Zagalna_teoriya_derzhavi_i_prava_pidruchnik_M

Розділ 25. Тлумачення норм права

таютьсяособизароз’ясненням тихчиіншихположеньзаконодавства, щопідлягаютьзастосуваннюуконкретномувипадку(наприклад, будьякі відповіді контролюючого органу на запити зацікавлених осіб з питань оподаткування, тобто податкові роз’яснення).

Слідзазначити, щоактиказуальноготлумаченнямаютьпевнийвплив на правозастосувачів під час розгляду та прийняття рішень у всіх аналогічних юридичних справах. Можливість надання тлумачення правової норми, яке відповідає тільки одному випадку, взагалі вбачається досить проблематичною, оскількинормазавждирозрахованананизкуоднорідних випадків. Якпідтвердженняцього, ЗакономУкраїнивід21 грудня2000 р. «Пропорядокпогашеннязобов’язаньплатниківподатківпередбюджетамитадержавнимицільовимифондами» передбачено, щоплатникподат- ківмаєправобезоплатноодержатибудь-якеподатковероз’яснення, утому числі надане іншому платнику податків з питання, що розглядається. Отже, податкові роз’яснення, надані з конкретних питань тим чи іншим особам, можуть використовуватися іншими платниками податків для розв’язанняаналогічнихситуацій. Якпідтвердження цьогоназванимЗакономтакожпередбачається, щовизнаннясудомподатковогороз’яснення податковогоорганунедійснимиєпідставоюдлявикористаннязазначеногорішеннявсіма платниками податків змоментуйогоприйняття.

Інтерпретаційніактикласифікуютьізаіншимипідставами: заформою вираження (усні та письмові); за суб’єктами тлумачення (акти різних державних органів та посадових осіб — акти законодавчих, виконавчих чисудовихорганів, актиорганівпрокуратури, атакожактиміжнародних установ, юрисдикціяякихвизнанаУкраїною); заназвоютавнутрішньою побудовою (структурою) документа (постанови, рішення, ухвали,

роз’яснення, висновкитощо); загалузямиправа(конституційно-правові, кримінально-правові, цивільно-правовітаін.).

Тлумачення потребують не тільки нормативні, а й індивідуальні юридичніакти, особливоті, якірозрахованінатривалудію, маютьюридично складний характер, спрямовані на індивідуальну регламентацію суспільних відносин, примусове здійснення прав і обов’язків (індивідуальні адміністративні акти, рішення юрисдикційних органів, правочини таін.). ЦКУкраїни, якийнабувчинностіз1 січня2004 р., міститьокрему ст. 213, присвяченутлумаченнюзміступравочину. Вційстаттівказується на особливості способів тлумачення, що застосовуються при з’ясуванні змісту правочину його сторонами чи судом, а також обставини, з яких необхідноприцьомувиходити(зокрема, метаправочину, змістпопередніх переговорів, усталенапрактикавідносинміжсторонами, звичаїділового

441

Частина п’ята. Реалізація права

обороту, подальшаповедінкасторін, тексттиповогодоговорутощо). Таке рішенняєіндивідуальнимінтерпретаційнимактом, якиймаєказуальний характер таобов’язковезначення длясторіндоговору.

§5. Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту

Тлумачення норм права за обсягом — це логічне продовження і завершення процесу з’ясування значення і змісту норм права. Разом з тим воно виступає і як закономірний результат застосування всіх знайомихспособівтлумачення(граматичного, логічноготаін.). Тільки дякуючиїхзастосуванню, можнавідповістиназапитання, чиповністю збігається в даній нормі буква закону з його духом, чи потрібно розуміти словесний вираз норми, або нормативно-правового акта в цілому

вбуквальному розумінні, або ж необхідно звузити чи розширити їх зміст. Остаточно відповісти на це питання можна, лише використовуючи інші методи тлумачення норм права — за обсягом їх правового змісту. Сутність їх полягає у визначенні ступеня відповідності змісту норми права її текстовому оформленню і виразу.

За названим критерієм сформувалися відомі тривиди тлумачення: адекватне (буквальне), поширювальне (розповсюджувальне) та обмежувальне.

Адекватне тлумачення — це такий вид тлумачення, коли дійсний зміст правової норми повністю збігається з її буквальним офіційним зовнішнім виразом, тобто норму розуміють як таку, що повністю збігається із відповідним нормативно-правовим приписом (текстовою формою правової норми). Цей зміст у повному обсязі є зафіксованим у статті нормативно-правового акта і не має якихось труднощів у розумінні змісту норми: він залишається незмінюваним, незважаючи на застосовані способи тлумачення (граматичний, систематичний, логічний та ін.). Буквальне тлумачення свідчить про те, що використані

втекстіприписутермінитлумачаться однозначно, тобтодійснийзміст норми права і його текстуальний вираз повністю збігаються.

Наприклад, згідно зі ст. 148 Конституції України Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Дійсний зміст наведеної норми повністю відповідає його мовному

442

Розділ 25. Тлумачення норм права

текстовому виразу. Крім того, буквально мають тлумачитися терміни, відображені в легальних дефініціях, наприклад, поняття злочину в ст. 11 КК України, поняття підприємництва в Законі України «Про підприємництво» таін. Неприпустимопоширювальночиобмежувально тлумачити наведені у відповідних законах терміни, бо таке тлумачення виходить за межі змісту та обсягу самої легальної дефініції.

Поширювальне(розповсюджувальне, розширювальне) тлумачення—

це такий вид тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст певної норми права після застосування різних способів тлумачення виявився ширшим, ніж її буквальний текст, зовнішній мовний вираз. Наприклад, згіднозп. 1 ст. 614 ЦКУкраїниособа, якапорушилазобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (наміру або необережності), якщо інше не встановлене договором або законом. Тлумачення змісту норми є можливим завдяки поширювальному розумінню терміна «особа, яка порушила зобов’язання». Це будь-яка особа — фізична або юридична; громадянин чи людина без громадянства. Не має значення, яке саме зобов’язання порушила особа. Таким чином, тут ураховані усі інші норми ЦК України про учасників цивільних правовідносин, тобто правило, викладене в статті, слід тлумачити поширювально стосовно кола суб’єктів і видів зобов’язань, що порушуються.

Відповідно до ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавецьпередаєабозобов’язуєтьсяпередатинаймачумайновкористування заплатнюнапевний термін. Уданому разітакож немає значення, хто саме є наймодавцем (фізична чи юридична особа; власник чи користувач майна; яке саме майно передано в користування) або наймачем. Тобто, текстстаттітакожслідрозумітизурахуванняміншихнормцивільного права щодо кола суб’єктів цивільних правовідносин, ознак та видів майнатаін. Отже, ітутєнеобхідним поширювальнетлумачення.

Отже, якщо текст нормативно-правового припису не повною мірою (неадекватно) відображає зміст і обсяг волі законодавця, то необхідним стає саме такий вид інтерпретації — поширювальний, коли достатньо підстав однозначно і ґрунтовно вважати, що законотворчий орган, створюючи текст припису, мав на увазі певні факти, ознаки, обставини, життєвіситуаціїтаін., щоохоплюютьсяреальнимюридичнимзмістомнорми, аленебуливизначені чітковтекстінормативно-правовогоприпису.

Іноді передбачити усі такі обставини та факти в тексті неможливо черезвеличезнукількістьзовнішніхпроявівцихобставин. Наприклад, КК України перелічує обставини, що пом’якшують відповідальність особи, алецейперелікобставинузаконінеєвичерпним, оскількипри

443

Частина п’ята. Реалізація права

призначенні покарання суд має право враховувати й інші обставини, що пом’якшують вину, однак неможливо закріпити усі варіанти пом’якшуючих обставин у лаконічному тексті статті.

При такому тлумаченні часто розширювально інтерпретуються незавершені переліки обставин, умов тощо. Такі переліки звичайно закінчуютьсясловами«іт. ін.», «таінші», «таваналогічнихвипадках», «і в інших випадках, передбачених законодавством».

Якпоширювальне, такіобмежувальнетлумаченняпов’язанізтим, що:

–одночасно поряд з нормою, що тлумачиться, в системі чинного законодавства існують інші норми, які можуть поширювати чи звужувати її зміст, а це викликає необхідність одночасного застосування систематичного способу тлумачення норм права;

–іноді тексти нормативних актів містять спеціальні терміни, не завжди досконалі з погляду законодавчої техніки, способу мовного викладення, а це ускладнює тлумачення їх змісту, який вклав законодавець у текст нормативно-правового акта;

–суб’єкт тлумачення лише розкриває зміст, дійсний обсяг волі законодавця та робить інтелектуальні висновки про можливість чи неможливість застосування норми, що тлумачиться, до конкретних життєвих обставин, випадків.

Обмежувальне тлумачення — це такий вид тлумачення, який містить висновок щодо змісту правової норми, коли цей зміст є вужчим за текст статті нормативно-правового акта. Наприклад, згідно з ст. 60 СКУкраїнимайно, набутеподружжямзачасшлюбу, належитьдружині і чоловіку на праві загальної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба і т. п.) самостійного заробітку(прибутку). Якщотлумачититакунормуізольовановідінших норм, то відповідно до буквального її тексту будь-яке майно, набуте підчасшлюбу, єїхсумісноювласністю. Аякщотлумачититакунорму

узв’язку з іншою нормою, то розуміння буде іншим і правильним — обмежувальним. Так, у пп. 2, 3 ст. 57 того ж кодексу вказано, що особистою приватною власністю дружини і чоловіка є речі індивідуального користування, у тому числі цінності, навіть тоді, коли вони були набутізарахунокзагальнихзасобівподружжя, атакожпремії, нагороди, яківона, вінотримализаособистізаслуги. Підставоюобмежувального тлумачення є дія спеціальної або виключної норми (ст. 57 СК України), якаробитьвинятокзбільшзагальноїнорми(ст. 60 СКУкраїни). Уцьомузастосуваннясистематичногоспособутлумаченнянорми

444

Розділ 25. Тлумачення норм права

дає можливість суб’єкту застосування права суттєво уточнити зміст норми, що тлумачиться. Так, згідно з ст. 7 Закону України «Про Всеукраїнський та місцеві референдуми» в референдумах мають право братиучастьгромадяниУкраїни, якінаденьпроведенняреферендуму досягли вісімнадцяти років і постійно проживають відповідно на території України. Але текст ч. 3 ст. 7 названого Закону вказує на обставини, що обмежують зміст наведеної норми, загальну формулу щодо кола суб’єктів, які мають право участі в референдумі, та певні можливості її застосування (наприклад, у референдумі не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними).

Обмежувальне тлумачення може здійснюватися на підставі норм загальної частини будь-якого кодексу завдяки тому, що ці норми є загальними, тобтовониналежатьдовсіхіншихнормособливоїчастини, входять до їх змісту і саме тому звужують буквальний зміст їх текстовоговиразу. Наприклад, статтяОсобливоїчастиниККУкраїнимістить норму, якавстановлюєпідставикримінальної відповідальності зарозбій. АлезверненнядовідповіднихнормЗагальноїчастиниККУкраїни та їх аналіз приводять до висновку про те, що суб’єктом даного злочину може бути виключно фізична винна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності і є осудною, а не якась інша особа. Таким чином, уяснення змісту норми Особливої частини в повному обсязі передбачає обов’язкове урахування вимог, що містяться в усіх інших статтях Загальної частини КК України.

Слід пам’ятати, що в певних випадках поширювальне або обмежувальне тлумачення є неприпустимим. Це стосується поширювального тлумачення вичерпних переліків, що містяться в тексті статті нормативно-правового акта; обмежувального тлумачення незавершених переліків; поширювального тлумачення положень, які є винятком із загального правила.

Контрольні запитання

1.Поясніть, чим обумовлена необхідність тлумачення права?

2.Охарактеризуйтеграматичнийспосібтлумаченнянормправа.

3.Чим відрізняються поняття «спосіб тлумачення» та «вид тлумачення»?

4.Охарактеризуйте офіційне тлумачення правовихнормівкажіть їх види.

5.Дайтевизначенняпоняття«інтерпретаційнийакт» тапроаналізуйте його головні ознаки.

445

Частина

шоста

ПРАВОВА ДЕРЖАВА І ПРАВОВА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Розділ26

Права, свободи і обов’язки людини і громадянина

§1. Поняття прав і свобод людини

ігромадянина.

Їх загальна характеристика

Дозагальнихположеньконституційногоустроюсуспільстваідержави належить те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються Конституцією України найвищою соціальною цінністю. Права, свободи і обов’язки людини і громадянина є складовими елементами правової сутності людини, що виявляється в її відносинах з іншими людьми, громадськими та політичними інститутами, державою.

Правалюдинивиражаютьігарантуютьпевнуміру(норму) їїсвободиівідповідальності, якаєформальною, оскількинеповинназалежати від інших характеристик — раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших уподобань. У цьому сенсі німецький філософ К. Ясперс виокремлював три можливі типи соціальності і відповідно три способиорганізаціїсуспільства: по-перше, назасадахприватногоінтересу ізольованого індивіда; по-друге, органічну цілісність людей, об’єднанихнанаціональнихчидуховнихзасадах; по-третє, формальноправовуорганізацію, декожен розглядається лишевтомувимірі, вякому він рівний будь-якому іншому. Формально-правова організація суспільства, як свідчить досвід економічно розвинутих країн, найбільш

446

Розділ 26. Права, свободи і обов’язки людини і громадянина

відповідаєзавданняміндустріальноготапостіндустріальногорозвитку, оскільки спирається на загальну норму, що передбачає необхідність урахування інтересів автономних соціальних суб’єктів, досягнення соціального компромісу. Водночас права людини мають й свій власний зміст — свободу, що визнається вагомим надбанням для гармонійного розвитку як особистості, так і суспільства.

Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і громадянина вважаються головною ознакою правової держави, за якою остання відрізняється від іншої організації політичної влади, у тому числізаснованої лишеназаконі, якийможебутизаумовавторитарногорежиму інесправедливим. Саме нафундаменті прав ісвобод людини і громадянина засновуються та функціонують інститути правової, демократичної, соціальної держави, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку української державності. Утвердження прав і свобод людини і громадянина розглядається як один з найважливіших пріоритетів у діяльності органів державної влади, іншихдержавно-правовихінститутівтаорганівмісцевогосамо- врядування.

Права людини виступають системотворчою засадою в процесі творення при розробленні окремих законів України, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують ті чи інші види соціальних відносин. Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов’язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії держави і права, усіх галузей юридичної науки, є одним із центральних її понять, яке концептуально визначає їх зміст і понятійну структуру.

Отже, праваісвободилюдиниігромадянина— цеправовімож-

ливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визнаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Розглянемо основні ознаки прав і свобод людини і громадянина.

1. Права людини — це її правові можливості (надбання).

Праваісвободилюдиниігромадянинаокреслюютьпевнусферуавтономногоіснування(можливостей) індивідаувзаємовідносинахзіншими людьми, суспільством та державою, а тому є невід’ємною складовою йогожиттєдіяльності якчленасуспільства. Заумовправовоїдержавностіданаправовакатегоріянабуваєновоїякості— юридичногоблага, зміст якого полягає у визначенні і гарантуванні певних меж (норм) соціальної

447

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

свободи/несвободиучасниківсоціальнихвзаємовідносин. Правовіможливостіформуютьсявперебігурозвиткулюдиниталюдськоїспільноти,

ітому кожному історичному етапу соціального розвитку відповідає більша або менша сукупність прав і свобод учасників суспільних відносин. Тенденцієюїхрозвиткуякпевногоправовогоінститутуєпоступове, аленевпиннерозширеннязарахуноквключеннядоперелікуправ

ісвободлюдининовихсоціальнихможливостей. Праваісвободилюдини і громадянина є критерієм розвитку особи як суб’єкта права, показникомрівняправовихможливостейлюдини, атомуйїїправовоїгідності та культури. Вони є правовим надбанням людини в тому розумінні, щонедаруютьсядержавою, аздобуваються— напротивагуавторитарним чи патерналістським запитам державної влади.

2.Права і свободи людини і громадянина визнаються як «природні».

Праваісвободилюдиниігромадянинанеможутьбутиприродними, як, наприклад, частинибіологічногоорганізмулюдини. Алевонивизнаються природними тому, що організоване на цивілізованих засадах суспільствовиходитьізнеобхідностітадоцільностііснуванняформальноїрівностілюдей, їхрівнихможливостейякправовихсуб’єктів, якіне повинні залежати від неправових чинників і тому пов’язуються лише

зфактом народження та існування людини. «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах», — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 р. Визнання правової рівності має яскравий гуманістичний сенс, а в практичному аспекті це сприяє максимальному використанню кожним своїх здібностей, реалізації особистісногопотенціалу. Водночассоціальназумовленістьзміступрав

ісвобод людини і громадянина передбачає їх певні обмеження їх здійснення, що залежать від рівня економічного, соціального, духовного та культурного розвитку суспільства.

3.Права і свободи людини і громадянина є невід’ємними.

Передусім вони невід’ємні, оскільки становлять складову частину

особистості, є правовим надбанням людини. Права і свободи є невідємними в екзістенціональному сенсі як елемент соціального буття людини, безчоговонанеможеіснуватияксуб’єктсуспільнихвідносин, бути соціально і юридично дієздатною. А в державно організованому суспільстві правова характеристика особи покликана відігравати вирішальнуроль, оскільки права ісвободи людиниігромадянина визначають найважливіші аспекти життєдіяльності людини в її відносинах з суспільством і державою.

448

Розділ 26. Права, свободи і обов’язки людини і громадянина

Держава не дарує права людині, а тому й не може їх відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, несе за це відповідальність. Цей принцип закріплено в Конституції України. Кожен має правонавідшкодуваннязарахунокдержавичиорганівмісцевогосамоврядуванняматеріальноїтаморальноїшкоди, завданоїїхнезаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх життєвих повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державноївлади, органівмісцевогосамоврядування, посадовихіслужбових осіб (ст. 55 Конституції України).

4.Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального існування і розвитку.

Людина як соціальна істота, що позбавлена прав, є не лише безправноюувузькомуюридичномурозумінні, айнемаєможливостейдля задоволення своїх потреб та інтересів. Тому перелік конкретних прав людиниохоплюєстворенняумовдлязадовільногоіснуванняірозвитку особи. Яскравим прикладом таких прав є закріплене у ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнєхарчування, одягтажитло, правонабезперервнеполіпшення умов життя, а також зафіксоване в ст. 7 цього пакту право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, яке включає винагороду, що забезпечується як мінімум всім трудящим: справедливу зарплату, задовільнеіснуваннядлянихсамихіїхсімей, умовироботи, щовідповідають вимогам безпеки і гігієни.

5.Права людини і громадянина мають бути загальними і рівними для кожного.

Права людини є загальними, оскільки вносять у суспільне життя єдиний (формальний) вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі — всіх людей як суб’єктів права. Відтак, інститут прав людини формується у зв’язку з руйнуванням у суспільстві прошаркових перегородокнаетапі переходу відфеодалізму зйогожорстким соціальним ранжуванням до буржуазного устрою з його засадничою формальною рівністю длявсіхікожного. Всуспільстві, яке сувороподілене назамкнуті привілейовані корпорації, не може бути прав людини саме за браком ознаки «загальності».

Але права людини повинні бути не тільки загальними, а йрівними для кожного, тобто без урахування належності до раси, статі, національності, релігії, політичних переконань тощо. При цьому правова

449

Частина шоста. Правова держава і правова система суспільства

рівність тлумачиться в міжнародних документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження в гідності і правах та як рівність перед законом і судом.

6. Праваісвободи людиниігромадянина повиннівизнаватися ігарантуватися державою в обсязі міжнародних стандартів.

Визнання державою правісвободлюдиниігромадянина шляхомзакріпленняїхуКонституціїтаіншихзаконодавчихактахєпершимкроком до їх утвердження і реалізації. Однак тільки цим роль держави у сфері правісвободлюдиниігромадянинанеповиннаобмежуватися. Вонамає докладати всіх можливих зусиль для гарантування, охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина, що визначає головний напрямок гуманізації держави, їїосновніцивілізаційні характеристики.

Так, згідно зприписами Конституції України права ісвободи людини і громадянина повинні визначати зміст і спрямованість діяльності Українськоїдержави, аїхутвердженняізабезпеченнярозглядаютьсяяк головнийобов’язокдержави. Міжнародністандартиусферігарантування прав людини, їх зміст та обсяг закріплені в основних міжнародних документахпроправалюдини: Загальнійдеклараціїправлюдини1948 р., міжнародних пактах про економічні, соціальні і культурні права і про громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Вони виконують роль взірця, до якого мають прагнути всі народи і держави.

Міжнародні стандарти з прав людини є підставою для міждержавного співробітництва з питань їх забезпечення і захисту, діяльності спеціальних міжнародних органів, що спостерігають за додержанням і захистом прав людини, найважливішими з яких є Комітет ООН з прав людини та Європейський суд з прав людини. За умов юрисдикції міжнародного законодавства та міжнаціональних інституцій щодо захисту прав і свобод людини, насамперед Європейського суду з прав людини, індивіди набувають нового для себе статусу, стають своєрідними суб’єктами міжнародного права.

§2. Права і свободи людини

ігромадянина в їх історичному розвитку

Родовід прав і свобод людини і громадянина розпочинається від ідеї про природні права, що виникла ще за часів Стародавньої Греції.

450