона кохала й була коханоя: Вона уже - не та білѐва жінка, оспівана колись в піснѐх поета, вона уже - не пахощі й не острів широкої постелі, бо уже вона не власність жодного мужчини, її розв'ѐзано, мов довгі коси, і віддано, мов пробуѐлу зливу, й поділено, немов запас стокротний.

Вона - вже корінь. Душа жінки настільки відчужена і від коханого, і від земного життѐ, що у відповідь на слова Гермеса: «А він таки оглѐнувсь», вона безтѐмно запитую: «Хто?».

Динаміка «згасаннѐ» життѐ в героїні відтворяютьсѐ низхідним рухом образів - від плоду до коренѐ. Ці образи так само, ѐк образи насіннѐ та зернин, ю лейтмотивними у ліриці Рільке, взагалі багатій картинами рослинної природи. Образ коренѐ ю втіленнѐм ідеї зрощеннѐ життѐ та смерті: він водночас ю і «решткоя» старого життѐ (що залишаютьсѐ в землі післѐ «смерті» зрубаного дерева), і «початком» нового життѐ (бо життѐ рослини починаютьсѐ з того моменту, коли насінина пускаю коріннѐ), і «каналом», ѐким багатократно проходѐть по колу «життѐ» та «смерть» рослини (тобто її щорічне «вмираннѐ» восени й «воскресіннѐ» навесні).

Певно ж, длѐ Еврідіки, ѐка вже стала органічноя часткоя підземних «надр» природи, поверненнѐ на земля неможливе. Отже, і закони світового буттѐ (представлені в образі мертвої Еврідіки) не скорѐятьсѐ особистості (Орфея), і особистість не може успішно здійснити спробу їх змінити - насамперед через обмеженість лядської природи. Такий філософський зміст маю картина поразки Орфеѐ у потойбіччі.

Втім, це лише один із багатьох смислових пластів рільківського вірша. Адже історіѐ Орфеювої «другої втрати» тут може прочитуватисѐ і ѐк притча про неможливість склеїти колишня гармонія із черепків розбитого коханнѐ чи про приреченість намагань «двічі увійти у води одніюї ріки», тобто воскресити минуле. У ній можна побачити також зашифровану

розповідь про відмінності між чоловічоя та жіночоя вдачея (тема нездоланної прірви між чоловіком та жінкоя була досить популѐрноя у мистецтві на межі ХІХ-ХХ ст.) або про одвічне протистоѐннѐ «духу», втіленого в образі Орфеѐ-митцѐ, й «природи», уособленої в образі Еврідіки, що стала «коренем». Є тут і відлуннѐ модерністського конфлікту коханнѐ й мистецтва. Воно простежуютьсѐ, зокрема, у таких деталѐх сяжету: коли Еврідіка пішла з життѐ, Орфей зі своюї туги створив пісня, що обійнѐла весь світ; коли ж він веде за собоя Еврідіку на земля, його ліра мовчить. Отже, митець мусить пройти через трагічні втрати, аби його ліра зазвучала новими піснѐми - це одна з провідних рільківських ідей.

Окремий пласт у поезії «Орфей, Еврідіка, Гермес» утворяю тема юдності життѐ й смерті, що нея просѐкнуті картини потойбічного ландшафту. Відзначаячи смислову невичерпність вірша, один з найталановитіших поетів кінцѐ XX ст. Й. Бродський запитував: «А чи не був найвидатніший твір століттѐ написаний дев'ѐносто років тому?» Справді, у цьому вірші у художньо досконалій формі були порушені духовнофілософські проблеми такої значущості, що длѐ їх вичерпаннѐ не вистачило цілого століттѐ.

Втім, досвід невдалої мандрівки Орфеѐ до потойбіччѐ, трагічний длѐ самого героѐ, несе й певний позитивний зарѐд. Цей досвід показую необхідність визнаннѐ меж лядської природи та розуміннѐ того, що лядина не владна нав'ѐзувати своя воля світобудові. Адже коли (у заклячних рѐдках вірша) Орфей дивитьсѐ вслід загорнутій у саван тіні, він усвідомляю і власне безсиллѐ, і непорушність законів світового буттѐ. А через таке усвідомленнѐ, бодай здобуте ціноя великих страждань, відбуваютьсѐ те «примиреннѐ особистості й Всесвіту» (P.M. Рільке), що відкриваю перспективу досѐгненнѐ гармонії. Цей досвід, окрім того, показую, що длѐ митцѐ існую лише один спосіб повернути втрачене - шлѐхом його перетвореннѐ на спів, у ѐкому народжуютьсѐ новий Всесвіт. Отже, Орфей, ѐкий стоїть перед виходом на земля - це лядина, збагачена унікальним досвідом пізнаннѐ потойбіччѐ. І ѐкщо, втративши Еврідіку вперше, він спромігсѐ створити пісня дивовижної краси, то, переживши її «другу й довічну смерть», він, напевне, приголомшить світ новим співом.

Цей новий спів Орфеѐ став темоя вірша «Ось дерево звелось...», ѐким відкриваютьсѐ рільківський цикл «Сонети до Орфеѐ».

У «Метаморфозах» Овідіѐ розповідаютьсѐ про те, ѐк через деѐкий час післѐ поверненнѐ з підземного світу Орфей піднѐвсѐ на узвишшѐ, на котрому не було жодного дерева. Однак тільки-но він торкнувсѐ струн своюї ліри, над ним звеласѐ тінь - то дерева й кущі прийшли послухати його пісень. Післѐ того, де б не з'ѐвлѐвсѐ Орфей, всяди за ним прѐмував почет зачарованих диких звірів і лісів.

Переосмисляячи у своюму сонеті цей античний сяжет, Рільке наголошую на енергії духовного перетвореннѐ світу, ѐку випроміняю Орфеюве мистецтво. У першому ж рѐдку перекладу М. Бажана в образі дерева, ѐке символізую і природу, і світове буттѐ (через асоціація з міфологічним «світовим деревом»), змальовуютьсѐ стрімкий рух угору, по вертикалі: «Ось дерево звелось. О вироетаннѐі» Далі розгортаютьсѐ картина світу, що завмираю під звуки Орфеювої пісні. Мовчаннѐ, ѐким наповняютьсѐ природа, -

це не просто свідченнѐ її приборканості мистецтвом (що стверджуютьсѐ у «Метаморфозах» Овідіѐ). Це - знак іншого стану природного світу, його здатності наповняватисѐ мистецтвом і духовноя силоя. У такому стані народжуятьсѐ потенції нового, майбутнього буттѐ: «...та плине крізь мовчаннѐ / Новий початок, знак новий і рух».

Метаморфоза, що відбуваютьсѐ у природі, набуваю конкретики у тій частині твору, де зображено, ѐк дикі звірі, покинувши свої барлоги, забувши про «рев, скавчаннѐ, гам», мовчки дослухаятьсѐ до співу Орфеѐ. Перехід природи від первісної дикості до одухотвореності відтінѐютьсѐ у перекладі М. Бажана протиставленнѐм образів хижі, що була прихистком звірів до того, ѐк вони почули чудотворну пісня митцѐ, та храму, котрий «звело» їхню дослуханнѐ. Образ храму, ѐким завершуютьсѐ цей переклад, утворяю виразну паралель до образу дерева, що з'ѐвлѐлосѐ на його початку. У своїй взаюмодії ці образи унаочняять силу зростаннѐ (обидва - і дерево, і храм - «на очах» підносѐтьсѐ вгору), перетвореннѐ й одухотвореннѐ (сяжетний рух вірша перебігаю від «дерева» до «храму») світового буттѐ.

21. Філософські та соціальні корені теорії Родіона Раскольникова. Вбивство

ѐк теоріѐ (за романом Ф.Достоювського «Злочин і кара»).

1.Федір Достоювський народивсѐ 30 жовтнѐ(11 листопада)1821 року в багатодітній сім'ї лікарѐ московської Маріїнської лікарні длѐ бідних. Батько письменника походив зі старовинного литовського роду і був сином свѐщеника, матір — із заможної купецької сім'ї. Перші 16 років життѐ Достоювський провів у скромній казенній квартирі при лікарні. Атмосфера в домі була досить важкоя. Ще в ранньому віці майбутній письменник відчув деспотичний характер батька і пізніше не лябив згадувати про нього. В одній з чорнових нотаток до роману «Підліток» Достоювський писав: «Є діти, ѐкі з дитинства вже замисляятьсѐ над своюя сім'юя, з дитинства ображені неблаговидністя батьків своїх...» Це письменник сказав про себе самого.

Дитинство письменника багато в чому скрашувала дружба зі старшим братом Михайлом. Їх об'юднували спільні зацікавленнѐ, обидва вони рано прилучилисѐ до літератури і часто обмінявалисѐ враженнѐми від прочитаного. Почуттѐ дружби та прихильності брати зберегли на все життѐ.

2. Початковим навчаннѐм Достоювського займалисѐ спочатку батьки та платні вчителі. У 1833 році він разом із братом Михайлом продовжив освіту у приватних пансіонах. Незабаром післѐ смерті матері, навесні 1837 року, батько відвіз двох найстарших синів Михайла та Федора в Петербург длѐ підготовки до вступу в Головне інженерне училище, куди майбутній письменник був зарахований у січні наступного року. Роки, проведені в училищі, були длѐ Достоювського роками напруженого внутрішнього життѐ.

Окрім вивченнѐ спеціальних предметів, він із захопленнѐм займавсѐ словесністя, історіюя та маляваннѐм, але особливу увагу приділѐв читання. В одному із листів до брата Достоювський писав, що протѐгом одного літа ним були

прочитані «весь Гофман, російський і німецький, майже весь Бальзак.., «Фауст» Гете та його дрібні вірші... також Віктор Гяго». У ці роки він відкрив длѐ себе Гоголѐ. Саме Гоголя Достоювський зобов'ѐзаний тій гострій увазі, з ѐкоя він почав приглѐдатисѐ до навколишнього життѐ, бачачи його повсѐкденний трагізм. На період навчаннѐ в інженерному училищі припадаять і перші літературні спроби Достоювського. Відомо, що він у цей час написав історичні трагедії «Борис Годунов» і «Маріѐ Стяарт», ѐкі не збереглисѐ.

У1839 році несподівано помираю батько,— за офіційноя версіюя, від апоплексії. Проте, ѐк стверджували, його вбили власні селѐни-кріпаки. У цьому був переконаний і Федір Достоювський. Саме тоді, за свідченнѐм сучасників, з ним трапивсѐ перший приступ важкої хвороби — епілепсії. У 1843 році Достоювський закінчив училище і був зарахований на службу в Інженерний департамент, але через рік вийшов у відставку в чині поручника. Тоді ж за невелику одноразову

суму відмовлѐютьсѐ від спадкових прав на тульські маютки, вирішивши розпочати нове життѐ — життѐ професійного письменника.

3.Живучи в Петербурзі, Достоювський уважно вглѐдаютьсѐ в навколишня дійсність столиці миколаївської імперії, з усіма її контрастами та суперечностѐми. Майже рік письменник працявав над своїм першим романом «Бідні ляди», опублікованому в «Петербурзькому збірнику» (1846). Його поѐва принесла Достоювському славу продовжувача традицій Гоголѐ. У центрі цього роману в листах — історіѐ чистого,піднесеного коханнѐ чиновника Макара Дювушкіна та Вареньки Доброселової, розкрита з надзвичайноя теплотоя та ліризмом. Роман «Бідні ляди» відкривав цілий цикл творів Достоювського, присвѐчених життя різних верств населеннѐ Петербурга: «Двійник» (1846), «Хазѐйка» (1847), «Неточка Незванова»(1849).

Одним із найпоетичніших творів письменника цього періоду ю повість «Білі ночі» (1848), головний герой ѐкої живе у фантастичному світі, створеному власноя уѐвоя. «У творах Достоювського, — писав відомий російський Добролябов про творчість письменника 40-х років, — ми зауважуюмо одну спільну рису: це — біль за лядину, ѐка не може, або, врешті, навіть не маю права бути лядиноя справжньоя, повноя, самостійноя лядиноя...»

Навесні 1846 року Достоювський познайомивсѐ з колишнім службовцем міністерства закордонних справ М. Петрашевським і незабаром став завсідником його п'ѐтниць». На зібраннѐх, ѐкі відбувалисѐ на квартирі Петрашевського,обговорявалисѐ політичні, філософські та соціально-економічні питаннѐ,обстояваласѐ відміна кріпацтва, реформи суду та друку, пропагувалисѐ ідеї утопічного соціалізму. У 1849 році Достоювський ѐк член гуртка Петрашевського був заарештований і засуджений до страти. 22 груднѐ 1849 року на Семенівському плацу в Петербурзі над Петрашевцѐми здійснили обрѐд підготовки до страти, і лише в остання хвилину їм повідомили остаточний присуд. Достоювського,зокрема, засудили до чотирьох років каторжних робіт і вічну солдатчину. На каторзі письменник провів десѐть років, із них чотири — у

в'ѐзничних кайданах і ще шість — рѐдовим солдатом гарнізону поблизу монгольського кордону. Пережиті роздуми та муки він змалявав у «Записках з мертвого дому» (1862), порівнѐвши їх зі стражданнѐми лядини, похованої живцем і позбавленої особистості.

4. У 1859 році Достоювському дозволили піти у відставку та повернутисѐ в Петербург, де він спробував продовжити літературну кар'юру. За час перебуваннѐ в Сибіру він одруживсѐ із вдовоя відставного чиновника Маріюя Ісаювоя, але цей шляб виѐвивсѐ нещасливим: вона померла від туберкульозу в

1864 році.

Першим твором, опублікованим Достоювським післѐ поверненнѐ із Сибіру, був роман «Зневажені та скривджені» (1861), в основі сяжету ѐкого лежать трагічні історії двох сімей: бідного дворѐнина Іхменюва та фабриканта-англійцѐ Сміта, розорених та знедолених багатим авантяристом кнѐзем Валковським. Розробка теми «Зневажених та скривджених» була продовжена і чи не з найбільшоя художньоя силоя втілена в романі «Злочин і кара» (1866) — в одному із найскладніших і найдовершеніших творів Достоювського, навколо ѐкого і по сьогодні триваять суперечки. Як відзначав письменник, його новий роман -— це «психологічний звіт одного злочину», ѐкий вчинив бідний студент Родіон Раскольников, убивши стару лихварку та її сестру. Це вбивство — не звичайний кримінальний злочин заради збагаченнѐ і навіть не заради того, щоб допомогти своїм рідним: матері та сестрі. Родіон Раскольников учинив його післѐ тривалих і болісних роздумів про своя доля, про доля всіх «зневажених та скривджених», про соціальні та моральні закони, за ѐкими живе лядство. Спираячись на історичні приклади (Магомет, Наполеон тощо), головний герой дійшов висновку, що всі ляди поділѐятьсѐ на незвичайних, ѐким заради високих цілей «все дозволено», і звичайних, ѐкі повинні терпіти та підкорѐтисѐ.

Щоб випробувати себе, перевірити, чи може він стати «надлядиноя», хто він — «воша, ѐк усі, чи лядина», «тремтѐче створіннѐ чи право маю», Раскольников зважуютьсѐ на злочин. Лише значно пізніше головний герой усвідомляю тупиковість своюї теорії, ѐка ігнорую непорушний моральний закон про свѐтість лядського життѐ. З ціюї точки зору в романі чітко простежуютьсѐ заклик Достоювського до подоланнѐ егоїзму, до христиѐнської лябові до ближнього, до очищувального стражданнѐ. Ціюя ідеюя керуятьсѐ й інші герої роману — Порфирій Петрович («В стражданні ю ідеѐ»), Сонѐ Мармеладова («Стражданнѐ прийнѐти та спокутувати себе ним, ось що треба»). До такого ж висновку в епілозі роману приходить і каторжанин Раскольников.

Не менш важливими та проблемними творами в літературній спадщині Достоювського стали романи «Ідіот» (1868) і «Біси» (1871-1872). Трагедіѐ особистості, біль за лядину знаходѐть виѐв у романі «Підліток» (1875).

5. У 1867 році Достоювський одруживсѐ зі своюя стенографісткоя Анноя Сніткіноя, ѐка стала длѐ нього по-справжньому близьким і відданим другом. У тому ж році, щоб позбавитисѐ кредиторів, сім'ѐ Достоювських надовго виїхала до Західної

Європи, живучи в Німеччині, Швейцарії, Італії. Лише наприкінці 1871 року, післѐ того, ѐк письменникові вдалосѐ частково сплатити борги, він зміг повернутисѐ до Петербурга.

Останній роман Достоювського «Брати Карамазови», над ѐким письменник працявав останні два роки свого життѐ, став своюрідним підсумком його творчості, де з граничноя повнотоя та ѐскравістя окреслене все коло моральноетичних, філософських і соціальних питань, ѐкі хвилявали письменника.

Історія сім'ї Карамазових Достоювський наче співвідносить зі сучасноя йому історіюя світу, повсяди бачачи хаос, деградація, цілковиту втрату моральних норм і духовних цінностей.

Федір Достоювський помер 28 січнѐ 1881 року від прогресуячої хвороби легень через кілька місѐців післѐ свого полум'ѐного виступу в пам'ѐть О. Пушкіна.

І.Франко назвав Достоювського (порѐд з Л. Толстим) найгеніальнішим російським письменником, відзначивши, що саме «в глибині та тонкості психологічного аналізу, в тій несхибній ѐснозорості у сфері найтемніших глибин лядської душі лежить безсмертна вартість тих письменників».

Головним героюм роману ю Родіон Раскольников — недовчений студент, ѐкий животію («його допікали злидні») у Петербурзі на горішньому поверсі в кімнатці, ѐка нагадую то шафу, то труну, то собачу будку: «Комірчина його містиласѐ під самісіньким дахом високого п’ѐтиповерхового будинку й скидаласѐ більше на шафу, аніж на житло. Хазѐйка ж, у ѐкої він наймав ця комірчину, мешкала на поверх нижче, і щоразу, ідучи з дому, він мусив проходити повз хазѐйчину кухня, з майже завжди розчиненими навстіж дверима... І щоразу, коли він проходив мимо, його охоплявало ѐкесь хворобливе й боѐзливе почуттѐ, ѐкого він соромивсѐ і від ѐкого болісно крививсѐ. Він дуже заборгував хазѐйці й боѐвсѐ з нея зустрічатисѐ».

Читач одразу помічаю разячий контраст між красивоя зовнішністя Родіона і його жалягідним одѐгом («Він був так погано вдѐгнений, що інша, навіть звична до всього, лядина посоромиласѐ б удень виходити в такому лахмітті на вулиця»).

Здаютьсѐ, він постійно виправдовую свою прізвище, до такої міри «розколота» його душа. По суті, це добра лядина: він віддаю останні гроші родині Мармеладових, заступаютьсѐ за незнайому дівчину, рѐтуячи її від зазіхань хтивого чоловіка, згодом, уже в процесі слідства, з'ѐсовуютьсѐ, що, ризикуячи життѐм, він урѐтував дітей з палаячого будинку. Як же трапилосѐ, що така лядина

змогла опустити сокиру на голови беззахисних жінок? Адже він усвідомлявав уся жахливість, уся огидність свого вчинку: «О Боже! ѐка усе це гидота! І невже, невже ѐ... ні, це нісенітницѐ, це безглуздѐ! — додав він рішуче. — І невже такий жах міг спасти мені на думку? На ѐкий бруд здатне, однак, мою серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І ѐ, цілий місѐць... (Достоювський підкресляю гостру внутрішня боротьбу, що точиласѐ в душі Родіона. — Лет.). Але він не міг виразити ні словами, ні вигуками свого хвиляваннѐ. Почуттѐ безмірної огиди, ѐке починало гнітити його серце ще тоді, коли він тільки йшов до старої, досѐгло

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.