45. Цивільний кодекс Франції 1804 р.

Цивільний кодекс Франції був прийнятий першим. У 1800 р. була створена комісія для його розробки, яка за досить короткий термін (4 місяці) узгодила проект і направила його на обговорення до найвищих судів. Після цього проект кодексу, як того вимагала процедура, проходив звичний шлях будь-якого закону: Державна рада-Трибунат-Законодавчий корпус-Сенат,

Але при проходженні через Трибунат і Законодавчий корпус проект зустрів серйозну опозицію депутатів, головним чином через те, що він мав значні відхилення назад у порівнянні із законодавством доби революції. Уряд забирає проект на доопрацювання. А тим часом Наполеон своєю владою виключає із Трибунату та Законодавчого корпусу головних критиків проекту і вводить нових. У результаті 21 березня 1804 р.всі 36 титулів як окремі закони були об'єднані в один кодекс, схвалені і підписані імператором.

Джерелами Кодексу стали окремі положення французького звичаєвого права (кутюми), революційне законодавство, юридична доктрина післяреволюційного періоду і рецептоване римське право.

Вступивши в дію, він замінив понад 14 тис. законодавчих актів, прийнятих у попередні роки революційним урядом Франції, котрі у свій час прийшли на заміну середньовічних державно-правових інститутів. Один із авторів проекту кодексу, Жан Етьєн Порталіс, на запитання про те, що таке цивільний кодекс, відповів так: "Цей звід законів, який призначений спрямовувати і закріплювати соціальні, сімейні і ділові відносини, які існують між людьми, які належать до однієї й тієї ж державно-політичної спільноти".

Розуміючи надзвичайну актуальність і важливість кодифікації французького права для перетворення суспільства, успішного соціально-економічного і політичного розвитку країни у нових, післяреволюційних умовах, у розробці проекту кодексу безпосередню і активну участь взяв Перший консул - Наполеон Бонапарт. Він не тільки організував спеціальну комісію і запропонував внести до проекту певні правові принципи і концепції, а й сам редагував окремі положення, головував і виступав на засіданнях Державної ради при його обговоренні.

Незважаючи на неодноразову зміну політичної влади і назви Кодексу, впродовж 80 років з часу прийняття він залишався без змін. Лише з кінця XIX ст. до нього почали вносити більш-менш суттєві зміни. У своїй первісній редакції Кодекс складався із чотирьох книг, поділених на титули, глави, розділи і параграфи. Всього звід нараховував 2281 статтю.

Головними принципами, покладеними в основу Кодексу, були юридична рівноправність, законність, єдність права та свобода.

Подібно до англійського цивільного права, в Кодексі передбачалося, що кожний француз користується громадянськими правами, здійснення яких не залежить від соціального стану громадянина. Водночас іноземці і заміжні жінки були позбавлені повної правоздатності.

Характерною особливістю Кодексу є невизнання юридичних осіб як суб'єктів цивільного права. До певної міри це можна пояснити, по-перше, нерозвиненістю буржуазних відносин, коли головну роль в економіці відігравало індивідуальне підприємництво; по-друге, від часів революції у свідомості збереглося негативне ставлення до різних товариств, об'єднань, цехів, церковних установ тощо.

Право власності

Кодекс закріпив і узаконив нові суспільні прошарки власників - буржуазію і селянство, котрі були опорою уряду Наполеона. З цією метою ліквідували відмінності у правовому статусі між родовим і набутим майном; заборонили субституції3, оскільки вони перешкоджали повному розпорядженню власністю.

Кодекс не дає визначення права власності, він перераховує (ст. 544) головні повноваження власника. Вони можуть здійснюватись найбільш абсолютним чином, тобто в межах, не заборонених законом. Підкреслюється повнота права власності: встановлюється, що власність на річ дає право на все, що ця річ виробляє.

Таким чином, у Кодексі у найповнішому вигляді сформульоване право приватної власності як надбання і результат буржуазної революції. Тут право власності за своєю широтою і повнотою наближається до його розуміння римським правом, яке, як відомо, дозволяло власнику широко володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю згідно зі своїми потребами аж до її знищення.

Однак свобода власності зовсім не означала абсолютної свободи суб'єкта права власності. В інтересах третіх осіб Кодекс встановлює деякі обмеження щодо сваволі власника. Вони є завжди конкретними, і відсутні загальні правила, які б примушували власника рахуватися з інтересами суспільства чи будь-якої особи. Наприклад, ст. 545 говорить про те, що ніхто не може бути примушений до поступки своєю власністю, якщо це не робиться з причини суспільної користі і за справедливу попередню винагороду.

В усіх статтях Кодексу, присвячених інституту власності, йдеться про власність взагалі, хоч найбільше уваги приділяється нерухомій власності і, насамперед, - землі. Наприклад, рухомим майном опікун міг розпоряджатися на свій розсуд, а нерухомістю - лише зі згоди сім'ї або суду.

Зобов'язальні відносини. У цьому розділі Кодексу найвідчутніший вплив римського права. Кодекс не дає загального поняття зобов'язання, але ст. 1101 чітко формулює визначення договору: ".Договір є угодою, за допомогою якої одна чи декілька осіб зобов'язуються перед іншою особою дати що-небудь, зробити щось або не робити нічого". Тобто, поняття предмета договору тут співпадає з поняттям предмета зобов'язання.

За Кодексом, першою умовою дійсності договору є згода сторони, яка дає зобов'язання (ст. 1108). Договір втрачає силу, якщо згода була отримана шляхом насильства, обману або помилки (ст. 1109). Водночас явна збитковість договору не може бути підставою для визнання його недійсним. У цьому положенні чітко проглядається дія буржуазного принципу правової свободи.

Другим принципом, за яким будувався договір, була непорушність договору. Стаття 1134 вказує: "Угоди, укладені законно, займають місце закону для тих, хто їх укладав". Однак робилося застереження, що за взаємної згоди договір може бути змінений. Одностороннє порушення договору покладало відповідальність на його порушника, який був зобов'язаний сплатити всі збитки своєму контрагенту.

Крім договорів, Кодекс вказує й на інші підстави для виникнення зобов'язань - це заподіяння шкоди. Наприклад, ст. 1384 говорить, щогосподарі та особи, що дали доручення, є відповідальними за збиток, заподіяний їхніми слугами чи особами, котрі виконували їх доручення.

Кодексу відоме і "натуральне зобов'язання". Воно полягає в тому, що не можна вимагати виконання зобов'язання у судовому порядку. Але коли воно вже виконане, то не можна вимагати повернення виконаного.

Шлюбно-сімейні відносини

У цій частині Кодексу найбільше виявилися реакційно-консервативні тенденції французького буржуазного права. Головними принципами відносин у сім'ї були: а) повновладдя чоловіка і батька; б) обмежена правоздатність і недієздатність заміжньої жінки.

Чи не єдиним прогресивним явищем, взятим із революційного законодавства, був світський шлюб і свобода розлучення.

Кодекс розглядає шлюб подібно до того, як його сприймало римське право, а саме - як договір сторін. Тому взаємна згода майбутнього подружжя була першою необхідною умовою вступу до шлюбу. Другою умовою було досягнення шлюбного віку (для хлопців - 18 років, для дівчат - 15 років) і не перебувати в іншому шлюбі. Для дітей віком до 25 років (хлопці) і 21 року (дівчата) при вступі до шлюбу вимагалася згода батьків. Заборонялися шлюби між родичами.

Допускаючи розлучення, Кодекс вказує на такі його причини (статті 229-233):

- перелюб. При цьому чоловік однозначно повинен був вимагати розлучення, а жінка - лише у тому випадку, коли її чоловік утримував коханку в їхньому помешканні

- зловживання, тяжкі образи одного із подружжя;

- засудження когось із них до тяжкого чи ганебного покарання;

-- взаємне і вперте наполягання обох сторін на розлученні.

Під впливом католицької церкви, з метою запобігання частим розлученням та задля збереження сім'ї до Кодексу було внесене положення про роздільне проживання подружжя. Підставою для цього були ті самі обставини, котрі призводили до розлучення.

Стосунки між чоловіком та дружиною будувалися на основі влади і підлеглості. Стаття 213 вказує: "Чоловік зобов'язаний надавати покровительство своїй дружині, жінка - бути слухняною чоловікові". Недієздатність жінки полягала в тому, що вона не могла самостійно здійснювати будь-які юридичні дії. А принизлива для жінок ст. 215 забороняла жінці виступати в суді у будь-якій ролі без дозволу свого чоловіка.

Неповнолітні діти знаходилися під владою батька. Позашлюбні діти могли бути узаконені, однак, за ст. 340, лише на добровільних засадах. Винятком був дозвіл на розшукування батька за рішенням суду у тому випадку, коли мати дитини була викрадена і час викрадення співпадав з початком її вагітності. Такі правила, у переважній більшості випадків, залишали без будь-якого захисту інтереси позашлюбних дітей. У цьому полягала одна з головних причин величезної смертності серед таких дітей. Водночас дозволялося розшукувати матір, яка залишила дитину.

Цивільний кодекс Франції (або, як його ще називають, Кодекс Наполеона) відіграв значну роль у становленні цивільних правовідносин в багатьох країнах, де буржуазія, ставши до влади і намагаючись стабілізувати своє панування за допомоги твердого правила закону, запроваджувала з певними видозмінами французький Цивільний кодекс. Він був рецептований в Італії, Бельгії, Голландії, Польщі, деяких німецьких державах до їх об'єднання, у кантонах Швейцарії. Крім того, він мав вплив на законодавство Румунії, Греції, деяких держав Латинської Америки. Складений на початку XIX ст. М. Сперанським проект цивільного уложення Росії зазнав сильного впливу Кодексу Наполеона.