Zagalna_teoriya_derzhavi_i_prava_pidruchnik_M

Розділ 14. Норми права

крема, суперечності) між нормами, що регулюють однакові фактичні обставини. Ці норми допомагають подолати колізії в законодавстві, тому іноді їх іменують нормами-арбітрами. Так, у ст. 8 Конституції України констатовано, щоКонституція України маєнайвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. У непрямій формі ця стаття встановлює правило, що у разі розбіжності між нормами Конституції і нормами закону (іншого нормативно-правового акта) застосуванню підлягає норма Конституції.

Оперативнінорми— ценорми, спрямованінавведеннявдіюіприпинення дії інших норм права. Наприклад, згідно з п. 4 Перехідних та прикінцевих положень ЦК України щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України 2003 р., положення цього Кодексу застосовуються дотихправіобов’язків, щовиниклиабопродовжують існувати після набрання ним чинності.

Норми-дефініції — це норми, які містять визначення правових категорій і понять. Наприклад, у ст. 202 ЦК України наведено визначення поняття правочину, одностороннього правочину та двочи багатосторонньогоправочину. Стаття11 ККУкраїниміститьвизначення поняття злочину, а ст. 364 — визначення поняття службової особи. Ці нормивиконуютьголовнимчиноморієнтаційну іінформаційну функції в правовому регулюванні, допомагаючи в застосуванні тих норм права, в яких використані відповідні категорії і поняття. Відсутність норм-дефініцій усистемі правапозбавилабправоясності, ускладнивши процес його застосування.

Норми-строки— ценорми, якімістятьправилаобчисленнястроків. Наприклад, уст. 69 ЦПКУкраїнивстановлено, щоперебігпроцесуальногострокупочинається знаступногодняпісля відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Ці норми допомагають правильно обчислити строки, з початком, зупиненням, поновленням, продовженням та закінченням яких класичні норми права пов’язують певні юридичні наслідки.

Норми-презумпції — це норми, які закріплюють припущення щодо існування або відсутності певних юридичних фактів. Наприклад, ЦК України встановлює презумпцію добросовісності та розумності поведінки особи, презумпцію винності особи, яка завдала шкоди, або презумпцію недостовірності негативної інформації, поширеної про особу.

Норми-преюдиції — це норми, що виключають будь-яке оспорювання існування вже доведеного юридичного факту, який дістав оцін-

241

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

ку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, згіднозст. 61 ЦПКУкраїниобставини, встановленісудовимрішенням

уцивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законноїсили, недоказуютьсяприрозглядііншихсправ, уякихберуть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Норми-фікції — це норми, які для цілей правового регулювання визнають існуючими ті юридичні факти, що відсутні в реальному житті, і навпаки. Так, відповідно до ст. 46 ЦК України фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це.

Норми-презумпції, норми-преюдиціїтанорми-фікціїдопомагають

узастосуванні тих класичних норм, в яких використовуються відповідні юридичні факти. Наприклад, презумпція добросовісності та розумності поведінки особидопомагає узастосуванні норм, вякихвстановленоправовінаслідкинедобросовісногоабонерозумногоздійснення особою свого права.

§5. Співвідношення норми права

іприпису статті нормативноправового акта

Способивикладеннянормиправавстаттяхнормативно-правового акта можуть бути різними. Іноді норму права може бути викладено воднійстаттінормативногоакта, алечастіше вонизасвоїмзмістомне збігаються.

Це пов’язане з тим, що первинним елементом системи законодавства (аналогом норми права як первинного елемента системи права) є не стаття нормативно-правового акта, а нормативний припис. Саме вінєзовнішньоюформоюнормиправа. Нормативніприписирозміщуються в статтях нормативно-правового акта. З огляду на практичні потреби, законодавець може вдаватися до різних комбінацій: наприклад, розмістити в одній статті один нормативний припис, віддати перевагу комбінації «одна стаття та декілька приписів».

Таким чином, розбіжності, які існують у питанні співвідношення норми права і статті нормативного акта, виникають залежно від обсягу нормативного припису, викладеного в статті нормативного акта. Наприклад, можуть існувати такі варіанти:

242

Розділ 14. Норми права

1)в одній статті нормативного акта викладено повністю один припис, тобто текстуально вони збігаються (так, ст. 116 КК України передбачає відповідальність заумисневбивство, вчиненевстанісильного душевного хвилювання);

2)в одній статті нормативного акта викладено два або більше нормативні приписи (наприклад, ст. 171 КК України містить вказівку на відповідальність як за перешкоджання законній професійній діяльності журналістів, так і за переслідування журналіста за виконання професійнихобов’язків, критику, здійснюванеслужбовоюособоюабо групоюосібзапопередньоюзмовою). Уцьомуразістаттяподіляється на частини, пункти та інші складові;

3)водній статтінормативного акта викладено частинуприпису,

аінші його частини знаходяться в інших статтях або нормативних актах. Наприклад, ст. ст. 22, 24–26 СКУкраїни містять умовиукладанняшлюбу(гіпотеза), ст. 23 — правонаукладанняшлюбу(диспозиція),

аст. ст. 39 і 45 — наслідки недійсності шлюбу (санкція).

Контрольні запитання

1.Назвіть ознаки, що відрізняють норми права від інших соціальних норм.

2.Наведіть основні класифікації норм права.

3.Назвіть види гіпотез, диспозицій та санкцій норми права.

4.Виокремте групи спеціалізованих норм права і стисло охарактеризуйте кожну з них.

5.Назвітьможливіваріантиспіввідношеннянормиправаіприпису статті нормативно-правового акта.

243

Розділ15

Система права та система законодавства

§ 1. Поняття і структура системи права

Поняттям «система» в будь-якій галузі пізнання визначається певна реально існуюча структурована цілісна сукупність елементів, поєднаних між собою внутрішніми зв’язками. Саме ці зв’язки здатні надавати внутрішньої організованості усім елементам будь-якої системи, перетворюючи її на диференційовану цілісність. Не є винятком у цьому сенсі і таке соціальне утворення, як право (для якого системність є однією з головних ознак), а також інші правові явища — «система законодавства», «правова система» тощо. Поняття «система права» слідвідрізнятивідпоняття«правовасистема», якеєбільшшироким засвоїмзмістом. Крімсистемиправа, правовасистемаохоплюєправосвідомість, правові відносини, правові форми діяльності держави та інші правові явища.

Система права — це сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість, диференціація (поділ) і згрупованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інститути, галузі та підгалузі права).

Цевизначення фіксуєхарактерзв’язків, щоіснуютьміжелементами системи права, і формулює головні принципи її побудови. До них належать такі.

Єдність системи права. Вона зумовлюється тим, що: 1) право як цивілізаційнийфеноменґрунтуєтьсянаєдинихвизначальнихзагально-

244

Розділ 15. Система права та система законодавства

людськихпринципахгуманізму ісправедливості. Останнієсмислоутворюючим остовом права, визначають його головний зміст, а нормативні приписи, що суперечать цим принципам, не вважаються правовими; 2) будь-які норми та принципи права спираються на однакове ставлення до них з боку держави: вона їх встановлює, підтримує і готова до застосування заходів державного примусу за їх порушення; 3) соціальний зміст права визначається системою органічно єдиних, взаємопов’язанихматеріальних, соціальних, культурних, ідеологічних та інших умов життя суспільства.

Узгодженість системи права. Це зумовлена наявність субординаційнихікоординаційнихзв’язківміжнормами, інститутами, галузями права та відсутність суперечностей усередині цієї системи.

Диференціація (поділ) системи права. Це поняття відбиває поділ системи права на її відносно самостійні послідовно структуровані елементи: а) структуру норми права; б) структуру правових інститутів— поділїхнаокреміправовінорми; в) структурупідгалузіправа— поділїїналогічновзаємопов’язаніправовіінститутивмежахокремих галузейправа; г) структуругалузіправа— поділїїналогічнопов’язані між собою правові інститути та підгалузі права; ґ) структуру системи права — поділ її на логічно пов’язані між собою галузі права.

Об’єктивність системи права. Система права — не наслідок свавільного розсуду суб’єкта законотворення, а адекватний юридичний вираз, відображеннясистемисуспільнихвідносин, щореальноіснують, бо вона: 1) утворюється відповідно до потреб суспільства, а не законодавця; 2) може змінювати власну внутрішню побудову, доречно реагуючинадинамікупотребсуспільстваі, такимчином, стабілізуючи його, а державу стимулюючи лише до надання зовнішньої офіційної форми системі права — її галузям, інститутам, які організувалися об’єктивно.

Система права — уособлене системне утворення суспільства, оскільки:

1)є його функціональною системою, бо її виникнення, існування

ірозвиток обумовлені усвідомленими загальнолюдськими потребами в організованості, врегульованості та впорядкованості суспільного життя, оскільки відсутність цих якостей унеможливлює стабільність, безпеку та розвиток суспільства, тобто головні умови його існування взагалі;

2)є його інституціональним втіленням. Це означає, що системно організовані, згруповані юридичні норми містяться здебільшого

245

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

внормативно-правових актах, інших джерелах права, які надають йому чіткої інституціональної побудови;

3)має стабільний і водночас динамічний характер, в такий спосіб забезпечуючи суспільству збереження, стабілізацію його головних відносин, суспільного ладу, а з другого боку, організовуючи і впорядковуючи їх усталений розвиток;

4)пов’язана як прямо, так і опосередковано з діяльністю іншого соціального утворення — держави, її органів — законодавчих, правозастосовних, контрольно-наглядових тощо, які здійснюють функції

вправових формах з використанням певних методів.

Система права потребує розуміння того, як саме, з яких частин вона складається, за якими критеріями будується. В юридичній науці внутрішній поділ системи права на складові частини — галузі та інститути — традиційно розглядається з урахуванням таких головних критеріїв, як предмет і метод правового регулювання.

Правоверегулюваннясуспільнихвідносинєвідносносамостійним (автономним) від інших видів соціального регулювання. Тому воно відрізняється низкоюспецифічних фактичних іюридичнихознак. Визначеність цих ознак правового регулювання представлена передусім його предметом і методом.

Під предметом правового регулювання усвідомлюють те, що ре-

гулює право, на що спрямовано його регулятивний вплив, тобто суспільні відносини. Але ними не можуть бути всі суспільні відносини. Цим відносинам притаманна низка специфічних ознак, а саме:

1) вони є найбільш важливими, значущими для суспільства (тобто зберігаютьйогорозвиток, безпекулюдинитаін.); 2) маютьоднорідний, типовий вираз (наприклад, коли відносини певного роду мають майновийчиуправлінськийхарактер); 3) виникаютьвсуспільствіузв’язку з проявом цілеспрямованої свідомо вольової діяльності людей і набувають стійкого, сталого характеру, тобто є такими, що постійно повторюються у повсякденній практиці (наприклад, поява випадків купівлі-продажу, обміну речами, позики і т. п., які повторюються протягом тривалого часу, призвела до становлення типових відносин майнового роду, а це викликає усвідомлену потребу суспільства в їх упорядкуванні правилами); 4) придатні для регулювання нормами права (навідміну відтихвідносин, щорегулюються іншими засобами регулювання — нормами моралі, звичаями і под., і не потребують державно-правового втручання); 5) мають певний зовнішній прояв і придатні для контролю з боку інститутів суспільства і держави.

246

Розділ 15. Система права та система законодавства

Предмет правового регулювання вважається матеріальним, об’єктивним критерієм розподілу і згрупування норм права за його структурними частинами тому, що зміст і особливості усталених, типовихсуспільнихвідносинвиникаютьвплощинілюдськихпотребіне залежать відзаконодавця. Предмет правовогорегулювання маєвласну структуру, яка охоплює такі його елементи: а) суб’єктів — індивідуальних і колективних; б) поведінку суб’єктів (їх свідому діяльність); в) об’єкти — предмети та явища навколишнього світу, з приводу яких людисвідомо вступають увзаємозв’язок; г) соціальні факти (обставини, випадки), які є безпосередніми підставами виникнення чи припинення відповідних правових відносин.

Метод правового регулювання дає відповідь на запитання: яким чином право регулює суспільні відносини? Зміст методу — це сукупність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на однорідні суспільні відносини. На відміну від предмета правового регулювання (що є об’єктивним критерієм побудови системи права) його методєюридичнимкритерієм, якийзначноюміроюзалежитьвідпредмета, визначається ним. Формується метод також під впливом авторитету і досвіду суб’єкта — законодавця, який, крім об’єктивно сформованих засобів регулювання, може «штучно» встановлювати в нормативних приписах власні засоби правового впливу, поєднувати ці засоби і прийоми. З цієї точки зору правовий метод є певним «комплектом» юридичного інструментарію, з допомогою якого держава здатна бажаним чином впливати впевному напрямку на розвитоксуспільних відносин, що мають специфічні відмінності властивостей певного роду чи виду (майнові, фінансові, політичні, сімейні, відносини власності, спадкування та ін.).

Метод правового регулювання характеризується специфічними ознаками:

а) визначає особливості: порядку, нормативних підстав та юридичних фактів, необхідних для виникнення і реалізації учасниками суспільнихвідносинвідповіднихюридичнихнаслідків— їхсуб’єктивних прав, обов’язківабоюридичноївідповідальності. Такіпідставиможуть виникати із закону (право брати участь у виборах, обов’язок сплатити податок), договору (договір оренди), правопорушення (перевищення швидкості дорожнього руху);

б) встановлює коло і правовий статус суб’єктів права, зміст та обсяг їх прав і обов’язків. Суб’єкти відносин мають різний ступень автономності при виникненні прав і обов’язків. Норми права можуть:

247

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

1) вичерпно визначати права і обов’язки суб’єктів в законі; 2) надавати їм можливість самостійно вирішувати питання щодо обсягу цих прав і обов’язків. Тому суб’єкти права вступають в правові відносини або як підпорядковані, або як рівноправні сторони. Відмінності в методах правового регулювання втілюються головним чином в обсязі правових можливостей суб’єктів;

в) використовує головні прийоми, що утворюють відповідний метод — дозволи, зобов’язання, заборони, по-різному поєднуючи їх в галузях права залежно від мети правового регулювання;

г) передбачає галузеві особливості процедур реалізації прав, обов’язків та відповідальності учасників відносин (вони можуть бути реалізовані безпосередньо суб’єктами або з допомогою правозастосовних органів держави);

ґ) закріплюєрізніспособизахиступравтазабезпеченнявиконання юридичнихобов’язків, якіздійснюютьсяврізномупорядку(судовому, адміністративному та ін.) та за допомогою різних юридичних засобів (цивільно-правових, кримінально-правових та ін.).

До головних (первинних) методів правового регулювання належать:

1)імперативний (централізований) метод, при якому відносини зверхудонизурегулюються владно-імперативним шляхом. Нормативний зміст доходить до учасників однорідних відносин певного типу зверху, від нормотворчих державних органів і, як наслідок, характер відносин між суб’єктами перетворюється на відносини субординації, прямоїпідпорядкованості. Головнийінструментарій, щовикористовується при імперативному методі регулювання, — зобов’язання та за-

борони.

2)диспозитивний (децентралізований) метод застосовується до юридично рівних суб’єктів у відносинах, що складаються на основі доброї волі їх учасників. Правомірні дії суб’єктів права, здійснювані ними за власним розсудом і ініціативою, тут виступають вже як не владне, а індивідуальне, «автономне» і добровільне джерело юридично значущих вчинків. Відповідно до цього стану суб’єктів їх відносиниможнахарактеризуватиякдоговірні, заснованінаюридичнійрівностііузгодженні(координації) воліїхучасників. Томуголовнимінструментарієм при диспозитивному методі регулювання стає дозвіл.

Такзваніпервинніметодиконкретизуютьсяіпроявляютьсяврізних з’єднаннях їх способів та прийомів впливу, як правило, з перевагою одного з них. Вони продовжуються в методах, що застосовуються до

248

Розділ 15. Система права та система законодавства

тихчиіншихякісносвоєрідних, відносносамостійнихгрупсуспільних відносин. До таких методів можна віднести:

1)метод матеріального і морального заохочення (використовується, наприклад, угалузяхтрудового, цивільногоправа). Заохоченняспрямоване на стимулювання такої поведінки суб’єктів права, яка викликається їх матеріальним інтересом (підвищення кваліфікації, набуття нових професій) і враховує соціально корисний характер цього інтересу.

2)метод рекомендацій, який застосовується до самоврядних організацій (інститутів громадянського суспільства), для яких державновладні, імперативні методи впливу природно непридатні і не можуть бутизастосованідоних. Цейметодхарактернийдляпідприємницької, корпоративної та інших галузей приватного права. Держава може впливати на них лише шляхом дозволів, сприяння, надання організаційної допомоги, виданням рекомендаційних актів, які містять норми права і застосування яких покладено на розсуд цих організацій. Держава у формі рекомендацій використовує дозволи, що має сприяти розвиткові активності, самодіяльності та ініціативи суб’єктів права.

Структура системи права — це її внутрішній устрій. Розкрити структуру права можна через: 1) визначення первинного елементу системи — правової норми та 2) врахування предмета правового регулювання як об’єктивного чинника, що з’єднав ці норми в певні групи.

Такийпідхідкпошукуструктуриправаприводитьдовисновкупро те, щойогоголовнимиструктурнимиелементами, крімправовихнорм, стаютьїхорганізовані об’єднання— інститутиправа, підгалузіправа, галузі права.

Нормаправа— первинний, найменшийструктурнийелементправа, який за своєю сутністю є правилом поведінки, визнаним і охо-

ронюваним державою. Це правило свідчить про те, що держава: а) визнає усталені типові суспільні відносини; б) нормує їх в певному напрямку(схвалюєчизабороняє, стимулюєчизобов’язує), тобтонадає юридичногозначеннязразка, моделіповедінки; в) виражаєцеправило ззовні у вигляді правового припису. Він буде придатним регулювати поведінку настільки, наскільки законодавець спромігся відтворити

вньому зміст суспільних відносин. Норма є таким універсальним елементом права, головною одиницею виміру правової матерії, яка проявляє свої властивості наусіх рівнях системи права. Впорядкування, узгодженість, взаємопов’язаність, розподілізгрупованістьправових нормусистеміправазумовлені, зодногобоку, об’єктивноструктурою предмета регулювання — суспільними відносинами, а з другого —

249

Частина четверта. Нормативна основа правового регулювання

прагненням суб’єкта — законодавця врегулювати ці відносини правовими засобами.

Інститут права — це уособлена група правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини конкретного виду. Інститут права є першим рівнем поєднання правових норм (наприклад, інститут права власності в галузі цивільного права, інститут відповідальності в галузі адміністративного права, інститут виборів у галузі конституційного права та ін.).

Інститут права характеризується тим, що: а) регулює певний вид (окремуділянку, фрагменти, сторону) одноріднихсуспільнихвідносин; б) є складовою частиною однієї або декількох галузей права; в) є логічнозамкнутою, виокремленоюсукупністюнорм; г) функціонуєавтономно, відносно самостійно в межах галузі права, тобто регулює суспільнівідносининезалежновідіншихінститутівправа. Ценеозначає, що інститут права не пов’язаний з іншими інститутами, навпаки, усі вони в межах галузі права поєднані змістом споріднених суспільних відносин. Наприклад, інститути купівлі-продажу, права приватної власності тощовгалузіцивільногоправарегулюютьпевніякісно особливі сторони, види суспільних відносин, але усі ці відносини мають загальну якісну властивість — майновий характер, що дозволило їм об’єднатися в єдину галузь права.

Підгалузь права — певна сукупність (об’єднання) правових інститутів, що об’єктивно складається в межах однієї галузі права. Як цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне коло відносин

умежах сфери правового регулювання відповідної галузі права, яка характеризується правовою уособленістю.

На відміну від правових інститутів підгалузь права не є обов’язковим компонентом кожної галузі. Вона виникає тільки у великих за своїм обсягом галузях права. Так, у складі конституційного права вирізняють такі підгалузі, як парламентське, муніципальне право; цивільного — зобов’язальне, авторське, винахідницьке, спадкове право; фінансового — бюджетне, податкове, банківське право. Галузі права, для яких характерні тісна консолідація, компактність змісту, не мають

усвоєму складі підгалузей права (наприклад, кримінальнопроцесуальне, цивільно-процесуальне).

Довершує систему права рівень галузі. Галузь права — уособлена сукупністьнорм, спрямовананарегулюванняпевноїсфериякісноодно-

рідних суспільних відносин. Головні ознаки галузі права полягають

утому, що вона:

250