Хрестоматія з філософії освіти
.pdf
експонатів, поїздках повинне бути для окремих індивідів джерелом навчання поряд із участю в заняттях. Якщо критерій кращих має вирішальне значення для процесу викладання, середня маса піде слідом за сильними. Всі працюють при наявності вимоги, якій ніхто повністю не відповідає. Повага до духовного рангу повинна всіх спонукати до досягнень.
Наявність в лекціях плану і порядку є неминучістю. Послі довність, у якій новачок їх слухає, не байдужа. Тому і проектують навчальні плани, роблять обов’язковими відвідування певних лекцій та семінарів, приходячи, врешті-решт, до регламентованого навчання. Ціллю навчання є прагнення досягнути хороших середніх успіхів з повною гарантією. Це згубний для університету шлях. Зі свободою навчання в той же час придушується і життя духу. Оскільки ціллю такого життя завжди повинен бути щасливий, непередбачуваний успіх, що досягається не в якості посередності, а в ході незгоди. Безрадісність викладачів та студентів – у кайданах навчальних планів та упорядкованості занять, контролю та масовості результатів, – відсутність стимулу до розуміння реального становища справ є виразом атмосфери, у якій, мабуть, досягаються хороші результати технічних умінь і знань, що базуються на опитуванні, але власне пізнання, що здатне до ризику в дослідженнях і поглядах, стає неможливим. <…>
Білл Рідінгс
ПОСТІСТОРИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ109
Як нам знову уявити собі Університет, якщо ідея культури, що спрямовувала його, перестала відігравати визначальну роль? <…> Оскільки транснаціональний капіталізм позбавив культуру сенсу, і оскільки інституціональна система тепер демонструє здатність функціонувати без посилання до даного терміна, роль освіти неможливо осмислювати переважно в категоріях оволодіння культурою або опору їй. Це не означає, що в Університеті потрібно уникати критичного судження, перетворюючись в пасивних спостерігачів чи навіть вірних слуг капіталу. Як я покажу, сьогодні питання цінності стає більш значущим, ніж будь-коли раніше, і чинити опір
109 Ридингс Б. Университет в руинах / Б. Ридингс ; пер. с англ. А.М. Корбута ; под. общ. ред. М.А. Гусуковского. – Минск : БГУ, 2009. – 248 с.
401
Розділ VII. ТРАНСФОРМАЦІЯ ІДЕЇ УНІВЕРСИТЕТУ
дискурсу досконалості можна, саме обговорюючи цінність як проблему судження. <…>
Досконалість виносить питання цінності за дужки. <…> Університет не стає центральним місцем дослідження культурних цінностей, а перетворюється в одне із безлічі місць, де здійснюються спроби сформулювати судження, які залишаються запитально відкритими. <…>
Я стверджую – і це твердження, на мій погляд, повинно слугувати лише відправною точкою тривалого процесу роздумів, – що нам слід намагатися отримати користь з дереференціалізації, характерної для постісторичного Університету. Іншими словами, ми повинні спробувати осмислити, що означає мати Університет, який позбавлений ідеї, Університет, ім’я якого не успадковує етимологічну плутанину між унітарністю та універсальністю. У Гумбольдта Університет відсилає до ідеї тотальності, що сполучає в собі вихідну єдність науки в якості принципу і її кінцеву універсальність як ідеал, її поширення за допомогою Bildung’a. І мені здається, що першим кроком на шляху до відмови від такого погляду повинна стати рефлексія взаємозв’язку між співтовариством і комунікацією, взаємозв’язку, який називається культурою. <…>
У чому <…> проблема Університету, якщо ми усвідомлюємо, що нам більше не потрібно боротися за реалізацію національної ідентичності, якою б вона не була: етнічною чи республіканською? <…> Тут я повністю згоден з твердженням, висловленим Лео Берсані в «Культурі спокути»: ідея культури не здатна спокутувати життя. <…> Звинувачення, висунуте Берсані проти претензій літературного модернізма, ставить під сумнів ідею культури, яка забезпечувала ідентичність модерного Університету. Нам не потрібна нова ідентичність для Університету, і навіть придаток нас не врятує. Нам швидше потрібно усвідомити, що дереференціалізація функції Університету відкриває перед нами можливість по-іншому поглянути на поняття спільноти і комунікації.
Опір технократичному Університету, який не проникнутий благочестивою претензією на знання справжнього референта Університету, здатного врятувати його, не так вже й легко уявити. Безліч людей, що думають про Університет, дотримуються однієї з двох позицій: або звучать ностальгічні заклики повернутися до Гумбольдтовських ідеалів зразкової спільноти та соціального функціонування, або до Університету предвисувається технократична вимога відмовитися від своєї корпоративної ідентичності
402
та стати більш продуктивним, більш ефективним. Просте зневажання апеляцій «до досконалості» тут не допоможе. Сучасна геополітична ситуація, на мій погляд, перешкоджає поверненню до рівня державного фінансування, характерного для західного Університету в період холодної війни, коли культура (як у гуманітарних, так і в природничих науках) була полем суперництва наддержав. Сьогоднішній економічний пресинг означає, що у нас немає ніяких шансів втілити Гумбольдівський ідеал, навіть якщо у наративі національної культури все ще є суб’єкт, здатний виступити його референтом.
Сучасна кон’юнктура кидає непростий виклик, але я не думаю, що перед нами стоїть завдання побудувати більш успішний інститут, створити ще одну модель ефективності, ще один уніфікований та уніфіковуючий проект. Вихід із ситуації, що склалася, вимагає іншого мислення, яке не прагне приписати до діяльності Університету єдину ідеологічну функцію. <…>
У сучасному Університеті, як і раніше, виконуються три функції:
дослідження, викладання та адміністрування. Остання з них, безумовно, являє собою найбільш швидко розширюване поле в сенсі залучення ресурсів, і ця експансія, як я продемонстрував, є симптомом розриву договору між дослідженням і викладанням, підписаного німецькими ідеалістами. Я б навіть сказав, що в Університеті Досконалості загальний принцип адміністрування заміщує діалектику викладання і дослідження, в силу чого викладання та дослідження як аспекти професійного життя потрапляють у підпорядкування адміністрування.
Значна частина сучасної критики на адресу Університету апелює до того, що зайвий акцент на дослідженні шкодить викладанню. У гуманітарних науках ця скарга настільки ж стара, як модерний Універсітет. Однак <…> ця скарга є симптомом більш фундаментальної катастрофи: аварії метанаративу, що центрує Університет навколо виробництва національного суб’єкта. Університет більше не є героєм цього великого наративу, наслідком чого і став відхід в «професіоналізацію». Професіоналізація зумовлена втратою суб’єкта-референта освітнього досвіду в результаті інтеграції викладання і дослідження як аспектів загального адміністрування закритої системи: викладання – це адміністрування студентів професорами, дослідження – це адміністрування професорів колегами, а адміністрація – це страта бюрократів, що адмініструють всіх відразу. У кожному випадку адміністрування передбачає переробку
403
Розділ VII. ТРАНСФОРМАЦІЯ ІДЕЇ УНІВЕРСИТЕТУ
та оцінку інформації відповідно до критеріїв досконалості, що є внутрішніми для даної системи: цінність дослідження залежить від того, що про нього думають колеги; цінність викладання залежить від балів, що виставляються професорами, та відгуків студентів; цінність адміністрування залежить від рейтингу даного Університету в порівнянні з іншими. Але що особливо важливо – синтезоване оцінювання здійснюється на рівні адміністрації. У цьому контексті часто повторюються слова про те, що Університет занадто орієнтований на дослідження, що шкодить викладанню. <…>
Розпад старої дисциплінарної структури видається мені не такою вже значною втратою. Питання в тому, у чиїх інтересах відбуваються зміни. Як університетський викладач я закликаю уважно стежити за тим, щоб додаткова вартість, одержувана за рахунок стирання старих кордонів між формами праці, розподілялася між членами факультету та студентами, а не просто привласнювалася адміністрацією. Наприклад, можна заощадити багато грошей, розмістивши гуманітарні дисципліни в рубриці «культурні дослідження» <…>, і ми повинні вимагати, щоб університетські чиновники реінвестували ці заощадження у фінансування педагогічних ініціатив (таких як короткострокові інтенсивні форми викладання і дослідження, міні-центри гуманітарних наук тощо), що дозволяють робити щось цікаве.
Сьогодні ми вже не можемо сподіватися на спокутну силу дослідження, не можемо вірити в те, що уявна спільнота вчених відображає в мікрокосмі потенційне співтовариство національної держави; ми повинні подумати про те, як по-новому уявити собі саму ідею співтовариства. <…> Питання сусідства мислителів всередині Університету повинне розглядатися в термінах дисенсусного співтовариства, яке позбулося регулятивного ідеалу комунікаційної прозорості і відмовилося від ідеї ідентичності або єдності. Я спробую намітити спосіб опису виробництва і циркуляції знань, що дозволяє представити мислення без ідентичності і визначити Університет як місце диссенсуса. Згідно з цим описом, Університет – не ідеальне співтовариство, а одне з безлічі місць, де ставиться питання буттяразом. <…>
Я буду говорити про необхідність переоцінки викладання та перегляду питання цінностей у зв’язку з викладанням, особливо у зв’язку з питанням часу. Час освіти і раніше осмислювався переважно в категоріях, що втратили свою вагу модерністського мета наративу: як перехід від неуцтва до освіченості за певний термін.
404
<…> Розгляд педагогічного часу як повністю облікової величини є головною особливістю прагнення до досконалості. «Термін навчання» тепер підноситься як універсальний критерій якості та ефективності освіти. <…>
Як довго триває освіта? Це питання стає все більш суттєвим в міру зменшення вікової гомогенності студентства, так як студенти, що повертаються, стають для Університету важливим ресурсом, визнання якого вимагає від нас переосмислення темпоральної структури, з якою ми співвідносимо процес викладання. Нам варто було б поміркувати над тим, що припис чітко дотримуватися термінів навчання в аспірантурі супроводжується інструкціями, що зобов’язують факультети <…> не ставити аспірантам відмітки про «незавершений курс», <…> поспішати і говорити аспірантам, що їх підготовка завершена, тобто примушувати припиняти мислення. Критикуючи цю пристрасть до швидкості та ефективності, я не виступаю на захист якогось романтичного ідеалу безкінечного навчання (так як це означало б ігнорування інституційних факторів). Я лише стверджую, що складний час мислення не є цілком обліковим, він структурно «незавершений». <…>
Мені здається, що переосмислення мови, за допомогою якої ми описуємо функцію Університету, найбільш гостро знаходиться у зв’язку з проблемою інституту. Зокрема, вченим мужам насилу дається усвідомлення того, що відомий нам Університет є історично специфічним інститутом. Історія не наділяє дослідний Університет модерну якою-небудь споконвічною або одвічною роллю, тому необхідно розглянути горизонт зникнення такого Університету. Потрібно не усвідомити перспективу його розпаду, а серйозно поставитися до можливості того, що Університет в його нинішньому вигляді втратив право на майбутнє. <…> Ми можемо, як і раніше, сподіватися на Університет Культури, будь це культура гуманістична, наукова або соціологічна. Але замість того, щоб плекати нові благочестиві мрії про спасіння, пропонувати нову уніфіковану ідею або нове розуміння Університету, я виступаю за інституційний прагматизм. Такий прагматизм дотримується думки, що мислення починається там, де ми позбавляємося алібі. Говорячи про мислення без алібі, я маю на увазі відмову від обґрунтування наших практик якоюсь «зовнішньою» ідеєю, яка позбавить нас від відповідальності за конкретні дії. Тут не допоможуть ні розум, ні культура, ні досконалість, ні апеляція до трансцендентності, яку ми повинні втілити в дії, щоб виправдати свої вчинки і відпустити
405
собі гріхи. Подібний прагматизм, як я покажу, змушує нас визнати, що Університет модерну – це інститут, що знаходиться в руїнах. Ці руїни повинні бути не об’єктом романтичної ностальгії за втраченою цілісністю, а місцем переоцінки того факту, що Університет більше не бере участь у безперервній історії прогресу, поступального відкриття об’єднуючої ідеї. Мешкати на руїнах Університету – означає приділяти серйозну увагу актуальній складності його простору, здійснюючи безперервну роботу по détournement просторів, успадкованих від історії, в темпоральності якої ми більше не перебуваємо. Подібно жителям будь-якого італійського міста ми можемо прагнути не до перебудови ренесансного міста-держави і не до знищення його залишків та зведення раціонально спланованих блокових багатоповерхівок, а лише до виявлення нових способів використання його кривих вуличок і звивистих проїздів, витягуючи знання і задоволення з когнітивних дисонансів. <…>
Так, подібний прагматизм передбачає дві речі. По-перше, розуміння складності та історичності просторів, в яких ми знаходимося, з одночасним усвідомленням того, що ми більше не можемо жити в цих просторах, що вони чужі нам, і тому ні ностальгія, ні відроджений органіцизм нам не допоможуть. По-друге, відмова від віри в те, що який-небудь новий базовий принцип дозволить редукувати цю складність, забути про сьогоднішні складності заради завтрашньої простоти. <…>
|
|
Критерій досконалості був предметом моїх уїдливих зауважень, |
|
|
|
але це не означає, що представники Університету не повинні обтяжу- |
|
УНІВЕРСИТЕТУ |
ватисебетакогородупитаннями,щоаналізуватиоцінювання–нижче |
||
нашої гідності. Рейтинги в дусі «Маклін» будуть публікуватися |
|||
|
|
||
|
|
і далі, тому питання про те, як відповідати на заклики до інтеграції |
|
|
|
та продуктивності, залишається відкритим. Це також питання про |
|
ІДЕЇ |
те, як знаходити гроші під загрозою двох малоприємних перспектив: |
||
скорочення державного фінансування та посилення інтересу транс- |
|||
ТРАНСФОРМАЦІЯ |
національних корпорацій до інвестицій в університети. <…> |
||
Перед представниками Університету стоїть завдання формулю- |
|||
|
|
||
|
|
вати судження, оскільки в іншому випадку, якщо вони відмовляться |
|
|
|
прийняти виклик, адміністрація зробить це за них. Реагування, |
|
|
|
однак, означає не пропозицію нових критеріїв, а пошук шляхів під- |
|
VII. |
тримки питання оцінювання відкритим, збереження його як пред- |
||
мет обговорення. <…> Ілюстрацією тут може слугувати практика |
|||
Розділ |
|||
оцінювання студентами тих чи інших курсів, яка набуває все біль- |
|||
|
|
шого поширення в університетах Північної Америки та очевидно |
|
|
|
||
|
|
|
|
406
пов’язана з перевизначенням студента як споживача послуг. Щоб домогтися стандартизації та інтеграції під загальним індексом цінності, адміністрація прагне до повсюдного впровадження стандартизованих опитувальників з декількома відповідями, які дозволяють вирахувати коефіцієнт споживчої задоволеності. <…> Виступати проти використання таких стандартизованих форм – не означає чинити опір питанню оцінювання, це означає лише відмовлятися вірити в те, що питання якості освіти піддається вирішенню за допомогою статистичних викладок. Мова йде про відмову прирівнювати звітність до обліку. <…>
Мені здається, що можна говорити про нелегітимність таких способів оцінювання з двох причин. По-перше, у зв’язку з характером питань, що демонструють логічну помилку, оскільки в їхній основі лежить припущення, що оцінки можна напряму вивести з дескриптивних тверджень. З точки зору логіки, це змішання фактологічних та ціннісних висловлювань. <…> Проблеми іншого характеру пов’язані як з позиціонуванням студента в якості єдиного судді щодо якості освіти, так і з припущенням, що подібне судження може бути квантифікованим. Саме такою є логіка споживацтва. <…>
Перш за все представники Університету повинні говорити між собою і з іншими на мові, що враховує складність проблеми якості. Прикладом згубності зайвого спрощення є той визначальний факт, що багато професорів працюють лише шість годин на тиждень. Люди легко погоджуються з тим, що бейсбольному гравцю платять не за те, скільки хвилин він проводить з биткою в руках, і що у ціннісного висловлювання багато складних змінних. <…>
Отже, необхідно визнати, що у кінцевому рахунку питання оцінювання одночасно і не має відповіді, і суттєво важливе. Це означає, що неможливість відповіді не виправдовує ігнорування питання. <…> Подальша інтерпретація і винесення суджень щодо таких оцінок будуть займати час, але цей час не буде відніматися у «реальної справи Університету» (передачі та виробництва знання). Відповідно пропонованого підходу до оцінювання, судження і самозапитування і є реальною справою Університету. Тому Університети потрібно змушувати, так би мовити, писати оцінювальні есе, а не вимовляти банальні і шаблонні фрази про місію (одні і ті ж у всіх університетах) і потім квантифікувати свій ступінь відповідності їм. Це вимагатиме величезної роботи з боку університетських ректорів, але, як на мене, вже краще хай вони розмірковують про питання цінності, ніж жонглюють показниками досконалості і малюють
407
Розділ VII. ТРАНСФОРМАЦІЯ ІДЕЇ УНІВЕРСИТЕТУ
діаграми «досягнення поставлених цілей». Я не вважаю надмірними очікування від тих, кого хвилює оцінювання, що на кожній стадії процесу всі вони – від студента до ректора – будуть здатні обговорювати фундаментальні питання, що стосуються суті цінності та якості, і не думаю, що час, витрачений на такі роздуми, буде втрачено даремно.
«Написання есе» – це, зрозуміло, лише метафора виробництва ціннісних суджень, які ставляться до себе як до дискурсивних актів і беруть на себе відповідальність у такій якості. Подібне прийняття відповідальності передбачає звітність, яка радикально відрізняється від жорсткої логіки обліку, оскільки говорить про те, що взяття відповідальності за свої дії передбачає зобов’язання, що виходять за межі обчислювальної здібності суб’єкта. <…> Такого роду лист означає роботу зі змінними, оточуючими судженнями. <…> Подібний інтерес веде до ряду важливих питань: Хто я такий, щоб судити? До кого звернено судження? Що нового несе це судження? Хто той суддя, який претендує на право судити? Чим важливі критерії, які передбачені цими судженнями?
Характер цих питань показує, на мій погляд, що судження виноситься не в формі фактологічного твердження, а саме як судження, яке, в свою чергу, підлягає оцінюванню іншими. Це не знижує ефективність суджень. Швидше, це означає, що ефекти суджень підлягають обговоренню. Судження потрібно розглядати в сенсі безперервної дискусії, а не остаточності. Кому і чому залишається підзвітним Університет – ось питання, яке треба постійно задавати і мати на увазі. Апеляція до обліку – чи то у формі чисельних показників якості викладання, рейтингів ефективності чи іншої бюрократичної статистики – буде лише підтримувати споживчу логіку, діючу в Університеті Досконалості. Цінність – це питання судження, питання, відповіді на які повинні постійно дискутуватися. <…>
408
Віктор Андрущенко, Володимир Савельєв
УНІВЕРСИТЕТСЬКА АВТОНОМІЯ: НОВІ ВИКЛИКИ 110
Зглобалізований, скомерціоналізований EGM-університет потребує якнайширшої власної автономії зі своїм статусом активного гравця на міжнародному ринку освітніх послуг. Вона була і залишається «ключовою цінністю» для нього, без неї неможлива результативна наукова та навчальна робота. Однак при цьому, як зазначають експерти Європейської комісії, в організації структури внутрішнього врядування закладів вищої освіти, дослідницьких університетів, насамперед, «відбувся перехід від традиційної» моделі самоврядування (self-government) до моделі менеджментного самоврядування (managerial self-governance). На нашу думку, це дуже важливий висновок, що свідчить про суттєві зрушення у теорії і практиці університетського врядування.
Зазначений стан речей став результатом дії цілого ряду факторів як зовнішніх по відношенню до університету, так і внутрішніх. Зокрема, що стосується останніх, то, як зазначають західні фахівці, в університеті поступово визрівала загальна невдоволеність традиційною системою врядування, що складалася згідно з принципом поділу влади, — із самоврядних та виконавчих органів. Виявилось, що претензії висловлювались, головним чином, до самоврядних структур, ефективністю діяльності яких були незадоволені практично усі — як адміністрація, так і викладачі. <…>
Перед університетами з усією гостротою постали наступні питання, на які необхідно було знайти адекватні відповіді. По-перше, чи «досягнення консенсусу все ще залишається більш важливою справою, ніж прийняття ефективних рішень? І по-друге, чи існує реальна загроза академічним свободам з боку більш раціональних механізмів прийняття рішень? По-третє, чи можна досягнути більш урівноваженого балансу між ними?» <…>
Вибір було зроблено на користь моделі «менеджментного врядування» з її орієнтацією на «ефективність і результат». Динамічне середовище вимагало динамічних та раціональних рішень. Раціоналізуючи свою діяльність, університети, перш за все
110 Андрущенко В.П., Савельєв В.Л. Освітня політика (огляд порядку денного) / В.П. Андрущенко, В.Л. Савельєв. – К. : «МП Леся», 2010. – 368 с. – С. 231–242.
409
Розділ VII. ТРАНСФОРМАЦІЯ ІДЕЇ УНІВЕРСИТЕТУ
дослідницькі, при цьому намагаються, наскільки це можливо і відповідає вимогам часу, мінімізувати ризики та загрози для університетської автономії, яка, на чому наголошуємо ще раз, зазнала серйозних трансформацій і мало в чому нагадує традиційну, виплекану протягом століть «учасницьку» модель, побудовану на принципах колегіальності та «класичного» поділу владних повноважень в структурі університетського врядування.
Однак, що цікаво, саме ця модель найчастіше фігурує у вітчизняних публікаціях, автори яких, пропонуючи «скористатися досвідом європейських університетів», Кембриджського зокрема, вважають, що «тільки за умови» впровадження моделі управління, побудованої на «реальному поділі влади» та її «децентралізації», на принципах «прозорості», українські університети «зможуть таки вийти з кризового стану і запрацювати з максимальною ефективністю».
В загальному, теоретичному плані подібні пропозиції виглядають досить привабливо і ніяких заперечень, зрозуміло, не викликають. А от стосовно їх практичного втілення в життя в умовах України виникають деякі запитання. Виходячи із наявного як позитивного, так і негативного досвіду можна зараз дійти висновку, що реалізація «класичної» «учасницької» моделі університетського врядування в нашій країні є досить проблематичним проектом.
По-перше, як нам здається, досить часто недостатньо враховується той факт, що… ідея університетської автономії не є іманентною характеристикою української політичної свідомості, не укорінена в глибинні пласти національної культури і не є підтриманою попереднім реальним досвідом… Можливо, саме цим пояснюються факти викривленого перенесення в Україну принципу «самоорганізації та самоуправління в наукових організаціях і вищій школі», які, зазнавши відповідних мутацій на вітчизняному правовому та полі- тико-економічному ґрунті, досить часто набувають вельми непривабливих, а то і потворних форм.
По-друге, хоча Східна Європа, в тому числі і Україна, <…> поки ще не зазнала повною мірою впливів глобалізації в сфері освіти, ці часи, і, можливо, досить швидко, все ж таки настануть, і нашими університетами, як і західним, вже зараз доведеться, якщо вони захочуть вижити, рахуватись із цим феноменом. Тому з огляду на перспективу перед нами стоїть досить складне завдання, навіть складніше, ніж перед західними університетами. Вони ведуть пошук
410