5. Інтелігентність як орієнтир професійного і особистого розвитку психолога

Саме звернення до проблеми інтелігентності може у когось викликати «криву усмішку»: тема непопулярна (особливо в середовищі людей, «схожих на інтелигентів»). Якщо співвіднести поняття «інтелігентність» з різними професіями, то, перш за все, образ інтелігента повинен асоціюватися з професіями «лікар» і «вчитель». Саме психолого-педагогічні спеціальності стосуються найскладніших гуманітарних аспектів розвитку особистості як школярів, так і дорослих людей. Тому було б дивним не торкнутися проблеми інтелігентності у розгляді психолога як суб'єкта організації допомоги людині, що самовизначається у житті і суспільстві.

Традиційно виділяють наступні варіанти розуміння «інтелігентності»:

1. Інтелігент - це працівник розумової праці. Але якщо така людина виявляється негідником (наприклад, відмінним професіоналом з вищою освітою), то навряд чи його можна назвати «інтелігентом».

2. Інтелігент - це вихована, приваблива людина, що знає як поводитися у товаристві. Але скільки в світі привабливих, вишуканих нікчемностей.

3. Інтелігентність - це певна моральна та духовна позиція, це опозиційність всьому антигуманному, це небайдужість до всього, що відбувається у суспільстві. Як писав відомий філософ А. Ф. Лосев, «якщо інтелегент не є критично мислячим громадським діячем, то такий інтелігент, не уміє проявити шарму інтелігентності, тобто перестає бути інтелігентом». Але якщо людина з розвинутою моральністю не володіє освітою і елементарно не вихована, то її також важко назвати інтелігентом.

4. Інтелігент поєднує в собі прекрасну освіту і виховання з активною моральною позицією, тобто він не байдужий до того, що відбувається у суспільстві і у всьому світі. Справжньому інтелігенту не тільки «до всього є справа», але він, через свою освіту і становище у суспільстві, може хоч якось вплинути на ситуацію і хоча б спробувати поліпшити її. Таке розуміння інтелигентності є досить повним, але є ще одне досить цікаве розуміння інтелігентності.

5. Інтелігентність - це розвинуте почуття обов'язку перед своїм народом, перед суспільством, яке лежить в основі такої найважливішої якості, як скромність. Таке почуття обов'язку перед суспільством, а також перед менш вдалими людьми, яким з різних причин не вдалося досягти життєвого і професійного «успіху» - це результат розуміння несправедливості у стартових можливостях різних людей. Наприклад, хтось народжується в добрій сім'ї, у великому культурному центрі, відвідує спеціалізовані (елітні) школи тощо, а інший народжується в сім'ї алкоголіків, далеко від культурних центрів, з дитинства занурений в атмосферу злості і насильства. Природно, у першої людини набагато більше можливостей отримати якісну освіту і зайняти певний статус у суспільстві, а друга людина, швидше за все, такої освіти і виховання не отримає, і її положення у суспільстві буде не самим завидним. При цьому вона (з менш вдалою професійною долею) навіть приноситиме користь суспільству і часто у збиток самому собі створювати можливості для того, щоб хтось з більш сприятливими стартовими можливостями отримав освіту і став інтелігентом.

На жаль, часто благополуччя одних людей будується на відносному неблагополуччі інших людей, а міркування, що кожний є «ковалем свого щастя» справедливі лише для окремих випадків. Наприклад, в умовах теперішньої України одні фахівці (більшість лікарів і вчителів) одержують мізерну зарплату, а інші «спеціалісти», пов’язані з легалізованою спекуляцією (з тим, що називають «бізнесом»), одержують в десятки разів більше вчителів і лікарів. Але ж навіть на рівні людини, що не дуже розбирається в економіці ясно, що це явно несправедливо.

На жаль, несправедливість буквально пронизує все, що пов'язане з побудовою кар'єри і досягнення життєвого «успіху». Наприклад, в більшості випадків абсолютно різні можливості є для побудови кар'єри у тих психологів, які живуть в Києві, і у тих, хто виявився жителем віддалених провінційних міст (а в деяких містах взагалі складно придбати якісну психологічну освіту, навіть не дивлячись на велику кількість «комерційних психологічних інститутів» і їх філіалів).

І якщо інтелігент не розуміє свого обов’язку перед тими, за рахунок кого він збудував свій професійний успіх, то це вже не справжній інтелігент. Наприклад, освічена і «вихована» людина заявляє, що «вона нікому і нічого не зобов'язана», і «їй байдуже до тих, хто не зумів добитися успіху», треба «менше скаржитися і більше працювати». Але розуміти мало: треба ще прагнути хоч щось зробити для того, щоб у всіх людей розширилися можливості і для отримання доброї освіти та виховання, і для скорочення соціального розриву між благополучними і менш благополучними групами суспільства, і дати можливості залучення якомога більшого числа людей до цінностей культури.

Не дай Бог психологам виявитися в становищі псевдо-інтелігентів. Найстрашніше - не використовувати шанс допомагати людям знаходити своє місце в суспільстві, спираючись на наявні знання, досвід і можливості своєї професії.

Ще А. Адлер вважав, що головне для людини - бути прийнятою в суспільстві, знайти у ньому своє місце і сприяти благополуччю інших. І навпаки, якщо людина не задоволена своїм становищем у суспільстві і не може внести свій внесок в загальну справу, то вона долатиме відчуття власної неповноцінності прагненням до переваги над іншими людьми, у тому числі, демонструючи свої (невикористані) можливості. Свого часу Ф. Ларошфуко говорив, що «немає дурнів більш нестерпних, ніж ті, які були не зовсім позбавлені розуму». Але Ф. М. Достоєвський відзначав, що «дурак, який пізнав, що він дурень, це вже не дурень». Але як це усвідомити людині, яка здобула гуманітарну вищу освіту і що здала всі екзамени з психології на «відмінно» (адже вона вже за визначенням — «розумна»)? Її не дуже-то турбує те, що відбувається у світі, у країні і у культурі.

Іншими словами, найстрашніший гріх для освіченої людини, та ще з вищою гуманітарною освітою - це соціальна, моральна байдужість, а для психолога - це перша ознака професійної неспроможності, адже вона, за вимогами своєї професії, якраз і повинна допомагати людині самовизначатися у суспільстві.

Тому найважливішою проблемою для самих психологів є усвідомлення реальної небезпеки стати «професійними дурнями», тобто ризик перетворитися на освічених фахівців, що розбираються в різних і екзотичних концепціях особистісного розвитку особистості, що знають багато розумних і важковимовних слів, але не вміючих використовувати все це для допомоги людині у справжньому особистісному і професійному самовизначенні.