53. Військова та поліцейська реформи в Росії у II пол. Хіх ст.

Проходила у два етапи. На першому з них було покращене технічне і збройне оснащення армії та відбулося скорочення терміну служби рекрутів із 25 до 15 років.

Початок другому етапу реформи поклав, прийнятий 1 січня 1874 р. новий Статут про військову повинність. Замість станової військової повинності була запроваджена всестанова повинність та загальна військова повинність усього чоловічого населення. Призов на службу здійснювався щорічно за жеребом (через те, що число осіб, котрі підлягали призову, перевищувало потребу армії). Більша частина призовників зараховувалася в ополчення і брала участь лише в навчальних зборах. Ополчення скликалося лише в надзвичайних випадках чи за умов війни.

Військову повинність несли чоловіки з 21-річного віку. Термін служби визначався для піхотинців - 6 років (до них додавалися 9 років у запасі), для моряків - 7 років (плюс 3 роки у запасі). Надавалася перевага у службі особам, котрі отримали освіту. Запроваджувалися пільги з урахуванням сімейного стану. Офіцерський корпус укомплектовувався лише особами, які закінчили юнкерські чи військові училища. Зазвичай це були дворяни.

Військова реформа упорядкувала прикордонну службу. Були створені нові прикордонні округи. Країна поділялася на воєнні округи.

Поліцейська реформа була здійснена на основі затверджених Олександром II "Тимчасових правил про облаштування поліції в містах та повітах" від 25 грудня 1862 р.

До реформи в губерніях окремо існували повітова поліція, у вигляді земського суду, та міська поліція, що називалася міською управою. На середину XIX ст. обов'язків у поліції накопичилося стільки, що фізично виконувати їх вона була не в змозі. Впадав у вічі низький професіоналізм. Посади нерідко обіймали відставні офіцери або ті, хто одержав поранення на війні. Повітовий справник (начальник повітової поліції) обирався місцевим дворянством.

Поліцейська реформа централізувала органи управління поліцією і звузила її компетенцію. Замість міської та земської поліції у кожному повіті створювався єдиний поліцейський орган - повітове поліцейське управління. Це був колегіальний орган на чолі з повітовим справником, який призначався губернатором. Повітовий справник разом зі своїм заступником та членами повітового поліцейського управління складали "загальне присутствіє" повітового поліцейського управління. Управлінню поліції підпорядковувалися "виконавчі чиновники" поліції - станові пристави, соцькі, десяцькі. Усі посадові особи повітової поліції, крім соцьких і десяцьких, отримували платню з казни, інші - обиралися з числа місцевих жителів і утримувалися коштом податків з населення.

У всіх губернських та в деяких інших великих містах, міських посадах та містечках зберігалася міська поліція, яка діяла незалежно від повітового поліцейського управління і очолював її поліцмейстер, котрий призначався губернатором. Місто поділялося на дільниці, очолювані дільничними приставами, а дільниці складалися з поліцейських околотків, куди призначалися околоточні наглядачі у кількості трьох-п'яти осіб. їм підпорядковувалися городові. Околоточні наглядачі разом з городовими складали поліцейську охорону міста.

Відповідно до поліцейської реформи поліція звільнялася від низки не властивих їй функцій, зосередивши увагу на "забезпеченні безпеки і порядку". З її компетенції вилучаються слідчі, судові та господарські питання.

Поряд із загальногромадянською поліцією піддавалася перебудові і політична поліція. 16 лютого 1864 р. імператор підписав "Положення про Третій округ Корпусу жандармів", відповідно до якого в кожній губернії створювалося губернське жандармське управління. Значно збільшувалася чисельність жандармів, посилена централізація жандармерії, підвищені вимоги до підбору кандидатів на цю службу.

У 80-ті роки XIX ст. царський уряд здійснює заходи щодо перебудови та зміцнення органів політичної поліції. Жандармські управління запроваджуються у повітах. Одночасно збільшувалися повноваження жандармських органів, змінювалися форми і методи їхньої діяльності. До них перейшло слідство у політичних справах, котре до цього знаходилося в руках судових слідчих.

Після вбивства народовольцями імператора Олександра II 1 березня 1881 р. були прийняті нормативні акти, які дозволяли жандармам арештовувати всіх, хто викликав підозру у здійсненні державних злочинів, проводити довільні обшуки. При міністрі внутрішніх справ встановлювалася Особлива нарада, яка мала право висилати у адміністративному порядку у віддалені райони країни на термін до п'яти років будь-яку підозрілу особу. Водночас з'являються таємні розшукові відділення поліції, які згодом отримали назву охоронних відділень("охранок"). Кожне з них мало свою агентуру для спостереження за "неблагонадійними" - так званих філерів та негласних агентів.

Таким чином, поліцейська реформа в Росії знаходилася в одному блоці з іншими буржуазними реформами другої половини XIX ст. її буржуазний характер виявився у деякому звуженні компетенції поліції, визначенні її взаємовідносин з іншими установами охорони порядку в державі. Внесені зміни у систему, структуру і компетенцію поліції сприяли пристосуванню її до нових, більш складних умов діяльності кінця XIX-початку XX століть.