2. Головний «етичний парадокс» психології

У багатьох традиційних науках етика звичайно знаходиться за межами тих «об'єктивних істин», які дана наука досліджує. Але в гуманітарних (зорієнтованих на людину) науках етика часто стає найважливішою умовою адекватного усвідомлення самих цілей і значень даної науково-практичної діяльності. Ще Г. Мюнстерберг писав: «Про вчителя, що сидить за своїм столом, точно так, як і про священика на кафедрі, можна сказати, що, не маючи віри в серці, він осуджений. Віра, що надихнула, в цінність людських ідеалів - це найкраще, що дитина може придбати, сидячи у ніг вчителя. У вищому значенні це найкорисніша річ, яка може бути засвоєна у класі». Природно, все це повною мірою стосується і психолога.

Психолог Е. Еріксон відзначає, що формування «етичної здатності» у молоді стає «істинним критерієм ідентичності», а «формування загальнолюдської ідентичності - абсолютною необхідністю». (Ідентичність, в розумінні Е. Еріксона - відчуття власної істинності, повноцінності, єдність у просторі та часі, включеності в людське суспільство). Інший видатний психолог і психотерапевт В. Франкл, розмірковуючи про завдання освіти, пише про те, що «навіть в еру відсутності цінностей, він (учень) повинен наділюватись повною мірою здатністю совісті». При цьому сама совість розглядається ним як «орган сенсу», як «інтуїтивна здатність людини знаходити унікальні значення ситуації». Але пошук сенсу - це найважливіша екзистенційна (життєва) проблема особистості, що самовизначається, над розв’язанням якої б'ються кращі психологи світу. У сучасній психології рівень професійної самосвідомості неабиякою мірою визначається готовністю психолога розглядати складні етичні проблеми, які хвилюють не тільки окрему людину (клієнта), але і все суспільство.

Навіть на методологічному рівні, традиційно «вільному» від етичних проблем (особливо в природничонаукових напрямах), сучасна психологія неминуче стикається з етикою вже на рівні визначення свого предмету і методу. Останніми роками у психології знову помітне підвищення інтересу до проблеми суб’єкності, і суб'єктивності. Навіть сам предмет психології все більше пов'язується з суб’єктністю. Наголошується навіть деяка зміна парадигми в напрямі від психіки суб'єкта - до суб'єкта психіки.

Для розгляду нашої проблеми важливо виділити дві характеристики суб’єктності. По-перше, це готовність до непередбачуваних, спонтанних дій, готовність зробити щось «просто так...», а не «тому що...». По-друге, справжній суб'єкт здатний до рефлексії своїх відповідальних дій і всього свого життя, тобто особістість є суб'єктом свого щастя лише тоді, коли вона здатна на постійний роздум про саму себе і свої вчинки. Якщо людина не прагнутиме осмислити свої дії та не знайде у них певний особистісний смисл, то тоді не людина виконуватиме дію, а сама «дія скоюватиметься над нею», — відзначав Е. Фромм.

Саме феномен рефлексії є «центральним феноменом людської суб'єктивності». При цьому сама рефлексія визначається як «специфічна людська здатність, яка дозволяє їй зробити свої думки, емоційні стани, свої дії і стосунки, взагалі всю себе предметом спеціального розгляду (аналізу та оцінки) і практичного перетворення аж до самопожертви в ім'я високих цілей і смерті.

Але якщо як предмет професійної діяльності психолога все більше виділяється саме суб’єктивність, то виникає парадоксальна ситуація: чим більше (і краще) ми пізнаємо суб’єктність даної людини, тим більшою мірою ми позбавляємо її цієї суб’єктності, оскільки людина стає більш «зрозумілою» і «передбаченою». Тому наявність «всерозуміючого» і здатного «все пояснити» психолога робить для нього не обов'язковою рефлексію своїх вчинків. Якщо сказати більш жорстко і відверто, то ефективно працюючий психолог повинен був би позбавляти людину її психіки, оскільки бездоганне (в ідеалі) знання та розуміння клієнта, що довірився йому, створює відмінну основу для маніпуляції свідомістю даної людини.

Звідси витікає, що і метод психології (в ідеалі) повинен стати маніпулятивним. Ситуація ускладнюється тим, що багато «спонсорів» і «замовників» (наприклад, керівники багатьох фірм і організацій) тільки і мріють про те, щоб за допомогою психологів не тільки «передбачати» ті чи інші реакції персоналу, але і «ефективно управляти» персоналом так, як це вигідно начальству. А оскільки психологам добре платять за такі «послуги», то відмовитися від спокуси «заробити» багато хто напевно не схоче. І вони, як часто це буває, постараються «замаскувати» свої маніпулятивні дослідження та дії красивими розмовами про «справжню конгруентність», «особистісне зростання» і «самоактуалізацію». Крім того, багато клієнтів також мріють про те, щоб «повністю довіритися» фахівцю, який краще, ніж вони самі, «знає, що до чого, і що треба робити». Як тут не піти «назустріч» таким клієнтам!

Що ж дозволяє більш оптимістично дивитися на перспективу розвитку психологічної теорії і практики і все-таки не «забороняти» психологію як потенційно «найстрашнішу науку»? На щастя, повною мірою пізнати психіку іншої людини неможливо. Крім того, спрацьовує відома закономірність: чим з більш високим рівнем прояву психічного (наприклад, з рівнем особистості) має справу психолог-професіонал, тим більшою мірою він змушений вибудовувати свої стосунки з клієнтом в режимі реального діалогу, коли клієнт вже перестає бути звичайним об'єктом досліджень або дій. І навпаки, чим більш простий рівень прояву психічного (наприклад, рівень психофізіологічних реакцій), тим меншою мірою передбачається реальна взаємодія психолога з клієнтом, оскільки клієнт багато чого просто не усвідомлює у своїх реакціях і йому краще бути звичайним «досліджуваним» або «обстежуваним».

Але головним обнадійливим (і заспокійливим) аргументом на користь того, що психологію все-таки не слід «забороняти», є прагнення і розуміння з боку психологів необхідності спеціального звернення до моралі. Якщо викладачі не надають етичній проблематиці недостатню увагу, студенту-психологусамому весь час слід намагатись співвідносити отримані знання з ціннісно-смисловими і суспільними проблемами, постійно запитуючи себе: «Якою мірою дане знання допомагає мені краще зрозуміти навколишній світ і своє місце у цьому світі?».

Перш, ніж перейти до аналізу етичних проблем в науково-дослідній діяльності психолога, розглянемо основні етичні суперечності, на основі яких часто і виникають більш конкретні етичні проблеми, суперечності і «спокуси»:

По-перше, , це суперечність між правом людини на самовизначення та її неготовністю до цього, що створює прекрасну основу для виправдання маніпуляції з боку психолога.

По-друге, між інтересами суспільства і конкретної особистості (конкретних людей). Іноді вважається, що інтереси особистості важливіші за інтереси суспільства, але чомусь у всі епохи, у різних народів герої та видатні особистості завжди ставили інтереси суспільства вище власних інтересів, за що нащадки їм і вдячні дотепер. Крім того, часто багато хто забуває про те, що суспільство саме складається з окремих осіб.

Достовірно “освітнє значення має те спілкування, яке має у своїй основі загальну справу, бо тільки таке спілкування здатне вивести особистість за межі самої себе і тим самим дати їй поштовх до освітніх мандрів» (З.І.Гассен). Сказане близьке до розуміння «самотрансцеденції», яка передбачає «вихід людини за межі самої себе», що не тільки не суперечить ідеї «вільного самовизначення», але є одним з найбажаніших його варіантів. «Освітній інтерес окремої особистості співпадає таким чином з розвинутою та інтенсивною громадськістю, - пише далі З. І. Гессен. - А це означає, що громадськість не тільки не суперечить особистій свободі, але служить її необхідною умовою та доповненням». Проблема лише в тому, як реально залучити особистість (у тому числі і особистість майбутнього психолога), що розвивається, до суспільних інтересів. Іншими словами, проблема серйозна і дуже неоднозначна.

По-третє, суперечність між світоглядами психолога і конкретної людини-клієнта. Наприклад, чи має право психолог виявляти в роботі свою світоглядну позицію? Чого повинно бути більше у психолога, фахівця чи людини? Цікаво, що багато видних вітчизняних психологів і психотерапевтів, яким пощастило побувати у групі К. Роджерса під час його візиту до Москви в 1986 році, відзначали, що великий майстер продемонстрував не стільки свій «метод» сам по собі, скільки право психолога «бути особистістю» під час роботи з клієнтом - і саме в цьому полягає суть методу К. Роджерса.

По-четверте, між високими і благородними прагненням психолога та його обмеженістю в адекватних методах, коли складні проблеми він часто змушений вирішувати на рівні «красивих розмов» (хоч в клінічному плані для когось - це теж допомога).

По-п’яте, між високими і благородними прагненням психолога і прагматизмом нашого часу, коли заради отримання «гонорарів» деякі психологи «на все згідні».

По-шосте, між все зростаючою свободою вибору (концептуального підходу, методики і т. д.) в роботі психолога та посиленням його залежності від конкретного «замовника-добродійника», коли можна й не йти до «добродійника», але «дуже працювати хочеться». У радянський період реальної свободи на роботі було менше, але менше було і внутрішньої залежності від начальства. Таким чином, це суперечність між зовнішньою свободою вибору і внутрішньою несвободою (внутрішньою «спокусою»).

По-сьоме, між різними етичними системами та їх рівнями. Дана суперечність породжує проблеми, пов'язані з необхідністю знаходити спільну мову (точки зіткнення) з різними клієнтами, у тому числі і з такими, хто має інші (і навіть «чужі» для психолога) ціннісно-смислові орієнтації. Як сказав Л. Н. Гумільов, «культура взагалі починається з визнання права на існування іншої культури, а коли ми стверджуємо тільки свою культуру (як найрозвинутішу, найдосконалішу), то на цьому культура і закінчується».

Стосовно етики важливо пам'ятати, що також не існує єдиної (загальноприйнятої) етичної системи, оскільки у кожній культурно-історичній епосі, у кожного народу, у кожній соціально-професійній групі і взагалі у кожної людини - свої уявлення про «належне» і «ганебне», які, до того ж, ще і постійно змінюються (розвиваються або деградують). Тому прагнення до «поєднання непоєднуваного», тобто до знаходження «точок зіткнення», виявляється найважливішою умовою побудови довірливих стосунків з клієнтом. Проблема полягає лише в тому, як все це робити, в чому і в якій мірі поступатися чи не поступатися іншій людині (клієнту, групі, класу) у своєму прагненні до взаєморозуміння з ним.