§4. Прийоми художнього читання та розповідання

До прийомів художнього читання та розповідання від­носять: основний тон, логічні наголоси, темп, силу голосу, голосові інтонації, позу, міміку, жести. Відсутність хоча б одно­го з цих прийомів веде за собою до зниження виконавської майстерності того, хто читає: його слово у значною мірою втрачає свою дохідливість, силу впливу на слухачів.

Основний тон - основне звучання літературно-худож­нього твору, він є ніби фоном, на якому той, хто читає малює окремі картини, події, героїв-учасників цих подій. У залежності від жанру літературного твору, основний тон їх виконання буде або спокійним або урочистим, або сумним, або сатиричним тощо. Під час читання більшості оповідань для дітей використовують спокійний, рівний тон, форму розповідання.

Радісний тон необхідний, наприклад, під час виконання твору, що змальовує картини весняного оживлення приро-

ди, які викликають почуття радості; під час розповідання більшості народних казок. Там, де йдеться про дива, чарівні перетворення - голосу надається відтінків таємничості.

Більшість творів дитячих поетів мають життєрадісний, бадьорий характер і виконуються у відповідному до цього характеру звучанні.

Сумний тон характерний для деяких ліричних віршів (П.Во-ронька, О.Пушкіна, М.Познанської, Д.Павличка та інших).

Крім змісту літературного твору, на основний тон здійс­нює вплив і художня форма: жанр, стиль, мова літератур­ного тексту. Так, байки читають по-іншому, ніж ліричні вір­ші. Байки І.А.Крилова, Л.Глібова даються у вигляді живого розмовного мовлення з відтінком гумору та іронії.

Інтонації — смислове, емоційне забарвлення мовлення. Вони допомагають розкривати перед слухачами смисл літе­ратурно-художнього матеріалу: малювати героїв, їх харак­тери, настрій, ті чи ті вчинки, показувати своє ставлення до героїв, що зображені.

Для різного інтонаційного забарвлення мовлення вико­ристовують такі елементи: наголоси, сила голосу, темп, паузи, підвищення та пониження голосу, тембр.

За своїм характером інтонації дуже різноманітні: веселі і сумні, ласкаві і злобні, поважливі і презирливі, питальні і стверджувальні, енергійні, ліниві, лукаві тощо. Особливо яскравими є інтонації народного мовлення.

Вираження внутрішнього смислу твору називається підтекстом. Мета, заради якої читається чи розповідається літературний твір, уявлення читача про героїв, події, став­лення до них, викликані ними почуття - все це у сукупності складає підтекст виконавця і все це знаходить своє відобра­ження у відповідних інтонаціях. У залежності від підтексту один і той же уривок може звучати по-різному (наприклад, спокійну тиху ніч можна оцінити як безтурботність ночі, або як жах ночі). Підтекст, що є внутрішнім життям слів, іноді змінює їх пряме смислове значення в залежності від постав­лених завдань того, хто читає (наприклад, слова «розбійник», «у всій красі» в залежності від контексту можуть вимовля­тися з різною інтонацією).

Логіка читання - один з найбільш суттєвих елементів художнього виконання тексту, його смислової, емоційної виразності; вона потребує особливо вдумливого, всебічного аналізу тексту, глибокого розуміння його змісту.

Ідейний зміст твору накладає певний відбиток на всі еле­менти твору: на розкриття сюжету, художні образи, харак­тери героїв, їх вчинки тощо. Слова у реченні перебувають у логічному, смисловому зв'язку. У кожному реченні є головні та другорядні за смислом слова. Виділення у фразі головного за смислом слова називається логічним наголосом, а слова наголошеними. Одне і те саме речення набуває самого найрізноманітнішого смислу в залежності від того, на якому слові в ньому ставиться наголос. А варіантів логічних наголосів може бути стільки, скільки у реченні слів, які можуть мати логічний наголос.

Правила знаходження наголошених слів:

1. Слово, яке є новим поняттям, обов'язково ставиться під наголос. Під новим поняттям розуміють слово, яке вперше з'явилося у тексті і позначає людину, предмет або явище,

2, Якщо у фразі є слова, які протиставлені одне одному або співставленні, то такі слова завжди виділяються («жит­тя прожити - не поле перейти», «не на небі - на землі»),

8. Однорідні члени, які є у фразі, виділяють усі однаково: «Усі дерева в їнеї - «... Сумують ковзани, гринджолі, у білому, у синьому», Кортить на лід, на сніг».

4. Прикметник, що стоїть перед іменником, не виділяється: «Подивіться: у дворі в чорних шапках снігурі...

Ще й червоні фартушки...».

5. Прикметники виділяються при співставленні («мені подобається не синій колір, а зелений»).

6. У порівнянні найбільш наголошеним буде те, з чим порівнюють, а не те, що порівнюють:

«На квітці метелик, мов свічечка. Струмок серед гаю, як стрічечка»..

7. Знаменник не може бути наголошеним словом («Я по першому снігу іду», «Дякую Вам»).

Винятками є займенники, що виражають протистав­лення («Це потрібно мені зробити, а не тобі»).

8. У питальному реченні виділяється слово, що виражає сутність питання:

«Хто-хто у теремі живе?..».

9. Звернення виділяється, якщо стоїть на початку речення: «Морозець, морозець.

Не щипай за щічки ...».

Не потрібно зловживати наголосами, чим їх менше, тим фраза - ясніша, - звичайно, при обов'язковому виділенні не багатьох, а снайбільш важливих слів. Мовлення губить усякий смисл, коли фраза зовсім позбавлена наголосів або перевантажена ними.

Паузи - перерва, коротка зупинка у читанні. Пауза є за­собом розкриття смислу літературного тексту. В залежності від того, де знаходиться пауза, часто змінюється смисл ре­чення (Любити завжди неможливо, забути. Любити завжди, неможливо забути).

Під час читання тексту використовують три види пауз: логічні, психологічні і віршовані.

Логічні паузи - зупинки між групами слів, пов'язаних між собою за смислом. За допомогою логічних, смислових пауз краще сприймається текст, особливо у довгих паузах (Діти встали рано, пішли на річку, почали ловити рибу).

Психологічні паузи використовують як засіб емоційного впливу на слухачів. Психологічна пауза мотивується ду­шевним станом того, хто говорить; вона визначається під­текстом, ставленням оповідача до того, що він повідомляє, відображує його творчу роботу.

Віршовану паузу ставлять у кінці віршованої строки, тому її називають ще міжстроковою паузою. Завдяки вір­шованій паузі підтримують віршований ритм.

Темп - використання його різноманітних відтінків надає мовленню особливої динаміки, жвавості, багатства вираз­ного звучання. Якщо мовлення буде мати один і той же рів­номірний темп, воно стане безжиттєвим.

Загальні правила у використанні темпу такі: текст чи­тається у помірному темпі (це" особливо важливо під час чи-

тання дітям дошкільного віку із ПМР, які мають упо­вільнений темп сприймання); на фоні помірного темпу ви­конання можуть бути використані різноманітні його від­тінки, що надають мовленню особливу виразність. Текст, який передає повільну дію, опис героя, читається повільно. Радість, веселощі передаються у швидкому темпі. Кінець літературно-художнього тексту читають з поступовим упо­вільненням. Таким чином, створюється слухове враження кінця твору.

Сила голосу - це його звучність, повноцінність, уміння ним керувати: подавати його тихо, середньо, голосно, вміло робити переходи від голосного звучання до тихого і, навпа­ки, від тихого до голосного.

Зазвичай читають і розповідають середнім, помірної сили голосом, але звучним, глибоким. У відповідності зі змістом тексту то збільшують, то зменшують його силу. Сила голосу допомагає тому, хто читає, яскравіше, життєвіше намалю­вати образи героїв, про яких йдеться, їх характери, пове­дінку.

Поза читача - положення його тіла під час виконання літературного твору. Під час читання потрібно тримати себе природно і красиво, вільно і у той же час зібрано» Постава повинна бути спокійна, не метушлива: метушливість робить мовлення важким, спокій і витримка полегшують його. Зазвичай дітям читають і розповідають сидячи. Але під час урочистих подій вірші, оповідання читають стоячи.

.Міміка ~ вираз обличчя. Вона полегшує слухачам сприй­мання смислу матеріалу, який виконується. Обличчя опо­відача виражає те, про що він говорить. Необхідний вираз обличчя з'являється сам, якщо той, хто читає, добре зро­зумів текст. Читати і розповідати з обличчям, яке нічого не виражає, не можна: це відштовхує слухачів від виконавця, а дітям просто заважає усвідомлювати смисл тексту, створює неправильне уявлення про те, що почули.

Жест - рух рук. Використовується як виразний засіб при правильній умові його застосування. Прості, виразні, внут­рішньо змістовні жести повинні виконуватися у відповід­ності з душевними спонуканнями оповідача.

Контрольні питання та завдання:

1. Розкрийте особливості сприймання художнього твору дітьми дошкільного віку.

2. Які основні завдання художнього читання та розпові­дання дітям із ПМР?

3. Назвіть методи художнього читання та розповідання.

4. Що входить у коло дитячого читання та розповідання?

5. Що включає підготовка до читання чи розповідання художнього твору?

6. Які завдання остають під час заучування віршів на­пам'ять?

7. Які методичні вимоги до заучування віршів?

8. Які основні прийоми заучування віршів із дітьми з ПМР?

9. Назвіть прийоми виразного читання та розповідання художніх творів.

Розділ VIII

Підготовка дітей до навчання грамоти