3.3. Психологічні методи підтримання уваги слухачів та контролю аудиторії

Звичайно, щоб менше хвилюватися перед виступами, треба бути впевненішим у собі, а це можна досягти хорошою підготовкою до промови. Чим краще людина володіє предметом, тим менше вона хвилюється. "Розмір хвилювання, – писав А. Ф. Коні, – зворотно пропорційний витраченій на підготовку праці або, точніше, результату підготовки" (Коні А. Ф. Советы лекторам // Об ораторском искусстве. – М.: Политиздат,1973. – С. 172).

Невидима для слухачів попередня праця – основа впевненості промовця. Однак цього не завжди достатньо. Тут доречним, можливо, буде порівняння зі спортом : футбольна чи якась інша команда може довго і ретельно тренуватися, але на самому змаганні виступити невдало. Так і в ораторстві. Промовець має справу з живими людьми, яким властиві свої особливості сприйняття звукової та зорової інформації. Для кращого засвоєння інформації необхідно завоювати увагу слухачів на початку виступу і втримувати її до кінця промови.

Завоювання уваги слухачів є першим відповідальним моментом виступу. Як же цього досягти? Як привернути й утримати увагу слухачів? Звичайно є дуже коротка відповідь: цікавим матеріалом. Але така відповідь небагато дає практичної користі, адже саме поняття цікавості виявляється досить відносним, і навіть у випадку повної зацікавленості в сприйнятті інформації увага читачів протягом виступу неоднакова. Тому ця проблема потребує детальнішого розгляду.

Увага – це зосередження свідомості на певному об’єкті, що забезпечує його виразне відображення. Психологи розрізняють три види уваги: мимовільну, довільну і післядовільну. Як же зацікавити слухачів, щоб у них з’явилася мимовільна увага, а потім і довільна?

Про мимовільну увагу можна говорити тоді, коли немає усвідомлення цілі діяльності й немає вольових зусиль для її підтримки. Така увага посилюється простим, цікавим і близьким до того, що, мабуть, переживав чи відчував кожний – яскравим і незвичним. Перші слова промовця мають бути надзвичайно простими, доступними, зрозумілими і цікавими, вони мають "зачепити" увагу. Таких “гачків” може бути багато.

Одночасно звернемо увагу й на інше. У перші хвилини виступу промовець переживає певну психологічну напругу. На нього звернута або зовсім навпаки не звернута увага. У такій ситуації можна і розгубитися, тому небезпечно розраховувати на те, що початок виступу "народиться" під час самого виступу. Вступ промови треба готувати заздалегідь.

Розповсюджений "легкий" початок: повідомлення теми й основних питань, їх значення. Як уже відзначалося, можна почати з цікавого факту, риторичного питання тощо. Арсенал варіантів початку виступу досить широкий, він диктується характером теми, складом слухачів, особистістю промовця. Починати виступ можна з ілюстрації, несподіваного питання, зауваження, яке безпосередньо стосується аудиторії, показу предмета, надзвичайного факту, парадоксу, якоїсь коротенької історії, наголосу на те, що тема пов’язана з життєвими проблемами слухачів.

Перелік варіантів початку виступу можна продовжити. Тобто можна ще багато чого придумати, з чого почати виступ. Однак є таке, що ні в якому разі не рекомендується робити. Не треба показувати, що ви ретельно готували початок виступу. На початку виступу в слухачів має скластись враження, ніби ви, подивившись на них, щойно вирішили сказати саме такі перші слова.

Мимовільну увагу може привернути форма подачі матеріалу. Певне значення має і тональність виступу, тобто емоційна налаштованість. Вона може бути досить різноманітною: 1) щасливою; 2) безпечною; 3)жартівливою; 4) сердитою, з докором; 5) похмурою; 6) урочистою; 7)застережною; 8) прохальною. Вибір тональності початку виступу, а потім і його продовження, залежить від конкретної ситуації й обирається промовцем. Вступ має психологічно та змістовно вводити слухачів у процес сприйняття матеріалу. Метою вступу є : викликати інтерес аудиторії, оволодіти її увагою, установити контакт зі слухачами, підготувати ґрунт для викладення програмних питань.

Довільна увага виникає тоді, коли є свідомо поставлена мета і вольові зусилля, щоб виконати і зберегти уважність для виконання діяльності. Довільна увага утримується значимістю змісту. Загалом утримувати і навіть зміцнювати довільну увагу можна стислістю, лаконічністю, тобто відсутністю всього зайвого, що не належить до змісту; короткими відступами, які створять ефект свіжості; швидким рухом мови.

Щодо швидкого руху мови треба зробити одне застереження. "Говорити швидше" не означає "поспішати". Поспішає невпевнена в собі людина. У такому випадку вага її слів стає невеликою. Промовець ніби соромиться своїх фраз ще до їх завершення. Знавець людської психології А.Моруа стверджував: "Авторитет у розмові на боці того, хто володіє нешвидкою манерою висловлювати свої думки, або володіє спокійною владністю, тобто на боці того, хто впевнений у тому, що його слухають." (Моруа А. Письма незнакомке. – Одесса: Маяк,1993. – С.133).

Післядовільна увага з’являється тоді, коли мета залишається, але вже не вимагає помітних зусиль для підтримки такої уваги. Цей ефект нам знайомий зі шкільних років. Коли математичну задачу не хочеться розв’язувати, спочатку треба примушувати себе зосереджуватися на її виконанні. Потім процес виконання зацікавлює людину, і вона не відчуває потреби примушувати себе здійснювати цю роботу. Подібне відбувається зі слухачами під час сприйняття ними усної інформації, яка їм потрібна або є просто цікавою.

На практиці названі три види уваги тісно переплетені взаємними переходами і спираються один на інший. Викладачу, оратору слід розуміти, чим викликається той чи інший вид уваги, і використовувати свої знання для впливу на аудиторію.

Завоювавши увагу, можна зосереджуватися на виконанні плану виступу. Однак не треба забувати, що найоптимальніша активність слухачів буде тривати протягом 25–30 хвилин, потім почнеться фаза зусиль для підтримання уваги і нарешті, втома слухачів. Таким чином, треба заздалегідь запрограмувати включення в композицію свого виступу такого матеріалу, який би на короткий час переключав увагу слухачів, знімав втому. Таких способів досить багато, наприклад використання гумору (про це ще мова піде окремо), розповісти якусь історію тощо.

Відомий у минулому юрист П.Сергєїч (П.С.Пороховщиков) відзначав сім штучних прийомів, за допомогою яких можна збуджувати і підтримувати увагу слухачів (Сергеич П. Искусство речи на суде // Об ораторском искусстве. – М.: Политиздат,1973. – С. 198–199).

Перший прийом – це пряма вимога уваги від слухачів.

Другий – звичайно… пауза. Як відзначав пізніше тонкий знавець людської психології А.Моруа, бесіда без пауз не здатна нічого народити; для дозрівання плоду необхідний час. (Див.: Моруа А. Письма незнакомке. – Одесса: Маяк, 1993. – С.135.).

Третій прийом полягає у вживанні вставних речень.

Четвертий – це риторична фігура: звертання до слухачів з несподіваним питанням.

П’ятий прийом полягає у тому, що промовець несподівано для слухачів перериває почату думку і, поговоривши про інше, знову повертається до несказаного раніше. Такий спосіб створює для слухачів своєрідні психологічні "поштовхи", переключає їх увагу з одного подразника на інший. Подібний ефект можна створювати й за допомогою технічних засобів (слайдів, фото, фонозаписів тощо). Хоча переключення уваги за допомогою технічних засобів є тільки побічним результатом їх застосування. Основне полягає в тому, що технічні засоби можуть сприяти ефективнішому засвоєнню інформації, більшому її обсягу, особливо, коли йдеться про візуальні технічні засоби.

Шостий прийом заснований на одній із найрозповсюдженіших і чутливих слабостей людини: оратор зволікає з викладом фінальної частини матеріалу таким чином, щоб подратувати цікавість слухачів і тим самим забезпечити їх увагу.

Сьомий прийом полягає в тому, щоб наперед завчасно натякнути на те, про що буде йти мова далі.

Слід звернути увагу на тон промови. Уже відзначалося, що під час промови його треба змінювати: підвищувати, знижувати. Тон, як і пауза, підкреслює сказане. Точних вказівок на всі випадки, коли треба змінювати тон, мабуть, не існує. Голос підвищують тоді, коли запитують. Якщо ж треба висловити рішучість, довір’я, переконати в необхідності зробити якусь справу чи відповісти на запитання, то висоту голосу понижують. Багато чого має підказати вдумливість промовця, його відчуття. Непогано, коли виступ побудований таким чином, що перехід від одного розділу до іншого вимагає зміни інтонації.

За порадою А. Ф. Коні, у промові може бути елемент зворушливого, жалісного. Тільки, щоб зворушливе дійсно торкало серце, треба про нього говорити спокійно, холодно, безпристрасно, ні голос не повинен тремтіти, ні сльоза бачитися, не повинно бути ніякого зовнішнього витоку зворушливості. Від цього створюється контрастний фон подібно тому, як чорні лінії зливаються з чорним фоном, а на білому виступають різко; так слід досягати й ефекту зворушливості. За приклад А.Ф.Коні наводив сцену страти Остапа з відомого твору М.В.Гоголя "Тарас Бульба". Її треба читати протокольно, сухо, холодно, сталевим, міцним голосом і змінювати його там, де не можна вже не змінювати, коли говориться про опис страждань козаків і Остапа та вигук його: “Батько! Чи чуєш ти все це?!”.

Важливе значення має інтонація. Фізіологи встановили: людина з нормальною психікою більше десяти хвилин не може сприймати мову з однаковою інтонацією, бо останнє впливає на розуміння сказаного. Великий майстер усного слова І.Л.Андронніков стверджував: ”В усній мові як людина промовила, дуже часто перетворюється в що вона сказала” (Андронников И.Л. Слово написанное и слово сказанное // Избр. произв.: В 2 т. – М.: Художественная литература,1975. – Т. 2. – С.350). Інтонацію треба змінювати, не забуваючи про логічні паузи.

На думку А. Ф. Коні, для того щоб уміти говорити публічно, тобто бути оратором, треба виконувати три обов’язкових вимоги: 1) слід знати предмет, про який говориш, точно і в подробицях, з’ясувати його позитивні й негативні властивості; 2) потрібно знати свою рідну мову і вміти користуватись її гнучкістю, багатством, своєрідними зворотами; 3) не можна говорити неправду.

В останньому Коні мав на увазі те, що людина говорить неправду в житті досить часто: вона говорить не те, що думає, – це неправда стосовно інших; вона думає не те, що відчуває, – це неправда самому собі. Присутність неправди майже завжди відчувається слухачами і віднімає в публічної мови її силу і переконливість. Тому щирість щодо почуття й висновку, який формулюється, має бути необхідною приналежністю промови, яка претендує на вплив (Кони А. Ф. Из статей разных лет // Об ораторском искусстве. – М.: Политиздат,1973. – С. 160).

Особливе місце в публічних виступах займає гумор. Цінність гумору, дотепного жарту полягає насамперед у тому, що він створює атмосферу душевної близькості та взаємного довір’я зі слухачами. Часто жарт знімає їх втому, піднімає настрій тощо. Користуватися гумором в усних виступах слід обережно.

Для того щоб використовувати гумор, ним треба володіти. Звичайно, природа одних людей наділяє почуттям гумору трохи більше, інших – менше. Але, за висловом В.В.Маяковського, який відрізнявся неабиякою дотепністю, “Сатирик не народжується, а навчається своїй справі.” (Цит. за: Зворыкин Ю. Н. Юмор в публичном выступлении. – М.: Знание,1977. – С. 4). Тому можна і треба запам’ятовувати деякі дотепні вислови, почуті нами, а потім використовувати у виступах. Можна самому створювати комічні ситуації. Природа комічного пов’язана з протиріччями або невідповідністю фактів, вчинків чомусь звичайному, загальноприйнятому, відомому. Остап Вишня казав: “Ловіть, спостерігайте контрасти, – і буде сміх” (Остап Вишня. Усмішки. – К.: Дніпро,1969.–С.475). Обов’язковою умовою сміху є швидкість зміни очікуваного протилежним.

Володіти почуттям гумору ще не означає вміти ним користуватися у виступах. Можна бути дотепною людиною, але не знати, як застосувати цю якість публічно. Сміх, посмішки слухачів не повинні перетворюватися в самоціль, вони можуть бути виправданими, ефективними в тому випадку, коли сприяють розкриттю сутності ідей, явищ. “Коли сміх, ігривість і гумор служать засобом, – міркував з цього приводу Д.І.Писарєв, – тоді все гаразд. Коли вони робляться метою – тоді починається розумове розпутство. Для художника, для вченого, для публіциста, для фейлетоніста, для кого завгодно, для всіх існує одне велике і загальне правило: ідея насамперед“ (Писарев Д.И. Соч.: В 3 т. – М.: Художественная литература, 1956. – Т. 3.– С.133).

Інша умова ефективності публічного сміху – це суворе почуття міри, такт і добрий, пристойний смак оратора. Недопустимо жартувати примітивно, “невпопад”, зловживати “затасканими”, а ще більше брутальними, недоречними дотепами. Це може зіпсувати виступ, а промовець втратить репутацію.

Ще однією досить важливою умовою застосування сміху є знання оратором специфіки аудиторії. Відомо, що один і той же жарт, дотеп сприймаються в різних аудиторіях по–різному. Тут важливу роль відіграють і рівень освіти, і виховання, і особливості професії, і душевний стан, психологічний настрій слухачів. Крім почуття гумору в промовця має ще бути певний ступінь можливої участі слухачів в осмислюванні смішного, наявності в них здатності до цього осмислення. Те, що здається смішним у шкільній чи студентській аудиторії, може не викликати й тіні посмішки в старших слухачів.

Дотепність має бути пов’язана з дійсністю, реальними подіями. Тільки той гумор буде жити, – відзначав Марк Твен, – який виник на основі життєвої правди. Намагання насмішити аудиторію застосуванням фактів і понять, що не входять у коло її інтересів і відірваних від дійсності, як правило, приречено на провал. Дотепність оратора буде високо оцінено аудиторією, якщо він зуміє ввійти в її світ.

Нарешті треба сказати і про те, що жарти добре сприймаються, коли вони лаконічні. Коли довго розповідають анекдот чи смішний випадок, слухачі можуть відволікатися від головного у виступі. Певне значення мають також такі фактори, як манера поведінки оратора, його міміка, жести, голосові дані тощо.

Відносно технології безпосереднього застосування жарту у виступі можна дати деякі поради. Можна визначити ті частини виступу, де жарт принесе найбільшу користь (звичайно, не виключена й імпровізація, хоча до неї теж варто бути готовим). Жарт на початку виступу може допомогти установити добрий контакт з аудиторією; у кінці – підняти настрій слухачів, що допоможе створити загальне позитивне уявлення про виступ; у середині виступу можна зняти напругу, втому слухачів, або навіть відділити одне питання від іншого.

Наведемо прості правила застосування гумору: що треба робити і чого не треба робити

Що треба робити: 1) подумки прорепетируйте свій жарт, переконайтеся, що ви пам’ятаєте його суть; 2) починайте розповідати смішне в серйозному тоні, так щоб ви могли здивувати слухачів своїм жартом; 3) зробіть невелику паузу, перед тим , як сказати головне в жарті, щоб драматизувати його; 4) не забудьте зробити паузу і після того, як розповіли жарт; 5) викладайте суть жарту коротко.

Чого не слід робити: 1) не анонсуйте жарт – ви втратите елемент несподіванки; 2) не зачитуйте вашу історію чи жарт; 3) не пояснюйте суть жарту і не вибачайтеся за нього; 4) не розповідайте сумнівних історій і не використовуйте жаргони, якусь неприємну термінологію; 5) не розчаровуй–теся, якщо не почуєте сміху: аудиторія все ж можливо отримала задоволення від вашої історії.

Закінчуючи розмову про використання гумору, ще раз треба наголосити, що дуже важливо знати міру застосування гумору. Будь–який виступ (окрім гумористичного) – це не комедійний жанр. Краще жартувати мало, ніж занадто багато, якщо ви не хочете, щоб вас вважали легковажною людиною. Як говорить народна мудрість: “Сміх – справа хороша, тільки якщо вона не закінчується плачем”.

Важливим елементом публічного виступу є відповіді на запитання слухачів. Під час виступів бувають також ситуації, коли хтось зі слухачів починає зловживати своїми репліками тощо. У таких випадках головне – не дати вивести себе із рівноваги. Однозначних порад, як діяти в подібних обставинах, немає, однак усе ж існують певні корисні "домашні заготовки".

Не треба відповідати агресивно. Наприклад: "Ваше зауваження недоречне!" або "Спочатку думайте, а потім говоріть!". Не слід відповідати й на кожне зауваження із залу.

Якщо питання провокаційне, можна поставити у безвихідь того, хто готував вам пастку. Розповідають, що Уінстон Черчілль готував заздалегідь формулювання для відповіді тим, хто його переривав. Наприклад, він дивував супротивника, коротко відповідаючи: "Дуже дякую!". Опоненти в таких випадках задумувалися, що він цим хотів сказати.

Можна повторити питання або негативне зауваження, ніби даючи його для оцінки слухачам. Цей засіб непоганий, коли є впевненість у прихильному ставленні інших слухачів. Для відповіді можна обрати того із присутніх, з ким є зоровий контакт і помічено, що він схвально киває головою. Можливо і на цей раз він стане на ваш бік, що може додати оратору впевненості.

Можна попросити слухача повторити усе зауваження, або ж окремі формулювання. Результат може бути разючий, оскільки важко повторити сказане швидко і точно, тим більше його обґрунтувати.

Можна запитати точні дані. Це непоганий прийом, щоб виграти час для обдумування відповіді.

Можна попросити людину, яка викинула уїдливе їдке зауваження, відрекомендуватися. Така відповідь часто занепокоює опонента. Якщо зауваження конструктивне, треба подякувати і висловити схвалення діловитості слухача. Це також допоможе виграти час для обдумування.

Давши відповідь, не рекомендується продовжувати дивитися в очі тому, хто вас перервав. У противному разу та людина знову буде задавати під час виступу питання.

Необхідно уникати довгих висновків і діалогів, а відповідати коротко, застосовуючи тактику "так, але". При цьому саме слово "так" краще взагалі не вживати, а застосовувати такі формулювання: "Згоден з Вами, але разом з тим треба врахувати, що...". Слово "але" також можна замінювати синонімами, які пом’якшують негативну відповідь: "Ви праві, тільки є ще одна сторона питання...", "Ви цілком маєте рацію, однак треба подивитися на цю проблему і з боку...".

"Неприємні" для оратора питання можна нейтралізувати, говорячи: "Я передбачав таке питання. Однак можливо буде корисніше, якщо я продовжу свій виступ. Далі буде інформація і з вашого питання...". Цим самим можна також дати зрозуміти, що в інтересах аудиторії не варто вести окрему розмову тільки з одним слухачем.

Якщо кинуте оратору зауваження неетичне, можна звернутися до благородства присутніх і запитати, а як би сам слухач відповів на своє питання, повів себе у відповідній ситуації.

Отже, оратору необхідно досить добре володіти собою під час виступу. Відповіді на питання мають бути тактовними, не повинно бути навіть незначної зверхності або приниження гідності слухачів.

Важливим питанням професійної майстерності оратора є проблема імпровізації. Тлумачні словники трактують, що імпровізувати означає створювати твір під час його виконання. Практично всі спеціалісти в галузі ораторського мистецтва вважають, що в публічних виступах імпровізацій треба остерігатися. Чому? Піддавшись натхненню, оратор може пропустити важливий, суттєвий матеріал, одночасно допустити неточність і т.д. Квінтіліан висловлював думку про те, що імпровізатори хочуть видатися розумними перед дурнями, але замість того виявляються дурнями перед розумними людьми. Найкраща імпровізація – це добре підготовлена.

Підтримання уваги слухачів є і певним психологічним контролем промовцем аудиторії. В ораторській, викладацькій роботі корисно знати про так званий ефект соціально–психологічного зараження і використовувати його на практиці.

Це явище широко відомо на побутовому рівні: під час нецікавої лекції хтось позіхнув, вам теж мимоволі захотілось це зробити; у театрі перед самим початком дії хтось закашляв, і кашляння чути вже в інших рядах. При читанні лекцій досить часто можна спостерігати й таке явище. Два–три студенти починають розмовляти. Це не тільки відволікає увагу інших від заняття, але й сприяє появі нових подібних малих соціально–психологічних утворень. У результаті втрачається необхідний рівень загальної уваги, і оратору потрібно якимсь чином відновлювати цю увагу. Це є приклад, коли соціально–психологічне зараження діє негативно на процес спілкування промовця з аудиторією. А чи можна використати цей ефект у позитивному плані? Виявляється, можна.

У нашому випадку мова йде про те, що треба привернути увагу частини аудиторії до змісту виступу, і це спонукатиме інших приєднатися до спільних дій. Деякі методисти радять знайти серед слухачів тих, хто слухає, і час від часу дивитися, так би мовити “спиратися “, на цих людей. Таким чином, буде створений певний необхідний контакт між промовцем і слухачами, що сприятиме посиленню уваги до виступу. Але в оратора не повинно бути якоїсь однієї точки, на яку він звертає увагу під час виступу.

Зоровий (візуальний) контакт з аудиторією є дуже важливим елементом ораторського уміння. Він має:

• надавати особистісного характеру вашому виступу;

• створювати відповідний клімат спілкування, забезпечувати зв’язок з аудиторією;

• підтримувати зацікавленість слухачів;

• забезпечувати спостереження за реакцією слухачів. Чи їм ще цікаво? Чи не нудьгують?

При цьому:

• уникайте пильно дивитися на когось;

• не вивчайте очима приміщення;

• уникайте затримування погляду поверх голів слухачів або розглядання ваших чи чиїхось черевиків.

Достатньо ефективним засобом контролю аудиторії є метод візуального контакту, коли промовець виробляє спеціальну техніку зорового спілкування зі слухачами. У чому вона полягає?

Не всім, можливо, відомо, що існує природна тенденція в тих, хто виступає, періодично дивитися на ліву частину аудиторії і значно менше звертати увагу на тих, хто сидить справа, віддаючи перевагу зорового контакту зі слухачами в центрі зали. Цю особливість можна використати на свою користь. Спробуйте безперервно "пливти поглядом" по аудиторії зліва направо і назад, з перших рядів до останніх і навпаки (такий спосіб інколи називають способом "S "). Указаний спосіб створює враження того, що ви говорите з кожним слухачем. Так швидше можна створити названий уже ефект соціально–психологічного зараження. Спочатку цей прийом виробляється, потім ним можна користуватися свідомо чи підсвідомо.

При такому візуальному контакті контролюється аудиторія. Можна своєчасно визначити одного чи групу слухачів, які чимось стурбовані, виявляють ознаки нудьги, сонливості. Звертаючись безпосередньо до них, використовуючи при цьому відповідну голосову модуляцію, можна досить легко відновити увагу слухачів.

Для того щоб досягти хорошого візуального контакту, недостатньо тільки переводити погляд з одного слухача на іншого. Необхідно підтримувати цей контакт (затримувати погляд) протягом певного часу, такого, який потрібно для читання невеликого абзацу. Це є , мабуть, найважчим в оволодінні цим методом. Оволодівши технікою візуального контакту, оратор не тільки зможе контролювати аудиторію, постійно підтримувати її увагу, а ще й буде мати зворотний зв’язок з нею, що дуже важливо.