Загальне уявлення про групову психотерапію

Виникнення групової психотерапії дослідниками датується 1904—1905 рр., пов'язуючи цей період з лікарською діяльністю І.В. Вяземського (Росія) і Дж. Претта (США). Першою спробою дати науково-теоретичне пояснення того, що відбувається у групі під час процесу лікування, - слід вважати теорію «тваринного магнетизму» Франца-Антона Месмера - австрійського лікаря, що практикував в Парижі у кінці XVIII ст.

Суть цієї теорії полягала у наступному: існує якийсь магнетичний флюїд, який у разі нерівномірного розподілу усередині організму людини породжує хворобу. Завдання лікаря - з допомогою спеціальних маніпуляцій гармонійно перерозподілити флюїди і тим самим вилікувати хворого.

У лікарській діяльності Месмера виявилися соціально-психологічні ефекти, пов'язані з міжособовою взаємодією лікаря і хворого (встановлення пояснень, навіювання), з цілющим впливом групи (часто учасники групового сеансу були пов'язані один з одним мотузком для кращої «циркуляції флюїда»). Лікування у групі відбувалося краще в результаті психічного „зараження”.

Фактично до середини XIX ст. ці ефекти не вивчалися дослідниками. Шотландський лікар Дж. Брейд запропонував замість терміну «тваринний магнетизм», що викликав так багато словесних баталій, термін «гіпнотизм», пов'язуючи психологічний механізм месмерівського лікування зі сном. Гіпнотичні явища у цей період викликали величезний інтерес - психіатри, які інтерпретували процеси, що відбуваються у стані гіпнозу, трактували їх деколи абсолютно порізно. Так, добре відома дискусія між Сальпетрієрською і Нансійською психіатричними школами про значення і психологічні механізми гіпнозу (1880—1890 роки). У цій дискусії перемога залишилася за точкою зору І. Бернгейма, який стверджував, що гіпнотичний стан - це звуження свідомості в результаті концентрації уваги під впливом навіювання (лідер Сальпетрієрської школи Шарко вважав гіпнотичний стан ніби штучно сформований невроз). Причому навіювання є психологічний феномен, що виявляється у міжособистісних стосунках; у формі гетеро- і аутосугестії, навіювання призводить до некритичного засвоєння певних переконань, думок, почуттів.

Хоч в офіційній медичній науці ставлення до гіпнозу залишалося досить скептичним, практики активно застосовували його. Прикладом може слугувати В.Веттерстранд, який використовував гіпноз у груповому лікуванні алкоголіків. Серед вітчизняних фахівців, що застосовували гіпноз для психотерапевтичної роботи з неврозами, розумово недорозвиненими, деякими соматичними захворюваннями, був В.М. Бехтєрєв.

Під час першої світової війни в німецькій армії гіпноз застосовувався для лікування солдатів з симптомами «військового неврозу», викликаного істерією.

Отже, один з найважливіших чинників, що здійснили вплив на виникнення групової форми психотерапії, що грунтується на використанні гіпнотичних дій.

Групові методи психотерапії використовувалися і в психоаналізі. Хоч сам 3. Фройд ніколи навіть не намагався проводити групову психотерапію, хоч, ціла гурма його послідовників активно використовували психоаналітичне лікування або його варіанти у групах. Тут у першу чергу потрібно назвати Альфреда Адлера, найближчого учня З. Фройда, який, на відміну від свого вчителя, надавав велике значення соціальному контексту розвитку особистості і формуванню її цінностей і життєвих цілей. Саме група, на його думку, впливає на мету і цінності та допомагає їх модифікувати. А.Адлер, можливо, під впливом власних лівих переконань, створює центри групових занять, що зорієнтовані не на елітарну психоаналітичну роботу (як це було поширено в Європі), а на лікування представників пролетаріату - хворих на алкоголізм, неврози, людей з сексуальними порушеннями. Він організував дитячі терапевтичні групи, в яких застосовувалися методи загальної дискусії та обговорення проблем за участю батьків.

Американські психоаналітики активно застосовували групові методи у приватній медичній практиці на відміну від своїх європейських колег, змушених звертатися до групової психотерапії тільки під час другої світової війни з причини необхідності лікування великої кількості пацієнтів з психічними зрушеннями. У цьому плані стали активно застосовуватися методи емоційного реагування у групі, окрім того, виявилася тенденція до демократизації стосунків пацієнтів і персоналу, що призвела до концепції «терапевтичного співтовариства».

Відомий практик - груповий психотерапевт С. Славсон організував психоаналітичні групи для дітей і підлітків. Важливою ідеєю, що визначала їх функціонування, було положення про «групову психотерапію через активність» - лікуванні через участь у взаємодії.

Велику роль у становленні групової психотерапії відіграв Джекоба Морено, легендарна людина, що створив психодраму, як метод терапії. Він запропонував в 1932 р. термін «групова психотерапія», - ним була організована перша професійна асоціація групових психотерапевтів, що заснувала перший професійний журнал з групової психотерапії. Тому послідовники Моренно вважають його батьком групової психотерапії (що, втім, не зовсім справедливо, бо - групові методи лікування психічних розладів виникли задовго до нього).

Отже, більшість шкіл групової психотерапії виникла у руслі основних напрямів світової психологічної науки - психоаналізу, біхевіоризму, гештальдпсихології, гуманістичної психології - або в результаті поєднання різних теоретичних підходів (так, наприклад, гештальдтерапію Ф. Перлза можна вважати гармонійним поєднанням і розвитком ідей психоаналізу, гештальдпсихології і феноменологічного підходу). Тілесно-зорієнтована терапія А. Райха має свої корені у класичному психоаналізі, нейролінгвістичне програмування - походить від сучасного необіхевіоризму, клієнт-центрована психотерапія К. Роджерса абсолютно грунтується на ідеях екзистенціально-гуманістичного підходу. Проте академічна наука довго не сприймала групові форми психологічної і психотерапевтичної роботи всерйоз, вважаючи більш вагомими фундаментальні дослідження.

У той же час у СРСР найбільшого поширення набула патогенетична психотерапія неврозів, в основі якої лежать принципи психології відносин А. Д. Мясищева (Лібіх С.С., Ісурша Р. Л, Карвасарській Б. Д., Свядощ А. М., ЕйдемшлерЕ. Р., Юстіцький В.В.).

Суть патогенетичної психотерапії полягає у зміні порушеної системи поведінки хворого, в корекції неадекватних емоційних реакцій і форм спілкування, необхідною передумовою яких є досягнення хворим розуміння причинно-наслідкових зв'язків між особливостями його системи стосунків і захворюванням. Наслідком спотворень у сфері соціального сприйняття, що виникають у результаті конфліктності самооцінки, є той факт, що хворі неправильно трактують мотивацію партнерів у спілкуванні, недостатньо адекватно реагують на виникаючі ситуації міжособистісної взаємодії. Уся їх увага зосереджується не на вирішенні реальних проблем, а на збереженні уявлення про значущість свого Я як у власних очах, так і в очах оточуючих. Розуміння цього аспекту невротичних порушень дозволяє широко використовувати патогенетичний метод не тільки в індивідуальній психотерапії, але і в груповій формі.

Будучи одним з напрямів діяльності практичного психолога, психотерапія має особливі запити до підготовки і рівня кваліфікації психолога. Виправданим є розділення спеціалізацій практичного психолога на психотерапевта, діагноста, консультанта, корекціоніста з тим, щоб у межах єдиної психологічної служби кожен виконував одну з вказаних основних функцій. У сфері психотерапії психолог неминуче використовує еклектичний підхід, бажаною є спеціалізація в якомусь певному психотерапевтичному напрямі: психоаналітичному, поведінковому, екзистенційно-гуманістичному чи іншому.