35. Директоріальна та консульська республіки у Франції.

Поразка якобінців і прихід до влади термідоріанців (переворот 9 термідора) суттєво видозмінили республіканську форму правління. За прийнятою у 1795 р. новою Конституцією, найвищим органом законодавчої влади став Законодавчий корпус, котрий складався з двох палат - ради старійшин (верхня палата) і Ради 500 (нижня). Законопроекти складала Рада 500, а верхня палата їх затверджувала або відхиляла. Законодавчий корпус обирався виборщиками - особами з 25-річним віковим цензом, які володіли майном.

Виконавча влада вручалася Директорії у складі 5 осіб, яка призначалася радою старійшин з кандидатів, висунутих Радою 500. Щорічно відбувалася ротація складу Директорії на одну особу. Оскільки в системі владних відносин цієї республіки провідну роль відігравала Директорія, то форма правління дістала назву директоріальна республіка.

Директоріальна республіка виявилася недовговічною. Ситуація в державі склалася так, що термідоріанці опинилися "між молотом і наковальнею" (двома конфліктуючими соціально-політичними силами - трудящими з низьким рівнем життя і дворянством, яке вимагало реставрації старих порядків).

Свій політичний порятунок правлячі сили вбачали у встановленні такої форми правління, за якої державу б очолила "сильна особистість", котра б не зупинилася ні перед чим задля захисту влади і власників. У встановленні сильної влади була зацікавлена і частина селянства, яка отримала в ході революції землю у власність.

Саме в цей час на політичній арені з'являється фігура генерала Бонапарта. Сталося так, що підбурювані роялістами (прихильниками монархічної влади) біля приміщення Конвенту зібралися понад

20 тис. осіб, які вимагали скасувати недемократичний декрет про вибори. Для придушення заколоту Директорія звернулася до Наполеона Бонапарта і доручила йому командувати військами. Досить швидко повстання було придушене. Директорія побачила в ньому свого захисника, уособлення твердої влади.

Другою сторінкою в біографії Наполеона, у його боротьбі за владу став його авторитет в армії, успішно проведені ним військові операції у "революційних війнах". Наполеон також користувався підтримкою впливових фінансистів, сановників, зокрема двох членів Директорії. Змова для здійснення державного перевороту вступила у вирішальну фазу тоді, коли опозиціонери домоглися призначення Бонапарта командуючим Паризьким гарнізоном військ.

9 листопада 1799 р. будинок, де засідав Законодавчий корпус, був оточений військами Бонапарта під приводом захисту Законодавчого корпусу від якобінського повстання. Спочатку Наполеон намагався умовити Раду 500 погодитися на зміну Конституції. Одержавши відмову, він наказав солдатам увірватись до зали і розігнати найвищий орган Франції. А надвечір того самого дня частину депутатів парламенту насильно зібрали у залі засідань. Під загрозою розправи вони ухвалили рішення про передачу влади трьом консулам - Бонапарту, Роже Дюко і Сійєсу. Встановлений у державі режим консульства фактично був військовою диктатурою.

Як далекоглядний політик Наполеон розумів, що військова диктатура може мати право на існування за умови її прикриття певними конституційними формами. У грудні 1799 р. за його ініціативи на плебісциті (близько 3 млн голосів "за" і лише 1,5 тис. "проти") було прийнято чергову Конституцію Франції, яка закріпила режим консульства в країні.

На відміну від попередніх основних законів, Конституція 1799 р. вже не містила у якості преамбули Декларації прав людини і громадянина, оскільки "перший громадянин Франції" Наполеон Бонапарт не вважав за потрібне нагадувати народові про його демократичні права, свободу і братерство. Гарантуючи власникам їхнє майно, набуте в ході революції шляхом конфіскації і поділу дворянських володінь, Конституція 1799 р. заявила, що "після здійснення законного продажу національного майна незалежно від його походження" набувач такого майна вже не може бути позбавленим його (ст. 94). В основному законі держави правитель передбачив посилений соціальний захист військових, завдяки яким Наполеон дійшов до вершин влади. Зокрема йшлося про встановлення пенсій для поранених чи скалічених воїнів, для вдів і дітей військових, котрі померли внаслідок отриманих на полі бою поранень (ст. 86).

Конституція передбачала оригінальний механізм впровадження так званого "загального" виборчого права. Явно антинародний і антидемократичний майновий ценз було скасовано. Всі громадяни (чоловіки) з досягненням 21-річного віку, які проживали в окрузі не менше одного року, могли брати участь в обранні так званого комунального списку (до нього входила 1/10 частина громадян округу - своєрідні ви борщики). Особи, внесені до комунальних списків, у тій же пропорції потрапляли до департаментських списків. І, нарешті, третя ланка виборів проводилася на департаментському рівні, де обиралася 1/10 частина громадян "для здійснення національних функцій". Ті, хто зумів потрапити до цих списків, не наділялися правом участі у виборах до найвищих державних органів, а розглядалися лише як кандидати на державні посади. Таким чином, з допомогою заплутаної процедури Наполеон ліквідував притаманну республіканському ладу виборність державних органів.

На вершині влади опинився уряд, що складався з трьох консулів, з терміном повноважень у 10 років. Перший консул (Наполеон) наділявся виключними повноваженнями, другий і третій - дорадчими функціями. Бонапарту надавалося право призначати і звільняти з посад членів Державної ради, міністрів, послів, вищих офіцерів. Він же призначав (однак без права звільнення) суддів, чиновників у департаменти.

Законодавча влада навмисне була розділена між різними установами: Державна рада готувала законопроекти; Трибунат їх обговорював; Законодавчий корпус без обговорення приймав або відхиляв законопроекти (через це його влучно охрестили як "триста німих") і, нарешті, Сенат остаточно ухвалював проекти законів перед поданням їх на підписання першому консулу. Такою довготривалою процедурою прийняття законів переслідувалася двояка мета. З одного боку, прикривався диктаторський режим консульства, а з іншого - унеможливлювалася опозиція диктатору з боку законодавчої влади.

Конституція 1799 р. фактично перетворила законодавчу владу на придаток авторитарної системи, надавши Першому консулу (Наполеону) можливість активно впливати на законотворчий процес. Така, на перший погляд, антидемократична норма в тодішніх умовах дала вагомі практичні результати. Бонапарт з властивою йому енергією взявся за незвичну як для військової людини справу - розгорнув широку законодавчу і кодифікаційну роботу, беручи в ній безпосередню участь. Франція за короткий термін отримала нову правову систему, яка стала наріжним каменем економічних і соціальних перетворень в країні.

На відміну від попередніх основних законів, Конституція 1799 р. відмовилася від виборності департаментської і місцевої комунальної адміністрації, яка стала призначатися Першим консулом. Це було ще одним кроком на шляху ліквідації республіки і реставрації авторитарних і бюрократичних методів управління. В той же час Бонапарт не міг не розуміти тієї небезпеки, котра ховалася у могутній бюрократичній машині, яка тяжіла до свавілля і проявів беззаконня задля задоволення власних інтересів. Тому в якості гарантії від зловживань адміністрації ним були запроваджені дві противаги: по-перше, Державній раді надавалося право видавати розпорядження стосовно діяльності публічної адміністрації; по-друге, трохи пізніше при префектах і главах місцевої адміністрації були запроваджені Ради префектур з правом розгляду адміністративних і управлінських спорів. Цим самим було покладено початок інституту адміністративної юстиції, який в наступні десятиліття історії Франції отримав значне поширення.