62. Становлення основ радянського права в перші післяреволюційні роки.

Державотворчі процеси більшовицької держави не могли не накласти свій відбиток на її право. У перші роки радянської влади в Росії існували три групи джерел права.

По-перше, це старе, дореволюційне, добільшовицьке законодавство. Його застосування було зумовлене відсутністю нової правової системи. Декрет про суд № 1 вимагав застосовувати старе право в судах з урахуванням нових умов суспільного життя. Можливість використання старого права була зумовлена тим, що багато з його норм мали загальнолюдський характер і легко рецептовувалися в нових умовах.

По-друге, більшовицька влада, відкидаючи будь-які буржуазні принципи права, не зуміла створити сама якісь нові правові форми. Оскільки маса нового законодавства була невеликою і недосконалою, а старе право використовувалося з певними обмеженнями, створювався "правовий вакуум" - сфера відносин, неврегульованих законодавством. Тому як специфічне джерело права стала застосовуватися безпосередньо революційна "правосвідомість трудящих". На практиці це означало, що суди, адміністративні органи, посадові особи у випадку, коли не могли спертися на правову норму, діяли так, як їм підказувала "революційна совість".

По-третє, з'являються перші результати законотворчої діяльності радянських органів влади. Намагаючись якнайшвидше заповнити прогалини у праві, оперативно вирішити численні питання суспільного життя, нова влада значно розширила коло законодавчих органів. Нормативні акти найвищої юридичної сили видавали Всеросійські з'їзди Рад, Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК), Раднарком (РНК). Правотворчу діяльність здійснювали й інші органи радянської держави: народні комісаріати, місцеві ради. Певне значення мали акти профспілкових органів (особливо в питаннях регулювання трудових відносин). Не будучи за своєю природою актами правовими, вони на практиці виступали нарівні з актами державних органів. Нормотворчу роботу проводили і безпосередньо трудові колективи. Створені ними акти регулювали широке коло питань дисципліни праці, її оплати, відпусток тощо.

За своєю формою законодавчі акти мали характер відозв, декларацій, постанов. Але найбільше поширення мали декрети, якими називали всі акти радянської держави в Росії перших років її існування.

Цивільне право. У перші післяреволюційні місяці були прийняті нормативні акти, які закріпили власність держави на основні засоби виробництва (земля, надра, ліси, великі промислові підприємства, залізниці, банки тощо). Наслідком такої повальної націоналізації стало різке звуження сфери приватної власності. Держава захищала власність, засновану на особистій праці, і навпаки, притісняла власника, котрий експлуатував чужу працю. Скорочувалися договірні відносини, а стосунки між націоналізованими підприємствами базувалися не на цивільному, а на адміністративному праві.

Було скасоване успадкування як за законом, так і за духовним заповітом. Після смерті власника його рухоме і нерухоме майно ставало власністю держави. Щоправда, майно, яке оцінювалося до 10 тис. рублів, переходило безпосередньо до найближчих родичів. Фактично обмеження щодо успадкування майна стосувалося лише буржуазної власності.

Визнавалися недійсними дарування, передача, переуступка майна на суму понад 10 тис. рублів. Держава присвоїла собі право на націоналізацію авторських творів, а відтак, авторське право не можна було передати у спадок.

Шлюбно-сімейне право. Держава визнавала лише цивільні шлюби, укладені органами ЗАГСу. Церковне вінчання ставало особистою справою. Для вступу до шлюбу не вимагалося згоди батьків і начальства. Не мала значення расова, релігійна чи національна приналежність. Нижня межа шлюбного віку визначалася для чоловіків у 18 років, жінок - 16 років. Верхньої межі не існувало. Позашлюбні діти зрівнювалися у своїх правах і обов'язках зі шлюбними. Розлучення було вільним, з ініціативи як одного з подружжя, так і обох. За наявності неповнолітніх дітей суд вирішував, на чиєму утриманні вони залишалися.

Допускався судовий порядок встановлення батьківства. Вагітна жінка, яка не перебувала у шлюбі, могла не пізніше як за три місяці до пологів подати заяву до місцевого ЗАГСу, зазначивши час початку вагітності та місце проживання батька майбутньої дитини. Те саме могла зробити заміжня жінка, якщо вона завагітніла не від свого чоловіка. Органи ЗАГСу повідомляли про це особу, заявлену як батько. Він повинен був у двотижневий термін порушити судову справу про неправильність заяви. У противному разі дитина автоматично визнавалася його. Суд визначав участь батька у витратах, пов'язаних з вагітністю, пологами, народженням і утриманням дитини.

Якщо суд встановлював, що мати була в близьких стосунках одночасно з кількома особами, усіх їх він притягував як відповідачів і накладав на них обов'язки щодо участі у витратах на дитину.

Не допускалося усиновлення ні своїх, ні чужих дітей, оскільки вважалося, що це призведе до їх експлуатації. А це для радянської влади було неприйнятним.

Трудове право. Встановлювався 8-годинний робочий день. Визначався порядок встановлення обідньої перерви (не менше однієї години). Заборонялася нічна праця для жінок і підлітків до 16 років. Особи до 14 років не допускалися до роботи за наймом. Для підлітків робочий час не повинен перевищувати 6 годин.

Понадурочні роботи оплачувалися у подвійному розмірі. їх тривалість не мала перевищувати 4 години на дві доби. Запроваджувалася загальна трудова повинність від 16 до 50 років. Тривалість щорічної оплачуваної відпустки не перевищувала двох тижнів.

Кримінальне право і судовий процес. Насамперед закріплювалися норми, спрямовані на зміцнення радянської влади, посилення диктатури більшовиків під прикриттям "диктатури пролетаріату". Під злочином розумілася дія або бездіяльність, які були небезпечними для інтересів робітничого класу і всіх трудящих та спрямовані на послаблення могутності радянської влади, на підрив завоювань революції.

До числа найтяжчих злочинів контрреволюційного характеру належали:

- змови і заколоти, спрямовані на повалення радянської влади, а також анти радянські виступи у пресі;

- присвоєння злочинними організаціями функцій державних органів з метою повалення радянської влади;

- вступ до контрреволюційного війська, продаж контрреволюціонерам зброї;

- шпигунство, диверсії, шкідництво, терористичні акти;

- саботаж заходів радянської влади з боку колишніх державних службовців.

Особливо небезпечними злочинами, які іноді могли кваліфікуватися як контрреволюційні, вважалися погроми, крадіжки, бандитизм, спекуляція, хуліганство. Законодавство також розрізняло посадові злочини: хабарництво, службова тяганина, казнокрадство тощо.

Найтяжчим видом військового злочину вважалося використання військовими спеціалістами свого досвіду і знань з метою надання допомоги контрреволюціонерам. Кримінальна відповідальність наставала за мародерство, крадіжку військового майна, пограбування і насилля над населенням. Було сформульоване поняття дезертирства. Підлягали кримінальній відповідальності особи, які не з'явилися по призову у тилове забезпечення.

Одним з найперших кримінально-правових актів радянської влади, де до певної міри систематизувалися види і міра покарання, стала "Інструкція НКЮ" від 19 грудня 1917 р. про революційний трибунал. Вона встановлювала такі покарання: грошовий штраф, позбавлення волі, вигнання зі столиці, окремих місцевостей та Російської Федерації, оголошення ворогом народу, позбавлення політичних прав, конфіскація майна, присудження до виконання обов'язкових громадських робіт.

Оригінально підходив законодавець до такого поширеного виду покарання, як позбавлення волі. Спочатку визначався досить короткий термін ув'язнення - від семи днів до одного року. Тільки за небезпечні злочини встановлювалася межа "не нижче". Наприклад, за переробку хліба на самогон встановлювалося покарання не менше 10 років з конфіскацією майна і примусовими роботами.

Тюремне ув'язнення не застосовувалося до неповнолітніх, вони направлялися до дитячих колоній і при ютів. Застосовувалося і умовне покарання (наприклад за незначну крадіжку).

Характерною рисою кримінального права була невизначеність санкції. Часто замість встановлення конкретних видів покарання закон обмежувався вказівкою на "покарання за всією суворістю революційних законів", "керуючись обставинами справи і велінням революційної совісті". Іноді за один і той самий злочин призначалося кілька покарань. Зазвичай суду надавалося право вирішувати питання про термін ув'язнення і порядок його відбування.

Встановлювався новий порядок розгляду справ у суді. Декрет про суд № 1 скасовував старий апарат юстиції: окружні суди, прокуратуру, адвокатуру, інститут судових слідчих. Створювалися два види судів: місцеві суди і революційні трибунали.

До відання місцевих судів належали цивільні справи на суму позову до 3 тис. рублів, а також кримінальні справи, якщо звинуваченому загрожувало покарання до двох років позбавлення волі. Всі інші справи розглядали робітничі і селянські революційні трибунали.

У місцевих судах звинувачений мав право на захист. Захисниками, як і обвинувачами, могли бути "всі неопорочені громадяни обох статей, не обмежені в правах". Народні засідателі (вони прийшли на заміну присяжних засідателів) мали право відведення голови суду у будь-який момент процесу, вирішувати питання про міру покарання, зменшувати передбачене законом покарання аж до умовного чи звільнення від нього. Такі необмежені права надавалися народним засідателям тому, що суддями були, зазвичай, старі кадри - професіонали, яким не довіряли більшовики. Це була своєрідна форма "народного контролю" за діяльністю буржуазних спеціалістів.