63. Постанова Раднаркому Росії Про червоний терор 5 вересня 1918 року.

5 вересня 1918 р. Раднарком Росії прийняв постанову, яка увійшла в історію як "Постанова про червоний терор":

- правоохоронним та каральним органам ставиться пряме завдання - забезпечити революційний порядок шляхом застосування терору;

ВЧК отримала практично необмежені повноваження і широкі права. Розширювалися штати цього органу;

- з метою захисту Радянської республіки від класових ворогів рекомендувалося якнайширше практикувати їх ізоляцію у концентраційних таборах (виділено нами. - Авт.);

- всі особи, які мали будь-яке відношення до білогвардійських організацій, заколотники підлягали розстрілу без суду і слідства;

- широко оповіщати населення про здійснені репресивні заходи, публікувати імена розстріляних та вказувати на підстави таких репресій.

Визначальна риса терору, здійснюваного на державному рівні, полягала у тому, що він мав класовий характер. Він обирав своїх жертв не на основі вчинених злочинів, а за приналежністю до певних класів чи соціальних груп. Лише у січні 1920 р. ВЦВК і РНК РРФСР прийняли постанову про скасування смертної кари щодо політичних ворогів радянської влади.

64. Створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Наприкінці громадянської війни в Росії (осінь 1920 р.) новостворена держава багато в чому була не схожою на колишню Російську імперію. Із її складу вийшли і стали незалежними державами Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія. Ще низка держав (соціалістичних або народних республік) перебували в номінальній залежності від Росії. Це - Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Далекосхідна республіка, Хорезмська і Бухарська народні республіки. До складу Росії входило майже 20 автономних утворень.

На початок 20-х років більшовики встановили свою владу не лише в Росії, айв Україні, Білорусії, державах Закавказзя. Відтак постало питання про відтворення Росії в кордонах колишньої імперії, на початок хоча б і без втрачених Польщі, Фінляндії, прибалтійських країн. Ніхто з більшовицьких лідерів не заперечував проти цього, а розбіжності в їхніх поглядах стосувалися не питання, що потрібно відтворити, а як це зробити, щоб зберегти видимість державного суверенітету суб'єктів майбутнього утворення.

Проекти об'єднання

Автономізація	Федералізація	Конфедералізація
Автор: Й. Сталін	Автор: В. Ленін	Автор: компартія Грузії
Сутність: всі радянські країни повинні увійти до складу Росії на правах автономій	Сутність: всі радянські республіки на рівноправних засадах утворюють федеративну державу	Сутність: незалежні радянські держави будують свої відносини на основі договорів

Ще в ході громадянської війни, у січні 1919 р., Тимчасовий робітничо-селянський уряд України проголосив свою солідарність з РФСРР - "колискою світової революції" і висловив побажання об'єднатися з Радянською Росією на принципах "соціалістичної федерації". Невдовзі, в лютому цього самого року, таку саму заяву зробив більшовицький уряд Білорусії.

У середині травня 1919 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) виступив ініціатором утворення військового союзу між соціалістичними республіками та РФСРР. І хоч механізму взаємодії республік не існувало і умови союзу не були вироблені, все ж реальна військова допомога республікам з боку Росії надходила.

Наступним об'єднавчим кроком стали економічні і політичні союзи, які укладали радянські республіки протягом 1920-1922 рр. в міру звільнення їх територій від іноземних інтервентів і національно-демократичних урядів.

Нарешті, на початку 1922 р. західні країни запросили РФСРР як правонаступницю Російської імперії на європейську конференцію країн-переможниць у Першій світовій війні до Генуї. У лютому 1922 р. всі вісім радянських республік укладають угоду, доручаючи Росії представляти їхні інтереси на конференції. Скориставшись цим, РФСРР надалі вже самостійно діяла на міжнародній арені від імені республік, не запитуючи їхньої згоди.

Отже, до кінця 1922 р. процес об'єднання республік з більшовицькими режимами під егідою Росії був практично завершений. Залишалося надати йому певної державно-організованої форми. І тут виникло питання, на яких засадах повинно відбутися об'єднання. Якщо зробити республіки-держави автономіями і включити їх до складу Росії, це суттєво обмежило б їхній суверенітет, на що не погодилася б насамперед Україна.

Закавказькі республіки взагалі були проти створення якихось наддержавних політичних структур і пропонували будувати відносини на основі договорів. Щоб зламати опір місцевої партійно-політичної еліти, більшовицьке керівництво Росії вирішило спершу провести об'єднання закавказьких держав. 12 березня 1922 р. в Тифлісі був підписаний договір про створення ЗФСРР (Закавказької Федеративної Соціалістичної Радянської Республіки) у складі Грузії, Вірменії та Азербайджану. Новостворену федерацію очолили ставленики Москви.

Питання про утворення СРСР вирішувалося виключно партійними лідерами. А оскільки державні керівники всіх республік були членами більшовицької партії з її залізною дисципліною, особливого опору з їхнього боку не чинилося. У серпні 1922 р. рішенням Політбюро ЦК РКП(б) була створена комісія "по підготовці питання про удосконалення федеративних відносин між РФСРР та іншими радянськими республіками". Як член комісії і нарком у справах національностей Й. Сталін розробив проект рішення комісії, відповідно до якого республіки увійшли б до складу РФСРР на правах автономії ("проект автономізації"). Це викликало гостру критику в партійному керівництві. Завдяки особистому втручанню В. Леніна, який рішуче виступив проти сталінського проекту "автономізації", становище вирівнялося.

30 грудня 1922 р. в Москві скликається І Всесоюзний з'їзд Рад, на якому були представлені делегації від РФСРР, України, Білорусії та ЗФСРР. Ці держави і стали фундаторами Союзу Радянських Соціалістичних Республік. На з'їзді було прийнято зачитану Й. Сталіним

Декларацію про утворення СРСР та Союзний договір, обрано керівників нової держави - Михайла Калініна, який став головою ВЦВК (парламенту) СРСР, та Володимира Леніна, який очолив РНК (уряд) держави.

На пропозицію української делегації, очолюваної Михайлом Фрунзе, було запропоновано затвердити названі документи про створення СРСР як проекти з тим, щоб після перевірки практикою остаточно їх схвалити на II Всесоюзному з'їзді Рад. Пропозиція була підтримана делегатами, але до цього питання вже ніхто не повертався. Також передбачалося, що Договір про утворення СРСР для кожної союзної республіки набере чинності після ратифікації його республіканським з'їздом Рад, але насправді цього ніколи так і не відбулося.

Менш як через два тижні після підписання Союзного договору, 10 січня 1923 р., Президія нового ВЦВК призначила комісію з 13 осіб для складання проекту конституції. Скоро її склад поповнився представниками від союзних республік. У ході підготовки проекту конституції до комісії були направлені два контрпроекти - від Українського і Білоруського Центральних Виконавчих Комітетів (парламентів), які були згодом оприлюднені. Обидва проекти в цілому спрямовувалися проти надмірної централізації влади і широких повноважень загальносоюзних органів. Тому вони, звісно, не вписувалися у концепцію Союзу, прийняту у грудні 1922 р. Зрозуміло, проектна комісія залишила обидва контрпроекти поза увагою.

Під час обговорення проекту конституції, розробленого комісією, у червні 1923 р. в ЦК РКП(б), постало запитання: що ж необхідно створювати - конституцію чи удосконалений союзний договір? Звичайно, союзна держава могла бути оформлена і конституцією, і союзним договором. Але якщо конституція - документ, безумовно, єдино! держави, то союзний договір може існувати і в конфедерації. Цю небезпеку розпізнали шовіністично настроєні російські члени комісії. Саме за їхнім наполяганням було вирішено створити конституцію як основний закон єдиної держави, а не союзу держав. В основу конституції були покладені Декларація про утворення СРСР та Союзний договір.

У червні-липні 1923 р. проект Конституції СРСР був обговорений на сесіях ЦВК союзних республік. 6 липня сесія ВЦВК затвердила проект, а 31 січня 1924 р. її затвердив II Всесоюзний з'їзд Рад.

За своїм змістом Конституція СРСР 1924 р. не була подібною до жодної конституції країн світу, а також до попередньої Конституції РФСРР 1918 р. і наступних радянських конституцій. Це був оригінальний витвір керівників держави і єдиної правлячої партії - Російської Комуністичної партії більшовиків (РКП(б). В ній ми не знайдемо характеристики суспільного устрою, відсутні глави про права і обов'язки громадян, виборчі права, місцеві органи влади та управління. Всі ці питання вважалися другорядними і давалися на відкуп республіканським конституціям. Натомість головна увага приділялася: а) факту конституційного закріплення утворення СРСР; б) розмежуванню сфери компетенції Союзу PCP і союзних республік; в) системі найвищих державних органів СРСР і союзних республік.

Конституція складалася з двох розділів: Декларації про утворення СРСР та Союзного договору. В Декларації демагогічно заявлялося, що лише в умовах диктатури пролетаріату можливе вирішення національного питання. Вказувалося на причини, котрі спонукали республіки до об'єднання у багатонаціональну державу. Містилося положення про те, що доступ в СРСР відкритий для всіх республік, які можуть утворитися в майбутньому. За кожною республікою забезпечувалося право вільного виходу зі складу СРСР1.

У Договорі про утворення СРСР закріплювалося об'єднання в одну державу чотирьох республік: Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР), Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), Білоруської Соціалістичної Радянської Республіки (БСРР) та Закавказької Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (ЗСФРР). До компетенції СРСР та його верховних органів буди віднесені зовнішня політика, зовнішня торгівля, транспорт і зв'язок, загальний план розвитку держави та її бюджет, грошова і кредитна система, основи судоустрою, судочинства, кримінального і цивільного законодавства, збройні сили тощо. У Договорі було ще раз продубльовано право вільного виходу республік зі складу держави.

Верховним органом влади в СРСР був з'їзд рад СРСР, який складався з депутатів, обраних населенням у розрахунку 1 депутат від 25 тис. виборцю міського населення і 1 депутат від 125 тис. жителів сільських районів. З'їзд рад скликався один раз на рік. У період між з'їздами найвищим органом влади вважався Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) СРСР, який складався з двох палат: Союзної ради і Ради національностей. Обидві палати були рівноправними. Це був прообраз майбутньої Верховної Ради СРСР. ЦВК СРСР працював у сесійному режимі, збираючись на сесій тричі на рік. Тому для керівництва поточною роботою він обирав зі свого складу Президію ЦВК у кількості 21 особи. ЦВК також формував радянський уряд - Раду Народних Комісарів (РНК) у складі її голови, заступників та народних комісарів. Поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову не існувало. Володимир Ленін як голова уряду був рішучим противником такого поділу. Механізм вирішення поточних і стратегічних завдань управління величезною країною полягав в наявності позаконституційної правлячої сили в особі РКП(б) та її керівного ядра - Політичного бюро. Всі радянські урядовці різних ешелонів влади були членами більшовицької партії і підпорядковувалися залізній партійній дисципліні і беззаперечно виконували вказівки свого керівництва, навіть не піддаючи сумніву їх конституційність чи законність.