18. Розвиток герменевтики як методології пізнання художнього тексту.

• Гермене́втика (др.-греч. — мистецтво тлумачення) — напрям у філософії XX століття, що утворився на основі теорії інтерпретації літературних текстів. З точки зору герменевтики завдання філософії полягає в тлумаченні граничних значень культури, оскільки реальність ми бачимо крізь призму культури яка являє собою сукупністю основоположних текстів.

• У широкому сенсі поняття "герменевтика" = :

• 1. мистецтво інтерпретації (тлумачення) текстів

• 2. теорія розуміння (сенсу)

• 3. мистецтва розуміння чужої індивідуальності

• 4. вчення про принципи гуманітарних наук.

• Cам термін "герменевтика" був використаний Хайдеггером для позначення деякої практики, зразком якої могла бути класична теологічна герменевтика, або наука про тлумачення текстів Священного Писання. Для нього було значиме поєднання в цьому терміні сенсів "тлумачення" і "звістка" - останній сенс задавався етимологічно, бо сам термін пов'язаний із іменем бога-провісника Гермеса.

• Термін герм-ка застосовувався найчастіше відносно біблейських текстів, потім — у значенні вчення про відновлення первинного сенсу літературних пам'ятників, що дійшли в частковому вигляді, незрозумілих без коментарів,у значенні тлумачення твору (наприклад, пояснювальні видання авторів). У цьому сенсі герм-ка — дисципліна філологічної критики.

• Герм-ці надається велике значення в літературознавстві, бо при дослідженні будь-якого пам'ятника літератури необхідно його максимально об'єктивне тлумачення. Під текстом в герм-ці розуміють не лише рукописні твори авторів, але і витвори мистецтва, історичні події і інші об'єкти, які «піддаются» розумінню. Процес розуміння розглядають як рух по так званому колу герм-ки. З одного боку текст розглядають по відношенню до епохи, літературного жанру. З іншого боку, текст є духовним життям автора, а його духовне життя є частиною історичної епохи. Перехід від загального до конкретного і є рухом по герм.-му колу.

• Герменевтика також є філософським методом аналізу тексту = філософ. напрям, що розробляє філософське вживання герменевтики. Прихильники і філософи, що внесли значний вклад до герменевтики: Гадамер, Шлейермахер і Поль Рікёр.

• Логико-семантичні концепції основну увагу приділяли аспекту репрезентації мовної діяльності, тобто здібності мови передавати інформацію про деяке положення справ, незалежно від здатності людини формулювати або сприймати цю інформацію. Концепції герменевтик, навпаки в основному приділяли увагу саме проблемі рецепції, тоді як процедура кодування інформації залишалася за межами їх уваги. У вітчизняній філософській традиції проблема мови і комунікації інтенсивно розроблялася А.Ф. Лосевим (філософія імені) і М.М. Бахтіним (філософія діалогу). При цьому творці філософської герм-ки ставили за мету філософське осмислення досвіду, накопиченого традицією герм-ки. Герм-ка як направлення оформилася завдяки діяльності Х.-Г. Гадамера, особливо його єдиній крупній роботі "Істина і метод". Проте сам Гадамер неодноразово відзначав що його концепції склалися під впливом робіт Е. Гуссерля і м. Хайдеггера.

(дополнение 18-19)

Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.

Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.

Принципи герменевтики в церковних проповідях:

Буквальне тлумачення;

Історична відповідність;

Принцип єдиного значення;

Контекст;

Лексика;

Граматика;

Паралельні посилання.

Існують різні теорії щодо виникнення, дехто бачить кабалістичне походження, дехто християнське. Теоретичним фундаментом герменевтики кінця ХХ ст. стали твори Мартіна Гайдеґґера.

Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шлейєрмахером (1768—1834). В. Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою герменевтики, за В. Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. М. Гайдеґґер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера Ганс-Георг Гадамер. Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола.

Звідси випливають тези Гадамера:

інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною;

розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Ці та інші положення філософської герменевтики (а в 70—80-ті нові положення сформулювали П. Рікер, Е. Корет та ін.) справили великий вплив на представників літературної герменевтики (Г.-Р. Яусс, В. Ізер та ін.), яка застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів.

Відштовхуючись від ідеї інтенціональності, Р. Інгарден створив концепцію «онтологічного плюралізму»: твір мистецтва розглядається як інтенціональність, тобто як об'єкт свідомості, поза будь-якими реальними взаємозв'язками. Вчений аналізує передусім природу «чистого буття» (онтологію) мистецького твору.

Важливе місце в естетиці Р. Інгардена займає поняття інтерпретація, спираючись на яке естетик розглядав кожен твір мистецтва як «поліфонічну гармонію» структурних елементів — незалежних один від одного рівнів, які при сприйманні художнього твору справляють враження єдиного цілого. У літературному творі, наприклад, перший рівень — це словесне звучання, словесно-мовні подразники; другий рівень — значення слова, смисл судження, семантичні одиниці, які формують стиль і мають естетичні якості; третій рівень — зображально-предметний — включає людей, конкретні речі, події тощо; четвертий рівень — це схематизовані наочні образи, які співвідносяться з естетичними цінностями. Кількість рівнів, на думку Р. Інгардена, може бути більшою чи меншою в залежності від форми конкретного буття твору та його специфіки.

Ідея багаторівневості твору доповнюється в Інгардена приципом «схематичності»: невизначеність, незавершеність художнього твору, до створення якого залучені лише окремі зображально-виражальні засоби. У цій невизначеності, незавершеності представники феноменологічної естетики вбачають особливу якість мистецтва, яка стимулює творчу активність реципієнта — у процесі сприймання твір доповнюється уявою читача чи глядача

Постановка Р. Інгарденом проблеми невизначеності, незавершеності художнього твору стимулювала у 60-х роках широку дискусію, що засвідчило необхідність з'ясувати якісну різницю між поняттями «завершеність» («фі-ніто»), «незавершеність» («нон-фініто»), «незакінченість», «закінченість», «деформація», «імітація», «незавершеність як іномовлення». Донині залишаються остаточно невизначеними як самі поняття, так і їхня суттєва визначеність в межах реалістичного і нереалістичного мистецтва. Зазначена проблема і структура понять, які допомагають її осягнути, мають значний загальнотеоретичний вплив на розуміння специфіки художньо; творчості, критеріїв естетичної оцінки, на естетичне виховання через співвідношення «творчість — співтворчість», адже «незавершеність» («нон-фініто») передбачає двоплановий підхід, при якому «ступінь завершеності твору мистецтва вбачається у єдності твору з суб'єктом сприймання, тобто з урахуванням природної різноманітності в актах співтворчості, «спів-завершеності» одного й того ж твору мистецтва його сучасниками й людьми наступних епох» .