6. Узгодження, як тип підрядного зв’язку у словосполученні.

Узгодження — форма (спосіб) підрядного зв'язку, за якого вибір граматичної форми залежного слова зумовлюється граматичними формами опорного (головного). Спосіб узгодження найтиповіший для словосполучень, опорним словом яких є іменник, а залежним — прикметник, що має як частина мови несамостійні, зумовлені іменником, категорії відмінка, числа й роду, напр.: гарний хлопець, гарного хлопця. Узгоджувані граматичні форми передаються закінченнями слів, тобто при узгодженні закінчення головного слова викликає відповідні закінчення залежного слова.

Зміна форми головного слова вимагає повної або часткової зміни форми залежного. Залежно від ступеня уподібнення підпорядкованого слова головному розрізняють узгодження повне і неповне. За повного узгодження залежне слово уподібнюється головному у формах відмінка, числа й роду: талановитий учитель (наз. в., одн., чол. р.). Неповним узгодженням є узгодження не у всіх спільних для опорного іменника й залежного прикметника (або його еквівалента) морфологічних категоріях. Наприклад, у словосполученні місто Львів маємо узгодження у відмінку й числі, але не в роді, а у словосполученні місто Чернівці — узгодження тільки у відмінку.

Порівняно з керуванням зв'язок узгодження являє собою слабкий підрядний зв'язок,

не зумовлений лексичним значенням опорного слова. У явищах узгодження відбиваються диференційні граматичні ознаки частин мови і членів речення: прикметник синтаксично спеціалізований як узгоджена частина мови, іменник — як частина мови, що підпорядковує прикметник; у реченні характер означення як члена речення найповніше виявляється в узгоджених словах.

7. Керування, як тип підрядного зв’язку у словосполученні.

Керування — форма (спосіб) підрядного зв'язку, за якого опорне (головне) слово із значенням дії, процесу, стану тощо (із значенням власне-ознаки) вимагає залежного слова (переважно іменника) у певній відмінковій або прийменниково-відмінковій формі.

Керування грунтується на лексико-граматичному значенні керуючого слова, керування стосується семантично передбачуваної сполучуваності (валентності), а отже, вирізняється тіснішим об'єднанням слів.

Формальні різновиди керування диференціюють залежно від морфологічних особливостей опорного або залежного слова. Відповідно до морфологічного класу опорного слова розрізняють - керування дієслівне (посадив деревце, допомагали дітям), іменникове (написання повісті, любов до мистецтва), прикметникове (гідний пошани,) і керування слів категорії стану (сумно дівчині, видно, гори). За формою залежного слова розрізняють керування власне-відмінкове (безпосереднє), коли залежне слово виражене безприйменниковими відмінками (завдячуємо долі, відданий справі), і прийменниково-відмінкове (опосередковане), коли підпорядкування опорним словом відмінкової форми здійснюється за допомогою прийменника (зустрічі з друзями, подібний до гриба). У ролі опорних слів найчастіше виступають дієслова, які керують різноманітними відмінковими і прийменниково-відмінковими формами іменників.

Опорне слово щодо керованого в реченні можна поставити в будь-якій, притаманній йому, словозмінній формі, а вибір форми керованого слова визначається опорним словом й тими семантико-синтаксичними відношеннями, які передаються залежним словом, пор.: писав (пишу, пишеш, )вірш. За ступенем вияву необхідності керованого слова для розкриття змісту опорного розрізняють керування сильне і слабке. Під сильним керуванням розуміють таку залежність відмінка іменника чи відмінка з прийменником від опорного слова, за якої між залежним іменником й опорним словом наявний тісний зв'язок і відповідні семантико-синтаксичні - відношення, напр.: заспівали пісню, милувалися садом. Типовим випадком сильного керування е поєднання слів з об'єктними відношеннями між ними, коли головним словом виступає прямо-перехідне дієслово, а залежним — іменник у знахідному безприйменниковому відмінку, що позначає предмет, на який спрямовано дію: шануємо батьків, косять овес, зустріла дідуся. На тлі сильного керування рельєфніше постає слабке керування, диференційною ознакою якого виявляється менша обов'язковість залежного слова для опорного й нерідке вживання останнього в реченні без супроводу такого залежного слова, пор.: Я написав приятелеві листа олівцем і Я написав приятелеві листа.