8. Прилягання, тип підрядного зв’язку у словосполученні.

Порівняно із залежними членами речення, поєднаними способом керування й узгодження, оформлене за допомогою прилягання залежне слово являє собою автономнішу (відносно самостійну) синтаксичну одиницю, що не зумовлюється лексико-граматичною природою або граматичною формою головного слова. Воно поєднується, з головним словом чи граматичною основою речення за змістом. Типовими морфологізованими формами залежних слів тут виступають прислівники й дієприслівники. Відповідно до граматичних особливостей опорного компонента варто розрізняти прислівне прилягання, коли залежне слово підпорядковується іншому слову (наполегливо працює, гарно співає, мандрівка восени), і приреченневе прилягання, коли залежне слово підпорядковується граматичному ядрові речення (підметово-присудковій основі двоскладного речення, односкладному реченню з прислівними компонентами тощо, напр.: Увечері стрілися друзі; Давно чекаємо звістки). Прислівне прилягання у свою чергу поділяється на придієслівне, приіменникове, приприкметникове, придієприкметникове, придієприслівникове: захоплено розповідав, відпочинок улітку, набридливі восени дощі, довго очікуваний поєдинок, голосно розмовляючи. За формою залежного слова розрізняється прилягання прислівникове (плідно працює, розмова пошепки),Дієприслівникове (Співаючи, дівчата ішли селом), інфінітивне (Він прийшов зустріти друга), прийменниково-відмінкове (Після вечері бабуся читала внукам казки), відмінкове(Вечорами лунали пісні)..

Опорним словом при приляганні є те, яке залежно від комунікативних потреб може набувати різних форм, пор.: гарно співаю, гарно співаєш. Також опорне речення з приреченневим приляганням здатне зазнавати різних модифікацій, напр.: Вечорами ми слухаємо розповіді батька, Вечорами ми слухали розповіді батька. Залежний же компонент відповідної структури залишається незмінним.

9. Поняття про речення. Основні ознаки речення.

Речення складається із слів і словосполучень, граматично та інтонаційно поєднаних за законами певної мови. У реченні виражається ставлення мовця до фактів дійсності у плані ствердження, заперечення, сумніву тощо. У реченні також співвідноситься його зміст із дійсністю і виражаються модально-часові відношення. Речення є основною синтаксичною одиницею, бо саме в ньому реалізуються найважливіші функції мови: комунікативна (мова як засіб спілкування) і пізнавальна (мова як знаряддя пізнання і відображення дійсності, засіб вираження думки). Ці особливості речення покладені в основу його визначення.

РЕЧЕННЯ – ЦЕ ОСНОВНА ОДИНИЦЯ МОВНОГО СПІЛКУВАННЯ, ЯКА ГРАМАТИЧНО Й ІНТОНАЦІЙНО ОФОРМЛЕНА ЗА ЗАКОНАМИ ПЕВНОЇ МОВИ, ФОРМУЄ І ВИРАЖАЄ ОКРЕМУ, ВІДНОСНО ЗАКІНЧЕНУ ДУМКУ І ВІДНОШЕННЯ ЗМІСТУ ЦІЄЇ ДУМКИ ДО ДІЙСНОСТІ.

Ознаки речення:

ПРЕДИКАТИВНІСТЬ – це співвіднесення змісту речення із реальною дійсністю. Суть її полягає в тому, що речення щось заперечує чи стверджує, що воно показує відношення ознаки, вираженої присудком, до предмета думки, вираженого підметом.

Атрибутивність.

Ця характеристика речення вказує на його здатність виражати атрибути предмета, що виникають унаслідок розчленованого відображення дійсності. Здатність людської психіки у формі свідомості розчленовано відображати дійсність полягає в тому, що в об'єкті відображення виділяються його атрибути (ознаки, властивості): форма, колір, висота, довжина, інтенсивність ознаки, взаємодія з іншими формами, місце розташування і т. д. Ці атрибути абстрагуються за допомогою мови і сполучаються в єдиний об'єкт на рівні речення, де кожен член речення виконує функцію певного атрибута.

Предметна віднесеність.

Ця ознака речення вказує на здатність синтаксичної структури виражати активний предметний зміст, тобто предметне оточення, з яким взаємодіє мовець. Будь-яке явище, процес, сторона дійсності, на яких фокусується увага мовця і які стають предметом мовлення, набувають значення предметності, дістають специфічне синтаксичне вираження у вигляді члена речення — підмета.

Модальність. Модальністю називається така ознака, яка вказує на здатність речення виражати спосіб включення змісту речення в контекст відображеної дійсності. Зміст речення може виражати реальність або ірреальність. Виділяють такі типи модальності:  а) реальна модальність;  б) ірреально-потенційна модальність (умовна, бажальна, гіпотетична, переповідна);  в) реально-ірреальна (питальна і спонукальна).

Релятивність. Ця ознака речення вказує на його здатність виражати зв'язки між атрибутами зі значенням предметності. Будь-які явища, процеси, сторони дійсності, що взаємодіють, перебувають у специфічній реляції. Релятивність пов'язана з визначенням характеру реляцій (зв'язків) між предметами — причиновість, умовність, допустовість, зв'язок із метою.

Просторова віднесеність. Ця ознака речення вказує на його здатність виражати відображення простору в думці. Поняття простору, як і часу, соціологізоване (тут, у країні, на роботі, вдома).

Часова віднесеність. Вказує на здатність речення виражати часові особливості думки. Оскільки час у свідомості мовця є соціологізованим (соціальний час: зараз, під час уроку, після аварії), то точкою часового відліку є певний факт, певна ситуація, певне явище (подія, доба, ситуація мовлення, момент мовлення і т. п.).