Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Ukrayinska_radiop_39_yesa_u_kontexti_svitovogo_...doc
Скачиваний:
8
Добавлен:
26.09.2019
Размер:
805.89 Кб
Скачать

Розділ 11. Радіомистецтво діаспори та оригінальна українська радіоп’єса пострадянського періоду

Ґрунтовних досліджень драматичних програм, що готувалися закордонними україномовними радіостанціями, не існує. Про зміст, продуктивний чи репродуктивний характер постановок, жанр вистав, які виходили в ефір на хвилях передавачів діаспори, у науковій літературі даних нема. Видані У. Козленком (Нью-Йорк) в середині ХХ століття збірки радіоп’єс є безумовним надбанням американської культури: адже автори, що брали участь у цих проектах, належали до англомовної літературної еліти США. Разом з тим, численна українська діаспора, що докладала у різних країнах перебування чималих зусиль, аби зберегти національну культуру, традиції, мову, навряд чи могла обминути такий потужний і разом з тим дешевий засіб консолідації та збагачення культурної спадщини, як радіо, такий перспективний жанр, як радіоп’єса. Так, у програмі “ І це , і те”, яку готував на філадельфійській радіостанції WDAS відомий український актор Володимир Блаватський звучали, крім іншого, “окремі літературні хвилини” та “радієві інсценізації”[92]. Відомо, що перша програма “І це, і те” прозвучала 23 вересня 1951 року на хвилі 1400 м, і потім виходила в ефір щонеділі. (Цікавий факт: ця передача народилася всупереч кон’юнктурі. Адже англомовна радіодрама переживала тоді у США не кращі часи: найталановитіші радіописьменники внаслідок репресивних кампаній – так званої “боротьбі з антиамериканською діяльністю” залишили радіомовлення, рекламодавці припинили фінансування радіовистав, а невдовзі керівництво Сі-Бі-Ес – колишнього лідера у виробництві драматичних передач – проголосило концепцією мовлення інформаційно-музичний напрямок). Сьогодні важко відновити зміст “літературних хвилин”, з’ясувати, були твори, передані у програмі В. Блават­ського, виключно інсценізаціями, чи траплялися серед них вистави за оригінальними сценаріями. Але сам факт існування подібної передачі – досить важливий для розуміння соціальної ролі радіомистецтва.

На думку відомого літературознавця Р. Корогодського, провідною постаттю радіомистецтва української діаспори є Ігор Костецький. Ігор Костецький (справжнє ім’я – Іван Мержляков, 1913 - 1984) належить до так званої «третьої хвилі» української еміграції. За словами відомої дослідниці української драми Лариси Залеської Онишкевич, його твори сповнені інтертекстуальності, легкої іронії та глибокого цінування людської індивідуальності й самовияву. Першодрук радіоп’єси І. Костецького «Летіція» відбувся у журналі «Кур’єр Кривбасу» , 2002, № 135, с. 138-170. З публікації зрозуміло, що ця радіодрама – є вишуканим зразком фонічної культури. ЇЇ акустична партитура розроблена з урахуванням можливостей стереомовлення:

«Голосний музичний звук невиразної висоти, але досить довгої протяжності. Повтор звуку в тій самій висоті й протяжності, але на значно більшій віддалі. Ще один повтор, зовсім далеко.

Розподіл цього звуку на обидва каналах відбувається таким робом: уперше на каналі ліворуч, удруге і утретє – канал праворуч.

Після того слідує звук відчинених дверей, в оберненому порядку: спершу на каналі праворуч, ледве чутно, потім там само дещо ближче, а тоді – на лівому каналі, зовсім близько».

Ґрунтовне вивчення радіодрами діаспори – справа українських дослід­ників майбутнього.

Так само – справою науковців і критиків майбутнього залишається творчий досвід тих письменників (наприклад, киянина Я. Лотовського), що, мешкаючи в Україні, писали художні твори для радіостанцій інших країн.

І це – не єдиний можливий вектор пошуку. Фактично недослідженими залишилися поодинокі спроби українських авторів створити оригінальний радіотвір на базі провінційних редакцій радіомовлення.

Так, під час публічного захисту автором кандидатської дисертації одним з опонентів було оприлюднено цікавий факт. Виявляється, створенню відомого телесеріалу «Адъютант его превосходительства» передувала трансляція радіовистави на ту ж тему, здійснена регіональним українським радіокомітетом.

Першим проектом, пов’язаним з оригінальною радіодраматургією не пратеатрально­го напрямку, що прозвучав в українському ефірі пострадянських часів, став серіал програми “Дзеркало” (мистецький канал Національної радіокомпанії). Робота над згаданою радіо­серією почалася з того, що студія “Ярославів вал” в особі редактора Ж. Дьоміної запропо­нувала кіносценаристові В. Фоменку та авторові написати кілька радіоп’єс, дотримую­чись сучасних вимог міжнародного жанрового формату радіодраматургії (мінімальна кіль­кість дійових осіб, обмежена тривалість звучання). Зміст залишався на розсуд авторів, обов’язковими умовами були тільки оригінальність сценарію, некон’юктурна спрямованість та відповідна мистецька якість твору. Прем’єра першої радіовистави, “Повернення”, відбулася 1 грудня 1994 року. Вона мала схвальні відгуки слухачів та преси. На цю п’єсу відгукнулася навіть найприскіпливіша складова аудиторії – сліпі люди (автор посьогодні з вдячністю зберігає магнітофонні записи їхніх дзвінків). Режисером-постанов­ником радіодрами (і, згодом, усіх інших вистав, що звучали у межах згаданого проекту) була Р. Скибенко, ролі виконували заслужені артисти України М. Бабенко та В. Савчук.

Темою п’єси стало своєрідне художнє спростування екзистенціальної аксіоми про тотожність особистості собі у так званій “ситуації на межі”. Апріорна неможливість дійти згоди з власним сумлінням тоді, коли причиною марної загибелі безневинної людини стає не ницість героя, а, навпаки, бажання виконати свій обов’язок попри все і якнайкраще. Але проблема пізнання себе, самовизначення щодо добра і зла – як суспільного, так і індивідуаль­ного – звичайно, хоч і визначала зміст твору, але не вичерпувала його.

Час звучання п’єси в українському ефірі (28 хвилин) відповідав так званому “ідеальному хронометражу радіовистави”, визначеному експериментально ще у 1935 році дослідниками з Гарвардського університету. Методом твору стало абстрактне моделювання дійсності. За жанровою природою він нагадував так звану “чисту радіоп’єсу” (термін введено німецьким теоретиком радіомовлення Г. Швіцке). Чистою радіоп’єсою він називав твір, в якому не використовуються виразні засоби, притаманні іншим різновидам мистецтва, адаптовані до специфіки радіотвір, який може існувати тільки у радіосфері; героїв якого важко – чи навіть неможливо уявити в образах фізичних, матеріальних, тілесних. “Перенесення дії в сферу людської свідомості звільняє її від просторово-часових зв’язків. Це і дало підстави Г. Швіцке визначити радіотеатр як антихронологічний, позапросторовий, антилюзійний і вважати “чистою” радіоп’єсою тільки ту, яка відповідає цим вимогам”. Так, справді, дія радіодрами “Повернення” (за винятком епізодів – ретроспекцій) відбувається у суб’єктивній реальності, де час не визначений, а поняття фізичного простору не існує. Разом з тим, згадана радіоп’єса не була спробою здійснити прогулянку темними завулками душі, а скоріше тяжіла до філософської притчі чи соціальної радіодраматургії (фундатором якої вважають відомого американського поета А.Макліша). Саме останній аспект твору було підкреслено режисерською концепцією заслуженого артиста Білорусії І. Лаптинського, що підготував білоруську версію радіовистави (у перекла­ді поета А. Кудласевича). Химерний голос, який переслідує головного героя, тлумачився радіомитцями з Мінська як байдужа до людських страждань контрольна інстанція на зразок фрейдистського “Super Ego” – низки некритично засвоєних соціальних стереотипів. (В українській редакції Голос інтерпретувався у дусі християнського розуміння совісті як вищого прояву милосердя; химерність його підкреслювалася тим, що обидві ролі, Голосу і головного героя, грав один актор; відповідне звукове забарвлення разних образів створювалося на режисерському пульті).

У 1997 році п’єсу “Повернення” було опубліковано на батьківщині українського оригінального радіомистецтва – у Харкові (часопис “Березіль”, №3-4). Ця драма ставилася різними радіостанціями кілька разів.

Впродовж 1994–1995 р.р. програмою “Дзеркало” було підготовлено і передано в ефір ще три радіовистави за оригінальними сценаріями В. Фоменка та І. Хоменка – “Смарагдова планета”, “Драконів брід”, “Втікач”. Об’єднувалися ці радіоп’єси у надкомпози­ційну єдність (радіосерію) не однаковими сюжетними мотивами та дійовими особами, а спільною для всіх творів драматургічною концепцією (розкриття характеру героя у надзви­чайній ситуації).

У 2002 році на пропозицію Національної радіокомпанії автори поновили проект вже не на Третьому, а на Першому національному радіоканалі. У програми з’явилося постійне місце в ефірі: третя неділя кожного місяця, 17.30. Представив слухачам нову радіосерію професор кафедри телебачення і радіомовлення Інституту журналістики В. Миронченко. Дещо пізніше – в ефір почав виходити інший проект тої ж творчої групи, «Пам’ятаймо», або «Зв'язок часів» (художній керівник – А. Табаченко). Серія драматичних мініатюр, адаптована до більш звичного сучасній аудиторії хронометражу радіокліпів. Метою цих міні-вистав було художнє доведення життєвого принципу:

«Часи не обирають. Але решта – залежить від нас. Хочеш бути порядним, сміливим, чесним – то будь. А не хочеш – то не звинувачуй у цьому кепськи часи».

Підготовці кожної міні-вистави передувала прискіплива дослідницька робота. Адже відповідність фактів дійсності була принциповою для авторів: створення новітньої міфології аж ніяк не цікавило їх.

Окремі сценарії двох згаданих проектів увійшли до посібника як матеріал для практичних занять.

Майже одночасно з ними інша творча група почала виробництво на Українському радіо програми – feature, яка за жанровими ознаками належала до так званих «серіалів соціальної адаптації».

Драматичні програми, підготовлені за участю студентів двох інститутів – журналістики та театрального мистецтва імені Карперка-Карого – вийшли в ефір радіо «Промінь» (НРКУ, Другий канал) та радіостанції «Голос Києва» (КДТРК).

Ґрунтовний аналіз цих та інших українських радіоп’єс, які звучать зараз в ефірі, існують на сторінках періодичних видань і у кібер-просторі, виходить за тематичні межі, визначені автором посібника. Оскільки – вони належать не минулому, а сучасності. І, як сподівається автор, майбутньому.

Питання до розділу:

1. Як ви вважаєте:чи може досвід радіодраматургії вплинути на форму і зміст документальних і розважальних програм сучасного національного мовлення?

2. В яких передачах, крім радіовистав, може знадобитися досвід віртуозної роботи зі звуком, притаманний радіомистецтву?

3. Чи існують у сучасному українському ефірі програми, яким притаманна висока акустична культура?

Практичне завдання.

Опрацюйте наведений текст. Розподіліть ролі.Визначіть характери персонажів. Підготуйте звукові матеріали для музичного і шумового оформлення. Існує три методики радіорежисури. «Американська» (звукове оформлення подається на навушники і об’єднується з начиткою в процесі запису вистави; актори чують у навушниках музику та шумову партитуру і грають відповідному темпі і ритмі). «Європейська» (звуки і музика додаються після запису, на стадії монтажу). «Компромісна». (Актори чують лише окремі, найважливіші для створення настрою епізодів, звуки; більшість звукових ефектів і музика додаються після запису артистів). Оберіть ту, яка відповідає вашому досвіду, смаку і технічним можливостям. Спробуйте записати міні-виставу і довести її до стадіїї готового зразка ефірної продукції.

«Голос: Наш час. У перерві між репетиціями актори знічев’я переглядають сторінки відривного календаря. Текст виявляється несподівано цікавим і драматично насиченим.

Шурхіт паперу

Голос 1: Ти ба... Виявляється, назва міста „Ковель” від слова „Воля” походить!

Голос 2: Тобто?

Голос 1: Змайстрував коваль на ім’я Воля гарний меч для князя Данили Галицького. Та ще й від плати відмовився...

(вітер; дзвін меча)

Князь (Він же Голос 1): Гарна зброя... Скільки я винен тобі, майстре?

Коваль (Голос 2): Я хочу, щоб цей меч служив тобі вірою і правдою. За віру і правду соромно брати гроші...

Князь (розсікає повітря) Добра робота, ковалю... І добрі слова. Їм не можна розчинитися у забутті. Я хочу, щоб тут було збудовано місто. Місто ковалів волі. На вічну згадку про вправні руки і віддані серця...

Голос: Бути по тому, князю!

(звуковий перехід)

Голос 1: Так і з’явився Ковель.

Голос 2: Зачекай... Це не кінець сторінки! Тут і продовження є... Існує інша легенда... Що назва „Ковель” походить від старослов’янського „ков”! А „ков” означає – „зрада”.

(природа, птахи)

Голос 1: Не хвилюйся, братчику... Про цю стежку тільки нашим відомо...

Голос 2: Ото б ще знати напевно, що всі ті наші – свої...

(птахи)

Голос (пошепки): Не туди дивишся, бусурмане, не туди.... Ось вони, ось... Зараз – як на долоні будуть. Якши?

Бусурман (пошепки):Якши!

(вереск стріл, крики; атака, стогін пораненого коня; бій на шаблях)

Голос 2 (долаючи біль): Про... проклинаю тебе, зраднику... Тобі і дітям твоїм... Онукам і пра... правнукам... до останнього коліна... зватися ков... кова... а... (звук падіння; звуковий перехід)

Голос 1: Отакої. Де ж істина? Яка легенда правдива?

Голос 2: Думаю, в легендах історичної правди взагалі небагато... А істину – її тільки в собі, в душі відшукати можна... Як прийде твій час.

Голос: І коли час настав – тисячі українців відшукали цю правду в своєму серці. У підручники новітньої історії місто Ковель увійшло як символ героїчного, небаченого опору нацистським поневолювачам. Слова „Ковельський вузол” фактично стали одним із синонімів словосполучення „партизанська війна”.

Історія може підказувати різні шляхи. Але вибір – завжди за нами.

Пам’ятаймо.

Українське радіо.»

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]