І. А. Хоменко

УКРАЇНСЬКА РАДІОП’ЄСА

У КОНТЕКСТІ СВІТОВОГО АКУСТИЧНОГО МИСТЕЦТВА

(навчальний посібник до курсу «Основи

радіодраматургії і радіорежисури»)

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

2005 р.

УДК 070(075.8)

Рецензенти: Квіт С. М., д. філол. н., проф.

Лизанчук В. В., д. філол.. н., проф.

Прокопенко М. І., к. філол. н., проф.

Рекомендовано до друку Науково-методичною радою Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.

Навчальний посібник «Українська радіоп’єса у контексті світового акустичного мистецтва» – єдине видання, в якому зібрано і систематизовано дані про національну акустичну драматургію, починаючи з року прем’єри першої української радіодрами “Uber alles” (1933). Він ґрунтується на багаторічних дослідженнях автора і ввібрав усі дані щодо вітчизняної радіоп’єси, які відомі сучасній науці. Матеріал подається у формі, придатній для практичного використання в процесі підготовки художніх програм. Адже досвід радіодраматургів і радіорежисерів минулого багато у чому не застарів, а їхні творчі знахідки – зараз не покликані радіомовленням. Автор сподівається, що поєднання українських традицій радіомистецтва з сучасними комп’ютерними технологіями розкриє нові можливості радіодраматургії в Україні – так само, як це вже сталося в інших європейських країнах.

Сценарії, що включено до посібника як матеріал для практичних занять і лабораторних робіт, написано у співавторстві з кінодраматургом В. І. Фоменком.

Зміст:

Вступ.

Розділ 1. Минуле і майбутнє «театру уяви».

Розділ 2. Оригінальна радіоп’єса як естетичне і суспільне явище.

Розділ 3. Роль і місце радіоп’єси у сучасному медіа-просторі. Передумови виникнення української радіоп’єси: соціокультурний контекст.

Розділ 4. Народження світової радіоп’єси: відкриття і таємниці.

Розділ 5. Українська оригінальна радіоп’єса: народження і формування жанрових особливостей.

Розділ 6. 1933 рік: утворення засад українського радіомистецтва.

Розділ 7. Оригінальне радіомистецтво: переслідування і заборона.

Розділ 8. Радіомистецтво доби політичних репресій.

Розділ 9. Після “відлиги”: пратеатральні форми української оригінальної драматургії. Початок відродження.

Розділ 10. Документальна радіодрама.

Розділ 11. Радіомистецтво діаспори та оригінальна українська радіоп’єса пострадянського періоду

Післямова.

Рекомендована література до курсу.

Використані джерела.

Пам’яті Романа Корогодського,

видатного кінокритика і вишуканого

знавця радіомистецтва.

Розділ 1. Минуле і майбутнє «театру уяви»

Цікавість до акустичного мистецтва (і його найвищого прояву – оригінальної радіоп’єси) невпинно зростає. Престижні міжнародні фестивалі (такі, як, наприклад, “Prix Europe”) впроваджують попередній відбір драматичних програм, надісланих радіостанціями різних країн. Адже прослухати сотні радіовистав (йдеться про кращі з кращих робіт, номінованих національними виробниками) упродовж кількох конкурсеих днів – неможливо.

Телебачення більше не сприймається дослідниками як конкурент художньому радіомовленню. Відбулося природне розгалуження сфер впливу авізуального та аудіовізуального мистецтва.

Натомість, кіберпростір надав новий поштовх розвитку світової радіодрами. «Інтернет» став природним місцем існування радіоп’єс різних часів – і засобом обміну думок про нові досягнення аудіомистецтва; полігоном для випробовування «гібридних» мистецьких технологій (значна частина яких ґрунтується на досвіді, нагромадженому ще у «золоту добу» радіодраматургії – і архівом, де легко знайти оцифровані голоси акторів минулого.

У «всесвітньому павутинні» можна відшукати мультимедійну версію сучасної новаторської радіосерії «Родина Ауер» («Кунстрадіо», Австрія) – і всі радіопостановки північноамериканського «Меркюрі тіетр» (серед яких – сенсаційна «Війна світів» Г. Коха та О. Уеллса, що наробила стільки галасу у тридцяті роки минулого століття). Дізнатися про останні досягнення радіодраматургів і режисерів Японії – і почитати афіші російського «театру радіодрами і радіокомедії» про репертуар 1925 року…

Восени 2005 року пошукова програма “Rambler”, яка охоплює лише вузький сегмент кіберпростору пострадянських країн, відшукала 527 документів за темою «радіодрама». Серед них – відомості про радіосерію «Наша вулиця» (Україна, Крим) і про медіа-проект «Шовковий шлях» (радіодраму, створену в Узбекистані за участю представництва ЮНЕСКО); драматичні сценарії російських авторів андерграунду та інформація щодо новітніх досягнень радіомитців Грузії.

На цьому тлі Національна радіокомпанія України вже не видається «запізнілим пасажиром», який намагається наздогнати останній вагон розвиненого світового радіомистецтва. Третім каналом проголошено конкурс радіодрам. Саме з таких відкритих конкурсів і починався колись злет ефірного «театру уяви» у різних країнах. У молодіжних програмах другого каналу («Промінь») прозвучали радіоп’єси, написані і поставлені студентами Інституту журналістики. Слід відзначити, що ці твори (які, по суті, є першими кроками наступного покоління працівників радіо на шляху відродження вітчизняної аудіокультури) були досить цікавими як за літературними, так і за технологічними знахідками.

Щодо художніх радіосерій Першого національного (до створення яких має честь бути причетним автор цих рядків) – одна з них, цикл «Пам’ятаймо» («Зв'язок часів»), виборола перемогу на конкурсі «Професіонал – 2005», у номінаціях «Спецпроект» і «Краща звукорежисура». Інша (серіал радіофантастики, вистави якого предаються двічи на місяць) вийшла на міжнародний ринок. Окремі її глави ставилися радіостанціями різних країн, включалися до переліку кращих європейських радіодрам. Саундтреки і пісні до вистав було видано на компакт-диску. Нещодавно радіо Словенії звернулося до НРКУ з пропозицією придбати право на постановку п’єси «Втікач», що є складовою частиною згаданого серіалу. Це відкриває перед Українським радіо нові можливості творення експортної медіа-продукції.

Але, святкуючи перші сучасні перемоги, не варто забувати: історія національної радіоп’єси є болісно-трагічною. Удар, завданий українському радіомистецтву ще у тридцяті роки минулого століття, виявився настільки нищівним, що це дається взнаки і досі. На пам’яті багатьох працівників радіо – часи, коли про існування національної ефірної драматургії доби «радіобуму» не те що не згадували. Просто не знали. Як і про те, що доба «радіобуму» збіглася в нашій країні з роками «розстріляного Відродження». Дехто цілком серйозно розмірковував про «окремий шлях» українського художнього мовлення, який нібито розпочався не з експериментів у галузі радіодрами, а з літературних читань, і не у 1933 р., а значно пізніше… При цьому не враховувалося, що такий «шлях» – не відповідав самій природі розвитку радіомовлення. Торували його – винищивши під корінь досвід усіх, хто у часи політичних репресій і голодоморів відчайдушно намагався донести до людей бодай крихітку правди у своїх радіодрамах. Нівелювали – катком цензури, методом офіційної заборони писати твори спеціально для радіо. Називалося це, як стверджують, постилаючись на документи, дослідники М. Мікрюков [65] та Т. Марченко [62] – «забить осиновый кол в могилу радиоискусства».

Сьогодні, коли стереозвук, комп’ютерний монтаж і можливості «Інтернету» визначили нову якість існування художнього мовлення, вивчати у вищій школі досвід минулого варто принаймні з двох причин. Одна з них – прагматична. Інша – етична.

Прагматична полягає у тому, що згадані технологічні можливості створення і розповсюдження медіа продукту можуть розкритися повною мірою лише у поєднанні з високою авторською, режисерською, фонічною культурою. Такою, що колись була притаманна вітчизняному мовленню – а тепер втрачена. Народний артист України О. Биструшкін не перебільшував, назвавши у передмові до свого сольного аудіоальбому головного режисера НРКУ В. Обручова – «одним з останніх справжніх радіорежисерів». Це – так. Яка користь від «космічних» технологій мультитрекового стереомонтажу та створення віртуальної акустики, закладених у комп’ютерні програми «Adobe audition» та «Cool edit pro» - якщо у співробітників радіоредакцій не вистачає фантазії використовувати їх? А перший український радіодраматург і радіорежисер О. Димінський – вмів створювати «віртуальний акустичний простір» своїх вистав, не маючи в апаратній навіть магнітофонів… Навіть автори технічного описання монтажної програми «Sound forge» (йдеться не про підручник з радіорежисури, а про інструкцію до програмного продукту!) радять користувачам орієнтуватися насамперед на слух і смак, а не на об’єктивні характеристики звуку, виражені у аудіограмах та частотних, динамічних, амплітудних характеристиках. Для цього – треба мати розвинений слух і розвинений смак. А щоб ці якості сформувалися – однаково необхідні як практика, так і знайомство з досвідом минулого. Тоді не доведеться повторювати чужі відкриття і робити чужі помилки.

Інша причина, яка робить вивчення досвіду вітчизняної радіодраматургії і радіорежисури у контексті світової аудіокультури корисним, теж пов’язана з практикою. Хоча основа її – полягає скоріше у царині моральній, ніж технологічній чи естетичній. Так сталося, що в усіх країнах, де існувало оригінальне радіомистецтво, радіодрама виконувала роль «суспільного сейсмографу» (визначення належить мистецтвознавцю І. Черновій [121]). Чутливого приладу, який дозволяє спрогнозувати суспільні негаразді чи увиразнити ті соціально небезпечні явища, що існують. І розповісти про них – бодай на рівні прихованих асоціацій та алегорій.

Навіть просто віддзеркалюючи реальність у формі художньо достовірної моделі, вона ставала небезпечною для будь-яких сил, зацікавлених у приховуванні правди і маніпулюванні людською свідомістю.

«Езоповщина» - була серед обвинувачень, які закидали першим українським радіодраматургам «мистецтвознавці у цивільному» (поряд з абсурдними обвинуваченнями у шкідництві та куркульському хуторянстві) [25]. Так само – потерпали у різні часи від несправедливих обвинувачень радіомитці Німеччини, США, Росії. Про переслідування спецслужбами Нормана Корвіна, Самсона Рафаельсона та інших радіописьменників США, вимушену еміграцію з Третього Рейху засновника інтерактивнї радіоп’єси Бертольда Брехта і цькування московської школи радіомистецтва літературними катами на кшталт критика О. Литовського написано чимало наукових робіт. І навіть романів. (Згадаймо відомиий політичний детектив «Рукопис Ченселора» Роберта Ладлема – на початку якого колишня актриса американського радіо використовує свій талант для помсти шефові ФБР Едгару Гуверу).

І прізвища українських радіо митців минулого, ї відомості про їхню відчайдушну спробу залишитися чесними у безчесні часи – розчинилися у забутті. Все нове у цьому світі – тримається на традиціях. І тому – тим, хто прийде завтра працювати на радіо, варто знати про своїх попередників, які заплатили дорогу ціну за право не бути гвинтиками у механізмі неправдивої пропаганди. Якщо ми, українські дослідники мас-медіа, не відновимо відомості про все гарне і погане, що було у минулому вітчизняних засобів масової комунікації – навряд чи хтось зробить це за нас.

Питання до розділу:

1. Які нові можливості, на вашу думку, відкривають для акустичного мистецтва нові інформаційні технології?

2. Чи можуть комп’ютерна обробка звуку та «Інтернет»- канали розповсюдження аудіопродукції вплинути на форму і зміст сучасних радіоп’єс?

3. Чи можна поєднати надбання радіодраматургії і радіорежисури минулого і досвід радіомовлення «комп’ютерної доби»?

Практичне завдання.

Прочитайте текст драматичної мініатюри «Уільям Козленко» (складової частини радіосеріалу «Пам’ятаймо» («Зв'язок часів»). Зважте, що цей сценарій , написаний хоча і на історичну тему, але з урахуванням вимог і можливостей сучасного стереомовлення. Складіть список шумів і звукових ефектів, які варто використати у виставі. Запропонуйте свої версії звукового оформлення і варіанти віртуальної акустики різних епізодів (з урахуванням комп’ютерних можливостей; рекомендоване програмне забезпечення –програма NOISES з каталогом шумів і мультитрекові версії COOL EDIT PRO або ADOBE AUDITION).

****

«Голос: Сполучені Штати Америки. Кінець сорокових років двадцятого століття.

(гальма машини)

Голос: Відомий письменник і радіорежисер, автор популярних драматичних передач, уперше в житті запізнюється на роботу.

(двері, квапливі кроки)

Письменник (у розпачі, ледь стримуючись): John, I don’t understand, what happen?

(переклад на тлі розмови):

Письменник: Джоне, я не розумію, що коїться? За мною вже кілька днів вештаються якісь типи!

Приятель: Зараз багато за ким вештаються різні типи.

Письменник: Це не злодії, я ж бачу! Вони – державні службовці!

Приятель: Зараз багато за ким з письменників вештаються державні службовці. Часи такі. Що вдієш.

Письменник: Їхня машина їхала впритул до моєї. На повороті я загальмував – і ми зіткнулися. Я запитував, хто вони – а вони не відповідали. Хотів викликати поліцію – а вони не дали!

Приятель: Навіщо їм пусті балачки? Їм не за те платять, аби казна з ким на вулиці теревені правити.

Письменник: Ти не розумієш! Так неможливо жити... Вони ледь не розчавили мене своїм авто... Через них я на роботу спізнився...

Приятель: Це ти не розумієш. Нікуди ти не спізнився. У тебе більше нема роботи. Ось... Бачиш наказ? Ти більше не працюєш на радіо. І я теж. Колумбійська радіокорпорація наших послуг не потребує.

Письменник: А моя радіоп’єса? Наш останній проект?

Приятель: Сі-Бі-Ес відтепер змінює програмну політику. Більше музики. Більше розважальних програм. Ніяких соціальних проектів. Ніякої критики. Ніяких радіоп’єс.

Письменник: Я писав правду... Ми розповідали цій країні правду про неї... Я їх не боюся, отих... Я...

Приятель: Ходімо звідси. Будемо тепер розповідати свою правду один одному.

Голос: У роки сумнозвісного „полювання на відьом” кращі радіодраматурги Сполучених Штатів були звинувачені в антиамериканській діяльності і змушені піти з радіомовлення. Але їхні талановиті і сміливі твори все одно знайшли свій шлях до людей. Чимало з них було надруковано в унікальному виданні. Книзі „Сто радіоп’єс”. Редактором і упорядником її став американець українського походження Уільям Козленко. Історики радіомистецтва всього світу посилаються сьогодні на цю публікацію як на зразок громадянської мужності.

Навіть у безчесні часи можна залишитися чесною людиною. Пам’ятаймо. Українське радіо.»

Розділ 2. Оригінальна радіоп’єса як естетичне і суспільне

явище.

Жанрові особливості, структурно-композиційні елементи і функціональні можливості радіодрами докладно описані автором у книзі «Оригінальна радіодрама» [116]. Не повторюючи викладені у згаданому джерелі відомості, автор спробує лише окреслити предмет своєї розповіді, відокремивши його від репродуктивних (створених на основі певного першоджерела) радіожанрів. Як то, наприклад, радійна інсценізація прози чи ефірна адаптація (монтаж) сценічного твору. Оригінальна радіоп’єса (радіодрама) – це драматичний сценарій авізуальної (позбавле­ної зоро­вих компонентів) вистави, написаний з урахуванням особливостей утворення звукового образу та закономірностей сприйняття інформації по акустичному каналу. Створюється він спеціально для радіомовлення чи розповсюдження за допомогою звуконосіїв, так званих “аудіокниг”. Публікації радіо­драм, не менш популярні сьогодні, ніж друковані видання театральних п’єс, на думку фахівців, не завжди дають адекватне уявлення про приховані у творі можливості емоційного та інтелектуаль­ного впливу на аудиторію, оскільки певна частина змісту радіоп’єси передається невербальними і паралінгвістичними виразними засобами. Оригінальна природа радіодрами визначається як на рівні форми (суто радійна структура, композиція, архітектоніка), так і на рівні змісту (в основі її не лежать тексти, що вже стали надбанням літератури або сценічної драматургії; на відміну від інших жанрів художнього мовлення, вона не може бути модифікацією книжкового чи театрального першоджерела).

Наведена дефініція – не повна і не вичерпна. Адже оригінальна радіоп’єса – дуже гнучкий і динамічний жанр. В його межах весь час відбуваються еволюційні зміни, народжуються нові творчі методи. Авторові одразу пригадуються три винятки, які цілком можуть претендувати на роль в історії оригінальної радіодраматургії – і разом з тим згаданому загальному визначенню не відповідають.

По-перше, це – так звані «гібридні» проекти, що створюються на основі радіовистав, але включають також візуальні елементи. Спроби додати до радіодрами – комікс чи кіноплівку з певним зображенням уперше було здійснено у США. Відома принаймні одна подібна робота українських митців (комікс – додаток до п’єси О. Димінського, вміщений часописом «Радіомовлення, слухання, техніка, аматорство» [141]). Новий поштовх спробам надали комп’ютерні технології створення і розповсюдження медіа-продукції.

Другий виняток – це експериментальні «звукоп’єси» або «симфонії шумів», де власне сценарій був лише вторинним і необов’язковим засобом організації заздалегідь записаних мікрофонних матеріалів. (Теоретично обґрунтував прагнення розірвати зв'язок радіотворів і літературних традицій ще В. Шкловський у першій половині ХХ століття; цікаво, що у кіно подібні спроби теж неодноразово здійснювалися; пригадайте кінематограф П. Грінуея).

Третій виняток – це радіосценарії, написані за віддаленими мотивами якогось першоджерела, але настільки не схожі на нього, що їх можна тлумачити як самостійний твір. Подібні твори – проміжна ланка між інсценізацією та оригінальною радіодрамою. Класичний приклад – драма Орсона Уеллса [108], створена шляхом переробки сценарія Говарда Коха, написаного, у свою чергу, за мотивами роману Герберта Уеллса «Війна світів» [107]. Від кінцевого результату переробки (який викликав спалах паніки у США) автор літературного першоджерела, британський романіст Г. Уеллс відхрестився спеціальною телеграмою, де засудив подібні експерименти з аудиторією.

Отже – дати математично точне визначення феномена радіоп’єси –неможливо. Чимало теоретиків радіо­мовлення (В.Кудрявцев, О.Шерель, І.Чернова та інші) взагалі уникають конкретних дефініцій щодо неї.

Тому не варто вчити наведений вище приклад визначення радіодрами на пам’ять. Значно краще для професіонала – зрозуміти просту річ: чим потужніший вплив радіотвору на слухача, чим повніше розкривається його зміст і емоційна наповненість за допомогою виразних можливостей радіомовлення – тим «радійнішим» він є.

Власне, у цьому і полягає одна з проблем, які стоять перед вітчизняними теоретиками радіомовлення: навіть досвідчені радіожурналісти і редактори не завжди уявляють, що таке оригінальна радіоп’єса, чим вона відрізняється, наприклад, від радіоінсценізації чи ефірної адаптації театральної вистави. У теорії сценічної п’єси, звичайно, теж вистачає “білих плям” – але визначення театральної драми як твору, основою якого є дія загальновідоме з часів Арістотеля, її структура, концепція, місце в системі мистецтв досліджені класичною естетикою, теорією літератури, театрознав­ством, і почина­ти з цих загальних відомостей книгу – те ж саме, що доводити аксіому.

Англійці називають її радіодрамою (“radiodrama”). Німці – виставою для слухання (“horspiel”). Американські радіописьменники запропонували на початку п’ятдесятих років вишука­ний вислів “театр уяви”[12], що був запозичений полькою школою радіомовлення і завдяки останній набув термінологічного значення. Всі ці терміни відбивають різні аспекти одного явища. Явища, яке змінило радіоефір. Увібрало фантазію й натхнення тисяч визнаних митців – письменників, драматургів (класиків ХХ століття, навіть Нобелев­ських лауреатів!), режисерів, акторів. Підкорило увагу десятків мільйонів слухачів у різних країнах. І навіть певною мірою визначило вектор розвитку сучасної культури[62]. Перетворилося на потужне знаряддя соціального прогнозування і суспільного впливу. Утворило нові комунікаційні прийоми та виразні засоби, засвоєні потім як іншими мистецтвами (театром, кінемато­гра­фом, літературою), так і документальним радіомовленням, журналістикою.

Радіоп’єса народилася в середині двадцятих років. У 1924 році, якщо вважати автором першо­го досконалого радіодраматургічного твору англійця Р. Х’юза (“Небезпека”, ВВС), або в 1923 – якщо припустити, що пріоритет належить рекламній програмі американця Ф. Сміта (“Коли наро­джується кохання”, радіостанція WLW, Цінціннаті). Виникнення її, спонтанне і несподіване, стало одною з загадок теорії радіомовлення. Адже кожне мистецтво проходить певний шлях від примітивних прамистецьких форм до бездоган­них і досконалих зразків. Висока поезія народжується (за Шкловським[128]) з альбомної лірики, вишукані комедії та високі трагедії – з драматургічно елементарних містерій. Навіть кінематограф – мистецтво, що прогресувало з історичної точки зору майже миттєво (еволюція від балаганних атракціонів, за якими навіть М. Горький не визнавав права на подальший культурний розвиток – до шедеврів Дж. Коллінза, Ф.В. Мурнау, С. Ейзенштейна відбулася на очах одного покоління) все ж мав невеличкий період “учнівства”, прамистецьку передісторію. Радіодрамі – недосконалі проби пера не були притаманні. З цим погоджуються мистецтвознавці і дослідники мас-медіа, що належать до різних шкіл (Ю. Бараневич[4], Т. Марченко[62], М. Мікрюков[64]). П’єса Р. Х’юза виявилася настільки вдалою, що перебуває в репертуарі світового радіотеатру посьогодні. Досить швидко – впродовж двох десятиліть – у світовому радіомистецтві сформувалися цікаві національні школи. Окремі течії з притаманними їм яскравими індивідуальними рисами. Американська школа соціальної радіоп’єи, ознакою якої було засвоєння традицій класичної поезії. Німецька течія “п’єси чистого слова”, предметом художнього дослідження якої став внутрішній світ людини. Фінська побутова радіодрама (з порівняно низьким рівнем абстрагування від конкретних реалій життя, що взагалі-то радіодраматургії не притаманно) і т.п. На жаль, сьогодні не можна говорити про українську національну радіоп’єсу, хоча на початку тридцятих років були всі підстави розраховувати, що така з’явиться. Та Україні не судилося створити у радіоефірі власний оригінальний драматургіч­ний Всесвіт.

Розвиток української оригінальної радіодраматургії, відправною точкою якого стала у 1933 році прем’єра радіоп’єси О. Димінського “Uber alles”, був припинений на самому початку еволюцій­но­го руху. Вже у 1934 році перші вітчизняні радіодраматурги були звинувачені у формалізмі, націоналізмі, а згодом – шкідництві. Як вже зазначалося, одною з реальних причин цих переслідувань можна назвати явище, визначене одним з авторів розгромних статей у тогочасній періодиці як “езоповщина”. Тобто, спроба висловити своє ставлення до негативних процесів, які відбували­ся тоді у суспільстві, бодай на рівні прихованих алегорій [115]. Десятки років український радіотеатр існував під впливом спростованої світовим досвідом так званої “телефонної теорії”. Суть її полягає у тому, що будь-яку театральну п’єсу можна переробити для передачі по радіо, п’єси ж спеціально для радіомовлення писати не варто. Одним з апологетів цієї концепції був московський критик О. Литовський[52], сумновідомий своїми літературними наклепами на М. Булгакова. Продуктивна роль радіо заперечува­лася, вважалося, що художнє радіомовлення має виконувати тільки репродуктивну функцію (розповсюджувати твори, написані для друку і сцени), що воно не може породити виразні засоби, гідні високого мистецтва, подібно до того, як телефон не породив нової ораторської школи (порівняння це належить Л. Махрасьову[63]). Ця точка зору спростована світовим досвідом радіомовлення. Але, крім конкретної практики створення художніх радіопрограм, якій вона суперечить, існують і суто теоретичні аргументи на користь оригінальної радіодраматургії. Вони будуть наведені у наступному розділі.

Питання до розділу:

1. Як ви вважаєте, за якими ознаками можна відрізнити в ефірі оригінальну радіоп’єсу від інсценізації?

2. Наскільки актуальним, на вашу думку, є досвід радіодраматургів і радіо режисерів минулого?

3. Спробуйте навести аргументи на користь «телефонної теорії» - та проти неї.

Практичне завдання. Проаналізуйте наведений нижче текст науково-фантастичної радіоп’єси. Сформулюйте риси, які визначають його «радійну» природу). Спробуйте визначити ті особливості передачі, які можуть бути втрачені внаслідок спроби переробити її у сценічну виставу або телепрограму. Запропонуйте власний спосіб передати за допомогою виразних засобів радіомовлення «ефект часу, що спливає».

«Електричний рай

/фантастична радіоп’єса/

Журналіст

Редактор

Дівчина

Менеджер (випадковий водій)

Професор Корлін (генеральний конструктор)

/шум аеровокзалу/

Журналіст: Це редакційне завдання було простим навіть

для новачка. Зробити радіорепортаж до ювілею міста енергетиків, укотре розповісти про одне з див нашого часу. Електричну станцію, яка подарувала країні море дешевої енергії. Такі репортажі висмоктуються з пальця у номері готеля.

Незрозуміло тільки, чому цю роботу доручили мені ...

Останні десять років я спеціалізувався в галузі журналістського

розслідування.

Дівчина: Добрий день! Ви - з Національної радіокорпорації ?

Журналіст: День добрий! А ви мене зустрічаєте?

Дівчина: Вибачте, я запізнилася.

Журналіст: Не зважайте.

Дівчина: Прошу, машина чекає. Номер у готелі замовлено. Якщо ви не проти - зустріч з менеджером електростанції о п”ятій. Ось, ми підготували для вас інформаційні матеріали. У вас буде час переглянути їх перед інтерв'ю і відпочити.

/шум машини/

Журналіст: Дівчина була - перший клас. Машина – що

казати: крута тачка. Буклети прес-служби енергетиків вміщували

всю необхідну інформацію. Навіть касету додали.

Що тут на обкладинці написано? "Пуск першого блоку електростанції. Звуковий щоденник"... Супер! Ні, у цьому місті люблять журналістів. Неприємно розчаровувати людей, які так дбають про тебе. Але інтуіція підказувала, що.розчарувати їх таки доведеться. Чому б інакше це завдання доручили мені?

/звуковий перехід, редакція/

Журналіст: Я – до редактора... На п”ять хвилин. (Кроки, двері). Чому це завдання доручають мені?

Редактор: Відпочинеш від своїх кримінальних тем. А

слухачі -- від твоїх жахів.

Журналіст: То я -- відпочивати їду?

Редактор: Не зовсім. Розумієш,.. Щось там не те коїться.

Журналіст: На станції?

Редактор: На станції. І навколо.

Журналіст: Можна точніше?

Редактор: Ніхто нічого не знає. Але тхне від нашого енергетичного дива чимось кепським.

Журналіст: Конкретно? Екологія, економіка? У кого,

до речі, контрольний пакет акцій компанії?

Редактор: Вони про це не кажуть. Комерційна таємниця. Можливо, у дуже поважаних людей. Підприємство має статус народного. Мовляв, дешеву енергію людям даємо.

Журналіст: Сенсації з цього не викрутиш. У нашій країні половина народних підприємств насправді поважаним людям належить.

Редактор: Розумію. Так що готуй святковий репортаж. А сам придивляйся. Ось тобі адреса і телефон. У місті енергетиків професор Корлін живе. Відомий фізик. Конструктор експериментальних реакторів станції. Ми звернулися до нього. Запросили взяти участь в ювілейній передачі. А він категорично відмовився. Брутально якось... Просто послав мене. Мовляв, нема тут з чого радіти. Спробуй поговорити з ним. Може, підкаже щось?

(шум машини)

Журналіст: Вибачте, ви не знаєте професора Корліна?

Дівчина: Його усі знають. Генеральний конструктор енергетичного центру.

Журналіст: Цікаво було б познайомитися з ним.

Дівчина: Він дивак і відлюдник... Ось ми і приїхали. Машина за вами прийде о шістнадцятій годині, гаразд?

Журналіст: Дякую, якраз всигну прочитати буклети.

(дверцята машини, звуковий перехід)

Журналіст: Місто справляло дивне враження. Усе у квітах. Сучасний готель нагадував свічку на святковому торті. У кондиціонерах не було потреби. Я відчинив вікно – і вдихнув п”янкий аромат тропіків... Пахощі, незвичайні у наших широтах.

(звуковий перехід)

Редактор: Ніхто нічого не знає. Але тхне від нашого енергетичного дива чимось кепським.

(звуковий перехід)

Журналіст: Н – да. Отакої... (гортає сторінки)

Щорічний обсяг виробництва електроенергії утричі перевищує показники усієї Східної Європи. Собівартість – мізерна. Зарплата фахівців - у двадцять разів вища, ніж на традиційних

енергопідприємствах... Послухаємо, що тут.

/ставить у магнітофон касету/

Генеральний конструктор: /голос викривлено динаміком/ Перемкнути реактор у робочий режим... Перевести генератори на проектну потужність...

/механічні шуми, вимикається магнітофон/

Журналіст: Чим більше я читав рекламні проспекти енергетичної компанії - тим менше вони мені подобалися. Надто великі гроші витратили на ці брошури. По-справжньому гарні справи зазвичай без галасу роблять. Знаєте, є два засоби приховати правду. Або геть усе засекретити. Або навпаки - розповідати “про себе хорошого” так, щоб твоя реклама у вухах киснула. Відверто розповідати. Приховувати тільки якісь дрібниці. Наприклад, що консерванти у напоях твого виробництва - канцерогенні. Що чіпси - на токсичній оліі смажаться. Що гроші у твоєму банку - брудні, бандитські, і сам ти - хлопець конкретний. Перший свій мільйон праскою з конкурентів випікав. Душогубом був, душогубом залишився.

Часу до інтерв’ю з менеджером енергокомпанії було ніби

достатньо. Мені закортіло оглянути місто. Воно виявилося

справді дуже красивим - якоюсь швидкоплинною курортною красою.

На вулицях переважала молодь.

...Потім я намагався переконати себе, що просто на дівчат задивився. Дурна якась помилка. Репортери, взагалі, люди уважні...

/гальма машини/

Водій: У тебе що, очі на потилиці?

Журналіст: Я йшов на зелене світло.

Водій: А ти подивись!

Журналіст: Я дочекався зеленого і... Вибачте. Справді.

Водій: Ти що, не тутешній?

Журналіст: Ні.

Водій: Будь обережнішим.

/шум машини/

Журналіст: Спалахнуло зелене світло. Я зробив крок. Мені не вистачило часу перетнути вузеньку вуличку. Світлофор ніби не зіпсовано. Працює. Дивно.

Певно я далеко відійшов від готелю. Коли повернувся -- дівчина з енергокомпанії вже чекала мене. І ми безнадійно запізнювалися.

/звуковий перехід/

Журналіст: Вибачте... Тепер я запізнився.

Дівчина: Нічого. Зараз побачите, чого варта наша машина. Встигнемо.

/вищання шин, потужний двигун, гальма/

Журналіст: Обережно!

Дівчина: Ні. Таки трохи запізнимося. Але зовсім трохи.

Журналіст: У вас дорожньої поліції нема?

Дівчина: Поліція машину з номерами компанії не

зупинить.

/машина зупиняється/

Ось ми і на місці. Нам на п'ятий поверх.

/звуковий перехід/

Дівчина: Дозвольте рекомендувати вам кореспондента

національного радіомовлення...

Менеджер: /радісно/ Та ми майже знайомі! Це ж ми з вами на світлофорі так вдало розійшлися!

Журналіст: День добрий. Вибачте, я не встиг на п"яту.

Захопився вашими матеріалами...

Менеджер: Коли працюєш - час непомітно спливає...

Сідайте. Знаєте, я не буду переказувати загальновідомі речі

про станцію. Зверніть увагу ось на що...

Журналіст: Я запишу розмову, добре?

/вмикає магнітофон/

Менеджер: Будь ласка. Так ось. Ви опинилися у місті

майбутнього. Невдовзі обличчя планети зміниться. Зникне загроза

озоновому шару. Зникнуть сморід і смог мегаполісів. Зникне

потреба у радіоактивних звалищах. Безліч дешевоі, екологічно

чистої енергії дозволить людям контролювати клімат. Ціна

усього, що ми споживаємо - хліба, води, одягу - визначається

вартістю енергоносіїв. Витрати ці також стануть мізерними. Це

майбутнє почалося тут, у нашій країні. П'ятнадцять років тому

було збудовано перший промисловий реактор Корліна. Зараз їх

десятки. Філії енергокомпанії є в Африці, Азії, Південній

Америці.

Журналіст: Чи планує енергокомпанія вийти на ринки Сполучених Штатів та Західної Європи?

Менеджер: Так. Але поки що нас туди не пускають.

Журналіст: Їм не подобається жити у світі чистого повітря?

Менеджер: Їхнім виробникам не подобається такий конкурент, як ми. Але це - не для преси. Добре? Ні, ну справді, кому може не сподобатися світ, сповнений пахощами квітів і вічнозелених

дерев?

/звуковий перехід/

Редактор: Ніхто нічого не знає. Але тхне від нашого енергетичного дива чимось кепським.

/набирається телефонний номер/

Редактор: /по телефону/ Національне радіо. Слухаю вас.

Журналіст: Це я.

Редактор: Чому твій мобільник не відповідав?

Журналіст: Не встиг батарею зарядити. Мені потрібна

інформація. Є у нашій базі даних щось про зовнішні зв"язки

енергокомпанії?

Редактор: А пізніше ти зателефонувати не міг? Я один у

редакції. І те - випадково залишився...

Журналіст: Та ще ж рано, ще тільки... Справді, якось час

тут непомітно спливає.

Редактор: Що конкретно тобі потрібно?

Журналіст: Чи цікавляться реактором Корліна розвинені

країни? Були якісь угоди, плани співпраці?

Редактор: Можу одразу відповісти. Раніше - дуже цікавилися.

Тепер - ні. Навіть експертів відкликали. Згодні купувати у

компанії дешеву енергію. Але не технології. Чому - невідомо.

Журналіст: Тобто, вони не хочуть реакторів Корліна на

своїй території?

Редактор: Навідріз.

Журналіст: І ще. Я так зрозумів, керівництва компанії в

місті енергетиків нема. Все - у столиці. Навіть відділ кадрів.

Сюди тільки менеджери середньої ланки іноді приїздять.

Редактор: А що керівникам не станції робити? Вони - ділки,

а не інженери.

Журналіст: Згоден. Але тут щось інше.

Редактор: Ти професору Корліну телефонував?

Журналіст: Часу не було. Завтра його відшукаю. На все

добре.

Редактор: Бувай.

/Стук слухавки. Напливами шуми: фейєрверк, оркестр, радісний натовп, дискотечка музика/

Журналіст: Ввечері на вулицях буяв справжній карнавал. У

небі сяяли зірки фейєрверку. Міські парки, сквери і дансинги

спалахували вогнями. Можна було відшукати музику і товариство

на будь - який смак. Цікаво побачити місцеве свято -- якщо тут

відпочивають так у будні...

Отже. Я нічого не встиг. Те, про що дізнався - не є

криміналом. Хоча викликає кілька питань. Існує місто-сад.

Життя йому дає електростанція. А власники її чомусь у цьому

Едемі з'являтися не полюбляють. Поїхали далі. Є засіб виробляти

дармову енергію. Практично з нічого. А держави з розвиненою

економікою ігнорують його.

/зміна акустики/

Журналіст: Ключ від п"ятсот шостого номера, будь ласка.

/кроки, ліфт/

Та щоб тебе! Що за чортівня... /натискає на кнопку/.

Диспетчере, це мешканець номера п'ятсот шість. Перевірте

механізм швидкісного ліфта.

/зміна акустики/

Ліфт зупинився. Я зробив крок. Двері почали зачинятися.

Мені не вистачило якоїсь миті, щоб вийти. Добре, що кабіна не

поїхала. Кажуть, таке трапляється з людьми, що вживають транкві-

лізатори... Час ніби уповільнюється. Ти немов тупієш. Робиш

звичний рух - а тіло не встигає за командою мозку. Але я не

вживав ніяких транквілізаторів. І взагалі сьогодні не їв та не

пив. Не встиг.

Наступного ранку я зателефонував професору.

/набирається номер/

Добрий день! Можна мені поспілкуватися з паном Корліним?

Як -- спізнився? Коли помер? Вибачте... Я журналіст, чи не

дозволите ви... Так, розумію, професор Корлін не хотів панахиди

і повідомлень у пресі... Але просто прийти попрощатися... Ви

сказали -- західний сектор міського кладовища? О котрій? Дякую.

Моє співчуття...

/природа, спів птахів/

Цвинтар міста енергетиків мене просто вразив. Ніколи в

житті не бачив такого грандіозного некрополя. Він потопав

у таких самих екзотичних рослинах, що і все місто-сад. І

здавався безмежним. Серед тропічних дерев заховалися охайні

споруди. То були крематорії. Я нарахував їх три. І до кожного

вишукувалася черга з автокатафалків.

Дівчина: Добрий день. Ви прийшли попрощатися з професором

Корліним?

Журналіст: Так. Але, як завжди, запізнився.

Дівчина: Він просив передати вам ось це.

Журналіст: Мені?

Дівчина: Вам. Професор наказав віддати касету людині, яка почне ставити незручні запитання. Ваші запитання не сподобалися

панові менеджеру. Отже – цей запис для вас.

Журналіст: Добре, я послухаю в готелі.

Дівчина: Ні. Не треба в готелі.

Журналіст: Гаразд. Магнітофон у мене з собою. Послухаю тут.

Дівчина: Краще підемо звідси. Знайдемо затишне місце за

огорожею.

/кроки, вмикається магнітофон/

Голос професора Корліна: Те, про що я хочу розповісти,

схоже на божевілля. Тим більше, що я не можу науково обгрунтувати

свою ідею. І навіть висловити її грамотною математичною мовою.

Не вистачає знань. Гадаю, сьогодні знань на це ні в кого не

вистачить. Темпоральна реакція Корліна виявилася пасткою.

Зашморгом на шиї людства. Ми використовуємо у промислових

реакторах силу, яку неспроможні контролювати. Уявіть собі.

Всесвіт існує у чотирьох вимірах. Три - просторові. Четвертий -

час. Це називається просторово-часовим континуумом. Досі люди

отримували енергію - умовно, приблизно кажучи - з динамічних

процесів, що розгорталися у просторі. Рух турбіни перетворювався

на потік електронів... Це зрозуміло. Темпоральна реакція Корліна

нібито не впливає на простір. Вона використовує енергію часу.

У чому це виявляється - запитаєте ви. А я запитаю - що таке час?

Вимір часу і сам час - не одне і те ж. Якщо час однаково

прискориться для вас і для вашого годинника - ви не зможете

об'єктивно зафіксувати таке прискорення. Але відчуєте його на

собі. Не встигнете здійснити все, що запланували. Не встигнете

прожити життя як слід. Помрете молодим.

/магнітофон зупиняється/

Журналіст: Ви слухали цю касету?

Дівчина: Так.

Журналіст: Ви все зрозуміли?

Дівчина: Відчула. Це відчувають усі, хто працює в зоні хронологічної девіації.

Журналіст: Де?

Дівчина: На станції і поблизу.

Журналіст: Ви... І далі будете тут працювати?

Дівчина: Я звільняюся. Виходжу заміж за іноземця та їду з цієї країни.

Журналіст: А решта?

Дівчина: Перепрошую?

Журналіст: Решта з тих, хто мешкає у зоні?

Дівчина: Хтось поїде. Але браку робітників не буде.

На моє місце - вже зараз десять заяв.

Журналіст: А якщо б ви не звільнялися, то принесли б

мені цю касету?

Дівчина: Не принесла б. Станція дала мені все. Ви не

уявляєте, що тут раніше було. Шахтарське місто... Покинуті

нерентабельні шахти. Безробіття, пияцтво. Холод узимку.

Божевільний холод. Опалення за борги серед зими відключали...

Журналіст: А тепер - Едем. Рай. Ось він, ваш райський сад.

За огорожею.

Дівчина: Знайшли місце для мітингу. Майте повагу до

мертвих.

Журналіст: До кого? До цих баранів? З них шкуру живцем

лупили, а вони витанцьовували щовечора? Гроші на майбутнє

збирали? Щоб я до них мав повагу?!

Дівчина: Ви, здається, людина не тупа. Хоча і обмежена, як

усі журналісти... Невже не зрозуміло, що шкуру з них під наркозом лупили?

Журналіст: Як це?

Дівчина: Коли тебе хоче вбити озброєний ворог - ти якось

реагуєш. Воля до життя прокидається. Страх, лють, бажання

перемогти... А коли хтось тихенько твої роки прибирає, за

гроші, під веселу музику - це нібито і не страшно.

Журналіст: Можете усе це у мікрофон повторити?

Дівчина: Якщо це вам потрібно. Але ті, хто приїхав сюди

заробити, все розуміють, повірте.

/зміна акустики/

Журналіст: Я встиг передати мобільним зв”язком усі

записи у редакційний комп”ютер за десять хвилин до візиту

менеджера.

/стукіт у двері/

Менеджер: Дозвольте?

Журналіст: Вечір добрий. Вибачте, я складаю речі. Нове

термінове завдання. Ювілейний репортаж буде робити інший

журналіст.

Менеджер: Так, я розумію. Справа у тому, що до вас

випадково потрапила касета... То дурний жарт. Витівка хворої

людини.

Журналіст: Зараз наші звукоінженери встановлюють аутентичність голосу професора Корліна. Я щойно переслав фонограму до

редакції.

Менеджер: Знаю.

Журналіст: Цікаво, звідки?

Менеджер: Знаю, і край. Я не про те. Професор Корлін таких

касет десь двадцять надиктував. Роздавав усім, хто хотів слухати.

Ми не заважали. Що з божевільного взяти? На шизофренію навіть

генії хворіють... Ось. Я приніс вам документ. Висновок інституту

прикладної фізики. Підписаний академіком Моровим. Прочитайте

останній абзац. “Концепція хронологічної девіації, висловлена

професором Корліним, є антинауковою і може розглядатися поряд з

ідеями вічного двигуна та філософського каменя".

Журналіст: Давайте. Обов"язково оприлюднимо. Свобода слова

вимагає зіставлення різних думок. Передамо усі точки зору - а

слухачі нехай вирішують.

Менеджер: Невже ви не розумієте, що вони все давно вирішили?

Журналіст: Більше питань до мене нема?

Менеджер: Я офіційно пояснюю стан речей. Вам передали

хибні відомості. Ми спростуємо будь - які передачі і публікації,

де вони будуть використані. Крім неприємностей, зиску вам з цього не буде.

Журналіст: У чергу.

Менеджер: Що?

Журналіст: Я десять років у кримінальній журналістиці. Ви

не перший, хто бажає мені неприємностей. Вам доведеться стати

у чергу.

Менеджер: Знаєте... Розповідайте у своїй програмі, що

хочете. А коли вас і того розумника, що вас нацькував - з радіо

виженуть, то так розповідайте. Бігайте зі своєю правдою,

смикайте людей за рукави. Будь ласка. Можете присвятити цьому

весь вільний час. Проблема у тому, що теперішній стан речей

усіх влаштовує. Якби не влаштовував - ніхто б не чекав такого

правдолюбця, як ви. Самі б розібралися. Але з тим, що відбувається --

усі згодні. Насамперед, наш персонал. І тому ви нічого не

вдієте.

Журналіст: Я спробую.

Менеджер: Авжеж. Тільки вашого життя на це не вистачить.

Так що – успіхів вам і прощавайте.

/шум аеропорту/

Журналіст: До аеропорту мене ніхто не супроводжував. Не

вимагав повернути касету і не пропонував хабарів. Тут не боялися

ні моєї редакції, ні моєї правди. Я приїхав на аеровокзал за

кілька годин до рейсу. Щоб не запізнитися. І тому, що сподівався – ну так, випадково – ще раз побачити дівчину, яка мене зустрічала. Але, напевно, її рейс був іншого дня.

(шум літака, фінальна пісня)

Балада про час

Музика Володимира Фоменка

Вірш Іллі Хоменка

Час забира тільки сили –

Та залишає нам суть.

Кажуть, що радіохвилі

Вічно в етері живуть.

Десь там у зоряній брамі

Чує холодна пітьма

Слово, що втрачено нами,

Тих, кого більше нема.

Вітер в антенах заплаче...

Може, то спів, а не плач?

Крапка. Кінець передачі.

Хай вибачає слухач...

Та, як би там не згасали

Зорі в обіймах імли –

Люди, що правду казали,

З нею у небо пішли...»