4.2.Промова державного обвинувача

Беручи участь у судових дебатах, проголо­шуючи обвинувальну промову, прокурор висловлює ті остаточні й кінцеві висновки, до яких він прийшов у результаті судового розгляду кримінальної справи, під­биває підсумки обвинувальної діяльності. Виступ про­курора з обвинувальною промовою є одним з найбільш відповідальних етапів підтримання обвинувачення в суді.

Прокурор підтримує перед судом державне обвинувачення від імені держави, суспільства. Промова прокурора в судових дебатах, у якій під­тримується державне обвинувачення, міститься аналіз доказів, висловлюються міркування про кваліфікацію злочину, міру покарання та інші питання, які мають значення для винесення законного й обґрунтованого вироку, називається обвинувальною промовою проку­рора.

Зміст і структура обвинувальної промови визнача­ється передусім обставинами справи, місцем її розгляду (справа розглядається в суді чи виїзному засіданні), складом аудиторії, індивідуальними якостями прокуро­ра і зайнятою ним позицією у справі.

Йдучи в суд, прокурор повинен знати, що він буде говорити, мати тези чи принаймні план. Ось план промо­ви одного із київських прокурорів:

1. Суть пред'явленого обвинувачення.

2. Пояснення підсудного.

3. Підтвердження неправдивості його показань:

а) протоколом огляду від ...;

б) протоколом обшуку;

в) показанням свідка–дружини підсудного;

г)висновком криміналістичної експертизи.

4. Побічні підтвердження розтрат матеріальних цінностей підсудним:

а) показаннями працівників магазину і сусідів про те, що підсудний часто пиячив;

б) показаннями шинкарки, що за випивки завжди розплачувався підсудний;

в) показаннями дружини підсудного, що зарплату чоловік повністю їй віддавав.

5. Обґрунтування юридичної кваліфікації.

6. Пропозиції про міру покарання і долю цивільного позову.

Прокурорська практика виробила таку структуру обвинувальної промови:

— вступна частина;

— фабула справи (виклад фактичних обставин злочи­ну;

— аналіз і оцінка зібраних у справі доказів (аналіз доказів);

— обґрунтування кваліфікації злочину;

— характеристика особи підсудного;

— обґрунтування пропозицій про міру покарання цивільному позову;

— аналіз причин і умов, що сприяли вчиненню злочи­ну, і пропозицій щодо їх усунення;

— заключна частина промови.

Не завжди обвинувальна промова вміщує всі перера­ховані елементи в такій послідовності. Але на практиці саме така послідовність закріпилася і виправдала себе.

Зміст і структура обвинувальної промови, її побудова не можуть бути однаковими і незмінними для будь–якої справи. Як не існує кримінальних справ абсолютно схожих одна на одну, так і не повинно бути промов, які збігаються між собою. Тому прокурор повинен уміти знайти правильні пропорції різних частин промови, роз­поділити матеріал логічно і послідовно.

Експозиція, розподіл матеріалу – досить важливий момент у риторському мистецтві. "Уміла готувати, та невміла подавати" – влучна характеристика експозиції і про це слід пам'ятати.

Засоби і прийоми побудови вступної частини обвинувальної промови бувають різноманітними. Вони залежать від характеру справи, яка розглядається, навичок обви­нувача, складу судової аудиторії, інших обставин. Най­більш вживані прийоми:

— оцінка суспільно–політичного значення справи, яка розглядається;

— вказівка на характерні особливості кримінальної справи;

— виклад програми виступу та ін.

Виступаючи в суді, прокурор зобов'язаний найперше встановити перед судом, чи є злочин у тому, що було здійснено, і який саме. Завдання державного обвинувача – відновити в пам'яті присутніх загальну картину злочину, чіткіше окреслити його основні риси, підготувати слухачів до сприйняття доказів.

Існує кілька способів викладу фактичних обставин справи: хронологічний (так, як установив слідчий), си­стематичний (так, як це мало місце в дійсності), зміша­ний (перший і другий разом).

Прокурори віддають перевагу хронологічному спосо­бу викладу фабули справи, ніби відновлюючи обставини в тій послідовності, у якій вони були установлені в стадії попереднього розслідування і в ході судового слідства.

Змішаний порядок викладу обставин справи рекомен­дується застосовувати у великих, багатоепізодних справах.

Виклад фактичних обставин справи, аналіз і оцінка доказів часто переплітаються і тісно пов'язані один з одним, тому деякі юристи, як практики, так і теоретики, рекомендують об'єднати ці частини промови. Це можна робити в тому випадку, коли не змінився обсяг обвину­вачення і немає суперечностей з адвокатом з цього питання. Достатньо згадати фабулу і сказати, що всі факти обвинувачення підтвердилися в залі судового засідання. Після цього приступити до аналізу й оцінки доказів.

Аналіз і оцінка зібраних у справі доказів є дуже важливою частиною обвинувальної промови. У цій частині необхідно довести саму подію злочину і вин­ність підсудного в її здійсненні. Якраз аналіз і оцінка доказів можуть переконати суд у правильності позиції прокурора, змусити прислухатися до його думки.

Докази, які наводить прокурор в обвинувальній про­мові, повинні переконливо підтвердити правильність його висновку. Зізнання підсудного, ясність і простота справи не звільняють прокурора від аналізу доказів. Обов'язок доказування в кримінальному процесі закон покладає на прокурора. Він зобов'язаний ужити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи. Прокурор повинен пере­вірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів та їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване і справедливе рішення.

Недоліком обвинувальних промов при аналізі й оцінці доказів є те, що логічне доказування, аналіз доказів підмінюється переказом показань підсудного, потерпіло­го, свідків, висновку експерта. Таке повторення лише стомлює слухачів у залі судового засідання своєю одно­манітністю і нікого ні в чому не переконує.

Завдання судового ритора в тому, щоб показати місце і роль кожного доказу в матеріалах справи, дати оцінку доказів у їх сукупності. Це зробити не так просто. Необхідно цьому учитись.

Зробивши аналіз доказів у справі, прокурор підводить базу для юридичної оцінки установлених фактів. Правильна кваліфікація злочину є однією з гарантій здійснення правосуддя відповідно до закону. Кримінальній відповідальності й покаранню підлягає під­судний, який винен у вчиненні передбаченого законом суспільно небезпечного діяння.

Обґрунтовуючи питання про кваліфікацію злочину, прокурор повинен чітко й неухильно дотримуватися вимог кримінального законодавства. Особливо старанно слід з'ясовувати суб'єктивний бік вчиненого злочину, маючи на увазі, що шкідливі наслідки, незалежно від їх тяжкості, можуть ставитися підсудному в провину лише в тому випадку, якщо він діяв навмисно або допустив їх з необережності. Обсяг цієї частини судової промови залежить від складності справи. Але у всякому разі свій висновок про юридичну оцінку злочину прокурор пови­нен сформулювати напевне.

При призначенні покарання суд врахо­вує характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу винного й обставини справи, що пом'як­шують і обтяжують відповідальність. Усе це передбачає характеристику особи підсудного.

Характеризуючи особу підсудного, прокурор з'ясовує не лише його риси, якості та особливості, що пов'язані з вчиненням злочину, а й інші дані. Він враховує ставлення підсудного до роботи, навчання, пове­дінку на виробництві та в побуті, працездатність, стан здоров'я, сімейний стан, дані про минулі судимості. Усі ці дані мають бути оцінені державним обвинувачем у сукупності, і ті з них, які впливають на призначення покарання, повинні бути навіть виділені окремо в обви­нувальній промові.

Даючи характеристику підсудному, прокурору слід пам'ятати про такі вимоги:

— не повинно бути місця голослівним твердженням, суб'єктивній думці про підсудного;

— підсудний –це ще не злочинець;

— характеристика повинна базуватися тільки на даних, які є в справі;

— недопустимі необ'єктивність, ігнорування позитивних якостей підсудного.

Кримінальне покарання може досягти своєї мети, привести до бажаних результатів лише тоді, коли воно справедливе, розумне, індивідуалізоване, макси­мально сприяє виправленню засудженого.

Як надмірно м'яке, так і надмірно суворе покарання шкідливі. Занадто м'яке породжує почуття безвідповідальності, ускладнює перевиховання, заохочує нестійких осіб до здійснення нових злочинів. Надмірно суворе викликає в засудженого внутрішній протест, почуття несправедливості, стан відчаю і прире­ченості. Усе це повинен враховувати державний обвинувач, коли висловлює свої міркування з приводу міри пока­рання, яку він пропонує застосувати до підсудного.

У якій формі прокурор повинен звертатися до суду пропонуючи ту чи іншу міру покарання? Прокурор може лише просити або пропонувати суду обрати підсудному ту чи іншу міру покарання. За певних обставин, особливо коли мова йде про тяжкий злочин, який викликав великий громадський резонанс і обурення, державний обвинувач може "вимагати" і "настоювати", звертаючись до суду . Але це не повинно мати характер наказу, категорич­ної вказівки суду, оскільки останній може і не погоди­тися з прокурором.

Виявлення причин, що сприяли вчиненню злочину — прямий обов'язок прокурора. Причини й умови, що сприяють вчиненню злочинів, можуть мати найрізноманітніший характер, наприклад погана охорона або облік матеріальних цінностей часто є причинами розкрадання майна: дитяча бездоглядність створює умови для вчинення правопорушення неповно­літніми та ін.

Всебічне дослідження обставин справи неможливе без з'ясування причин здійснення злочину, встановлення конкретних умов зародження і реалізації підсудним злочинного задуму.

Заключна частина обвинувальної промови прокурора — факультативний елемент судової промови державного обвинувача. У справах, які не являють со­бою великої суспільної небезпеки, судова промова за­кінчується міркуванням прокурора про міру покарання. У справах, які мають особливе суспільно–політичне зна­чення, викликають значний інтерес громадськості, у виїзних засіданнях, ця частина промови дуже бажана.

Державний обвинувач може коротко зупинитися на підсумках судового процесу; висловити впевненість, що справедливий вирок буде сприяти зміцненню законності; вказати на уроки судового розгляду справи; закликати присутніх до рішучої боротьби зі злочинністю. Заключна частина не повинна бути штучною, необхід­но пов'язати її з матеріалами справи.

Репліка – не обов'язкова частина судових дебатів. Вирішити, чи слід її брати, прокурор може лише після виступу всіх учасників судових дебатів. Державний обвинувач, як правило, виступає з реплікою, коли учас­никами судових дебатів:

— висловлені помилкові твердження;

— неправильно тлумачаться норми права;

— перекручені фактичні обставини справи, які мають суттєве значення;

— допущена груба поведінка щодо учасників судово­го розгляду.