ЖАН АНУЙ

(1910 – 1987)

АНТІГОНА

Трагедія

Переклала з французької

Катерина Квітницька-Рижова –

Французка п’єса ХХ століття:

Театральний авангард: Збірник. –

К.: Основи. – С. 212-250.

ДІЙОВІ ОСОБИ

Антігона.

Ісмена.

Креон.

Годувальниця.

Хор.

Гонець.

Перший гвардієць.

Гвардійці.

Гемон.

Юний челядник.

Нейтральна декорація з трьома однаковими дверима.

Перед підняттям завіси всі дійові особи перебувають на сцені.

Хто теревенить між собою, хто плете, хто грає в карти.

Пролог відокремлюється від гурту і ступає вперед.

Пролог. Ну що ж. Ось персонажі, які зіграють для вас історію Антігони. Антігона — це маленька чорнявка, що сидить отамо і нічого не каже. Дивиться просто себе. Думає. Думає про те, що невдовзі стане Антігоною, скине з себе подобу худенької юнки, потайної і смаглявої з лиця, яку ніхто в родині не сприймав усерйоз, і муситиме стати одна віч-на-віч із цілим світом, віч-на-віч із Креоном, своїм дядьком-царем. Вона думає про те, що має померти, що вона молода і тепер могла б тішитись життям. Але нічого не вдієш, її нарекли Антігоною, тож доведеться зіграти свою роль до кінця... І щойно звелася вгору ця завіса, дівчину пройняло відчуття, ніби вона із запаморочливою швидкістю віддаляється від своєї сестри Ісмени, яка зараз цвенькає і пересміхується з якимось молодиком, відда­ляється від тих, хто спокійнісінько сидить і роздивляється її, від усіх, від нас усіх, кому на роду не написано померти сьогодні ввечері.

Молодик, що з ним розмовляє білява, вродлива, щаслива Ісмена, то — Гемон, Креонів син. Він заручений із Антігоною. Здавалося, все спрямовувало його до Ісмени: спільна любов до гулянок та до ігор, жадоба щастя та успіху, навіть хтивість, бо Ісмена набагато вродливі­ша за Антігону. Проте одного вечора, під час балу, протанцювавши всі танці з Ісменою, чарівливою у новому вбранні, Креон раптом угледів Антігону, що, замріяна, сиділа в кутку,— точнісінько як зараз,— обхопивши коліна руками, і він запропонував їй взяти з ним шлюб. Ніхто так ніколи й не усвідомив, чому воно так сталося. Анті­гона, анітрохи не здивувавшись, підвела на нього свій серйозний погляд І, дещо сумовито посміхнувшись, мовила коротке «згодна»... Оркестр у цю мить ушкварив новий танок. Десь там Ісмена, оточена парубоцьким гуртом, заливалася сміхом, а він,— ось тобі маєш,— невдовзі мав стати чоловіком Антігони. Він не знав, що на землі взагалі не повинно бути чоловіка Антігони, тож цей царський титул не давав йому іншого права, крім права померти.

А цей кремезний сивоголовий чоловік, занурений у свої думи, якого супроводжує юний челядник,— це Креон. Він цар. Зморшку­вата, втомлена людина. Та тяжка гра, в яку він грає, полягає в не­обхідності наставляти людей на путь істинний. Колись, ще за часів Едіпа, коли він був лише першою особою при дворі, він кохався на музиці, на книжках у пишних оправах і полюбляв неквапно потиняти­ся по Фіванських антикварних крамничках. Але Едіпа та його синів тепер нема на світі. Тож він облишив свої книжки, свій антикваріат, засукав рукава і запосів місце загиблих. Інколи вечорами він бував таким змореним, що питав себе: чи управління людьми не є марно­тою? Чи не є це заняття лише осоружною службою, яку годилося б залишити людям більш пересічним?.. А на ранок, коли постають нагальні проблеми, які треба вирішувати, він підводиться, як робіт­ник на порозі трудового дня.

Підстаркувата жінка, що плете, сидячи поруч із годувальницею, яка виплекала обох дівчат,— це Еврідіка, дружина Креона. Вона продовжуватиме плести протягом усієї трагедії, доки не прийде і її черга встати та померти. Вона жінка добра, гідна, любляча. Але чоловікові не помічниця. Креон самотній. Самотній, незважаючи навіть на юного свого челядника, який ще надто молодий і нічим не може йому зарадити. А он-де — блідий юнак,— в глибині сцени, який притулився спиною до стіни і, від усіх відсторонений, перебу­ває в задумі, то це Гонець. Саме він незабаром з'явиться для того, щоб сповістити про смерть Гемона. Саме через те він зараз не має бажання ні розмовляти, ні приставати до гурту. Бо він уже знає...

Нарешті, троє червонопиких чоловіків, які ріжуться в карти, зсунувши капелюхи на потилицю, то це гвардійці. Не такі вже й хар­цизяки, мають свої сім'ї, дітей, звичайний життєвий клопіт, але варто наказати, і провинних вони в баранячий ріг зігнуть, не відчуваючи жодних докорів сумління. Від них тхне часником, шкірою і черво­ним вином, і вони геть чисто позбавлені уяви. Це посіпаки, ніколи ні в чому не винні, завжди задоволені собою і судочинством, якому служать. В даний момент вони — виконавці волі Креона, поки не з'явиться новий правосильний правитель Фів і в свою чергу не нака­же їм заарештувати свого попередника.

А зараз, коли ви з усіма з ними познайомилися, вони можуть приступати до втілення своєї історії. Вона починається в той час, коли сини Едіпа, Етеокл і Полінік, які мали правити у Фівах по черзі, кожен протягом року, побилися під стінами міста і знищили один одного. Внаслідок того, що в старшого Етеокла кінчався перший рік його правління, а він відмовився поступитися братові місцем, Полінік залучив собі на допомогу шість іноземних можновладних князів, які були дощенту розбиті перед сімома ворітьми Фів. Тепер місто врятоване, обидва брати, що ворогували, лежать мертві, а нинішній цар Креон наказав, щоб доброго брата Етеокла вшанували пишним похороном, а цього шалапута, цього заколотника, цього пройдисвіта Полініка — не оплакувати і не ховати, а кинути на пота­лу крукам та шакалам. А хто наважиться поховати його тіло, нехай буде безжально страчений на горло.

Поки Пролог говорив, дійові особи одне по одному зникали зі сцени.

Щезає і сам Пролог.

Сцена освітлюється по-іншому.

Тепер це сірий мертвотний світанок в будинку, що спить.

Антігона прочиняє двері і, боса, навшпиньки входить знадвору, тримаючи в руці сандалії. Якусь хвильку стоїть, дослухаючись.

З'являється Годувальниця.

Годувальниця. Ти звідки?

Антігона. Я гуляла, няню. Як гарно надворі! Все довкола було суцільно сіре. Тепер тобі запізно дивитися, бо не збагнеш, адже зараз уже скрізь запанувало рожеве, жовте, зелене. Ски­дається на розмаїту листівку. Треба раніше вставати, няню, якщо хочеш побачити світ, позбавлений кольорів. (Збирається піти).

Годувальниця. Я підхоплююся вдосвіта, поспішаю до тебе в спальню подивитися, чи не збила ти уві сні ковдру, а тебе і слід прохолов у ліжку!

Антігона. А сад іще спав. Я його заскочила зненацька, няню. Він і гадки не мав, що я його споглядаю. До чого ж гарний буває сад, коли він іще не думає про людей!

Годувальниця. Ти собі пішла й навіть задні двері щільно не причинила, я перевірила.

Антігона. В полях усе було вмито росою і все чекало. Геть усе навкруги. Я йшла одна, та кроки на дорозі такі лункі, що мені стало соромно — адже я була певна, вони чекають не мене. Тоді я скинула сандалії і тихенько промкнулася на ниву, і вона цього не помітила...

Годувальниця. Доведеться змити ноги, перш ніж лягти у ліжко.

Антігона. Сьогодні я вже не лягатиму.

Годувальниця. Чи це чувана річ, вона на ногах з четвертої ранку! Навіть четвертої ще не було! Я підводжуся, йду подивитися, чи вона не розкрилася. А ліжко холодне, і її немає!

Антігона. Як ти гадаєш, няню, якщо так рано прокидатися щодня, я постійно відчуватиму утіху, що першою ступила за поріг?

Годувальниця. Та була ж ніч! Глупа ніч! І ти хочеш мене переконати, що ходила на прогулянку, брехухо? Де ти була?

Антігона (з дивною посмішкою). Справді, була ніч. І я, на самоті серед полів, одна вірила, що зараз ранок. Це так чудово, няню! Сьогодні я перша увірувала в прийдешній день!

Годувальниця. Прикидайся, прикидайся причинною! До­бре співаєш, але мене на полові не зловиш! Колись я теж дівувала. І вдачу мала — ого-го! Але такою затятою, як ти, я не була. Кажи, звідки ти заявилася, поганка!

Антігона (раптом стає серйозною). Ні, я не погана.

Годувальниця. Бігала на побачення, еге ж? Скажеш, ні?

Антігона (задумливо). Так. Я була на побаченні.

Годувальниця. В тебе є любчик?!

Антігона (після паузи, дивним тоном). Так, няню, він, бідола­ха, в мене є, мій любчик...

Годувальниця (вибухає гнівом). Гарно, нема чого казати! Добра мені скромниця! А ще царська донька! Ото маєш! Мучишся, виховуєш і ото маєш! Всі вони на один копил! Але ж ти начебто не була схожа на решту шелихвісток, які ладні весь час крутитися пе­ред дзеркалом, підмальовуючи губки. Ти ж ніколи не прагнула ко­мусь впасти в око! Скільки разів я собі думала: «Боже милий! Цій дитині бракує кокетства! Завжди в одній і тій самій сукенці, й зачесана недбало. Парубки помічатимуть лише Ісмену, всю в пряжечках та стрічечках, а ця залишиться на мої руки». А тепер, виявляється, ти така сама, як твоя сестричка, навіть гірша, облуднице! Хто він такий? Мабуть, якийсь шалапут? Певно, такий, що ти й рідні своїй не можеш освідчитися: «Так, мовляв, і так, я його кохаю і хочу з ним побрати­ся»?! Я вгадала, еге ж? Та відповідай же нарешті, соромітнице!

Антігона (так само ледь помітно посміхаючись). Так, няню.

Годувальниця. І вона ще такає! Зглянься на мене, боже! Я їх викохала змалечку, я заприсяглася її нещасній матусі виховати її доброчесною панянкою, і ось як усе повернуло! Але не сподівайся, що на цьому й окошиться. Нехай я усього-на-всього твоя годува­льниця і ти мене маєш за стару дурепу, але твій дядько, твій дядько Креон про все знатиме! Я тобі це обіцяю!

А н т і г о н а (немов раптом стомилася). Так, няню, дядечко Кре­он все знатиме. А тепер залиш мене.

Годувальниця. Почуєш, якої він заспіває, коли дізнається, що ти вночі втікаєш з ліжка! А що скаже Гемон, твій наречений? Бо вона ж заручена!.. Вона заручена, а о четвертій ранку зривається з постелі і десь вештається з іншим! І це абищо ще тебе жене геть, затикає тобі рота!.. А ти знаєш, що б я мала зробити? Надавати тобі ляпанців, як у дитинстві.

А н т і г о н а. Не варто б тобі, мамцю, так мене сварити. Не варто б тобі цього ранку так на мене гніватися.

Годувальниця. Не сваритися на неї! Це вже занадто! Адже це я присягалась твоїй матері... Що б вона мені зараз сказала, якби була жива? «Стара дурепо, так-так, стара дурепо, ти не зуміла впи­льнувати цноту моєї донечки. Постійно гримала, постійно вартувала, як та собака, ходила за дівчатами назирці —хай надягнуть вовняну одіж, щоб не застудитися, хай поп'ють молока з гоголь-моголем, щоб сили набратися, а о четвертій ранку ти спиш, стара ступо, спиш, хоча мусиш очей не стуляти, а дівчата при твоєму потуранні, сплюхо, втікають, і коли ти нарешті прибігаєш, то ліжко вже прохололо!» Ось що скаже мені твоя матуся там, на небі, коли я прийду до неї, а мене пектиме такий сором від цієї ганьби, що краще вмерти, якщо я ще не вмерла. Та нема чим крити, лишиться похилити голову і відповісти: «Ваша правда, пані Іокасто!»

А н т і г о н а. Облиш, няню, не треба плакати. Ти зможеш диви­тися мамі прямо у вічі, коли зустрінешся з нею. І вона скаже тобі: «Добридень, няню, дякую тобі за мою маленьку Антігону. Ти добре піклувалася про неї». Матуся знає, чому я сьогодні вдосвіта виходи­ла з дому.

Годувальниця. То в тебе нема коханця?!

А н т і г о н а. Нема, няню.

Годувальниця. То, виходить, ти мене брала на кпини? Ба­чиш, яка я стала стара. Бо ти ж моя улюбленка, незважаючи на твій важкий характер. Сестричка лагідніша за тебе, але мені завжди здавалося, що не вона, а ти любиш мене більше. Якби ти мене люби­ла, ти б мені сказала правду. Чом твоє ліжко вже охололо, коли я прийшла поправити на тобі ковдру?

А н т і г о н а. Не плач, прошу тебе, няню. (Обіймає її). Нумо, моє стареньке, солоденьке рум'яне яблучко. Пам'ятаєш, як я терла його, щоб щічки вилискували? Стареньке моє зморшкувате яблучко. Не треба, щоб через якісь дурниці сльози струменіли в кожній зморшці, облиш, це все пусте. Я чиста, в мене немає ніякого любчи­ка, крім Гемона, мого нареченого, клянусь тобі. Якщо хочеш, можу навіть заприсягтися, що ніколи й не матиму іншого коханого... Побе­режи сльози, побережи сльози, тобі вони ще можуть знадобитися, няню. Коли ти так плачеш, я почуваюся маленькою... А сьогодні вранці я не можу бути дитиною.

Входить і с м е н а.

І с м е н а. Ти вже прокинулась? Я заходила до тебе в спальню.

А н т і г о н а. Так, прокинулась.

Годувальниця. Лишенько, виявляється,— обидві! Ви що, сказилися, що схоплюєтесь раніше за прислужниць? Як по-вашому, хіба це гарно — підводитися, коли ще й на світ не благословилося, гасати вранці натщесерце, хіба таке личить царівнам? А от вбратися, цього ви не встигли. Буде мені через вас непереливки.

А н т і г о н а. Залиш нас, няню. Нам не холодно, запевняю тебе, адже літо надворі. Піди звари нам кави, будь ласка. (Вона сідає, раптом стомившись). Я б залюбки випила зараз чашечку кави, няню. Може, тоді я почуватимусь краще.

Годувальниця. Голубонько моя! В неї голова наморочить­ся від голоду, а я, ідіотка, тут стовбичу без діла замість того, щоб дати їй випити чогось гарячого.

Вона швидко виходить.

І с м е н а. Ти захворіла?

А н т і г о н а. Пусте. Трохи стомилася. (Посміхається). Це через те, що я дуже рано встала.

І с м е н а. Я теж цілу ніч не спала.

А н т і г о н а (продовжує посміхатися). Тобі треба виспатися. Іна­кше ти завтра виглядатимеш гірше.

І с м е н а. Не посміхайся.

Антігона. Я не посміхаюсь. Я рада, що ти сьогодні така гарна, це мене заспокоює. Коли я була мала, я була така нещаслива, пам'ятаєш?.. Я намагалася забруднити тебе землею, засовувала тобі за комір хробаків. Одного разу я прип'яла тебе до дерева і одрізала твоє волосся, твоє розкішне волосся... (Гладить Ісмену по волоссю). Як воно, мабуть, легко — не мати дурних думок під такими довгими, прямими, старанно укладеними навкруг голови пасмами!

І с м е н а (раптом). Чому ти говориш про інше?

Антігона (лагідно, продовжує пестити її коси). Це не інше...

І с м е н а. Ти знаєш, Антігоно, я довго думала.

Антігона. Так.

І с м е н а. Я думала всю ніч. Ти божевільна.

Антігона. Так.

І с м е н а. Ми не можемо цього зробити.

Антігона (після паузи тихенько). Чому?

І с м е н а. Бо тоді нам доведеться померти.

Антігона. Авжеж. Кожному своє. Він змушений буде нам заподіяти смерть, ну а ми, ми повинні піти й поховати свого брата. Так розподілені ролі, нічого не вдієш.

І с м е н а. Я не хочу вмирати.

Антігона (лагідно). Я теж воліла б не вмирати, якби це було можливо.

І с м е н а. Послухай, я добре все обмізкувала цієї ночі. Я старша за тебе. Я більше думаю. А тобі щось заманеться, хай навіть якась дурниця, та й по всьому. А я розважливіша. Я все обмірковую.

А н т і г о н а. Бувають випадки, коли не треба особливо розмір­ковувати.

І с м е н а. Треба, Антігоно. Звичайно ж, це жахливо, і мені теж шкода брата, але почасти я розумію й дядька.

А н т і г о н а. Я не хочу часткового розуміння.

І с м е н а. Він — цар і мусить подавати приклад.

Антігона. А я не цар. Щодо мене, то мені не треба нікому подавати приклад... Ця дурненька Антігона, кропивне сім'я, уперта дитина — чого їй лишень не наверзається на думку! За це її ставлять у куток або у якийсь закапелок. Туди їй і дорога! Від неї вимагали лише одного — щоб вона не перечила.

І с м е н а. Ну, завелась! Брови насупила, дивиться в одну точку, нікого не слухає... Ти мене, либонь, послухай. Я частіше за тебе маю рацію.

Антігона. А я не хочу мати рації.

І с м е н а. Принаймні спробуй зрозуміти!

Антігона. Зрозуміти... Я змалку одне це слово від вас від усіх і чую. Слід було зрозуміти, що не можна торкатися води, чудової холодної й текучої води, бо вона бризкає на кам'яні плити, і до землі торкатися — зась, бо забрудниш сукню. Слід було зрозуміти, що не можна їсти все разом, віддавати все, що маєш у кишені, першому-ліпшому жебракові, не можна бігати, бігати у повівах вітру, аж поки знесилена не впадеш на землю, не можна напитися, коли жарко, а купатися не дозволено ні вранці, ні ввечері, тобто аж ніяк не тоді, коли тобі хочеться! Розуміти. Завжди розуміти. А я, я не хочу розуміти. Розумітиму, коли постарію. (Тихо закінчує). Якщо мені судиться постаріти. Але не зараз.

І с м е н а. Він сильніший за нас, Антігоно. Він — цар. І всі меш­канці міста думають так, як він. їх сила-силенна навкруг нас, воно кишать по всіх фіванських вулицях.

Антігона. Я не слухаю тебе.

І с м е н а. Всі вони улюлюкатимуть. Вони подужають нас — ти­сячі рук простягнуться до нас, тисячоликий натовп витріщатиметься на нас, але погляд у них буде єдиний. Вони плюватимуть нам в облич­чя. Та ще ж доведеться просуватися на візкові крізь цей смердючий натовп, крізь їхній регіт та їхню зненависть аж до місця страти. А там — дурацькі пики охоронців, багрові над їхніми накрохмалени­ми комірами, їхні грубезні чисто вимиті лаписька, їхні бичачі очі, які виражають лише одне — хоч як не лементуй, хоч як їх не вмовляй, вони, як чорні невільники, слово в слово виконуватимуть те, що їм наказано, не роздумуючи, добре це чи погано... А страждання! Доведеться відчути, як наростає біль, як він досягає такого рівня, що годі витримати. Тут таки йому слід було б утамуватися, а він все одно зростатиме, здійматиметься все вище й вище, як пронизливий голос... Ні, не можу, не можу!..

Антігона. Як же добре ти все обмізкувала!

І с м е н а. Я всю ніч думала. А ти ні?

Антігона. Авжеж, думала.

І с м єна. Ти ж знаєш, я не дуже смілива.

Антігона (стиха). Я теж. То що з цього?