22. Народні джерела російського балету

Слов'янські народи славилися своїм високорозвиненим мистецтвом танцю, добре відомим їхнім сусідам, ще в древні часи. У X столітті нашої ери у Візантії, самій могутній державі того періоду, слов'яни, як виконавці пісень і танців, входили окремою самостійною групою в придворний штат імператора.

Народний билинний епос зберіг багато описів древніх російських танців, причому розповідачі казок з винятковою яскравістю передали манеру виконання танцю - "витівку", властивим окремим особам у залежності від їхньої статі і соціального стану (билина про Садко). До початку XVІІІ століття народний танець зберігав свій основний малюнок, відрізняючи лише манерою виконання. Наявність змісту, реалістична форма його відображення, індивідуальність і виразність виконання, а також висока техніка танці були тими установками, на яких будувалася і розвивалася російська національна танцювальна культура.

Найдавнішим видом народних танців: танцю-гри, що відображають трудові процеси. Спочатку вони виповнювалися в строгій відповідності згодом проведення тих або інших сільськогосподарських робіт; мисливські - танці, що копіюють рухи і звички звірів і птахів, звичайно виповнюються до і після полювання.

Релігійний культовий танець. Виник з виникненням релігійного культу. Окремі періоди солнцеоборота мали першорядне значення в житті народу. Найдавнішим народним танцем культового походження є хоровод. На визначених ступінях розвитку він зустрічається у всіх народів.

Хоровод - масовий танець, виконання якого супроводжується хоровою піснею, що раніш присвячувалася сонцю. Своїм малюнком уособлюючи сонце, хоровод звичайно рухається по колу ліворуч праворуч. Як правило, він водиться дівчинами і хлопцями, що тримають один одного за руки, і має форму кільця.

Боротьба племен між собою привела до зіткнень між ними і викликала появу військових танців. Участь у них означала згода йти в похід (танець запорізьких козаків "Гопак"). Саме собою зрозуміло, що тепер усі ці танці-ігри, культові і військові танці утратили своє первісне значення і перетворилися там, де вони виповнюються в звичайні побутові.

Обрядовій і побутові, особливо широко представлені у весільній гулянці. Танцем супроводжується усе весілля. Дотримання стародавніх традицій вимагало присутності на весіллі особи, що добре знає усі тонкості обряду і здатного керувати точним його виконанням. Таким розпорядником був дружко-большой (тобто головний), від мистецтва якого залежав успіх весільної гулянки і який повинний був бути і піснярем, і музикантом, і гострословом, і поетом, і танцюристом. Досвідчений дружко-большой дуже цінувався в народі, і його найчастіше запрошували на весілля з віддаленого села. Він користувався усіма весільними частуваннями і крім цього винагороджувався за свою роботу подарунками і навіть грішми. Виконавець обов'язків великих-великої-дружок-великого був уже напівпрофесіоналом. Звідси один крок до появи професійного виконавця - блазня. А професіоналізація у свою чергу предрешала виникнення театрального представлення і сценічного танцю.

Російські народні танці підрозділяються на сольні і масові. До масового відносяться танці-ігри, хороводи, а також усілякі види кадрилей, ланцы, шестеры і т.д. Сольні народні танці в основному поділяються на три види: танок, парний і імпровізаційно-образотворчий танці. Танок звичайно виповнюється чоловіками і є танцювальним змаганням. Після того як почав танець танцюрист проробить кілька віртуозних колін, його переміняє інший, прагнучий виконати коліна посложнее. Слідом за цим у танок знову включається перший, знову ускладнюючи руху. Так продовжується доти , поки один з учасників не переможе іншого. Після цього з числа глядачів виступає або новий танцівник, що починає змагання з переможцем, або інша пара оспаривающих першість друг у друга. Танок розглядається народом як двобій і виповнюється з дотриманням навмисної серйозності. Жартівні частівки, що пече в цей час хор, прагнуть розсмішити танцюючих. Якщо виконавці засміялися, то вони виходять з кола. Віртуозність чоловічого танцю досягає тут дуже високого рівня; весь танець вимагає великої майстерності і винахідливості. Парний танець виповнюється дівчиною і хлопцем або чоловіками на другий день святкування весілля. Танцююча "затягає" свого партнера граціозними і кокетливими рухами, а той у свою чергу прагне скорити її хвацькістю і молодецтвом. Буяє імпровізаційними моментами, відрізняється яскравою мімікою і великою виразністю. Супроводжується вона танечною піснею або грою на народних інструментах. Одиночний імпровізаційно-образотворчий танець, виконува звичайно дівчиною, вимагає багатій творчій фантазії, високорозвиненій виразності і тонкому художньому смакові. Як правило, хор пече пісню, що оповідає про думи і долю дівчини, а танцююча передає її переживання. При цьому танець повинний бути не ілюстрацією пісні, а вираженням внутрішніх відчуттів виконавиці. Чоловіка ніколи не виконують імпровізаційно-образотворчого танцю, і їхні одиночні виступи є в основному демонстрацією техніки і віртуозності, що уособлюють сміливість і відвагу. Момент імпровізації зв'язаний з новим сполученням традиційних загальноприйнятих рухів - "ходів", виразністю виконання і розцвічуванням танцю різноманітними орнаментами.

Скоморохи-потешники перші професійні виконавці народного танцю. Скомороство зародилося на Русі в VІІІ-І століттях. Блазнів розглядали як істоти, відзначені богами, а саме мистецтво - як служіння божеству. У билинному епосі блазень іменується "віщим" і "святим". На зорі своєї професійної діяльності блазень був синтетичним виконавцем, майстром на всі руки, що сполучить у своєму мистецтві багато жанрів. Але в міру розвитку мистецтво блазнів на Русі стало поділятися на жанри. Так виникли окремі групи: бахарей-сказителей (авторів і оповідачів казок і билин), музыкантов-гудошников (представників інструментального мистецтва), ведмежатників (дресирувальників звірів), співаків (авторів і виконавців пісень), танцюристів і, нарешті, глумотворцев (носіїв сатиричного жанру). Подібна спеціалізація викликала утворення колективів блазнів - "ватаг", у которые входили представники різноманітних жанрів. Ці "ватаги" і стали давати сценічні представлення, що носили назву позорищ. В часи Київської Русі скомороство досягає великого розквіту. Майстерність блазнів бути досить високим: присядки, дробу, вертіння, і ін. У XІІІ столітті Русь піддалося навалі татар - припинення розвитку культури. У к.XV в. - подальший розвиток культури.

З'явилися професійні танцівниці - плясицы. Як правило, це були дружини блазнів. У XVІ столітті в танцювальних представленнях починає фігурувати маска ("машкара"), завезена, очевидно, венецианцами. До цього при святочных іграх уживалися хари - маски, що зображують тварин, - і личини, що змінювали особу людини, - мачульна борода, перука з клоччя і т.п. Як хари, так і личини прагнули реально наслідувати природи, іноземна ж маска носила умовний, карикатурний характер.

Іван Грозний при установленні своєї влади користувався сатиричним мистецтвом блазнів. На своїх бенкетах він особисто брав участь у їхніх виступах.

У сірий.XVІІ в. церква наклала строгі заборони на виконання народних пісень; на весіллі, навіть царської, допускалися лише духовні песнопения. Блазні піддавалися небувалим гонінням. Одночасно і світська влада ополчилася на блазнів. Участь блазнів у народних повстаннях. Основи скомороства були підірвані і воно початок зживати себе. Причина - централізація влади, збільшення значення міст і загострення класових протиріч. Скомороство відродилося тільки в XVІІІ в., прийнявши нову форму ярмаркового театру, балагана. Скомороство ще у своїй старій формі зіграло велику роль у розвитку російської танцювальної культури, у збереженні її національних коренів, у передачі цього мистецтва наступним поколінням і в поділі професійних танців на чоловічий, потребуючий від виконавця віртуозності, і жіночий, витончений, граціозний. Професіоналізація народного танцю сприяла її найшвидшому удосконалюванню, а наступність цього мистецтва забезпечувала збереження національних эстетических установок. Саме мистецтво танцюристів і плясиц - блазнів указало шлях національного самовизначення російського народно-сценічного танцю і розвитку російського балету.

Безпосередніми продовжувачами скоморошьих представлень були грища - короткі народні театральні представлення сатиричного характеру, що висміюють людські пороки, що зображують вічну тему боротьби добра і зла. Основними виразними засобами грищ були танцю і пантоміма, за допомогою яких і передавався зміст.

Не менше значення мав танець і в народній комедії. Народна лялькова комедія зберігала стародавній народний танець, ретельно відбираючи й узагальнюючи його руху, що складалися століттями. Спрощені, доведені до досконалості виразністю виконання, вони давали можливість передати характер, первісні танцювальні прийоми російських, українських, циганської танців.

Різновидом російської народної лялькової комедії, у якій велике місце займав танець, був театр Петрушки. У лялькової петрушечной комедії танцювала і Петрушка, і його дружина, і інші персонажі.

Шкільний театр XVІІ в. Саме в ньому намітився перехід від народних форм представлень до професійного театру. Шкільні театри були в Києві, Смоленську, Полоцьку, Твері, Москві, Ярославлю, Ростову. У їхній організації брали участь учні духовних семінарій і академій. Основною тематикою шкільних спектаклів були євангельські і біблійні, історичні сюжети. Між актами шкільних представлень включалися інтермедії. Це були невеликі сценки, близькі до грищ. В інтермедію майже завжди входив танець.

У балетне мистецтво, що прийшло в Росію з Європи, були привнесені і споконвічно російські національні фарби, і нові рухи, і новий пластичний малюнок.

У XVІІ в. починає створюватися придворний театр. У Измайловском палаці недалеко від Москви в 1669 році даються перші представлення придворного театру, що прославляють царя і могутність Російської держави. Барвистість, розкішні декорації і костюми. Спектаклі в основному біблійного змісти.

Під Москвою будується "комедійна хоромина". 8 лютого 1673 року в ній і відбулося представлення першого в Росії балетного спектаклю, що називався "Балет про Орфее і Эвридике". Цей спектакль був ще далекий від сучасного балету. У нього, крім танців і пантоміми, уключалися спів і сценічна мова. Вихваляла чесноті і доблесті пануючи. Після смерті пануючи Олексія Михайловича театральні представлення припинилися.

При Петрі І театральні представлення відновилися. У Москві на Червоній площі був відкритий публічний театр. Театр Петра примітний тим, що перед ним уперше були поставлені не розважальні, а виховні і прПросвітництвательські задачі, і його діяльність зв'язувалася царем із загальними задачами державних перетворень.

Розчарувавши у витівці з театром, Петро звернув посилену увагу на перевиховання свого найближчого оточення. Викладач танців - танцмейстер - незабаром став однієї з необходимейших фігур у новому російському дворянському суспільстві. Незабаром Петро увів викладання бальних танців як обов'язковий предмет у казенних навчальних закладах. У 1718 році указ про асамблеї. У маскарадах і інших "потехах" Петро І заохочував виконання російського танцю. У результаті вона усе більше відходила від побуту і наближалася до театральної дії. Балетного театру в Росії в цей час ще не було. Балет існував в основному при опері. Він був або складовою частиною оперної дії, або випадковим дивертисментом, ніяк не зв'язаним з дією опери вставним епізодом в оперному спектаклі, або танцювальною інтермедією із самостійним драматичним сюжетом. Іноді балет йшов після опери, і тоді він цілком повторював її зміст.