Хрестоматія з філософії освіти
.pdfяку обіцяють для цілей уряду вищі факультети, є лише другорядним моментом. Можна в крайньому випадку погодитися з гордим зазіханням богословського факультету на те, що філософський факультет його служник (при цьому все ж залишається відкритим питання: чи несе цей служник перед милостивою пані факел чи шлейф позаду неї), лише б не закрили філософський факультет і не затиснули йому рот; адже саме ця невибагливість, прагнення бути вільним, а також не заважати іншим вільно відшукувати істину на користь всім наукам і постачати її для будь-якого застосування вищим факультетам, – все це філософський факультет повинен рекомендувати самому уряду як те, що знаходиться поза всілякою підозрою і, більше того, як безумовно необхідне.
Філософський факультет має два відділення: відділення історичного пізнання (до якого належать історія, географія, мовознавство, гуманістика з усім, що дає природознавство, що спирається на емпіричне знання) і відділення чистого пізнання розумом (чистої математики та чистої філософії, метафізики природи і моралі); між обома відділеннями існує взаємний зв’язок. Саме тому філософський факультет включає всі частини людського знання (а отже, історично і вищі факультети), але робить всі ці частини (а саме, специфічні вчення або розпорядження вищих факультетів) не змістом, а лише предметом свого дослідження і своєї критики, маючи на меті користь усіх наук.
Філософський факультет може претендувати на те, щоб бути дослідником істинності всіх вчень. Уряд не може накласти ніякої заборони на філософський факультет, не діючи в розріз зі своїми істинними, суттєвими цілями, а вищі факультети повинні прихильно прийняти ті заперечення і сумніви, які філософський факультет висловлює відкрито. <…> Тільки практичним діячам вищих факультетів (священикам, юристам і лікарям) може бути заборонено суперечити вченням, довіреним їм урядом для викладу при виконанні їхніх службових обов’язків, і намагатися грати роль філософів; адже це може бити дозволено факультетам, але не призначеним урядом службовцям, бо останні черпають свої знання з факультетів. Наприклад, якщо проповідники або служителі правосуддя дозволяють собі звертатися до народу з власними запереченнями і підозрами проти духовного чи світського законодавства, то тим самим вони підбурюють народ проти уряду. Факультети ж спрямовують свої заперечення і сумніви тільки один проти одного <…>, про що народ практично нічого не знає, якщо навіть
371
Розділ VII. ТРАНСФОРМАЦІЯ ІДЕЇ УНІВЕРСИТЕТУ
про це доходять до нього відомості, так як народ скромно думає, що розумування не його справа, і вважає себе зобов’язаним дотримуватися лише того, що йому повідомляють призначені для цього службовці уряду. <…>
Суперечка факультетів ведеться за вплив на народ, і домогтися цього впливу вони можуть лише в тій мірі, в якій кожному з них вдасться переконати народ у своїй здатності найкращою мірою сприяти його благополуччю. При цьому, проте, способи, якими ці факультети мають намір його досягти, прямо протилежні один одному.
Але народ вбачає своє благополуччя не в свободі, а насамперед у своїх природних цілях, а отже, у трьох речах: у блаженстві після смерті, в тому, щоб за життя серед своїх ближніх мати гарантію своєї власності, що базується на публічних законах, і, нарешті, у фізичній насолоді життям самим по собі (тобто в здоров’ї і довгому житті).
Однак філософський факультет, який може судити про ці бажання тільки на основі приписів, запозичених ним від розуму, і, отже, прихильний принципу свободи, дотримується лише того, що людина сама може і повинна робити: жити чесно, ні з ким не поводитись несправедливо, бути помірною у насолоді, терплячою у хворобі і насамперед розраховувати на самодопомогу організму (Natur); для всього цього, звичайно, не потрібно особливої ученості і до того ж можна було б у більшості випадків взагалі обій тися без неї, якщо б люди вміли приборкати свої схильності і довіряти керівництво ними розуму, що народ навряд чи зуміє зробити власними зусиллями. <…>
Народ звертається до вченого, немов до віщуна і чарівника, обізнаного в надприродних справах. Адже невчений охоче створює собі перебільшене уявлення про вченого, коли він чогось вимагає від нього. Тому природно очікувати, що якщо у кого вистачає нахабства видавати себе за такого чудотворця, то народ буде звертатися до нього і з презирством відвернеться від філософів.
Однак практичні діячі трьох вищих факультетів виявляються такими чудотворцями кожного разу, коли філософському факультету не дозволяють заперечувати їм – не для підриву їхніх вчень, а лише для заперечення тієї магічної сили, яку забобонно їм надає і пов’язує з ними звичаями публіка. <…>
Народ бажає, щоб його вели, тобто (мовою демагогів) бажає бути обманутим. Але він хоче, щоб ним керували не вчені факультетів (адже їхня мудрість для нього занадто висока), а їхні практичні
372
діячі, які знають всю механіку: священики, юристи, лікарі, вони як практики мають найкращу репутацію. А це вводить саме уряд, який може впливати на народ тільки через них, у спокусу нав’язати факультетам теорію, джерелом якої не є чисте розуміння учених цих факультетів, а розраховану на вплив, який можуть через неї мати їхні практичні діячі на народ, оскільки народ здебільшого робить те, що вимагає від нього найменше зусиль і використання власного розуму. <…>
Тут перед нами серйозна незаконна суперечка між вищим і нижчим факультетами, яка ніколи не припиняється. <…>
Яким би не був зміст учень, які уряд має повноваження затверджувати для публічного викладання вищими факультетами, їх можна розглядати і шанувати лише як статути, які виходять від урядової волі, і як людську мудрість, яка не непогрішна. Істинність цих вчень жодною мірою не повинна бути байдужою уряду; щодо неї йому необхідно залишатися у підпорядкуванні розуму (інте реси якого повинен оберігати філософський факультет), але це можливо, тільки якщо надається повна свобода публічної перевірки вчень. Ось чому суперечка між вищими факультетами і нижчим, по-перше, неминуча, бо довільні, нехай навіть затверджені вищою інстанцією, положення не завжди можуть самі по собі бути узгоджені з вченнями, які розум вважає необхідними, по-друге, ця суперечка буде законною, і не тільки законне право, а й обов’язок факультетів якщо й не висловлювати публічно всю істину, то хоча би прагнути до того, щоб все, що виставляється, так би мовити, як принцип було істинним. <…>
Ця суперечка не може і не повинна бути залагодженою за допомогою мирної угоди, а потребує (як процес) вироку, що має законну силу рішення судді (розуму); адже цю суперечку можна залагодити, тільки якщо йти нечесним шляхом, шляхом замовчування причин чвар і дорогою умовляння, але такі максими суперечать духу філософського факультету, завдання якого – публічний виклад істини.
Суперечка може ніколи не припинитися, і саме філософський факультет повинен бути завжди готовим до цього. Адже статутні приписи уряду щодо публічно проповідуваних вчень завжди будуть мати місце. <…> А оскільки всі постанови уряду виходять від людей або принаймні затверджуються ними, то завжди є небезпека, що вони можуть бити помилковими або недоцільними. Це стосується і санкції уряду, які він дає вищим факультетам. Тож філософський факультет не може складати зброї зважаючи
373
Розділ VII. ТРАНСФОРМАЦІЯ ІДЕЇ УНІВЕРСИТЕТУ
на небезпеку, що загрожує істині, захист якої покладено на нього, тому що вищі факультети ніколи не стримають своє пристрасне бажання панувати.
Ця суперечка не може завдати шкоди престижу уряду. Адже це не суперечка факультетів з урядом, а суперечка факультетів між собою, і уряд може спокійно спостерігати за нею, хоча він і бере під свій захист деякі положення вищих факультетів, приписуючи практикам їхній публічний виклад, проте робить це не заради істинності вчень, думок або тверджень, що публічно викладаються ними, а тільки заради власної вигоди, бо було б несумісним з його гідністю вирішувати питання про істинність внутрішнього змісту цих факультетів і тим самим грати роль вченого. Вищі факультети, власне кажучи, відповідальні перед урядом тільки за ті інструкції та настанови, які вони надають своїм практичним діячам для публічного викладу; останні виступали перед публікою як перед громадянським суспільством, і тому вони залежать від санкції уряду, оскільки можуть завдати шкоди впливу уряду на цю публіку. Навчання ж і думки, щодо яких факультети в якості теоретиків мають домовлятися між собою, звернення до іншої, а саме, до наукової публіки, що займається науками; народ скромно вважає, що він в цих науках нічого не розуміє, уряд же вважає непристойним для себе вплутуватися у вчені суперечки. Клас вищих факультетів (як праве крило парламенту учених) захищає урядові настанови, але в той же час при вільному державному устрої, яким йому і слід бути, повинна існувати, коли справа йде про істину, якась опозиційна партія (ліве крило) – місце філософського факультету, бо без його суворої перевірки та заперечень в уряду не буде достатньо зрозумілого уявлення про те, що йому самому корисно чи шкідливо. <…>
Ця суперечка цілком сумісна із згодою між науковцями та громадянським суспільством в максимах, дотримання яких має сприяти постійному вдосконаленню обох факультетських класів, і в кінцевому результаті готує скасування всіляких обмежень свободи громадської думки з боку урядової волі.
Так міг би настати час, коли останні стали б першими (нижчий факультет вищим), правда, не в сенсі панування, а в сенсі надання порад владі (уряду); у цьому випадку свобода філософського факультету та виведена звідси свобода поглядів була б кращим засобом для досягнення цілей уряду, ніж його власний абсолютний авторитет.
374
Вільгельм фон Гумбольдт
ПРО ПРИЧИНУ ПОДІЛУ ВИЩИХ НАУКОВИХ ЗАКЛАДІВ ТА ЇХ РІЗНОВИДИ 105
Зазвичай під висловом вищі наукові заклади розуміють університети, академії наук та мистецтв тощо. Хоч виникли ці інститути випадково, їхнє походження охоче пояснюють первісною ідеєю; однак ці похідні, такі популярні від часів Канта, не завжди видаються правдоподібними, а іноді – навіть штучним. Натомість надзвичайну вагу має питання: чи справді варто поряд з університетом засновувати та підтримувати існування академії? Яку ділянку слід окреслити для кожного з них, аби їхні функції не перетиналися, а яка буде спільною для обох? Зазначивши, що прерогатива університету – передавати та поширювати знання, а академії – їх поглиблювати, перший, без сумніву, буде скривджено. До розвитку науки викладачі університету спричинилися не менше, а в Німеччині, можливо, і навіть більше за академіків. Вони домоглися поступу у своїх дисциплінах передусім завдяки своєму статусові викладача. Адже вільний усний виклад у слухацькій авдиторії, серед якої завжди було чимало уважних і проникливих голів, спонукатиме особу, звиклу до такої форми науки не менше, ніж інших – вільне письменницьке життя та невимушені стосунки академічного товариства. Очевидно, в університеті, де науку перероблятиме чимало сильних, витривалих, молодих голів, її хода буде пришвидшеною, стрімкою. Правдивий виклад науки немислимий без постійних спроб викладача по-новому витлумачити старий матеріял. І було б дивно, якби за таких обставин він не був приречений на нові відкриття. Крім того, викладання в університеті не виснажує настільки, щоб викликати співчуття з приводу немилосердно перерваного заради науки дозвілля. Воно радше є допоміжним засобом останньої. До того ж у кожному великому університеті буде жменька вчених, що, маючи декілька лекцій, радше штудіюватимуть та досліджуватимуть на самоті. Тому належно упорядкувавши університет та відмовившись від послуг академії, йому, без сумніву, можна доручити завдання розвитку науки.
105 Гумбольдт В фон. Про внутрішню та зовнішню організацію вищих навчальних закладів у Берліні / В. фон Гумбольдт // Ідея Університету : антологія / упоряд. : М. Зубрицька, Н. Бабалик, З. Рибчинська ; відп. ред. М. Зубрицька. – Львів : Літопис, 2002. – 304 с.: іл.
375
Розділ VII. ТРАНСФОРМАЦІЯ ІДЕЇ УНІВЕРСИТЕТУ
Водночас брак самоорганізації у типовому середовищі університетських викладачів навряд чи є переконливою підставою для заснування таких дорогих інститутів. По-перше, навіть у середині академії для таких об’єднань характерні довільні рамки; по-друге, вони існують переважно у тих спостережно-експериментальних науках, де важливий швидкий обмін інформацією та фактами. Врешті серед природничих дисциплін порівняно легко, та без допомоги держави раз у раз виникають приватні наукові товариства.
Якщо придивитися уважніше, академії переважно процвітали за кордоном, де й досі дається взнаки брак благодатного впливу німецького університету, зрештою, тут визнавати його не поспішали. Натомість у Німеччині академії досягли вершини свого розвитку у тих містах, де не було університетів, а в тих, що були, – щойно утверджувався дух лібералізму та відкритости. За останній час жодна з академій особливо не відзначилася, і вони майже або взагалі не причетні до сучасного піднесення німецької науки та мистецтва.
Отже, щоб зберегти життя в обох закладах, слід поєднати їх так, щоб, попри різні сфери діяльности, члени академій одночасно були залучені і в університетах. Поєднавши їх, можна по-новому та вдаліше використати незалежність цих закладів.
Користь полягатиме не так у поєднанні різних сфер діяльности обох установ (адже університетські викладачі, безперечно, здатні, не засновуючи академій, виконувати їхню функцію, заснувавши, наприклад, власне наукове товариство, як це сталося у Ґьоттінґені; щоправда, таке товариство не надто суттєво відрізнятиметься від академії), скільки у характерному устрої та стосунках із державою.
Зрештою, університет завжди тісно пов’язаний з практичним життям та потребами держави. Адже, скеровуючи молодь, він завжди виконує практичне доручення держави; натомість академія має справу з чистою наукою. Університетських викладачів об’єднують лише загальні рамки внутрішньої та зовнішньої організації свого фаху: про свою роботу вони повідомляють один одному як заманеться, адже кожен торує свою стежку. Академія ж, навпаки, створена для того, щоб праця кожного ставала предметом загального обговорення.
Отож слід ще раз наголосити, що ідея академії є символом найвищої і останньої цитаделі вільної науки, найнезалежнішого від держави закладу. Зрештою, час покаже, чи не стане млява активність такого органу доказом того, що найкоротший шлях до правдивого
376
справді іноді пролягає через важкі терени. Гадаю, поспішати не слід, бо сама ідея гарна та корисна і, може, згодом буде належно втілена.
Отже, між університетом та академією виникає змагання і протистояння. Водночас природа їхнього взаємозв’язку така, що навіть навмисне спровокувавши гіперактивність одного закладу чи, навпаки, животіння іншого, вони самотужки відновлять рівновагу.
Цей антагонізм стосується передусім випадків подвійного членства. Кожен академік повинен мати право читати лекції без габілітації та членства в університеті. Чимало учених можуть бути одночасно й університетськими викладачами, й академіками. Окрім того, завжди будуть особи, що працюватимуть лише в одному закладі.
Держава має залишити за собою виняткове право призначати на посади університетських викладачів. Без сумніву, тут нерозумно наділяти факультети більшим впливом, ніж його зазвичай має розважливий та чесний кураторій. Адже антагонізм і тертя в університеті бажані та цілющі, а колізії, що виникатимуть між учителями на ґрунті роботи, провокуватимуть зміну їхніх поглядів. Отже, структура університету дуже тісно пов’язана з інтересами держави.
Щодо академії, то своїх членів вона обиратиме на власний розсуд. Не забуваймо, що їхні кандидатури погоджує король, який не завжди йде на поступки. Однак академія – це спільнота, для якої принцип єдности найважливіший. Її наукові інтереси стоять поза буденними інтересами держави.
Звідси і випливає згадана коректива у доборі складу вищих наукових закладів. Держава та академія мають тут приблизно однаковий вплив, тому мотиви, що криються за діями кожного, стануть очевидними якнайшвидше. Варто комусь із них зійти на манівці, суспільна думка одразу винесе свій незалежний вердикт. Страх, що держава та академія одночасно зроблять одну й ту ж кадрову помилку, безпідставний. Навряд чи одночасно під загрозою колинебудь опиняться вибори членів кожного закладу. Зрештою, це тільки пожвавить клімат всередині установ.
Колектив майбутніх працівників має бути якнайстрокатішим, оскільки до обох категорій – призначених державою та обраних академією – ще приєднаються приват-доценти. Адже для останніх – бодай на початку –винагородою і натхненням будуть лише оплески слухацької авдиторії.
Поряд із суто академічною роботою академія може набувати нових, тільки для неї можливих функцій, організовуючи, наприклад, серії досліджень та спостережень. Дещо вона проводитиме
377
Розділ VII. ТРАНСФОРМАЦІЯ ІДЕЇ УНІВЕРСИТЕТУ
на власний розсуд, інше – за ініціятивами ззовні. Якраз на них й впливатиме університет, засновуючи щораз нові зв’язки.
Окрім академій та університету, до вищих наукових закладів, належать малоактивні інститути. Як окрема структура вони повністю повинні перебувати під наглядом держави. Університет та академія повинні володіти не тільки окремо обумовленим правом залучати інститути, а й правом нагляду над ними.
Академії, щоправда, здійснюватимуть його не безпосередньо, а через подання своїх зауважень та пропозицій державі.
Саме через університет академія може користати з інститутів, маючи з того неабиякий зиск. Скажімо, анатомічний та зоотомічний театри переважно існують поза структурою академії, оскільки досі їх сприймали лише з позиції медицини, а не з ширшої перспективи природничих наук.
Академія, університет та допоміжні наукові інститути становлять три рівноправні, незалежні частини загального інституту вищої науки.
Усі вони – два останні більше, а перші – менше – перебувають під керівництвом та верховним наглядом держави.
Академія та університет однаково самостійні; взаємозв’язок між ними виникає лише у випадках подвійного членства. Себто коли університет дозволяє академікам читати лекції, а академія проводить запропоновані університетом серії дослідів та експериментів.
Щодо нагляду над університетом та академією, то його здійснюватимуть допоміжні інститути, які залучатимуть їх за потреби. Контроль інститутів можливий тільки опосередковано через державу.
Джон Ньюмен
ІДЕЯ УНІВЕРСИТЕТУ 106
За основу даних бесід взято наступний погляд на Університет: Університет – місце викладання універсального знання. Це означає, з одного боку, що мета його інтелектуальна, а не духовна, з іншого боку, вона полягає саме в поширенні та популяризації знання, а не в його примноженні. Якби метою Університету були наукові та філософські пошуки,то я не бачу, навіщо в ньому потрібні
106 Ньюмен, Дж.Г. Идея Университета / Дж.Г. Ньюмен ; пер. с англ. С.Б. Бене диктова ; под общ. ред. М.А. Гусаковского. – Минск : БГУ, 2006. – 208 с.
378
студенти, а якщо ж релігійне виховання – тоді навіщо йому бути осередком літератури та наук.
Таким є університет за своєю сутністю і незалежно від його зв’язку з Церквою. Але на практиці він не може належним чином здійснювати своє призначення без допомоги Церкви, тобто, якщо використати теологічний термін, Церква необхідна для його цілісності. Не те, щоб головні його особливості від такого союзу зазнавали змін, адже перед ним, як завжди, стоїть обов’язок інтелектуального навчання, але церква зміцнює його позиції у виконанні свого обов’язку.
Такими є основні принципи нижчевикладених Бесід, хоча нерозумно очікувати від мене, що настільки значну та важливу площину мислення я зможу охопити з необхідною повнотою та точністю. <…> Дійсно, в приведених мною доказах немає нічого нового чи невідомого, але мене від подібних непорозумінь це не оберігає, хоча вже саме те, що описані мною погляди не є вигадані мною, може привести до хибного уявлення про моє ставлення до тих, від кого мені довелося вперше їх пізнати. Можливо, мене будуть тлумачити в руслі цілей чи вчень тих шкіл, яким я маю бути насправді протиставлений.
Так, дехто може відчути спокусу звинуватити мене в сліпому слідуванні англійській ідеї Університету, щоб принизити те Знання, на захист якого я виступаю; крім того, на додачу вони можуть висловити занепокоєння, що навчальна система, створена за моїм зразком, не приведе ні до чого кращого чи вищого, ніж виховання того старомодного типу людини і пережитку феодалізму, яким вони вважають Джентльмена. Що ж, я очікував цих звинувачень і дав відповіді на них в різних місцях своїх роздумів, і якщо знайдеться якийнебудь католик, який приєднається до цих звинувачень (а саме католикам, у першу чергу, адресована дана праця), я б попросив його спочатку замислитись над питанням: якою причиною, на його думку, керувався святійший престол, рекомендуючи ірландській ієрархії без зволікань заснувати католицький Університет? <…>
Очевидно, що, пропонуючи, ірландській ієрархії заснувати Університет, він ставить своєю першочерговою, головною і безпосередньою метою не науку, мистецтво, професійну майстерність, літературу чи здобування нових знань, а певне благо, яке приносить його чадам література і наука; не виліплювання їх згідно з тим чи іншим обмеженим і фантастичним зразком, яким може бути названий, наприклад, так званий, Англійський Джентльмен,
379
а розвиток і зміцнення в них певних нахилів – моральних та розумових. Ніщо інше не може бути його метою. <…> Воєначальник прагне мати високих на зріст, вправних і енергійних солдатів не через якусь абстрактну прихильність до воїнських ідеалів зросту чи віку, але для цілей війни, і ніхто при цьому не піддає сумніву те, що природно і похвально думати не про абстрактні достоїнства, а про живих людей, які дихають повітрям. Так і Церква, засновуючи Університет, турбується про талант, генія чи знання не заради себе, але заради чад своїх, міркуючи про їх духовне благополуччя, релігійний вплив і користь, бажаючи підготувати їх до того, щоб вони виконували відведені їм в житті ролі, і зробити їх більш розумними, вмілими, діяльними членами суспільства.
Але несправедливо було б стверджувати, начебто Церква приносить науку в жертву, і під виглядом виконання своєї місії, звертає Університет до цілей, йому не властивих, тому необхідно мати на увазі, що, окрім Університету, є інші інститути, набагато більше придатні для організації філософських пошуків і розширення меж нашого знання. До таких належать, наприклад, такі шановані в Італії та Франції літературні та наукові Академії, котрі часто пов’язані з Університетами, виконуючи при них роль комітетів чи, як це іноді буває, конгрегацій і об’єднань. <…> Ці об’єднання займаються перш за все Наукою, а не студентами. <…>
Сутність питання і історія філософії радять нам закріплювати за Університетами і Академіями різні види розумової праці.
|
|
Досліджувати та навчати – різні задачі, які вимагають різних |
|
УНІВЕРСИТЕТУ |
талантів; нечасто можна зустріти людину, однаково обдаровану |
||
як і в першому, так і в другому. Той, хто щодня ділиться своїми зна- |
|||
|
|
||
|
|
ннями з кожним, хто прийшов, навряд чи буде мати час та сили, |
|
|
|
щоб відкривати щось нове. Розважливі люди пов’язали воєдино |
|
ІДЕЇ |
пошуки істини і відокремленість від людей, спокій. Найвищі уми |
||
так зосереджувалися на своєму предметі, що не могли дозволити |
|||
ТРАНСФОРМАЦІЯ |
собі відволіктися від нього; вони були неуважними, мали своєрідні |
||
звички і, в тій чи іншій мірі, уникали лекційних залів та навчальних |
|||
|
|
||
|
|
закладів. Піфагор, світоч великої Греції, деякий час провів в печері. |
|
|
|
Фал, слава Іонії, жив усамітнено, відмовляючись від запрошень |
|
|
|
царів. Платон пішов з Афін в діброви Академії. Аристотель (також |
|
VII. |
часто Арістотель. — Прим. ред.) двадцять років пробув при ньому |
||
в учнях. Монах Бекон жив у вежі над Ісідою. Ньютон так глибоко |
|||
Розділ |
|||
занурювався в роздуми, що ледве не божеволів. Найбільші від- |
|||
|
|
криття у сфері хімії та електрики були здійснені не в Університетах. |
|
|
|
||
|
|
|
|
380