1.3. Контрольні завдання

1. Дайте уявлення про методику збору матеріалу для виступу.

2. Поясніть, які можуть бути джерела одержання інформації для публічного виступу.

3. Проаналізуйте, у чому полягає технологія вивчення літератури при підготовці до виступу.

4. Визначте способи укладання конспекту виступу.

5. Розкрийте логічні вимоги до основної частини виступу.

6. Поясніть, у чому полягають відмінності між усною і письмовою мовою.

7. Визначте основні види допоміжного матеріалу, що можуть застосовуватися у виступі, та наведіть їх приклади.

1.4. Список рекомендованої літератури

Молдован В.В.Судова риторика. – К.: Заповіт,1996. – 320 с.

Осуга С. Обработка знаний: Пер. с яп. – М.: Мир, 1989. – 292 с.

Словник іншомовних слів / За ред. О.С.Мельничука. – К.: Головна редакція УРЕ, 1974. – 776 с.

Сопер П.Основы искусства речи. – М.:Изд–во Яхтсмен,1995. – 416 с.

Томан І.Мистецтво говорити. – К.: Політвидав україни,1986. –320 с.

Тема 2. Культура й техніка публічної мови

2.1.Культура мови як невід’ємна риса професійної підготовки

Успіх публічного виступу залежить не тільки від його змісту, але й від того, як він буде викладений, тобто від культури мови, стилю лектора. Ми не будемо докладно розглядати проблеми стилістики мови. Для цього є відповідна література, у якій викладено питання культури мови, стилю. Хто хоче гарно говорити, звичайно, має ознайомитися з нею. Оратору, лектору потрібно повсякчас набувати й удосконалювати навички літературного мовлення, систематично читати, розширювати кругозір та підвищувати культурний рівень. Мова подібна до музичного інструмента, на якому треба навчитись грати, і тоді людина відчуває її мелодійність, вишуканість.

У буденному житті ми користуємось в основному розмовною мовою. Однак перед широким загалом слід говорити правильною літературною мовою. Чим офіційніший виступ, тим суворіші вимоги ставляться до правильності мовлення. Літературною мовою треба виголошувати і підготовлений текст, і експромти. Слід пам’ятати, що мова оратора має бути не тільки літературною, але й чистою. Вона несе в собі певне навчальне і виховне навантаження.

Секрет комунікабельності, тобто зрозумілості в спілкуванні, значною мірою залежить від термінології, яка повинна бути всім зрозумілою. Якщо лектор застосовує слова, якими слухачі не користуються, ефект виступу може знизитися. Разом з тим оратор не може не вживати термінів, які, можливо, найбільш точно висловлюють думку, але є водночас спеціальними термінами або іншомовного походження. У таких випадках треба пояснювати терміни або вживати паралельно синоніми.

Приклад. Парадигма цього суспільного явища, тобто його теоретична схема, така... .

Мова – це щось значно більше за механічний зв’язок між людьми, це відображення свідомості людини, її прояв. Дослідники стверджують, що під час мислення людина виголошує внутрішній монолог. Понад сто років тому це питання вивчав російський психофізіолог І.М.Сєченов, а у 20–30–ті роки ХХ століття – Л.С.Виготський та деякі закордонні вчені. У кількох лабораторіях проводилися досліди, під час яких записувалися електроміографічні реакції в період час внутрішнього мовлення. До язика і губ людини прикріплювалися поверхневі електроди, за допомогою яких вимірювалася напруга. У стані спокою суб’єкта вона була 5 мікровольт, а під час розв’язання завдань – 50 і більше мікровольт. Тому мислення в будь–якому випадку пов’язане з мовленням. Із того, як говорить та чи інша людина, можна уявити собі загальний розвиток цієї людини, її освіту і культурний рівень. Не буває людей, які б відзначалися високим інтелектом і водночас примітивною, як у первісного дикуна, мовою. Однак нерідко зустрічаємо людей байдужих і неуважних до своєї мови і до мови свого народу взагалі. Хіба не доводиться інколи чути: “Чи не однаково, як я говорю? Вправно чи недолуго – то байдуже, аби лиш інші зрозуміли, що я хотів сказати”.

Російський радянський письменник К.Паустовський стверджував, що людина, байдужа до рідної мови, є дикуном. Великої ваги надавав користуванню рідною мовою й дбанню за її чистоту класик російської літератури І.С.Тургенєв. Коли пішла чутка, що він став писати свої художні твори французькою мовою, І.Тургенєв спростував це в листі до С.Венгерова такими словами: “Я ніколи, жодного рядка в житті не писав не російською мовою; у противному разі я був би не художник, а просто паскуда. Як це можна писати чужою мовою, коли й своєю, рідною, ледве можеш дати собі раду з образами, думками тощо” (Цит. за: Антоненко–Давидович Б.Д. Як ми говоримо. – К.: Либідь,1991.– С.8).

Про багатство української мови сказано чимало теплих слів. Наведемо лише кілька думок. Відомий учений–славіст І.І.Срезневський сказав про українську мову: “Велика кількість людей має переконання, що ця мова є одна з найбагатших мов слов’янських, що вона навряд чи вважить богемській щодо рясноти слів і висловів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова поетична, музична, мальовнича”. А славнозвісний російський артист Л. Собінов, приїхавши на гастролі 1926 р. до Харкова, де він співав у опері Вагнера партію Лоенгріна, записав таке своє враження від української мови: “Коли я одержав переклад Лоенгріна українською мовою й тоді ж, сівши за рояль, проспівав знамените звернення до лебедя, я мимоволі закричав: та це–бо звучить зовсім по–італійському: гарно, звучно, високо й поетично” (Цит. за: Антоненко–Давидович Б.Д. Як ми говоримо. – К.: Либідь,1991.–С.7).

Незалежно від того, якою мовою говорить людина, вона має турбуватись про її чистоту. На це звертав увагу відомий спеціаліст у галузі ораторського мистецтва, російський юрист А.Ф.Коні, який вказував, що "треба берегти свою мову. Тим часом у мову вносяться нові слова, які суперечать її духу, ображають слух і смак і при цьому в більшості зовсім непотрібні, адже в скарбниці нашої мови вже є слова для висловлення того, чому зухвально думають слугувати ці нововведення" (Кони А.Ф. Из статей разных лет // Об ораторском искусстве. – М.: Политиздат, 1973. – С.159–160).

Наче перегукуючись із наведеними думками, М.Д.Рильський писав:

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде.

Таким чином, спеціаліст, який має повагу до себе як до людини і до фахівця, повинен дбати про чистоту і високу мовну культуру, адже це є ознакою культури взагалі. Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою. Ця думка є спільною для багатьох високоосвічених людей. Чарлз У.Елліот, який більше третини століття був президентом Гарвардського, університету говорив: “Я визнаю тільки одне духовне надбання як необхідну частину освіти чоловіка або жінки. Я маю на увазі точне і вишукане використання рідної мови” (Карнеги Д. Как завоевать друзей и оказывать влияние на людей. – М.: Политиздат,1989.–С.469–470).

Кожна мова має свій шлях розвитку, на якому позначилися історичні події, пережиті її народом, географічні умови, серед яких живе цей народ, кліматичні особливості природи. Усе це створює ті властивості душевного складу народу, його національну психіку, що так виразно відбиваються в його мові.

Розглянемо такий український вислів, як "спати просто неба", і подивимось, як оце "просто неба" передається різними мовами. Російською буде “под открытым небом”, німецькою – дослівно “під вільним небом”, французькою – “під прекрасними зорями”. Маємо тут одне й те саме поняття, але як по–різному передає його кожна з чотирьох мов!

Для збагачення свого словникового запасу читайте твори кваліфікованих авторів, слухайте авторитетних промовців або принагідно записуйте чи підкреслюйте олівцем у вашій книзі слова й вирази, які б ви хотіли вживати. Виявіть, які слова ви вживаєте надто часто, і намагайтеся замінити їх іншими словами та виразами.

Для того щоб мова була образнішою, треба не скупитись на метафори. Про метафору як ораторський засіб уже йшлося в попередньому розділі. Нагадаємо, що метафора – це вживання слів або виразів у переносному значенні на основі якої–небудь аналогії, порівняння, подібності. Будь–яка метафора, по суті, скорочене порівняння, але в порівнянні схожість буває явною, а в метафорі – угадується; тому метафора не так відчувається слухачами і менше нагадує про штучність, вона разом з тим і коротша; отже, слід надавати перевагу метафорі, ніж простому порівнянню.

Краще залишається в пам’яті людей образна мова, така, у якій є ефектні картини. Французький учений епохи Просвіти Фенелон відзначав, що треба не тільки описувати факти, але зображати їх подробиці так живо і образно, щоб слухачам здавалося, ніби вони бачать їх. Слова, що не викликають образів, утомлюють слухачів. Велику промову люди повинні не стільки чути, скільки бачити і відчувати. Це те саме, коли дитина розглядає книжку з гарними малюнками, які відображають найхарактерніше, написане в ній.

Відомий російський юрист, спеціаліст у галузі ораторського мистецтва П.Сергеїч (П.С.Пороховщиков) наводить такий приклад. "Скажіть присяжним засідателям: честь жінки повинна охоронятися законом незалежно від її суспільного становища. Чи будуть вас слухати професор або ремісник – все одно вони не будуть мати на них впливу: одні не зрозуміють, інші пропустять мимо вух. Скажіть по–іншому: у всякому середовищі, у місті і селі, під шовком і оксамитом або під рядниною честь жінки повинна бути недоторканою, – і присяжні не тільки зрозуміють, але й відчують і запам’ятають вашу думку" (Сергеич П. Искусство речи на суде // Об ораторском искусстве. – М.: Политиздат, 1973. – С.192).

Ще в стародавній Греції та давньому Римі оратори були свідомі того, що мову і стиль треба пристосовувати до різних обставин, а також слід враховувати склад слухачів. Вони розрізняли три види стилю – звичайний, середній (елегантний) і піднесений та дотримувалися думки, що кожному з цих стилів відповідає певний вид промови, своя структура виступу та склад речень, специфічні засоби його пожвавлення. Звичайний стиль застосовували, коли йшлося про буденні справи, середній – у виступах, метою яких було переконати слухачів у чомусь, а піднесений – для розкриття життєво важливих тем. Вважалося, що справжній промовець повинен уміти застосовувати всі ці стилі.

Для того щоб удосконалювати свою мову, оратору необхідні: а)самоконтроль і розвиток культури мови; б) створення в себе установки на володіння правильною літературною мовою у всіх ситуаціях мовного спілкування. Йдеться про виховання в себе звички і потреби в постійному вивченні й підвищенні культури мови. Особливу увагу треба приділити питанням правильності мови, її відповідності сучасним літературним нормам.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства, коли більше уваги має приділятися застосуванню державної мови, тобто української, інколи виникають певні складнощі у тих людей, які спочатку формулюють думки російською мовою, а потім перекладають їх українською. Нерідко при цьому спостерігається механічне перенесення правил, традицій однієї мови в

іншу, застосування "кальки", тобто копіювання українською мовою слів або виразів, запозичених із російської. Не завжди таке копіювання можна застосовувати. Наприклад, у російській мові слово "детище" означає "дитя, плід", або те, що створено власною працею і турботами. В українській мові всі іменники з суфіксом –ищ застосовуються з відтінком іронії, глузування чи лайки: хлопчище, бабище, ручище, кулачище тощо. Однак доводиться читати навіть у солідних часописах вислови типу: літак АН–140 є дітищем конструкторського бюро ім. О.Антонова.

Чимало помилок допускають студенти різних спеціальностей у вживанні слів, які російською мовою позначаються словами "отношения", "относительно". Відповідно до вказаних слів в українській мові надуживають словами "відношення", "відносно", забуваючи про інші, точніші, природніші: "Не можна допускати поверхового відношення до такої серйозної справи" замість "…поверхового ставлення…". "Відносно цього не може бути двох думок" замість "про це" ("щодо цього", "з приводу цього"); "Я з ним у добрих відношеннях" замість "…у добрих взаєминах". Останнім часом набувають дедалі більшого поширення слова "стосовно", "щодо" замість недоладного вислову "по відношенню": Стосовно місцевих умов він розробив особливу систему господарювання.

Поширені в Україні словники (виняток складає, мабуть, тільки такий словник: Караванський С. Російсько–український словник складної лексики. – К.: Академія, 1998. – 712 с.) майже не дають перекладів українською мовою російських віддієслівних форм, наприклад, "воображающий", "считающий", "находящийся" тощо. Так, вираз "действующее законодательство" перекладають як "діюче законодавство" замість "чинне законодавство" або "закони, які мають силу"; "действующий" необхідно перекладати "що діє".

Прикладів, які ілюструють необхідність роботи над підвищенням культури мови, можна навести ще багато. Велику допомогу в цьому людям різних професій можуть надати довідкові видання: тлумачні, орфографічні, синонімічні, фразеологічні словники, словники наголосів, епітетів, іншомовних слів, довідники словотворень та інші видання. Кожна освічена людина, робота якої так чи інакше пов’язана з публічними виступами, повинна мати в себе таку літературу для постійного користування.