61. Державне будівництво у більшовицькій Росії в перші післяреволюційні роки.

Як вже зазначалося, після Жовтневого перевороту в країні встановилася оригінальна форма політичного режиму - "диктатура пролетаріату". Це поняття не містило в собі якихось конституційних характеристик. Вказувалося на панівний клас, а не на форму правління, з допомогою якої цей клас здійснює свою владу. У цьому розумінні не існувало суперечності між диктатурою і представницькою владою. І ось чому.

У класичному розумінні поняття "диктатура" ще із Стародавнього Риму означало правління небагатьох або однієї людини - диктатора. Таке правління обов'язково спиралося на насилля і військовий режим. У більшовиків диктатуру здійснювала більшість населення (тобто робітничий клас в союзі з найбіднішим селянством). Передбачалося, як про це неодноразово писав і говорив у виступах В. Ленін, що коли буде виконана функція придушення експлуататорських елементів і знищення буржуазії, насильницька форма правління (диктатура) стане непотрібною. А це розчистить шлях до зникнення соціально виправданого насилля, тобто до відмирання держави.

У перші дні революції ніщо не порушувало цієї ідилії. Майже безкровний переворот 25 жовтня 1917 р. створював ілюзію все народної підтримки більшовицького режиму. Одним з актів великодушності нової влади стало звільнення юнкерів, захоплених у полон у Зимовому палаці після запевнення "не піднімати зброю проти народу". Члени Тимчасового уряду, арештовані і розміщені в казематах Петропавлівської фортеці, невдовзі були звільнені. І це в той час, коли у містах по всій країні було багато випадків здійснення актів насилля з боку натовпу чи просто декласованих елементів або злочинців.

Отже, в перші місяці перебування більшовиків при владі масових репресій, страт, розстрілів, ні за прискореними вироками революційних трибуналів, ні за результатами нормального судочинства не було. Ще на II Всеросійському з'їзді Рад нова влада скасувала смертну кару на фронті, запроваджену урядом О. Керенського у вересні 1917 р.

Помилково було б вважати, що репресивні заходи, які пізніше застосовувалися для захисту більшовицької революції, були нав'язані новому режиму всупереч його ідеології і революційним традиціям. Зовсім навпаки. Історія свідчить, що принцип терору є невід'ємною складовою будь-якої революції. Один з керівників якобінської диктатури у Франції Робесп'єр скасував звичайну законність як таку, коли вона була нездатна захистити революцію. Його риторичне запитання звучить зовсім не риторично: "Коли криза викликана саме безсиллям законів, чи можливо визначити з кримінальним кодексом в руках, які саме необхідні заходи для громадської безпеки?..".

В Росії принцип революційного терору ніколи не відкидався партіями, котрі домагалися влади. Суперечки між ними йшли в руслі того, якими конкретними методами це здійснювати (політичними вбивствами, тактикою індивідуального терору чи іншими засобами). В. Ленін як гарячий прихильник якобінців у принципі визнавав терор. Засобом здійснення терору на державному рівні стало утворення 20 грудня 1917 р. "Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією і саботажем" (в російській абревіатурі - ВЧК). Одним з її перших актів став надісланий на адресу місцевих рад циркуляр з вимогою "надсилати до ВЧК всі дані й відомості про організації та окремих осіб, діяльність яких спрямована на шкоду революції і влади народу".

Через кілька днів підписується декрет про створення революційного трибуналу для суду над особами, "котрі організовують повстання проти влади робітничо-селянського уряду, активно протидіють чи не підкорюються йому". Під суд революційного трибуналу підпадали цивільні службовці, які звинувачувалися у шкідництві, саботажі, приховуванні громадського майна. Трибунал призначав покарання відповідно до "обставин справи і веління революційної совісті".

Усі ці заходи здійснювалися радянською владою до так званого "білого терору", до початку громадянської війни, до політичних вбивств лідерів більшовицької партії Володарського, Урицького, поранення Леніна.

Кульмінацією більшовицького терору стала осінь 1918 р. 2 вересня 1918 р. ВЦВК приймає резолюцію у зв'язку із вбивством Урицького і замахом на Леніна, у якій зазначалося: "...За кожен замах на діячів Радянської влади і носіїв ідей соціалістичної революції будуть відповідати всі контрреволюціонери і всі їхні натхненники. На білий терор ворогів робітничо-селянської влади робітники і селяни дадуть відповідь масовим червоним терором (виділено нами. - Авт.) проти буржуазії та її агентів"1. З цього часу терор свідомо перетворюється на інструмент політики.

5 вересня 1918 р. Раднарком Росії прийняв постанову, яка увійшла в історію як "Постанова про червоний терор":

- правоохоронним та каральним органам ставиться пряме завдання - забезпечити революційний порядок шляхом застосування терору;

ВЧК отримала практично необмежені повноваження і широкі права. Розширювалися штати цього органу;

- з метою захисту Радянської республіки від класових ворогів рекомендувалося якнайширше практикувати їх ізоляцію у концентраційних таборах (виділено нами. - Авт.);

- всі особи, які мали будь-яке відношення до білогвардійських організацій, заколотники підлягали розстрілу без суду і слідства;

- широко оповіщати населення про здійснені репресивні заходи, публікувати імена розстріляних та вказувати на підстави таких репресій.

Визначальна риса терору, здійснюваного на державному рівні, полягала у тому, що він мав класовий характер. Він обирав своїх жертв не на основі вчинених злочинів, а за приналежністю до певних класів чи соціальних груп. Лише у січні 1920 р. ВЦВК і РНК РРФСР прийняли постанову про скасування смертної кари щодо політичних ворогів радянської влади.

Зміни у структурі та діяльності органів державної влади торкнулися і такої важливої складової частини радянського режиму, як перетворення більшовицької партії на правлячу партію держави. Цей процес супроводжували такі моменти:

- концентрація влади в руках нечисленного партійного ядра;

- перетворення партії із революційної організації, спрямованої на повалення існуючих інститутів влади, на керівну ланку урядової та адміністративної машини;

- створення для партії більшовиків монопольного становища шляхом ліквідації інших партій.

Концентрації влади в самій партії відповідав аналогічний процес в державних органах. Це зрозуміло: одні і ті самі особи управляли справами партії і держави. Вже на час прийняття Конституції 1918 р. стало очевидним, що суверенний Всеросійський з'їзд Рад - масове зібрання понад 1 тис. делегатів - може царювати, але не управляти. Від початкового наміру скликати його кожні три місяці довелося відмовитися, і з'їзди стали скликатися один раз на рік. Незважаючи на вимоги Конституції, жодного разу ні голова ВЦВК, ні голова РНК не звітували перед Всеросійським з'їздом Рад. А оскільки Конституція поширювала майже всі функції з'їзду Рад на ВЦВК, перехід влади до нього відбувся спокійно й безболісно. Така сама доля спіткала губернські та повітові з'їзди Рад, де влада перейшла до їх виконкомів.

Провідна роль РКЛ(б) у політичному житті більшовицької Росії здійснювалася двома різними, але цілком визначеними шляхами. По-перше, на вершині влади Центральний Комітет партії (ЦК), згодом витіснений вузьким складом партійних функціонерів - політбюро, - став найвищим суддею з усіх питань суспільного життя і кінцевою інстанцією для апеляції в усіх ланках структури управління. По-друге, на нижчих горизонтах влади партійні комітети пронизували всі адміністративні інститути, державні органи і громадські організації.

Коли в ході еволюції партійної структури влада поступово перейшла від ЦК до Політбюро, останнє швидко підпорядкувало своєму впливу РНК та інші головні урядові структури. Партійні з'їзди стали приділяти все більше уваги питанням державної політики, давали свої вказівки, а в окремих випадках навіть приймали офіційні резолюції, які санкціонували політику радянського уряду або його декрети та розпорядження.

Партійний контроль на загальнодержавному рівні доповнювався і набував дієвості шляхом організованого включення членів партії в усі відділи адміністративного апарату на різних рівнях. Партія здійснювала призначення на всі посади.

Таким чином, з перших років радянської влади була визнана і проголошена влада партії над усіма ланками системи управління. Саме РКП(б) давала напрями будь-яким формам суспільної організації в радянській державі. її рішення були загальнообов'язковими для всіх громадських і державних організацій. З цього часу боротьба за владу відбувалася вже в надрах самої партії.