Zagalna_teoriya_derzhavi_i_prava_pidruchnik_M

Розділ 21. Правова поведінка

ношкідливими, свідомовольовими, порушуютьнормиправа, аленевідображають негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад, заподіяння шкодивнаслідок необхідної оборони, яка взагалі єзаконодавчо визначеним найважливішим правомлюдини).

Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності, тобто, це саме протиправний акт поведінки (дії чи бездіяльності, зі всіма її ознаками), що порушує вимоги правової норми. Порушення інших видів соціальних норм не можна за формально-юридичними ознаками вважати правопорушенням, доки вони не будуть втіленими в нормативних приписах охоронюючих правових норм.

Законотворчі органи держави постійно, протягом тривалого часу фіксують у законах, інших нормативно-правових актах ознаки різних видів правопорушень. Це вказує на певну закономірність у динаміці, інтенсивності поширення шкідливих (небезпечних) для суспільства вчинків, що негативно позначаються на його розвиткові. Тому законодавець маєсвоєчасно реагувати наце, змінювати «межу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і протиправну поведінку, керуючись інтересами і правами суспільства та людини. Критерієм правомірностідіяньмаєбутиправояквтіленнягуманізму, формальноїрівності і справедливості в суспільстві, тому саме з позиції гарантованих конституцією прав і свобод людини — смислоутворюючої підстави законодавства — мають розцінюватися державою і фіксуватися нею законодавчим шляхом ознаки протиправності діянь. Інакше в умовах недемократичного режиму чи будь-якої кризи політичної влади демократичної держави її органи можуть свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати такі формально-юридичнікритерії протиправностіімірувідповідальності за правопорушення, які за юридичним змістом не відповідають ні принципу верховенства права, ні правам людини і громадянина, заради гарантування яких демократична держава взагалі існує.

З погляду юридичних наслідків правопорушення є юридичним фактом і як таке породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за вчинене правопорушення. Отже, правопорушення завжди передбачає можливість настання негативних юридичних наслідків, які виражаються у гарантованих державою втратах правопорушником благ матеріального, особистого та організаційного характеру.

Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого:

361

Частина п’ята. Реалізація права

–виникають процесуальні правовідносини у зв’язку з притягненням суб’єкта до відповідальності і відповідно для обвинуваченого суб’єкта виникають нові процесуальні права і обов’язки;

–змінюються або припиняються ті матеріальні правовідносини, учасникомякихбувсуб’єкт(наприклад, звільненняпрацівникаузв’язку

звчиненням ним крадіжки майна власника підприємства, розірвання цивільногодоговорувразіпозадоговірноїзміниумовдоговоруоднією стороною, невиконання чи неналежного виконання зобов’язань будьякою стороною договору та ін.).

Зовнішня характеристика правопорушення полягає в тому, що воно об’єктивно завжди виступає як діяння суб’єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичного погляду виражене:

–у невиконанні суб’єктом своїх обов’язків, що випливають з до-

говору чи закону;

–унедодержанні заборон, що прямо встановлені правовими нор-

мами;

–у зловживанні суб’єктом своїми правами, створенні будь-яких

перепон у використанні суб’єктивних прав іншими особами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) і т. д.

Різноманітні наміри, думки з приводу вчинення правопорушень саміпособінеєправопорушеннямиівважаютьсяюридичнонейтральнимидоти, докивонинепроявилисяякконкретні протиправнівчинки (діяння) суб’єктів.

Контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може«запустити» державний механізм притягнення доюридичноївідповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб’єктів з наступним покаранням правопорушника. Тому правопорушення завжди є караним діянням, тобто таким, за вчинення якого передбачаються певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

Слід ураховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно вчинене деліктоздатним суб’єктом. Наприклад, фізична особа має бути: осудною — здатною усвідомлювати характер і значення свого діяння та керувати ним; дієздатною — здатною відповідно до закону самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправнідіяння, наприклад, відповідатизгідноізцивільно-правовим законодавством за порушення умов цивільно-правового правочину чи спричинення позадоговірної майнової шкоди власникові майна.

362

Розділ 21. Правова поведінка

§ 4. Юридичний склад правопорушення

Ознаки, що лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопорушення — такої його моделі, яку закріплено законодавчо стосовно кожного виду правопорушень.

Склад правопорушення — це сукупність передбачених законом об’єктивнихісуб’єктивнихознакпротиправногосоціальношкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.

Складправопорушенняміститьчотиринеобхідніелементи: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкта і суб’єктивну сторону правопорушення.

1.Об’єктправопорушення— цетісуспільнівідносинитацінності (певні блага), що охороняються правом, на які спрямовано посягання суб’єктів правопорушення (наприклад, власність, духовні цінності, громадськийпорядок, здоров’ялюдинитаін). Неіснуєправопорушень,

вяких був би відсутній об’єкт. Однак сам об’єкт може розглядатися з різних позицій: як загальний, родовий та безпосередній.

Під загальним об’єктом правопорушення розуміють систему суспільних відносин, які функціонують, розвиваються та відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що закріплені

впозитивному праві, ним регулюються та охороняються (суспільна безпека, політичний лад і под.).

Родовийоб’єкт— це певне колооднорідних відносин, яким вчинками осіб завдано шкоду. Залежно від того, нормами якої галузі чи інституту права ці об’єкти охороняються, об’єкт визнається родовим чи видовим. Наприклад, правопорушення, спрямовані проти права власності в кримінальному, цивільному, трудовому і адміністративному праві тощо зумовлять різну родовидову характеристику об’єктів правопорушень і відповідну юридичну кваліфікацію діянь правопорушників.

Безпосередніми об’єктами є суспільні відносини з приводу конкретних матеріальних (майно, цінні папери та ін.) і нематеріальних (життя, здоров’я, честь, гідність) благ у різних сферах життя суспільства і відповідні їм права тазаконні інтереси суб’єктів права: майнові, трудові, політичні та ін.

2.Об’єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. Дообов’язкових елементів об’єктивної сторони належать: діяння (дія чи бездіяльність суб’єкта); його шкідливінаслідки(їхнастанняабозагрозанастання); необхіднийпричинно-

363

Частина п’ята. Реалізація права

наслідковийзв’язокміждіяннямінаслідками, якінастали. Цейзв’язок повинен бути не випадковим, а саме необхідним, тобто його вивчення і аналіз мають переконати і довести, що конкретні шкідливі наслідки настали на підставі і в результаті саме цього діяння конкретної особи, а не будь-якого іншого, випадкового чинника. Наприклад, конкретні діїзвинипрацівника, умисноспрямованіназаподіяннямайновоїшкоди власникові підприємства, слід розглядати як безпосередню причину шкідливих наслідків його вчинку.

Крім обов’язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення, обставини та час вчинення право-

порушення. Кожен з них додатково характеризує суб’єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного правопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом’якшують вину суб’єкта.

3. Суб’єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення. Необхідна ознака суб’єкта правопорушення— йогоделіктоздатність, тобтовизнаназакономспроможність особи персонально відповідати за свої протиправні діяння. Нею може бути як фізична, так і юридична особа.

Фізичні особи (індивідуальний суб’єкт) визнаються суб’єктами правопорушень, якщо вони під час вчинення правопорушення були осудні (здатні контролювати свою поведінку волею і свідомістю) та досягливизначеногозакономвікуделіктоздатності(наприклад, досягли загального віку відповідальності згідно з КК України, який визначає суб’єктом злочину фізичну осудну особу, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність).

Фізичних осіб за політико-правовою належністю поділяють на громадян, осіб без громадянства (апатридів), іноземних громадян і біпатридів (осіб з подвійним громадянством). Для багатьох правопорушень цей статус особи не має значення (наприклад, для визнання особи винною у вчиненні злочину, адміністративного проступку, цивільного правопорушення тощо). Особливий правовий статус мають такі індивідуальні суб’єкти, як державні службовці, посадові особи, депутати різного рівня представництва, що відображено в їх правовому статусі, в тому числі в підставах юридичної відповідальності за вчинене ними правопорушення.

Колективнісуб’єктиправопорушення— цеюридичніособи, орга-

ни державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання

364

Розділ 21. Правова поведінка

громадян(партіїчигромадськіорганізації), іншігромадськіоб’єднання (наприклад, релігійні). Слід відзначити, що вони не є простою сукупністю фізичних осіб, а такою, що мають документально юридично оформлену організаційну єдність (наприклад, у вигляді статуту організації), приймають юридично значущі рішення, виконуютьюридичні обов’язки, користуються повноваженнями і відповідають за правопорушення особисто як єдиний суб’єкт, спроможний визначати, формулювати, виражати ззовні і захищати волю власної організації. Деліктоздатність юридичних осіб (на відміну від фізичних) виникає не з моменту досягнення певного віку і психічного стану, а з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації підприємства).

4. Суб’єктивна сторона правопорушення (вина) — це сукупність такихознак, яківідображаютьпсихічнеставленняособидовчиненого нею діяння та його шкідливих наслідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здатність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характеристик і може виступати у двох основних формах: наміру

(умислу) і необережності.

При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті конкретні шкідливі (небезпечні) наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання (наприклад, крадіжка майна, щоєвласністю іншої особи). Принепрямому умислі особа в такій само ситуації свідомо допускає можливість настання шкідливих (злочинних) наслідків свого діяння: не бажає їх настання конкретно, не ставлячи їх за мету, однак і не виключаючи можливої перспективи настання таких наслідків, байдуже ставлячись до такої можливості, наприклад, заподіяння шкодиздоров’ювласника цьогомайна підчаспротиправногозаволодінняним: шкодаздоров’юнебуламетою злочинця, але він свідомо припускав таку можливість.

Необережна форма вини має свою специфіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлення особи до свого діяння.

При самовпевненості особа не має наміру настання шкідливих наслідків, але при цьому: усвідомлює протиправність свого діяння; передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажнорозраховуєнаїхзапобігання(оскількипереоцінюєсвоїздібності, досвідабожнедооцінюєскладність, усіобставинитанебезпечність

365

Частина п’ята. Реалізація права

конкретної ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливостісвоговчинкуінепередбачає можливості настання протиправного результату, але повинна (тобто це передбачалося, наприклад, її посадовою інструкцією) і могла (тобто була спроможна в конкретній ситуації і за конкретних обставин) їх передбачити. Наприклад, недбальство має місце тоді, коли особа за нормативами повинна була виконувати свої посадові обов’язки ретельно, і при цьому не випробувала на себе будь-якого психічного чи фізичного впливу, будь-якого примушення чинити протиправно, не перебувала у безпорадному стані та інших обставинах, які б заважали їй діяти правомірно.

Необхідною складовою суб’єктивної сторони правопорушення є пов’язані між собою, але не тотожні мотив (усвідомлена особою спонукальна обставина, перелік чинників, які так вплинули на свідомість особи, що сформували бажання вчинити правопорушення) і мета (уявлення цього суб’єкта про бажаний майбутній шкідливий результат і конкретна спрямованість на його досягнення).

§ 5. Види правопорушень

Особливості суб’єктивних і об’єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають змогу класифікувати ці правопорушення за різними підставами.

За ступенем суспільної небезпечної, завданої шкоди, а також характером санкції, що застосовується до суб’єктів, правопорушення поділяються на злочини (суспільно небезпечні, кримінально карані діяння) і проступки (вчинки, що є правопорушеннями, передбаченими іншими галузями законодавства).

Злочин — це передбачене і заборонене кримінальним законодавством протиправне суспільно небезпечне винне і карне діяння (дія чи бездіяльність), якеспричиняєчиможеспричинитиістотнушкодупевним охоронюваним державою суспільним відносинам — державному і суспільному ладу, політичній, економічній та соціальній системам, правопорядку, власності, життю, здоров’ю, правам і свободам особи.

Особлива суспільна небезпечність злочинів знайшла вираз в їх забороні кримінальним законом і застосуванні за їх вчинення різних видів кримінального покарання. За своїм характером злочини завжди є кримінальними правопорушеннями: за будь-які з них застосовуютьсянайбільшсуворізаходидержавногопримусу— кримінально-правові

366

Розділ 21. Правова поведінка

санкції, які встановлюють значні обмеження на поведінку особи, винної у вчиненні злочину.

В кримінальних кодексах міститься вичерпний перелік злочинів. Отже, злочинами можна назвати лише ті діяння, що порушують заборони, встановленікримінальнимзаконом(вУкраїні— ККУкраїни). Державно-правова теорія і практика багатьох держав виходять з того, що за межами протиправних діянь, передбачених кримінальним законом, немає и не може бути правопорушень, що кваліфікуються як злочини.

Злочинподіляютьнагрупи, видизапевнимикритеріями— об’єктом посягання, формоювини, зовнішнімвиразом, тяжкістю наслідків таін.

Проступок — цепротиправне, виннедіяння (дії чибездіяльність), які не настільки небезпечні як злочини, але завдають шкоду особі, суспільству, державі, вчиняється в усіх врегульованих правом сферах суспільного життя, має різні об’єкти посягання і викликає такі юридичні наслідки за їх вчинення (стягнення). На відміну від злочинів, передбачених кримінальним правом, вони передбачені іншими галузями права.

Отже, проступки — це всі правопорушення, не віднесені до злочинів. Проступки шкодять суспільству, але не є небезпечними для нього.

Залежно від галузі права, до якої належать норми, що порушуються (тобто суспільних відносин, на які справляється протиправний вплив), тавідхарактерустягнення, щозастосовуєтьсянаправопорушників, усі проступки поділяються на конституційні, адміністративні, дисциплінарні, земельні, екологічні, цивільні делікти та ін.

1. Конституційний делікт— це протиправні суспільно шкідливі діяння(діячибездіяльність) суб’єктівконституційногоправа, щомістять всі необхідні елементи його складу, порушують закріплений Основним Законом та іншими конституційними актами держави порядок (процедуру) організації та функціонування, конституційну компетенцію та повноваження голови держави, уряду, інших органів державної влади, органівмісцевогосамоврядування, формуправліннятаустроюдержави, конституційні права, свободи і обов’язки людини.

До таких проступків можна віднести, наприклад, активні дії, виражені у формах: видання органами держави, органами місцевого самоврядування, державними службовцями та посадовими особами незаконних нормативних чи правозастосовних актів і рішень (пряме активне порушення); недодержання ними конституційних заборон;

367

Частина п’ята. Реалізація права

зловживання конституційним повноваженням (в тому числі вихід за його чітко визначені конституційним законом межі); пасивну поведінку органу держави, державної посадової особи, виразом якої є неви-

конання конституційного обов’язку, наприклад, незастосування кон-

ституційної норми за наявності безпосередніх підстав для цього. Правопорушення, що містять замах на конституційний принцип

верховенства права, викликають негативні юридичні наслідки у вигляді застосування відповідної санкції, наприклад, визнання юридичного акта (голови держави, парламенту або уряду і под.) неконституційним, що спонукає до його скасування відповідними органами як незаконного або приведення його у відповідність до конституції та законів.

Можливе також застосування передбачених законом засобів впливу і на державних осіб, винуватих у виданні цих актів (рішень). Громадяни також відповідають за вчинення конституційного делікту, наприклад, у вигляді втрати громадянства за порушення правових приписівщодосвоєчасноїпостановкигромадянинанаконсульськийоблік за кордоном.

2.Адміністративнийпроступок— цевчиненеуформіпротиправної дії або бездіяльності винними особами правопорушення, яке посягає на громадський або державний порядок, суспільні відносини

усфері державного управління, виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави (порушення визначених законом санітарних, митних правил, правилперетинаннякордону, торгівлі, вуличногоруху, несплата податків та ін.), власність, права і свободи громадян, за яке закон передбачає адміністративну відповідальність.

Адміністративний проступок може вчинити фізична особа — громадянинУкраїни, посадоваособа, військовослужбовець, іноземецьчи особа без громадянства. За його вчинення в Кодексі України про адміністративніправопорушення(щоміститьнормиінститутуадміністративноївідповідальності) передбаченосанкції— адміністративністягнення (накладання штрафу, позбавлення спеціального права — охоти, керування транспортними засобами, попередження та ін.), або примусові заходи адміністративного впливу.

Згідноіззаконом, повторюваністьодногойтогосамогоадміністративногопроступкуінодіможевикликати«трансформацію» адміністративної відповідальності — в кримінальну.

3.Цивільно-правове правопорушення має місце у сфері майнових і особистих немайнових відносин між суб’єктами цивільного права

368

Розділ 21. Правова поведінка

(фізичними іюридичними особами), об’єкт якого являє собою матеріальну (майнову) або духовну (особисту немайнову) цінність.

Свій зовнішній вираз (об’єктивну сторону) цивільні правопорушення виявляють у спричиненні активними діями майнової шкоди (збитків) власникам — фізичним та юридичним особам; поширенні відомостей, щоганьблятьчестьігідністьособи; укладаннінезаконних угод; невиконанні договірних обов’язків (бездіяльність) та ін.

Слідматинаувазіте, щозасадицивільно-правовоївідповідальнос- тівизначаютьсявиключнозаконами(п. 22 ст. 92 КонституціїУкраїни). Але на відміну від злочинів, вичерпний перелік яких чітко зафіксований в законі і які тягнуть за собою кримінальне покарання, цивільні проступки не містять у законі такого вичерпного переліку, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою для суб’єкта цивільного правопорушенняпереважноправовідновлюючіюридичнізаходивідповідальності, передбачені санкціями норм цивільного права (наприклад, відшкодування шкоди правопорушником — фізичною чи юридичною особою — у разі заподіяння ним майнової шкоди власникові). Існують йіншіблизькізазмістомпорушеннямайновихправвласника, вчинені працівником підприємства, установи, організації щодо майна їх власника. Юридична кваліфікація, оцінка таких вчинків та їх негативних юридичних наслідків передбачені вже не цивільним, а трудовим законодавством, а працівник притягається не до цивільної, а до матері-

альної відповідальності.

4. Дисциплінарні проступки — суспільно шкідливі протиправні вчинки фізичних осіб, які завдають шкоду внутрішньому розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій, навчальних закладів шляхом порушення норм, що встановлюють правила трудової, службової, навчальної, військовоїтаіншихдисципліні, якнаслідок, тягнуть за собою застосування дисциплінарних стягнень (покарань).

Прикладами способів учинення таких вчинків (об’єктивної сторони) можуть бути запізнення на роботу, невиконання розпоряджень власника, порушення технологічних правил, тобто це неналежне виконання (дія) працівником своїх трудових обов’язків, або їх протиправне невиконання (бездіяльність), за які щодо нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення. Відповідальність за вчинення дисциплінарних проступків передбачена в багатьох відомчих нормативно-правовихактах(положеннях, статутах, інструкціях), атакож локальних правилах внутрішнього трудового розпорядку в конкретних установах, на підприємствах.

369

Частина п’ята. Реалізація права

§ 6. Причини правопорушень

Будь-якіправопорушенняєзакономірнимнаслідкомрозвиткусуспіль- ства. Суперечностітаконфліктиміжлюдьмитасоціальнимигрупами, які є нескінченними у будь-якому суспільстві, завжди здатні зумовлювати різні посягання на громадський та державний порядок. Отже, причини правопорушень — це перш за все соціальні явища різного рівня, що призводятьдоїхвчиненнянамасовому, груповомутаіндивідуальному рівнях у будь-якій відносно самостійній сфері суспільства.

Виявлення причин правопорушень передбачає на рівні загальної теоріїправавивчення: 1) напрямків(аспектів) дослідженнятакихпричин; 2) основних видів (класифікації) причин; 3) основних теорій причин правопорушень.

Зрозуміти природу та причини правопорушень можна лише в соціально-історичному аспекті, розглядаючи їх як породження суспільства на різних етапах його розвитку. Ще Мор і Кампанелла запропонували та відстоювали концепцію злочинності як явища, коріння якого знаходиться в самому суспільстві. Правопорушуваність (деліктність) як масове явище з’являється за умов формування держави і є одним з видів соціальних відхилень. Вивчення причин правопорушень не може обмежуватися тільки виявом психологічних особливостей особи правопорушника.

Враховуючи те, що загальна теорія держави і права досліджує правопорушення саме у зв’язку з виникненням та розвитком права як форми розвитку державно-організованого соціуму, в юридичній науці було запропоновано використовувати поняття «правопорушуваність» на зразок того, як кримінологія на підставі визначального поняття «злочин» тривалий час використовує поняття «злочинність».

Причиннепоясненнянегативнихявищпередбачаєбагатоплановий підхід, тобто причини слід розглядати на усіх рівнях в єдності, сукупності теоретичного аналізу: загального, особливого, одиничного.

На загальносоціальному рівні розглядаються всі чинники, що існують у суспільстві, здатні впливати на вчинення правопорушень як

масового явища.

З погляду філософського підходу формується загальна концепція причинності і умов, що породжують соціальні аномалії поведінки. Він вимагає розуміти їх як соціальні явища, зокрема, розбіжності між нормою права і поведінкою пояснюються розбіжностями інтересів, цілей, закріплених у правових нормах і проявлених у поведінці особи.

370