Zagalna_teoriya_derzhavi_i_prava_pidruchnik_M

Розділ 23. Юридична діяльність

них виділяють методи інформаційного впливу, переконання, примусу та ін.

Метод інформаційного впливу на суспільство передбачає прове-

деннядержавоючереззасобимасовоїінформаціїроботизповідомлення населення про прийняті рішення, формування суспільної думки, цілеспрямованого регулювання інформаційних потоків та ін. Метод переконання полягає в доведенні суб’єктів суспільних відносин до впевненостівнеобхідностіпевноїповедінки, якавідповідаєзагальним інтересам без застосування силового тиску. Метод рекомендації і заохочення має місце тоді, коли держава орієнтує і спонукає суб’єктів суспільних відносин до певного варіанту поведінки, який є бажаним наїїпогляд. Використовуючицейметод, державаможедосягтизначних успіхів у стимулюванні суспільно корисної діяльності. Метод примусу застосовується при порушенні правових норм, їх невиконанні. Він виражається у схиленні суб’єктів суспільних відносин до певної поведінки задопомогоюсиловоготиску (супротиволітих, ким управляють), у такий спосіб обмежуючи свободу їх вибору. Примушування може здійснюватися через такі юридичні засоби, як заходи припинення правопорушень, застосування покарання тощо.

§4. Юридичний процес

Улітературі звертається увага на циклічний, процедурно-проце- суальнийхарактер юридичної діяльності. Цейаспект має велике теоретичне і практичне значення, оскільки відображає юридичну діяльність яксистемувзаємозалежних, спеціальновпорядкованих, послідовнихдій та операцій, що підпорядковані загальній меті і призводять до конкретного результату. Ця циклічність значно формалізована, опосередкована процесуально-правовимивимогами, якіофіційновстановлюютьумови, порядок і режим діяльності компетентних органів.

Прихильникивузькогопідходудопоняттяюридичногопроцесупротиставляють поняття «процедура» і «процес», вважаючи, що перше — більшширокеіохоплюєвсісферипроцедурноїрегламентації, адруге, як зазначалося, характерне тільки для правосуддя. Проте світова практика сприймає ці терміни як синоніми. Наприклад, у Франції замість Кримінально-процесуального кодексу 1808 р. було прийнято в 1958 р. новий, якиймаєназвуКодекскримінальноїпроцедури. УСШАв1985 р. виданокоментар зцивільногопроцесу«Цивільнапроцедура».

401

Частина п’ята. Реалізація права

Інституціоналізаціявладивправовійдержавіпотребуєюридичних механізмів, якіможутьдодатидержавно-правовимінститутамлегітим- ного, цілісного, системного та функціонально ефективного характеру. В сучасній юриспруденції таким механізмом є юридичний процес. Останнім часом усе наполегливіше утверджується тенденція до розширеннясфериіуніфікаціївикористанняінструментаріютрадиційних юридичних процесів: адміністративного, цивільного, кримінального тагосподарського. Набулисвогостатусу бюджетний, конституційний, правотворчий процеси. У науці виділяються трудовий, пенсійний, житловий, екологічний, установчий, контрольний процеси, а законодавчий і виборчий процеси одержали конституційний статус.

Теорію юридичного процесу активно розробляли професор В. Горшеньов та його наукова школа. Вони визначають юридичний процес як комплексну систему правових порядків (форм) діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у вирішеннірізноманітнихюридичнихсправіншихсуб’єктівправа. Таким чином, нормативно встановлені процесуальні форми впорядкування юридичної діяльності й утворюють юридичний процес. Переваги такого підходу полягають у тому, що у кінцевому результаті забезпечуються сприятливі умовидляоптимального міждисциплінарного (міжгалузевого) спілкування, взаєморозумінняміжпредставникамирізних галузей юридичної науки, перш за все теорії держави і права та всіма спеціальними юридичними науками.

Норми матеріального права визначають сутність юридичних процесів, а процесуальне право закріплює відповідні ним процесуальні форми, необхіднідляреалізаціїнормматеріальногоправа, регулювання суспільних відносин. Закріплення і додержання процесуальних формсприяєздійсненнюнормматеріальногоправа, подальшомузміцненню законності, правопорядку.

Юридичний процес — це система нормативно встановлених процесуальнихформупорядкуваннядіяльностіорганівдержави, спрямованих на вирішення соціально-правової ситуації, забезпечення та гарантування інтересів суб’єктів права.

Цей процес притаманний будь-якій юридично значущій діяльності, містить її програму і виступає суттєвою гарантією точного додержаннятарезультативногоздійснення правовихприписів. Процесуальна форма як наукова конструкція розкриває структурно-технологічну характеристику правової форми діяльності. Це система передбачених процесуальним правом юридичних засобів, дій та операцій, за допо-

402

Розділ 23. Юридична діяльність

могоюякихурегульовуються всіпитання, щовиникають вюридичному процесі.

Основупроцесуальноїформистановлятьбагаторазова повторюваність певних юридичних дій і операцій, способів і засобів їх здійснення, їх стабільність і навіть стереотипність за наявності відповідних суспільних відносин і передумов.

Процесуальна форма належить до числа головних чинників, які систематизують юридичну діяльність. Вона закладає програму, алгоритм юридичної діяльності, забезпечує порядок, чітко орієнтований рух суб’єктів та учасників до наміченої цілі. Процесуальна форма визначає завдання, які стоять перед певним різновидом юридичної діяльності вціломуінаокремих йогоетапах, колосуб’єктів іучасників, обсягїхпроцесуальнихправіобов’язків, процесуальнийрежим, стадії і провадження, строки та час здійснення дій, процесуальні гарантії, умови і процедуру прийняття та виконання рішень, інші процедурні вимоги, що зв’язують у єдине ціле елементи юридичної діяльності.

За допомогою процесуальної форми стає можливим розчленувати правовуформудіяльності напроцесуальне провадження, процесуальні стадії та процесуальні режими. Причому кожний із цих елементів має свою структуру і зміст. Такий підхід дозволяє внести ясність у розуміння будь-якої процесуальної діяльності так само, як це здійснюється за допомогою категорії «склад правопорушення» при кваліфікації будь-якого протиправного діяння.

Процесуальнепровадження— цеголовнийелементпроцесуальної форми, щоявляєсобоюкомплексвзаємопов’язанихівзаємозумовлених процесуальнихдій, які: 1) утворюютьпевнусукупністьпроцесуальних правовідносин; 2) викликаютьнеобхідністьувстановленні, доведенні, обґрунтуванні усіх обставин юридичної справи, що розглядається; 3) обумовлюютьнеобхідністьзакріплення, офіційногооформленняодержанихпроцесуальних результатівувідповідних актах-документах.

Процесуальна стадія — це динамічна, відносно замкнута сукупність закріплених чинним законодавством способів, прийомів, форм, яківиражаютьнеухильневиконанняпроцедурно-процесуальнихвимог, щозабезпечують послідовність здійснення конкретних дій, спрямованих на досягнення кінцевого процесуального результату.

Процесуальнийрежим— цеконструкція, якаскладаєтьсязпринципів, що діють у процесуальній сфері, засобів і способів здійснення ефективногопроцесу, гарантійзабезпеченняоптимальнихрезультатівпроцесу, та відображає якісні характеристики правовихформдіяльності.

403

Частина п’ята. Реалізація права

Так, управотворчійдіяльності легковиявитивсіосновніелементи процесуальноїформизїхспецифічнимирисамиіособливостями. Відзначимо, що правотворчий процес надзвичайно різноманітний і являє собою систему різних правових операцій. Саме тому в загальнотеоретичному аспекті у правотворчості виділяють провадження, стадії та процесуальні режими.

З огляду на предметну характеристику, зазвичай виділяють такі провадження, як поточна правотворчість, правотворчість із впорядку- ваннячинногонормативно-правовогоматеріалу, санкціонованаправотворчість, делегована правотворчість тощо. Видається оптимальним виділення трьох стадій правотворчості: а) підготовчої, яка поєднує комплекс дій з правотворчої ініціативи, підготування та оформлення проекту нормативного акта; б) основної, яка включає комплекс дій з обговорення проекту і його прийняття як правового нормативного акта; в) вирішальної, яка складається з комплексу дій з оприлюднення прийнятого нормативного акта і встановлення порядку введення його в дію. Кожна стадія відрізняється від інших характером здійснюваних дій, специфічністюскладувповноваженихсуб’єктівтаособливостями юридичних наслідків правотворчих операцій. Режим правотворчості також неоднаковий за своєю сутністю. Його можна виділити насамперед виходячи з безпосередніх умов правотворчості і характеру здійснюваних суб’єктами повноважень. Відзначимо такі режими правотворчої діяльності: безпосередня правотворчість народу — референдум; правотворчийрежимколегіальнихорганівдержави; правотворчий режимпосадовихосіб, якімаютьповноваження прийматинормативні акти одноособово.

Контрольні запитання

1.Визначте поняття юридичної діяльності та її ознаки.

2.Вкажіть структурні елементи юридичної діяльності.

3.Охарактеризуйте основні параметри юридичної діяльності, що мають значення для її дослідження як на теоретичному, так і на практичному рівні.

4.Сформулюйте поняття правової форми діяльності органів держави, її ознаки та види.

5.Дайте визначення поняття юридичного процесу, процесуальної форми та її структурних елементів.

404

Розділ24

Застосування норм права

§ 1. Поняття реалізації правових норм

Право тільки тоді виконує своє соціальне призначення, коли його норми втілюються у суспільних відносинах, правомірній поведінці осіб, яким вони адресовані, тобто тоді, коли ці норми реалізуються. Реалізація норм права завершує процес правового регулювання суспільних відносин, уособлюючи тим самим його певний результат.

Реалізація правових норм завжди передбачає наявність причинногозв’язкуміжюридичноюрегламентацієюпевнихсоціальнихстосунків та набуттям ними впорядкованого стану. З огляду на це реалізацію правових норм слід відрізняти від тихпроявів людської поведінки, які хочаіузгоджуютьсязправовимиприписами, алестимулюютьсярізноманітними неюридичними чинниками (наприклад, власними переконаннями особи, релігійними настановами, чинниками біологічного порядку), що діють в одному напрямі з нормами права.

Отже, в загальному плані реалізацію правових норм можна ви-

значити як зумовлену правовими приписами правомірну поведінку учасників суспільних відносин.

Конкретний характер реалізації тих чи інших юридичних норм залежить від функцій, які вони виконують у правовому регулюванні суспільних відносин. Зокрема, реалізація класичних правових приписів, або, як їх ще іменують, «норм-масштабів» (тобто приписів, які містять всі необхідні елементи логічної правової норми, а саме: гіпотезу, диспозицію, санкцію та в яких застосовано певний спосіб регулятивноговпливунаповедінку людей: дозвіл, зобов’язання, заборона,

405

Частина п’ята. Реалізація права

рекомендація, заохочення), полягає в обранні особами, на яких поширюється їх дія, саме тих варіантів поведінки, що пропонуються цими нормами. Віншийспосіб відбувається реалізація спеціалізованих (нетипових) юридичних приписів (норм-принципів, норм-дефініцій, норм-засад, норм-конструкцій, оперативних, колізійних норм, нормстроків, норм-презумпцій, норм-фікцій, що на відміну від класичних норм не мають логічної будови та не володіють безпосередніми регулятивними властивостями), призначенням яких є створення умов для більш ефективної та узгодженої дії класичних норм права, усунення випадків невизначеності в правовому регулюванні, підвищення його економічності тощо.

Реалізаціюправовихнормнеслідототожнюватизіншимзазмістом процесом — реалізацієюправаяк такого, під якою розуміютьусішляхи набуття ним властивостей позитивного утворення, переведення йогозмодусулишепотенційноможливихуданомусоціуміюридичних форм, з рівня природного права на рівень реального чинника суспільного життя. Зокрема, для країн, що входять до романо-германської правовоїсім’ї, доякихналежитьіУкраїна, згаданийпроцеспов’язаний передусім зфіксацією правовихнормунормативно-правовихактахта договорах з визнанням державою правової природи деяких звичаїв.

Акти реалізації правових норм можуть бути класифіковані за низкою підстав.

Так, залежновідюридичногомеханізмуїїзабезпеченнярозрізняють реалізацію правових норм, яка відбувається через загальні правові відносини, та реалізацію норм права, що здійснюється у конкретних правових відносинах. У першому випадку суб’єктивні юридичні права і обов’язки учасників правових відносин (набуття яких відповідними особами являє собою необхідну передумову реалізації правових норм) виникаютьбезпосередньонаосновінормиправа, тобтозпідстав, загальнихдлявсіхосіб, наякихпоширюєтьсядіязазначенихприписів. Такими, наприклад, є передбачені ст. 32 Конституції України право громадян на судовий захист, а також право на ознайомлення в органах державної влади та органах місцевого самоврядування з відомостями про себе, які не становлять державної або іншої таємниці.

В разі ж реалізації правових норм у відносинах конкретного типу, крімзагальнихумовнаділенняпевнихосібсуб’єктивнимиюридичними правами та обов’язками, необхідна наявність й інших фактів, які здебільшогомаютьіндивідуалізований характертавідображаютьспецифіку буття цих соціальних суб’єктів. Наприклад, для виникнення

406

Розділ 24. Застосування норм права

суб’єктивнихюридичнихправіобов’язків, яківипливаютьздоговору міни, крім їх закріплення увідповідних нормах цивільного права згідноізст. 715 ЦКУкраїни, потрібнанаявністьщейдодатковогоюридичногофакту, якимєактобмінусторонамицьогодоговорувідповідними товарами.

За характером її суб’єктів реалізацію правових норм поділяють наіндивідуальнуіколективну. Індивідуальнареалізаціяполягаєуможливостіокремоїособисамостійно, невступаючиувідносинизіншими суб’єктами, здійснювати свої юридичні права і обов’язки. Колективна жреалізація, навпаки, потребує для цьогопоєднання зусильдекількох осіб. Зокрема, норма ст. 45 Конституції України, яка закріплює право громадяннавідпочинок, можебутиреалізованаяквколективному, так і в індивідуальному порядку. На відміну від неї норма ст. 36 Конституції України, що визнає право громадян на об’єднання в політичні партії та громадські організації, передбачає тільки колективні форми

їїреалізації.

Зогляду на методи, якими забезпечується реалізація правових норм, розрізняють добровільні та примусові акти їх реалізації.

Враховуючи те, чи вимагає реалізація правових норм здійснення якогось одного (як, наприклад, при реалізації норма ст. 15 КЗпП України, яка встановлює обов’язок реєстрації у місцевих органах виконавчої влади укладених на підприємствах, установах, організаціях колек-

тивних договорів) або ж декількох послідовних актів поведінки (як цього вимагає ч. 2 ст. 60 ГК України, що встановлює порядок ліквідації суб’єктів господарювання), вона може бути класифікована на про-

сту та складну.

Зогляду на характер поведінки, яку передбачають правові норми,

розмежовують активну (пов’язану з необхідністю здійснення певних дій) та пасивну (що полягає в утриманні від деяких вчинків) форми їх реалізації.

Залежно від проміжку часу, який вона займає, розрізняють негай-

ну (як, наприклад, при реалізації норми ст. 266 КАП, що передбачає відсторонення від управління транспортним засобом осіб, які пере-

бувають у нетверезому стані), тривалу із точно або відносно визна-

ченим її строком (як у разі реалізації норми ст. 762 ЦК України, що встановлюєстроковийобов’язокорендарясплачуватизакористування орендованим майном орендну плату) та тривалу реалізацію правових норм без визначення такого строку (як, наприклад, при реалізації норми ч. 2 ст. 202 СК України, що покладає на повнолітніх дітей

407

Частина п’ята. Реалізація права

обов’язок утримувати своїх батьків, які є непрацездатними та потребують матеріальної допомоги).

За конкретними способами здійснення правових приписів виділяють такі основні форми реалізації норм права, як використання, виконаннятадодержання. Використанняєформоюреалізаціїуповноважуючих норм права і полягає в обранні особою для задоволення своїх потреб та інтересів певного юридично дозволеного варіанту її поведінки. Використання може відбуватися як через активну, так і через пасивну поведінку юридичних суб’єктів. Виконання являє собою формуреалізаціїправовихзобов’язуючихприписів, якіпокладаютьна особу юридичні обов’язки активного типу, і тому вимагає від неї здійснення дій, що становлять зміст таких обов’язків. Додержання є формою реалізації забороняючих правових норм, що встановлюють юридичні обов’язки пасивного типу, яка полягає у відмові зобов’язаних осіб від юридично заборонених видів поведінки.

Використання, виконання та додержання становлять ординарні

(звичайні) форми реалізації правових норм, тобто такі, які, по-перше,

проходить будь-який процес реалізації правових норм, і, по-друге, що здійснюються через власну поведінку осіб, яким вони адресовані. Разом з тим існують випадки, коли поряд із звичайними видами реалізації норм права виникає потреба в особливій формі їх реалізації,

асаме: у застосуванні норм права.

§2. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації

Правозастосування за своїм обсягом є найоб’ємнішою ланкою в юридичному процесі, спрямованою на індивідуальне регулювання суспільних відносин.

Застосуваннянормправа— цеправоваформадіяльностіуповноважених на те органів держави і посадових осіб у реалізації приписів норм права відносно конкретних життєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.

Застосуваннянормправаякособливаформайогореалізаціїнавідмінувіддодержання, виконаннятавикористання маєпевніхарактерні риси. Передусімцеуправлінськазасвоєюприродоюдіяльністьорганів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конкретних приписів, які містять не загальні правила поведінки, а мають адресатом

408

Розділ 24. Застосування норм права

конкретних суб’єктів. У передбачених законодавством випадках воно

єнеобхідною умовою реалізації правових норм, унаслідок чого відбувається впорядкування суспільних відносин.

Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб’єктами, наділе- нимидержавно-владнимиповноваженнями(прокуратура, суд, міліція, президент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які задовольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, анеусвоїхособистихінтересах. Такісуб’єктизаймаютьактивнупровідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не

єсуб’єктами правозастосування, проте воно може здійснюватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про вчинене правопорушення, позовної заяви до суду та ін.).

Правозастосовна діяльність здійснюється зазначеними суб’єктами в«чужомуінтересі», порядкуіпроцесуальнихформах, встановленихзаконодавством. Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що складається з послідовних стадій. Завершується правозастосовна діяльність винесенням індивідуального юридичного рішення у формі акта застосування норми права, обов’язковість до виконання якого забезпечується примусовою силою держави (вироком, рішенням суду, розпорядженням тощо). Усферіцивільнихвідносинособа, зацікавленаувинесенніправозастосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, виконавчий лист суду або наказ господарського суду вона може не надіслати на рахунок боржникаі, такимчином, нереалізуватисвоєправоодержатиборгзадопомогою правозастосовного органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов’язковості іпримусовості виконання правозастосовних актів.

За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситуаціях суб’єктивні права і юридичні обов’язки не можуть виникнути і реалізуватися без державного втручання, що і становить правозастосовну діяльність.

Це відбувається у таких випадках:

1.Колипередбаченіюридичниминормамиправаіобов’язкивконкретних осіб виникають тільки після винесення індивідуально владного рішення державного органу (наприклад, пенсію громадянину призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального закладу зараховують тільки після виданнянаказуректора; житлоздержавногожитловогофондунадають відповідно до рішення органу місцевого самоврядування тощо).

409

Частина п’ята. Реалізація права

2.Коли є спір про право, і сторони не можуть дійти погодженого рішення про зміст своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків (наприклад, прирозділімайнасудовимиорганами, господарськихспорахміжюридичнимиособамивгосподарськомусудітаін. Обсягтаких прав і обов’язків визначається судовими рішеннями).

3.Коливчиненоправопорушенняінеобхідновизначитиміруюридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за вчинений злочин).

4.Коли вимагається встановити наявність або відсутність факту, щомаєюридичнезначення(визнаннягромадянина безвісновідсутнім або оголошення його померлим).

Застосування права є етапом його реалізації. Воно може завершувати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою органу державної реєстрації повідомлення про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи завершує реалізацію усіх прав і обов’язків, пов’язаних з функціонуванням цієї особи. Але це відбувається не завжди. Застосування права може також підключатися на певному етапі до «природних» засобів реалізації — додержання, виконання, використання. Наприклад, винесенням вироку, судового рішення завершується правозастосовна діяльність, ареалізація права щепродовжується впроцесі їхвиконання.

Такимчином, правозастосовнадіяльністьмаєдодатковий, допоміжний характер у загальному механізмі реалізації норм права.

Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні індивідуальнихвідносинпов’язуєтьсязнаявністювідповіднихдержавнихінтересів. Ці інтереси адекватно відображають функції, що їх виконує держава. За своєю сутністю правозастосування спрямоване на досягнення проміжної, анекінцевоїметиреалізаціїнормправаікомпенсуєвтакий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів саморегуляції.

Вокремих випадках правозастосування має бути обов’язковою стадією реалізації права, наприклад, прийняття, поновлення чи припинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація об’єктів нерухомості тощо. Такі функції іманентно притаманні будьякій державі і не зменшують обсягу індивідуального правозастосовного регулювання або підкорення державою громадянського суспільства. В деяких випадках воно може обмежувати реалізацію прав і свобод особистості (особи). Найчастіше це відбувається у відносинах між особою (юридичною, фізичною) і державними органами (іноді державними або комунальними підприємствами, дер-

410