71. Формування нацистської держави в Німеччині та механізм фашистської диктатури.

Впродовж кількох місяців після приходу до влади німецькі націонал-соціалісти повністю зруйнували демократичну конструкцію держави, створену Веймарською конституцією. Уже 4 лютого 1933 р. А. Гітлер та П. Гінденбург підписали постанову, яка скасувала свободу виборів та друку. 28 лютого цього самого року були прийняті постанови "Проти зради німецькому народові" та "Про захист народу і держави", які призупинили дію всіх статей Веймарської конституції про права та свободи громадян і переслідували мету - призупинити "шкідливі для держави комуністичні насильницькі дії".

Підпал рейхстагу в ніч на 28 лютого 1933 р. став приводом до розгортання масового терору проти противників нового режиму. Закріплюючи одноосібну, диктаторську владу 23 березня 1933 р. Гітлер проводить через рейхстаг закон "Про повноваження уряду", який наділив імперський уряд правом видавати нормативно-правові акти з будь-яких питань внутрішньої і зовнішньої політики без санкції парламенту чи президента.

Наступного дня було видано закон "Про усунення бідувань народу і держави", за яким встановлювалося, що закони можуть прийматися урядом і не узгоджуватися з Конституцією. Вони набирали чинності на наступний день після їх публікації. Договори Третього Райху з іноземними державами теж не вимагали схвалення парламенту.

Таким чином, всупереч конституції і не скасовуючи її офіційно, Гітлеру передавалися всі законодавчі та виконавчі повноваження, на фоні яких рейхстаг та президент фактично усувалися з політичної арени країни.

Після смерті президента П. Гінденбурга в 1934 р. рішенням уряду посада президента була скасована, а 2 серпня цього самого року А. Гітлер офіційно прийняв титул фюрера німецького народу.

72. Післявоєнний розвиток Німеччини.

Післявоєнний розвиток Західної Німеччини. Поразка Німеччини у Другій світовій війні призвела до ліквідації фашистського режиму. На Потсдамській конференції чотирьох держав (СРСР, Англії, Франції, США) були прийняті угоди про післявоєнний розвиток Німеччини. Відповідно до них, тут був запроваджений тимчасовий окупаційний режим на чотиристоронній основі. Верховну владу на всій території Німеччини здійснювала Союзна контрольна рада, куди увійшли командуючі збройними силами чотирьох названих держав. Рішення Ради вимагали згоди всіх її учасників.

Подальша доля Німеччини стала "каменем спотикання" між СРСР та Західними державами. Протистояння між ними призвело до того, що протягом 1946-1948 рр. на основі англо-американських окупаційних зон була створена Бізонія. Ландтаги об'єднаних земель утворили спільний парламент у складі Економічної ради (була наділена правом приймати закони) і Ради земель (мала право законодавчої ініціативи та право вето щодо рішень верхньої палати). Функції уряду виконувала Адміністративна рада, котра обиралася Економічною радою і затверджувалася Радою земель. Був створений Верховний суд, члени якого призначалися військовими губернаторами двох зон.

У 1948 р. до Бізони приєдналася французька окупаційна зона. В середині цього самого року у всіх західних зонах була проведена грошова реформа. А у травні 1949 р. із представників земель була сформована Парламентська рада, яка ініціювала підготовку проекту конституції і після її обговорення схвалила його. Після цього проект основного закону був затверджений трьома воєнними губернаторами окупаційних зон. Цього самого року Конституція ФРН (так звана Боннська конституція) отримала схвалення ландтагів земель і набрала чинності.

Одночасно з Конституцією у квітні 1949 р. був розроблений і прийнятий Окупаційний статут. Він закріплював верховну владу в ФРН трьох держав і режим воєнної окупації, наділяв окупаційні держави правом контролю за дотриманням Конституції і надавав їм право скасовувати закони і розпорядження західнонімецьких державних органів, якщо вони суперечили Конституції чи Окупаційному статутові.

У 1951 р. Окупаційний статут був переглянутий у боці деякого розширення повноважень ФРН, а в 1955 р. - скасований у зв'язку з прийняттям ФРН до НАТО і Західноєвропейського союзу.

За Конституцією ФРН Німеччина проголошувалася демократичною правовою і соціальною державою. Основний закон держави базувався на двох основних принципах: розподілу влади і федералізму земель. Характерною особливістю Конституції ФРН є закріплення в ній спеціального механізму, призначеного гарантувати її охорону. Іншими словами, в ній передбачені норми, котрі здатні позбавляти окремих осіб конституційних прав, забороняти політичні партії, а також норми, які не допускали зміни деяких її положень. Цим самим автори Конституції намагалися максимально врахувати "уроки Веймару" - використання націонал-соціалістами конституційних форм для узурпації влади в державі і насадження власного режиму.

Найвищим органом влади був двопалатний парламент. Нижня палата - бундестаг - був загальнодержавним органом народного представництва. Обирався на чотири роки населенням загальним, прямим і таємним голосуванням за змішаною виборчою системою (мажоритарною і одномандатною). Конституція наділяла його законодавчими повноваженнями, правом ратифікації міжнародних договорів, участі у виборах федерального президента, формуванні уряду. Прийняті ним законопроекти направлялися до бундесрату.

Верхня палата парламенту - бундесрат - формувався урядами земель і не мав статусу представницького органу. Його згода була необхідна для прийняття законів щодо зміни Конституції, кордонів, структури органів у землях. Висловлював свою думку щодо законопроектів, переданих йому бундестагом.

Главою держави був федеральний президент, якого Конституція наділяла невеликими повноваженнями: представляти державу, укладати міжнародні договори, призначати і звільняти федеральних суддів та чиновників, правом помилування. Президент рекомендує на посаду федерального канцлера. Обирається на 5-річний термін федеральними зборами, які для цього спеціально скликаються і формуються з депутатів бундестагу і представників земель.

Центральне місце в системі найвищих органів федерації посідає федеральний уряд, який очолює канцлер, котрий обирається за пропозицією президента парламентом. Канцлер формує весь склад уряду, який потім затверджується президентом. Формально уряд є відповідальним перед парламентом, а в дійсності ніякого парламентського контролю не існувало. Вотум недовіри міг винести бундестаг лише щодо канцлера. Федеральний уряд був позбавлений права законодавчої ініціативи. В землях (їх спочатку було 10) діяли свої конституції, однопалатні парламенти - ландтаги (в Баварії парламент двопалатний), уряди та інші владні структури.

Федеральне право мало пріоритет над правом земель. Федерація мала право нагляду за дотриманням загальнодержавних законів у землях.

У радянській (східній) зоні окупації ще у 1946 р. були проведені вибори до земельних парламентів, які мали формальний характер, оскільки все управління зосереджувалося в руках радянської військової адміністрації. Впродовж 1946-1948 рр. тут здійснюються реформи соціалістичного характеру, а у березні 1948 р. скликається Народний конгрес Східної Німеччини, котрий обирає Народну раду (парламент), доручивши їй розробити проект конституції.

7 жовтня 1949 р. Народна рада оголосила про створення на території радянської зони окупації нової держави - Німецької Демократичної Республіки. Відтепер уряд СРСР передав урядові НДР функції управління державою. Була прийнята Конституція НДР, на основі якої у 1949 р. були проведені перші загальнонародні вибори до парламенту.

Із створенням двох німецьких держав виникла проблема Західного Берліна. У квітні-червні 1945 р. відповідно до рішень міжнародних конференцій частина території колишньої столиці Німеччини була передана західним союзникам, інша частина - радянській адміністрації. Згодом Берлін було поділено на чотири окупаційні зони, управління якими здійснювалося союзницькою комендатурою Берліна.

Виникнення двох німецьких держав стало причиною фактичного поділу міста на дві частини - Східний Берлін (став столицею НДР) і Західний Берлін (анклав із особливим політичним і правовим режимом). Державно-політичний устрій Західного Берліна визначався Малим окупаційним статутом, а з жовтня 1950 р. - власною конституцією, затвердженою окупаційними державами. Органи влади Західного Берліна підтримували тісні економічні і політичні контакти з ФРН. Західний Берлін мав свої дипломатичні представництва у США, Великобританії та Франції. Суперечності колишніх союзників навколо Західного Берліна призвели до чергової міжнародної кризи, в результаті якої 13 серпня 1961 р. місто було поділене на дві частини Берлінською стіною.

Після тривалих переговорів між чотирма державами у вересні 1971 р. було підписано чотиристоронню угоду із Західним Берліном, яка визначила правовий статус міста-держави як самоврядної політичної організації під окупацією трьох західних держав. Із жовтня 1990 р. Західний Берлін увійшов до складу єдиної Німеччини, і відповідно до Конституції країни об'єднане місто знову стало її столицею.