50. Селянська реформа в Росії 1861 року.

Аграрні перетворення в Росії були і залишаються чи не найскладнішими і найактуальнішими для більшості населення країни. Розуміючи, що скасування кріпосної залежності мільйонів селян не пройде спокійно, що невдоволені однаково будуть - як селяни, так і поміщики, російський імператор Олександр II діяв надто обережно. У 1857 р. він створив таємну комісію з підготовки реформи, яка згодом отримала назву Головного комітету із селянських справ. Наступного року розпочалася широка підготовка реформи, яка тривала три роки. В усіх губерніях (окрім Архангельської, де не було кріпацтва) за рішенням уряду створювалися дворянські комітети з селянської реформи.

На початок 1861 р. проект селянської реформи був представлений до Державної ради як найвищої інстанції перед його затвердженням імператором. У складному процесі розробки та обговорення проекту реформи селянство участі не брало.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав Маніфест про високо-милостиве дарування селянам - кріпакам прав вільних сільських жителів та про облаштування їхнього побуту, а також "Положення про селян, які вийшли з-під кріпосної залежності". В цих нормативно-правових актах вирішувалися три основні питання: а) особисте звільнення селян; б) порядок наділення звільненого селянства землею; в) механізм укладення викупних угод між селянами та поміщиками.

Відповідно до цих нормативних актів, поміщицькі селяни ставали особисто вільними, поміщик не міг втручатися в їхнє особисте життя і розпоряджатися ними як своєю власністю. Селянин отримував і загальногромадянські права: виступав як фізична особа у цивільно-правових відносинах, міг укладати договори, пред'являти позови, вести торгівлю, володіти майном, змінювати місце проживання та рід занять тощо.

Однак право власності на землю залишалося за поміщиками. У користуванні селян знаходилося лише рухоме майно. Нерухомість, зокрема будівлі, присадибні та польові ділянки, оголошувалася власністю поміщика. Права відмовитися від них селянин не мав, а за користування ними він був змушений відбувати панщину чи платити оброк. Таке становище вважалося тимчасовим до того моменту, коли між поміщиками та селянами буде укладена угода про викуп землі.

Поміщики зберігали право власності на всю землю, що належала їм до реформи. У цьому, з боку держави, виявився захист майнових інтересів землевласників. Водночас держава зобов'язувала їх надати селянам за викуп землю, виходячи із того, що на одну ревізьку душу розмір наділу не міг бути вищим від встановленої норми. Вона коливалася від 3 до 12 десятин, залежно від регіону. У тому випадку, коли до реформи у користуванні селянина було більше землі, ніж це дозволяло "Положення", поміщик мав право відрізати лишки. Так з'явилися відомі "відрізки", які складали до 20% колишніх селянських наділів.

Для розв'язання неминучих суперечностей при вирішенні аграрних питань створювалися Губернські в селянських справах присутствія та інститут мирових посередників, які складалися з державних чиновників і землевласників. До переходу селян на викуп стосунки між ними і поміщиками регламентувалися Уставними грамотами, на складання та впровадження у життя яких відводилося два роки. Селяни, котрі не уклали з поміщиками викупних угод і не сплатили за свою землю, називалися тимчасово-зобов'язаними і були зобов'язані виконувати ті самі повинності на користь поміщика, що і до реформи.

Як вже зазначалося, на звільнених від кріпацтва селян поширювалися економічні права - купувати нерухомість, займатися підприємництвом і промислами, створювати товариства тощо. Селяни мали право збиратися на сільські сходи і обирати на них органи селянського самоврядування.

Поряд з такими прогресивними сторонами реформи у "Положенні" зберігалася низка положень, за якими селянство залишалося найнижчою соціальною верствою з обмеженим статусом. На відміну від представників інших станів, котрі мали безстрокові паспорти, селянин отримував такий документ лише на один рік. Існувала адміністративна опіка поміщика протягом усього тимчасово-зобов'язаного стану селян, який у дійсності тривав до семи, дев'яти, а в деяких місцевостях і до 20 років. Насправді це означало примусове прикріплення селян до землі у пореформений час.

Здійснюючи реформу, уряд вирішив зберегти общинне землекористування. Община зберігалася в усіх губерніях, вихід селян з неї був досить утрудненим, практично неможливим. Іншими словами, перебування в общині мало примусовий характер. Земля знаходилася в користуванні, а згодом - і у власності общини і періодично перерозподілялася між селянськими дворами. Община дозволяла державі та поміщику стягувати з селян гарантовані податки і примушувати їх виконувати різноманітні повинності. Круговою порукою вона прив'язувала селянина до землі. Селянські земельні наділи були невеликими, і не кожна сім'я могла прогодувати сама себе, тому поміщики вбачали в общині невичерпний резерв дешевої робочої сили. Нерідко селяни були змушені брати землю у поміщика в оренду на кабальних умовах. Правда в тих губерніях, де до реформи обший не існувало (наприклад на Лівобережній Україні), був збережений подвірно-надільний принцип володіння землею.

"Положення" урегульовувало механізм викупу селянами присадибної і надільної землі. Якщо селянин погоджувався одержати одну четверту частину норми земельного наділу, земля надавалася йому негайно і безплатно, і він ставав сільським обивателем (дрібним власником). Це - так званий "кошачий наділ" площею у 2,5 акра.

При укладенні викупних угод з поміщиками селяни повинні були сплатити за отриману землю. А позаяк грошей у них практично не було, уряд пішов на своєрідну поступку: казна сплачувала поміщику викупну позику у розмірі 75-80 відсотків викупної суми (загальної вартості селянського наділу); решту (20-25 відсотків) сплачували селяни при укладенні з поміщиком викупних угод, котрі скріплював своїм підписом представник держави - мировий посередник. Тобто фактично за свою землю селянин сплачував відразу одну п'яту чи одну четверту частину. За надану селянину позику казна щорічно впродовж 49 років стягувала з селян (фактично - із сільської общини) "викупні платежі" у розмірі шести відсотків викупної позики.

Таким чином, механізм звільнення селян від кріпосної залежності і вирішення поземельного питання в цілому мав прогресивний характер. Але він стосувався лише поміщицьких селян. Дворові селяни (ті, що обслуговували панські садиби) не одержували ні польового, ні присадибного наділу. Вони звільнялися без викупу, але не відразу.

Упродовж двох років такі селяни були зобов'язані виконувати ті самі роботи на користь поміщика, що і до реформи. Достроково їх міг звільнити лише сам поміщик.

Удільні селяни (власність царської родини) були звільнені у 1863 р. з наданням їм дещо більших земельних наділів, ніж приватновласницьким селянам. У 1866 р. отримали свободу і державні селяни. Посесійні селяни (прикріплені до мануфактур та інших підприємств) протягом двох років поступово переводилися на оброк (грошовий податок). За ними закріплювалася присадибна і надільна земля, яка викуповувалася на таких самих умовах, що і поміщицькими селянами.

Скасування кріпосного права вивільнило селянство з-під адміністративної та судово-поліцейської влади поміщиків і зумовило необхідність створення органів селянського самоуправління. Ними стали сільські та волосні сходи. Сільські сходи об'єднували всіх домогосподарів. На них обирався сільський староста і невеликий штат чиновників. Волосний схід об'єднував представників від кількох сільських сходів. Тут обиралося волосне правління на чолі з волосним старшиною, волосний суд, котрий розглядав дрібні кримінальні й цивільні справи. Посадові особи волосного суду наділялися також поліцейськими повноваженнями.

Органи селянського самоуправління підпорядковувалися місцевій адміністрації. Керівництво ними здійснював мировий посередник, який призначався губернатором з числа місцевих дворян з високим земельним цензом. Посада мирового посередника затверджувалася міністром внутрішніх справ.