§ 1. Поняття звукової культури мовлення. Формування звукової та звуко-складової сторони мовлення в онтогенезі

Звукова культура мовлення - поняття досить складне і широке, воно включає в себе фонетичну та орфоепічну пра­вильність мовлення, виразність його та чітку дикцію.

Виховання звукової культури мовлення передбачає (А.М.Бородич, О.І.Максаков, М.Ф.Фомічова):

• формування правильної звуковимови і слововимови, для чого необхідний розвиток мовленнєвого слуху, мовлен­нєвого дихання, моторики артикуляційного апарату;

• виховання орфоепічно правильного мовлення - уміння говорити відповідно нормам літературної вимови. Орфо­епічні норми охоплюють фонетичну систему мови, вимову окремих слів і груп слів, окремих граматичних форм. У склад орфоепії входить і наголос;

• формування виразності мовлення - володіння засобами мовленнєвої виразності передбачає уміння користуватися висотою та силою голосу, темпом та ритмом мовлення, пау­зами, різноманітними інтонаціями;

• вироблення дикції — чіткої, зрозумілої вимови кожного звука і слова окремо, а також фрази в цілому.

У звуковій культурі мовлення виділяють два розділи: культуру вимовного мовлення і мовленнєвий слух.

Фонетика, яка вивчає звукову сторону мовлення, роз­глядає звукові явища як елементи мовної системи, які слугу­ють для втілення слів і речень у матеріальну звукову форму.

Українська мова має складну звукову систему. Звукові одиниці характеризуються з точки зору утворення звука (артикуляційні властивості мови), звучання (акустичні влас­тивості) і сприймання (перцептивні якості). Усі ці фактори взаємопов'язані.

Д.Б.Ельконін зазначав: «Оволодіння звуковою стороною мовлення включає два взаємопов'язаних процеси: форму­вання у дитини сприймання звуків мови, або, як його нази­вають, фонематичного слуху, і формування вимови звуків мовлення»¹.

Виховання звукової культури мовлення передбачає два напрямки роботи:

- розвиток мовленнєворухового апарату (артикуляційного, голосового, мовленнєвого дихання) і на цій основі форму­вання правильної вимови звуків, слів, чіткої артикуляції;

- розвиток сприймання мовлення (слухової уваги, мов­леннєвого слуху, основними компонентами якого є фонема­тичний, звуковисотний, ритмічний слух).

Звукові одиниці мови розрізняють за їх роллю у мовленні. Одні, поєднуючись, утворюють слова. Це лінійні (тобто роз­ташовані в лінію, одна за одною) звукові одиниці: звук, склад, фраза. Тільки у певній лінійній послідовності поєднання звуків стає словом, набуває певного смислу.

Інші звукові одиниці, просодеми, - надлінійні. Це наголос, елементи інтонації (мелодика, сила голосу, темп мовлення, тембр). Вони характеризують лінійні одиниці і є обов'язко­вою ознакою усного мовлення. Просодичні одиниці беруть участь у модулюванні артикуляційних органів.

Основою формування вимовних навичок є поступовий перехід від грубих акустичних і артикуляційних формулю­вань до все більш тонких. Становлення ж інтонаційної системи є одним із аспектів розвитку звукової сторони мов­лення. Оволодіння звуковою системою мови відбувається у про­цесі засвоєння слів і під їх впливом (О.М.Гвоздєв, М.Х.Швач-кін).

Формування звукової та звуко-складової сторони мов­лення в онтогенезі.

У педагогічній та психологічній літературі процес ово­лодіння дитиною звуковою будовою мови достатньо повно описаний у роботах О.М.Гвоздєва, В.І.Бєльтюкова, А.Д.Са-лахової, Д. Б. Ельконіна, М.Є.Хватцева, М.І.Жинкіна, І.А.Зим-ньої, Є.І.Радіної та інших. Логопед повинен володіти цими відомостями для розрізнення норми і патології у процесі засвоєння звуків мовлення, для побудови раціональної про­грами формування і корекції вимови дитини.

У засвоєнні звукової сторони мовлення розрізняють два взаємопов'язаних процеси: процес розвитку акустичного сприймання мовленнєвих звуків і процес удосконалення ар­тикуляції.

Процес удосконалення артикуляції містить елементи тонкої диференційної діяльності і відбувається при безпосе­редній дії слухового аналізатора, який функціонує у тісній взаємодії з кінестетичним.

Функція слухового аналізатора формується у дитини значно раніше, ніж функція мовленнєворухового аналізатора.

Вже у перші місяці життя у дитини відмічають безумовно-рефлекторні реакції на сильні звукові подразнення. На початковому етапі, до року, сприймання слів і фраз є гло­бальним, оскільки дитина сприймає їх превалюючи за інто­нацією, загальному ритмічному малюнку. З восьми місяців у дитини формується елементарне розуміння мовлення, основане на сприйманні, виділенні, запам'ятовуванні та наступному впізнаванні окремих ритміко- мелодійних струк­тур, а з другого року життя починається перехід від дифузного до більш диференційованого сприймання звукової структури слів (С.М.Карпова, І.М.Колобова). Подальший розвиток ім-мресивного мовлення пов'язаний із розрізненням слів за їх фонемною будовою.

Існує низка теорій, які пояснюють природу і механізми процесу сприймання звуків і розуміння мовлення дитиною. Відповідно до теорії сприймання в ньому виділяють сенсор­ний, перцептивний і смисловий рівень.

На сенсорному рівні слуховий аналізатор здійснює ана­ліз сприйнятих мовних сигналів (слів), і відбувається роз­різнення звуків мовлення за їх фізичними, акустичними ознаками і повторення цих звуків на імітаційному рівні (Л.А.Чистович, Л.В.Бондарко).

На перцептивному рівні, як підтвердили дослідження Є.Ф.Соботович, у процесі спілкування дитини з дорослим слуховий аналізатор здійснює узагальнення різноманітних варіантів звучання однієї й тієї ж фонеми. Результатом цієї діяльності є формування константності слухового сприй­мання, тобто сприймання ознак фонеми, що є незмінними для всіх варіантів її звучання, та розрізнення фонем за цими озна­ками (фонематичне розрізнення).

В українській мові система протиставлення фонем за розпізнавальними ознаками будується на протиставленні голосних звуків за рядом і підйомом, лабіалізацією та не ла­біалізацією, а приголосних — за місцем і способом творення, дзвінкістю - глухістю, твердістю - м'якістю.

На цій основі на смисловому рівні дитина за допомогою дорослого встановлює зв'язки між звуковими образами слів і відповідними явищами дійсності. Внаслідок цієї діяльності формується імпресивне мовлення дитини.

Зазначені механізми сприймання відпрацьовуються на обмеженому мовленнєвому матеріалі. Після їх формування (3-5 міс. - 1 рік) відбувається стрибок у розвитку імпресив-ного словника та імпресивного мовлення в цілому.

Таким чином, у процесі розвитку дитини відбувається поступова диференціація звуків мовлення, які спочатку сприймаються за загальним ритмічним контуром слова, а потім, за мірою розвитку мовленнєворухового та мовленнєво-слухового аналізатору, диференціюються за їх індивідуаль­ними диференціональними ознаками, тобто здійснюється перехід від грубих акустичних і артикуляційних диференці-ровок до все більш тонких.

Одиницями усного мовлення, які дитини повинна нав­читися відтворювати, є фонема, склад, фонетичне слово, мов­леннєвий такт (частина фрази, що виділяється ритміко-ін-тонаційними засобами) і фонетична фраза (завершене за смислом висловлювання, об'єднане особливою інтонацією).

Перші звуки, які видаються дитиною під час крику, яв­ляють собою безумовно-рефлекторні реакції на зовнішні і внутрішні подразники, що діють на неї. У кінці другого мі­сяця життя у дитини з'являється гукання, яке потім зміню­ється лепетом, відмічається повторення однорідних звуко­сполучень. Ця стадія найбільш важлива для підготовки мовленнєвого апарату до оволодіння вимовними уміннями і навичками у подальшому. В цей період лепет дитини роз­вивається незалежно від фонетичної структури мови ото­чення и містить різноманітні типи голосних і приголосних звуків.

У 7-8 місяців дитина починає наслідувати елементи мов­лення оточення. Дитина частіше починає використову-вати звуки, які є близькими до тих, що вона чує у мовленні оточення. У цьому процесі велика роль відводиться слухо­вому аналізатору.

В основі розвитку функції мовленнєворухового аналіза­тора лежить ступінь артикуляційної контрастності звуків, складність їх вимови і близькість артикуляції до рухових безумовно-рефлекторних реакцій. Акустичні властивості і ступінь використання звуків не визначає послідовності їх засвоєння дітьми. У деяких випадках акустична близькість звуків здійснює гальмівний вплив на формування пра­вильної артикуляції, що виявляється у наявності у мовлен­ні звуків-субститутів (замінників). Алгоритм програми вклю­чає перехід від простих артикуляцій до все більш складних, що обумовлено поступовістю розвитку мовленнєворухового аналізатора.

Принципи, за якими відбувається розвиток звукової системи мовлення, були виділені В.І.Бєльтюковим. На його думку, чотири основні елементи звукового складу (нейтральні голосні, губні, передньоязикові, задньоязикові артикуляції),

які складають базисну структуру, діти отримують генетично. Інші фонетичні елементи виникають під впливом зразків мовлення оточуючих людей. Розвиток звукових вокалізацій відбувається у вертикальному та горизонтальному напрям­ках у кожному з чотирьох елементів. На вертикальному шляху звуки з'являються на базі дозрівання артикуляторних мож­ливостей дитини. Горизонтальний шлях розвитку заснову­ється на зовнішніх акустичних впливах, протиставлень зву­чань, утворенні диференціровок. Формується «фонемне дерево» з чотирма гілками, що і складає систему фонемної будови мови дитини.

Основний шлях розвитку фонетичної сторони мовлення дитина проходить у переддошкільному віці. До 3-4 років ди­тина оволодіває усією системою звуків мови, можливо з деякими винятками. Найскладнішими для засвоєння є свис­тячі, шиплячі і сонорні звуки. До цього часу у дитини завер­шується і період формування фонетичних диференціровок.

Дослідження вчених (В.І.Бєльтюков, О.М.Гвоздев, А.Д.Са-лахова) показують, що є індивідуальні розрізнення у строках появи одних і тих самих звуків у різних дітей. Так, наприк­лад, у хлопчиків звуки мовлення з'являються в цілому піз­ніше, ніж у дівчаток. Є розрізнення і в кожній групі окремо, що об'єднують як дівчаток, так і хлопчиків. Також необхідно зазначити, що послідовність появи стосовно окремих звуків і навіть окремих їх груп неоднакова. Наприклад, вібранти засвоюються у середньому майже на півроку пізніше, ніж шиплячі. Але мінімальні строки вібрантів суттєво менші, ніж мінімальні строки засвоєння шиплячих. Це говорить про те, що ця дитина, на відміну від інших дітей, може зас­воїти вібранти раніше шиплячих звуків¹.

Однак, існує послідовність, яка підкоряється загальним правилам і в нормі не має виключень. В.І.Бєльтюковим від­працьована схема у вигляді «дерев», стосовно кожного з яких послідовний перехід від одних звуків до інших для всіх дітей однаковий. Так, наприклад, свистячі звуки засвоюють ся у вимові лише після появи язично-зубних зімкнених. На основі свистячих засвоюються шиплячі приголосні. Тверді я зично-зубні зімкнені і щілинні у всіх дітей з'являються пізніше відповідних м'яких тощо¹.

Як відмічають О.М.Гвоздев, М.І.Жинкін, засвоєння фо­нетичної сторони мовлення відбувається під час засвоєння і під впливом семантики. На їх думку, тільки завдяки се­мантиці звукові елементи слів стають предметом засвоєння. На початковому етапі формування мовлення семантичне навантаження несуть в основному ритм та інтонація, а у подальшому - звуковий малюнок слова.

Оволодіння фонетичною структурою слова передбачає оволодіння кількістю і послідовністю звуків і складів у слові, а також ритмом, наголосом, інтонацією. Відразу оволодіти повною складовою структурою слова дитина не може, тому перші слова вона вимовляє у вигляді наголошених складів.

О.М.Гвоздев відмічав такі особливості оволодіння скла­довою структурою слова дитиною раннього віку:

• спочатку засвоюються слова, які складаються з одного складу (дай, на) і з двох однаково наголошених складів, які повторюються (бо-бо, ам-ам);

• під час вимови двохскладових слів, як правило, зали­шається тільки наголошений склад;

• у трискладових і більше словах зберігаються наголо­шений і кінцевий склади;

• пропускаються склади переднаголошені та після наго­лошених складів;

• під час передання злиття приголосних відбувається про­пуск одного чи двох інших приголосних, при цьому велике значення мають артикуляційно-акустичні характеристики звуків. Але до трьох років дитина з нормальним мовлен­нєвим розвитком оволодіває структурою чотирьохскладових слів.

Для формування фонетичної сторони дитячого мовлення характерним є те, що дитина спочатку оволодіває відтво ренням загальної звуко-складової структури слова і тільки потім точною вимовою звуків, які його складають. Уточнен­ня вимови звуків у словах, уточнення та перебудова стерео­типів, які склались, відбувається у процесі спілкування дитини з дорослим, від якого вона постійно отримує пози­тивний або негативний зворотний зв'язок.

Під час оволодіння звуковою стороною мовлення існують певні фактори, пов'язані з фонологічною системою носіїв конкретної мови, які визначають характер ідентифікації мовленнєвих одиниць. Такі фактори, як довжина слова, його ритмічна структура, граматична категорія, наголоше­ність та інші, здійснюють вплив на розбірливість слів під час сприймання, а потім і під час відтворення.