38. Символ і алегорія

Символом називають такий тип художнього образу, в якому конкретно-чуттєва даність предмета зображення, тобто його чуттєвий образ, водночас з власним має значення вказівки на такий предмет, явище або ідею, які безпосередньо в зображуване не входять. Наприклад, чуттєвий образ червоних вітрил з однойменної феєрії О. Гріна, з одного боку, має власне, цілком конкретне значення розпізнавальної прикмети для героїв повісті (Ассоль та Грея) й водночас має значення вказівки на щось інше, що безпосередньо не входить до чуттєвого образу червоних вітрил як таких, а саме – ідею величі кохання, що є рукотворним чудом. Символ завжди до певної міри є атрибутом, розрахованим на взаємопорозуміння (наприклад героями твору, автором та його читачем) його «таємної», невиявленої вочевидь чуті.

Алегорія – принцип або тип художньої образності, що полягає у втіленні певної умоглядної ідеї в предметному образі. Алегорія зустрічається в усіх родах, видах, жанрах і різновидах літератури як особливий тип її інакомовності, що зазнав протягом тисячоліть значної еволюції. В епосі родовими жанрами алегорії ще з античних часі були аполог (байка), де персонажами виступають звірі й рослини, та парабола (притча), де діються і люди.

Алегорія вживається як у найширшому загальномовному розумінні, синонімічному будь-якій переносності, непрямому,образному висловлюванню (напр.: «Алегоричний сенс приказки – такий-то»), так і в дещо вужчому – втілення в конкретному художньому образі абстрактного поняття (лисиця – хитрість, бджола – працьовитість і т.д.).

Алегорію, напевне, можна вважати найдавнішим видом інакомовності, причому спочатку вона існувала і сприймалася цілісно, як певна розповідь, без вилучення звідти морального «екстракту». Згодом, у міру її повторюваності та усвідомлення людиною зв’язку окремого і загального, з’являється й поділ на фабулу (оповідну частину байки) і параболу (мораль або «силу», себто її «сіль»).

Алегорія, як і символ, може бути ввідна до твору двома шляхами: «зовнішнім», коли твір вже за своїми жанровими ознаками (наприклад байка, моралізовано притча і т.д.) або за типом героїв (наприклад такі персоніфіковані образи дійових осіб, як Доброчесність, Віра, Любов тощо) усталено асоціюється з алегоричним змістом; «внутрішнім», коли в самому зображуваному з’являється авторська настанова на фантастичність, умовність, а звідси й на необхідність інакомовного розуміння того, про що безпосередньо йдеться. У самій основі «внутрішнього» типу введення до твору алегорії лежить поетичний прийом уособлення, яке полягає в перенесенні ознак живого предмета на неживий.

39. Зміст і форма художнього твору

Окремі елементи, на які розпадається твір, при найбільш загальному його смисловому поділі співвідносять з двома тісно взаємозумовленими сторонами, що визначають структуру будь-якого явища, а саме категоріями змісту та форми. Зміст звичайно визначають як внутрішню суть певного явища, його «ідею», форму – як спосіб її існування та зовнішнього вияву (вираження). Як філософськими категоріями змістом й формою оперували здавна. Вживаність і специфічність їх використання стосовно мистецьких явищ докладно були обґрунтовані Г. Гегелем, який, зокрема, зазначав, що «змістом мистецтва є ідеал, а його формою – чуттєве образне втілення». У спрощеному вигляді протиставленість змісту і форми літературно-художнього твору уявляють через віднесення до змісту твору того, про що в ньому говориться, а до форми – того, як говориться. При цьому слід мати на увазі, що саме протиставлення різних елементів художнього твору як ознакою їхньої змістової чи формальної належності умовне. По-перше, тому, що, як зауважує О. Бушмін, «Зміст та форма не усніють відокремлено. Вони завжди разом, у нероздільній єдності, як дві взаємопроникнуті сторони єдності, два аспекти єдиного цілого. Межа між ними – поняття не просторове, а логічне. Відношення змісту та форми – це не відношення цілого і частин…зовнішнього і внутрішнього, кількості і якості; це відношення протилежностей, які переходять одна в іншу».

По-друге, поділ елементів твору на змістові та формальні є умовним тому, що самі ці поняття мають властивість переходити одне в інше і, отже, їх протиставленість не є сталою, фактично даною величиною. Це положення філософські обґрунтував Г. Гегель, який писав, що «зміст є не що інше, як перехід змісту у форму». О. Потебня пояснював це положення такою схемою: «Форма і зміст – поняття відносні, - писав він. – В, яке було змістом щодо своєї форми А, може бути формою щодо нового змісту, яке ми назвемо С».

Таким чином, виділення форми зі змісту або змісту із форми – умовна логічна операція, до якої ми вдаємося, аналізуючи твір. Протиставлення їх за принципом: «що сказано» (зміст) і «як сказано» (форма) – також великою мірою припущення, яке дозволяє наочно уявити структуру літературного твору.