6.2. Особливості підготовки до лекційних виступів

Після укладання остаточного варіанта плану лекції приступають до написання самого тексту лекції. Яким буде сам текст (дослівне викладення питань, чи тези) – справа досить індивідуальна. Один автор здатен користуватися тезами. Інший відчуває себе впевнено, маючи перед очима повний текст. Практика показує, що на перших порах, а також при розробці нових тем, доцільніше мати повний текст лекції. Досвідчені лектори пишуть конспект лекції у вигляді викладення структури кожного розділу. У нього записуються також цитати, власні імена, дати, цифри, висновки.

Зручніше писати конспект не в зошиті, а на окремих аркушах і тільки з одного боку. Якщо додається матеріал, можна додати аркуші, їх можна переставити і т. д. Можна користуватися скороченнями, вони можуть бути своїми й обов’язково постійними, щоб лектор у них не заплутався.

Конспект лекції треба намагатися писати просто. Текст пишеться, як правило, на одному боці листа: якщо необхідно зробити вставку, лист розрізається й уклеюється вставка. Збоку залишається поле для додаткових приміток. Заключна стадія написання тексту – редагування.

Треба звернути увагу на те, що писати текст і промовляти його вслух – не одне й те саме. Ці процеси різні між собою. Усну мову від письмовою якраз і відрізняє перш за все інтонація. Тому при підготовці лекції, уроку, іншого публічного виступу бажано його “проговорити”, а потім записати. Це підтверджується практикою роботи видатних діячів. Помічник колишнього міністра закордонних справ СРСР А.А. Громико, який відзначався переконливими виступами, так описував підготовку свого шефа до одного з телеінтерв’ю: “Перш ніж виступити перед телекамерою, він (Громико А.А. – С.Г.) по декілька разів шліфував кожну фразу, промовляв її вслух, а потім переносив її на папір” (Пархитько В. Дипломат // Лит. газета. – 1989.–12 июля). Звичайно, у кожної людини можуть бути свої способи підготовки до виступів. Але так чи інакше необхідно враховувати особливості усної мови. У письмовій мові можуть бути різні складні підрядні, складносурядні та інші звороти. Усна мова має бути набагато простішою. Читач, коли йому не зрозуміла думка, може повернутися і ще раз перечитати надруковане. У слухача такої можливості немає: якщо протягом лекції раз у раз перепитувати лектора, лекція буде зірвана, якщо не перепитувати, – багато може залишитися незрозумілим. Знання мають викладатися зрозуміло.

Розробка тексту лекції – справа трудомістка. Доводиться і пе­реробляти написане. Є думка про те, що мистецтво писати – це мистецтво викреслювати зайве. У значній мірі вона стосується і лектора. Марк Твен, відомий письменник і публіцист, стверджував: "Коли ви з почуттям задоволення закінчили свою статтю, тут тільки і потрібно починати її писати. На цей момент ви набули ясного й логічного уявлення про те, що власне ви хотіли у ній сказати" (Цит. за: Чиненный А.И. Подготовка и чтение лекции. – М.:3нание,1974.– С. 25).

Текст лекції не просто записується, він методично обробляється. Хороший аудиторний конспект має бути зручним, чітким. Важливу роль тут грає своєрідна «сигналізація»: головні думки, скажімо, окреслюються квадратами червоного кольору (взагалі колір підбирається за смаком лектора, але не рекомендується багатоколірність, не більше двох кольорів); переходи від одного положення до іншого паралельною лінією; цифри – обвести кружком; висновки взяти у квадратні дужки тощо. Позначення можуть бути й іншими, але завжди постійними.

У тексті відзначаються моменти звернення до технічних засобів, наочних посібників. З метою самоконтролю визначається приблизний час чи­тання за розділами (питаннями). Останнє є дуже важливим, бо навіть у досвідчених лекторів інколи спостерігається перевитрата часу при висвітленні першої частини лекції і надмірний поспіх при викладенні інших.

Існують різні методи компонування лекційного матеріалу погляду логіки. Індуктивний метод викладення полягає в тому, що лектор починає з простих фактів, а потім переходить до узагальнень, висновків, тобто йде від окремого до загального. Цей прийом найпростіший для сприйняття, тому він психологічно сприймається краще. Схема індук­тивного методу приблизно така: окремі цікаві, можливо загальновідомі факти, зв'язок з особистим досвідом слухачів, підведення теоретичного положення і висновків. Такий спосіб у певній мірі привчає слухачів аналізувати факти й узагальнювати їх. Однак істина, встановлена цим методом неповна, бо на основі окремих, навіть ефектних фактах можна побудувати необ'єктивні висновки.

Дедуктивний прийом викладення матеріалу полягає у форму­люванні загальних положень і підтвердженні їх конкретним фактичним матеріалом. Його краще застосовувати в достатньо підготовленій аудиторії і використовувати головним чином при роз­гляді питань теорії, складних наукових проблем. Приблизна схема дедуктивного способу викладення матеріалу приблизно така: загальнотеоретичне положення; його роз'яснення і зв'я­зок із сучасним станом проблеми; опора на досвід, слухачів; висновки.

Індуктивний і дедуктивний способи викладення тісно пов'язані, спираються один на одного, переплітаються при викладенні складних проблем. Поряд із цими способами викладення матеріалу використовують інші. Ступневий ("щаблястий", послідовний) спосіб, коли питання викладаються послідовно, один за іншим. Концентричний спосіб, коли викладається дуже складне питання, і лектор постійно тримає його в полі зору і весь час повертається до нього, поглиблюючи й доповнюючи висунуте положення. Як правило, ступневий і концентричний способи поєднуються.

Кожний лектор має володіти логічними прийомами доказовості, умін­ням обґрунтувати свою думку. Доказ як логічний прийом складається із трьох взаємопов'язаних елементів. Перший – теза доказу, тобто положення, істинність якого обґрунтовується у тексті. Другий – аргу­менти (докази, підстави) доказу, вихідні теоретичні або фактичні положення, за допомогою яких ведеться обгрунтування. Третій елемент – демонстрація, тобто логічний зв'язок, що показує залежність між аргу­ментами і тезисом. Отже, теза – це те, що доводять, аргумент – за допомогою чого доводять, демонстрація – як доводять (спосіб обгрунтування тези).

Треба звернути увагу, що логіка вимагає передусім двох правил щодо тези: вона має бути чітко сформульованою і не повинна змінюватися в ході доказу. У стародавній індійській філософії навіть існувало правило: якщо ви збираєтеся критикувати чиєсь положення, то повторіть тезу, яку критикуєте й отримаєте підтвердження опонента, що ви правильно виклали його твердження.

Доказовість у лекції має бути забезпечена вже самою структурою лекції, її планом, композицією, способом викладення матеріалу. У добре продуманій лекції всі положення пов'язані, кожна нова думка природно випливає з попередньої і сама служить сходинкою переходу до наступною. Слухачі при цьому є свідками і навіть учасниками народження висновку. Публічно мислити – це вияв високої майстерності лектора.

Основою доказовості є фактичний матеріал. У підборі фактичного матеріалу необхідно дотримуватись наукової добросовісності. Факти беруться в єдності й взаємозв'язку, вони мають бути достовірними, типовими.

Часто для аргументації користуються цифровим, статистичним матеріалом. Краще всього, коли кількість даних в усному виступі буде обмеженою. Захоплення цифровим матеріалом дуже швидко набридне аудиторії. Отже, цифровими да­ними зловживати не можна. Це стосується і цитування.

Важливу роль грають наочні засоби навчання. Наочний посібник – це навчальний засіб, що допомагає слухачу засвоїти, а викладачу точно викласти матеріал. Наочний посібник не повинен бути розроблений тільки для того, щоб демонструвати художні здібності викладача або бути картиною, навколо якої будуть вестись розмови. Він має бути обумовлений потребами матеріалу, який викладається.

Наочний посібник:

— підтримує інтерес до матеріалу протягом занять;

— урізноманітнює процес викладу матеріалу;

— заощаджує час – одна ілюстрація може замінити багато слів;

— пояснює складні моменти: іноді це є єдиною і найкращою можливістю;

— звертає особливу увагу на щось;

— використовує різні канали сприйняття: зір і слух;

—допомагає запам’ятовуванню. Деталі зображення краще запам’ятовуються, ніж слова.

Загальні вимоги до наочних посібників:

— наочний посібник – не самоціль, його використання визначається виключно доцільністю (уважно обміркуйте використання наочності, у якому випадку краще сприймається матеріал за допомогою зору чи слуху, переконайтеся також, що слухачі зможуть бачити, що ви їм показуєте та чути, що ви їм кажете);

— наочний посібник – це тільки посібник, а не повне пояснення;

— наочний посібник ілюструє матеріал, тому для тих, хто навчається необхідно виділити час для ознайомлення. Демонструючи наочний посібник, зупиняйте розповідь, щоб у тих, хто навчається був час прочитати його. Після цього заберіть (вимкніть) посібник, інакше він буде відволікати увагу. Ефективний посібник повинен бути простим, зрозумілим і його повинно бути добре видно всім, хто навчається;

— кількісні показники (цифри) можуть бути представлені в різному вигляді. Діаграма у вигляді пирога може добре демонструвати розподіл цілого, у вигляді планок порівнювати два показники на одній шкалі, у вигляді колонок порівнювати показники за двома шкалами (наприклад, кількість відносно часу);

— наочний посібник повинен бути зорієнтованим на тих, хто навчається. Якщо посібник простий і зрозумілий, він допомагатиме у навчанні. Якщо посібник складний для сприйняття, він буде тільки відволікати увагу студентів;

— перед застосуванням наочності, при слухачах спочатку самі випробуйте засоби, які ви будете використовувати, навчіться, як правильно ними користуватися, змоделюйте необхідні ситуації;

— не використовуйте одночасно багато засобів.

Основні вимоги до візуальних наочних посібників. Вони мають бути:

— чіткими, щоб їх було добре видно (мати великі, чіткі літери та лаконічний зміст, мати виділені заголовки);

— достатніми (не дуже багато і не дуже мало тексту);

— нескладними.

Методика використання паперової дошки (фліп–чарта):

— зробіть так, щоб робота з паперовою дошкою має бути для вас зручною;

— формулюйте висновки по мірі розгляду матеріалу;

— записуйте проблеми, підняті групою;

— пишіть розбірливо, тренуйтеся писати великими, чіткими літерами;

— не треба писати й розмовляти одночасно;

— при підготовці до заняття для кращого запам’ятовування легенько напишіть олівцем те, що ви будете писати (непомітно для слухачів), а під час викладання наведіть це ручкою;

— зробіть нотатки олівцем (щоб не було видно аудиторії) у верхніх кутках аркушу.

Методика використання проектора:

— прийдіть раніше до заняття і перевірте заздалегідь технічну готовність;

— установіть екран та проектор так, щоб усім було видно;

— перевірте заздалегідь проекцію діапозитивів (місце та видимість);

— тримайте проектор вимкненим, доки не встановите діапозитив;

—використовуйте позначки на рамці, щоб проекція позитива не зміщувалася;

—якщо ви користуєтесь указкою, тримайте її чітко на зображенні (у противному разі навіть легке тремтіння руки буде помітним і відвертатиме увагу);

— установіть проектор у позицію «Право», якщо ви використаєте його з правого боку (та навпаки);

— відведіть для матеріалів місце, щоб складати їх до та після використання, якщо можна, непомітне для слухачів;

— вмикайте та вимикайте проектор, не залишайте його робити коли немає діапозитивів;

— не ставайте між діапроектором та екраном.

Методика використання проектора з 35–міліметровими слайдами:

— прийти раніше, щоб установити проектор;

— перевірити фокус, площу проекції, чіткість зображення;

— попередньо позначити кожний слайд, щоб розмістити в правильному порядку;

— переконатися, що слайди правильно встановлені в проектор.

Ефективним способом, що може допомогти переконати слухачів, є порівняння, особливо у випадках, коли якесь положення має радикальний характер. Однак треба пам'ятати, що порівняння повинні заран­ні добре бути підготовлені, продумані, інакше вони мажуть завдати шкоди. Часто деякі слухачі, почувши невдале порівняння, можуть використовувати його проти лектора. Тому рекомендується розглянути можливі неправильні інтерпретації прикладу перед тим, як його вживати.

Людське пізнання відбувається двома шляхами – науково–логічним і художньо–образним. Найефективніша та мова, яка впливає не тільки на свідомість, але й

на почуття людей. Мислити образами – закон пуб­лічної мови. Емоціональне передує інтелектуальному, чуттєве може ста­ти містком до пізнання розумом. Яскравий образ, наочне порівняння створюють картини зримими. Таким чином, у лекціях мають бути художні образи, хоча їх підбір і використання справа непроста. Прислів'я, приказки, афоризми, крилаті слова можуть також стати в пригоді для створення образності.

Серед засобів активізації слухачів на лекції можуть бути також такі:

— голосова й емоційна модуляція: зміна інтонації, тембру, висоти, гучності голосу;

— модуляція темпу мовлення: витримування пауз: зміна темпу від нарочито повільної вимови до швидкої; різка зміна швидкості мови;

— переривання промови, використання антиципації (здогадок): переривання промови на словах, достатньо очевидних для аудиторії з вимогою вимовляти їх уголос усім, хто здогадався, на якому слові була зупинена промова; активність слухачів заохочується словами або бальною оцінкою;

— "провали пам’яті": навмисне забування досить очевидних для аудиторії елементів повідомлення: дат, імен, термінів, назв тощо, із наступним проханням допомогти згадати; заохочувати активних;

— жестикуляція: супровід мови мімікою і адекватною змісту емоційною й ілюстративною жестикуляцією; долоні відкриті, жести вільні;

— риторичні питання: повторення основних моментів повідомлення у формі питання, на яке після невеликої паузи дає відповідь сам доповідач;

— контрольні питання: задається питання до тільки що викладеного матеріалу з вимогою дати вичерпну відповідь; заохочувати активних;

— запитання, які підказують, "наводять" на відповідь: у разі виникнення труднощів із відповіддю на контрольне питання, задається питання, що непрямо описує смисл викладеного раніше фрагменту повідомлення;

— питання–припущення, змістова антиципація; висновки: на підставі викладеного задається питання–припущення, яке вимагає для відповіді смислової здогадки, про що далі йтиметься і які висновки можна зробити з викладеного матеріалу;

— уточнюючі зустрічні питання: слухачам пропонується після кожного смислового фрагменту повідомлення задавати питання, які уточнюють окремий матеріал з викладеної теми або зустрічні питання на здогад: про що йтиметься далі; активність заохочується оцінкою (балами);

— конспектування опірних (ключових) слів: слухачам пропонується записувати опірні (ключові) слова повідомлення. Один зі слухачів може це робити на дошці;

— конспект–малюнок, асоціативний малюнок: слухачам пропонується замалювати асоціації, що виникають у ході викладу матеріалу, які розкривають їх розуміння суті. Контроль у вигляді конкурсу малюнків, їх обговорення;

У лекційних виступах застосовують сполучення різноманітних засобів досягнення ефективності промови, уміння переконання слухачів. Серед теоретичних і практичних питань, які при цьому постають, є проблема застосування монологічних і діалогічних форм спілкування. Слово "монолог" походить від грецьких слів "один, єдиний" та "слово, вчення" і означає роздуми персонажу, розмову з самим собою або глядачами. Іншими словами, монолог – це насамперед активна дія, того, хто виступає. Треба зазначити, що більшість публічних виступів є монологічна. Тому основою змістовної підготовки до виступу фактично є підготовка монологічного матеріалу.

Монологічний зміст будь–якої промови хоча і складає її необхідну частину, тільки сам по собі не може бути ефективним засобом впливу на аудиторію. Хороший результат досягається тоді, коли є бодай якісь елементи діалогу в спілкуванні зі слухачами. Слово "діалог" також грецького походження й означає розмову між двома або кількома особами. Однак застосування діалогічних форм у публічних виступах спирається на певні закономірності, тут необхідно також дотримуватись певних правил. Діалог в ораторській практиці має, з одного боку, соціально–моральне значення як форма демократичних стосунків виступаючого з аудиторією, у тому числі підлеглими колегами. З іншого боку, недостатнє володіння методикою застосування діалогічних форм спілкування може знизити ефективність публічного виступу, перетворити його в стихійну розмову двох людей.

Застосування діалогу в ораторському мистецтві має включати таке поняття як культура діалогу. Останнє безпосередньо пов’язане з культурою дискусії, культурою полеміки. Узагалі розрізняють дискусію як публічне обговорення спірних питань і досягнення певної спільної думки шляхом співставлення різних думок, і полеміку як публічну суперечку з метою захистити свій погляд і спростувати думку опонента.

При застосуванні діалогічних форм виступів необхідно перш за все мати уявлення про те, що вести дискусію, полеміку – це: 1)поважати право іншого на власну думку, навіть якщо вона інша, ніж ваша власна; 2)вдумливо і терпляче вислуховувати свого опонента; 3)уміти виділяти сильні й слабкі сторони аргументації супротивника; 4)зважувати все, що збираєтеся самі сказати; 5)бути готовим чесно визнати свої помилки; 6)не робити поспішних висновків. Під час дискусії важливо уникнути беззмістовних словесних змагань, які тільки створюють видимість активності. Від учасників дискусії вимагаються аргументи, на яких засновані їх думки, а невисловлювання типу "Це правильно, тому що я так вважаю".

У сучасних посібниках з проблем ведення полеміки наводяться різні правила, як краще переконувати людей. Можна подати такі:

— не "розпалюйтесь" передчасно. На початку виступу нейтральний тон спокійної оповіді є кращим варіантом;

— не показуйте на початку свого виступу свого наміру: "Зараз я буду вас переконувати!". Замість агресивного "іду на вас" доречніше запросити "йдімо разом!". Не слід заявляти: "Ви не праві!", "Я не згоден!";

— негативну думку формулювати мінімальним використанням частки "не". Люди швидше концентрують свою увагу та тому, що є, ніж на відсутніх ознаках предмета. До того ж сфера негативних визначень будь–якого предмета досить безмежна. Можна довго перелічувати чим він не є. Економніше сказати, що він собою являє;

— думка, яка енергійно відкидається, запам’ятовується так же добре, як і думка, що активно захищається. (Висновок у вигляді жарту: якщо хочеш що–небудь надійно поховати, не копай надто глибоку яму – сам у неї попадеш!);

— очевидне не варто підкреслювати.

Необхідно зазначити, що полеміку, дискусію можна вести в невеликій аудиторії. У залі з великою кількістю людей дискусія може звестись до діалогу з одним–двома слухачами, тоді як усі інші будуть пасивними спостерігачами дії що може їм врешті–решт набриднути.

Важливою стороною діалогічних форм виступів є питання про імпровізацію. Тлумачні словники трактують, що імпровізувати – значить створювати твір під час його виконання. Практично всі спеціалісти у галузі ораторського мистецтва єдині у тому, що в публічних виступах імпровізацій треба остерігатися. Чому? Піддавшись натхненню оратор може пропустити матеріал важливий, суттєвий, одночасно допустити неточність і т.д. Квінтіліан висловлював думку про те, що імпровізатори хочуть видатися розумними перед дурнями, але замість того виявляються дурнями перед розумними людьми. Найкращою імпровізацією вважається добре підготовлена імпровізація.

Конспект лекції є важливою підставою для того, щоб продумати організацію часу. Перш за все, ми маємо визначити час вступу, основної частини, тобто визначених питань, і закінчення. Для деяких пунктів важко відводити час, наприклад, на роботу із запитаннями слухачів. Проте, це можна зробити, проаналізувавши, скільки часу вони займають у більшості лекцій.

Після розподілу часу потрібно зробити певні примітки в конспекті так, щоб викладач знав, чи додержується він плану. На практиці це буде періодичне "спостерігання за годинником", поступово досвід дозволить виробити викладачеві своє "відчуття" часу, який витрачається під час виступу та відповідного хронологічного контролю за своєю роботою.