47. Англійське буржуазне цивільне право.

Англійське цивільне право в тих його основних рисах, в яких воно існує донині, склалося ще в XVII-XVIII ст. і має у собі відбитки англійської буржуазної революції середини XVII ст. Як зазначалося у попередніх темах, революція призвела до компромісу між дворянами-землевласниками та буржуазією. Внаслідок цього дореволюційне англійське право не було скасоване і не було замінене новим правом. Отже,характерною рисою англійського цивільного права є гармонійне поєднання дореволюційного і післяреволюційного законодавства.Звичайно, англійське право не змогло втримати після революції свій колишній феодальний зміст. У цьому не було і особливої потреби. Розвиток торгівлі, зростання промисловості покликали до життя нові інститути буржуазного права. Англія навіть суттєво обігнала континентальні країни, наприклад в таких непростих інститутах буржуазного права, як право на винаходи (закон 1632 р.), авторське право (закон 1709 р.)

Становлення англійського цивільного права припадає на добу феодалізму. З часом воно наповнюється новим, адаптованим до буржуазних відносин змістом, і впродовж останніх століть у низці своїх інститутів стає правом буржуазним: встановлюється формальна рівність, свобода підприємництва, свобода договірних відносин тощо. Разом з тим, англійське цивільне право послідовніше і повніше виявляє ставлення буржуазного суспільства, ніж, наприклад, німецьке право.

Буржуазний зміст англійського права упакований в архаїчні форми. Це - ще одна риса права Великобританії. Але ця зовнішня архаїчність і закостенілий консерватизм не повинні вводити нас в оману. Англійський суддя до сьогодні носить перуку і середньовічну мантію, але водночас він виражає буржуазні інтереси і приймає чисто буржуазні за своїм змістом рішення. Буржуазія взагалі прихильно ставиться до архаїчних форм і традиційних ритуалів. У цьому вбачається непорушність і незмінність як самого права, так і існуючого суспільно-політичного устрою. У жодній державі світу цей архаїзм і консерватизм не підтримується з такою силою, як в Англії.

Англійське право розвивалося значною мірою самостійно. Особливості історії Англії, ранній розвиток її промисловості і торгівлі, територіальна відокремленість від материка призвели до того, що впродовж століть англійські юристи і суди розробляли правові форми самостійно, не відчуваючи на собі помітного впливу законодавства інших країн. Звичайно, на становлення та розвиток англійського права справило вплив римське рабовласницьке право. Але тут рецепція римського права не мала такого впливу, як це спостерігалося, наприклад, у Франції чи Німеччині. Тому і континентальна юридична доктрина незначною мірою відбилася в англійському праві.

Нарешті, слід зазначити, що в розвитку англійського права особливу роль відіграла діяльність суддів і взагалі юристів. Інститути англійського права значною мірою формувалися не законом, а судовими рішеннями, думками суддів. Саме вони стали головними теоретиками англійського права і навіть проголосили себе єдиними виразниками стародавнього звичаєвого права. В жодній країні світу судова практика не відігравала і не відіграє такої ролі, як у Великобританії, і це надає англійському праву гнучкості та пристосованості до вимог сучасності.

Основними джерелами англійського цивільного права є "загальне право", "право справедливості" та статутне право. їх детальна характеристика дається у попередніх темах.

Англійське буржуазне право визнавало суб'єктами цивільних правовідносин як громадян, так і юридичних осіб. Цим самим воно відрізняється від цивільного права Франції, кодекс якої не визнавав суб'єктами цивільного права юридичних осіб. На відміну віл інших країн, в Англії достатнє поширення мали юридичні особи, що базувалися на використанні інституту довірчої власності (трасту)1. Трастом називалася така форма власності, за якої одна особа (довірчий власник) управляє, розпоряджається майном, котре передане йому іншою особою (засновником, фундатором) на користь третіх осіб (бенефіціантів).

Довірчий власник розпоряджався наданим йому майном не довільно, а в тих рамках, які визначав йому засновник. Останній встановлює, хто буде користуватися доходами з його власності.

Всупереч принципу юридичної рівності існували категорії осіб з обмеженою правоздатністю (іноземці, жінки).

Досить своєрідним в Англії є право власності на землю. До наших днів уся земля в державі формально визнається власністю короля, а окремі особи вважаються держателями земельних ділянок, а не їх власниками. Звичайно, на практиці право утримання земель приватними особами нічим не відрізняється від права власності: воно є довічним, встановлює можливість користуватися землею і відчужувати її без будь-якого дозволу з боку монарха. Щоправда, передача права держання на земельну ділянку вимагає виконання складних юридичних формальностей.

Інтересам захисту права власності на землю слугував договір на її оренду. У цьому випадку право неприховано захищало інтереси земельного власника і не надавало орендатору ніякого захисту його прав. Наприклад, орендна плата встановлювалася за згодою сторін, а фактично - за бажанням і волею землевласника. Якщо орендатор по закінченню терміну договору не звільнив земельної ділянки, то орендна плата автоматично подвоюється. У випадку прострочення внесення орендної плати землевласник може взяти як завдаток майно орендатора.

Такою самою мірою нормування договору особистого найму не містило в собі жодних гарантій дотримання прав та забезпечення захисту інтересів наймита. Щоправда, у XX ст. відбулося деяке пом'якшення цих правил.

Сімейне та спадкове право. Для сімейного права характерним було збереження у ньому значних пережитків феодалізму. Тривалий час утримувалася церковна форма шлюбу і лише у 1836 р. був запроваджений і цивільний шлюб. Форма шлюбу обиралася майбутнім подружжям.

Особисті стосунки подружжя базувалися на верховенстві чоловіка. Йому надавалося право "нагляду" за дружиною і навіть "помірного покарання" жінки. Право управляти і розпоряджатися сімейним майном належало теж чоловікові. Дружина взагалі не вважалася суб'єктом права. У цьому спостерігається збереження архаїчного принципу "юридичного поглинання" особи дружини особою її чоловіка. Тривалий час визнавалося, що коли дружина здійснила будь-який делікт у присутності чоловіка, то відповідальність покладалася на чоловіка. Таке дивне, на перший погляд, правило виходило із правового закріплення принизливого становища дружини, із заперечення визнання її як суб'єкта права. Тільки в 1870 р. за дружиною стала визнаватися деяка майнова самостійність.

До 1857 р. інституту розлучення в англійському праві взагалі не існувало. У випадку неможливості спільного проживання застосовувався давній феодальний спосіб "відлучення подружжя від столу і ложа". У такому випадку вони повинні були проживати окремо, встановлювалася певна роздільність їхнього майна. Але формально вважалося, що шлюб ще існує (ніхто з них не мав права укласти новий шлюб або навіть проживати із кимось іншим). Припинення шлюбу розлученням було для чоловіка справою більш простою, ніж для дружини: чоловік міг вимагати розлучення у випадку порушення дружиною подружньої вірності, в той час, як дружина - лише при двоєженстві, кровозмішуванні та ін.

Діти до 21-річного віку перебували під владою батька. До батьківських прав належало широке поле впливу на дитину, право на її покарання. Причому це право могло бути передане ним іншій особі, наприклад, вихователю чи вчителю. Дружина користувалася таким правом лише за відсутності чоловіка. Мати позашлюбної дитини тільки в 1845 р. одержала право вимагати кошти на утримання дитини від її батька, але воно було обмежене низкою складних умов. Узаконення позашлюбних дітей допускалося лише у виключних випадках, на основі парламентського акта.

Характерною відмінністю спадкового права була повна свобода заповіту. Будь-яка особа, що досягла 21-річного віку, могла заповідати своє майно будь-кому, і найближчі родичі не мали права на отримання будь-якої частки майна за наявності заповіту.

Що ж стосується успадкування за законом, то тут мали місце різні правила: одні - для земельної власності, другі - для всього іншого майна.