Западає мовчанка.

І с м е н а (раптом). Тобі що, зовсім не хочеться жити?

Антігона (пошепки). Жити не хочеться... (Ще тихіше, якщо це можливо). А хто вранці прокидався раніше за всіх, щоб швидше відчути голим тілом прохолодний дотик повітря? А хто лягав останнім, лише коли падав з ніг від утоми, щоб прожити ще кілька хвилин ночі? А хто ще дитиною плакав через те, що на світі стільки звірят, стільки трав у лузі, а всі їх неможливо взяти до себе?

І с м е н а (поривається кинутися їй на шию). Сестричко моя мила!..

Антігона (підхоплюється і кричить). Ні, облиш мене! Не підлещуйся до мене! Не надійся, що ми зараз почнемо рюмсати в сестринських обіймах. Кажеш, ти добре все обдумала? На твою думку, можна відступити лише через те, що все місто тебе цькувати­ме, через те, що тобі буде боляче і ти боїшся смерті?

І с м е н а (похнюпившись). Так.

Антігона. Ну то й відмагайся цими причинами!

І с м е н а (кидається до неї). Антігоно! Благаю тебе! Нехай чо­ловіки вірять у високі ідеали і помирають за них. А ти ж дівчина!

Антігона (зціпивши зуби). Так, дівчина. Чи ж я мало плакала в дитинстві, що народилася дівчинкою?

І с м е н а. Щастя твоє тут, перед тобою, варто руку простягнути. Ти заручена, ти молода, ти вродлива...

Антігона (глухо). Ні, я не вродлива.

І с м е н а. В тебе не та врода, що у нас, а якась інша. Ти ж пре­красно знаєш, що на тебе обертаються всі хлопці на вулицях. А дівчата, варто їм тебе угледіти, раптом замовкають і очей від тебе відвести не годні, аж доки ти не зникаєш за рогом.

Антігона (посміхнувшись майже непомітно). Хлопці на вули­цях, дівчата...

І с м е н а (після паузи). А Гемон, Антігоно?

Антігона (замкнувшись у собі). Я зараз же поговорю з Гемоном. І з ним усе буде скінчено.

І с м е н а. Ти божевільна!

Антігона (посміхається). Ти завжди, з будь-якого приводу казала мені, що я божевільна. Іди знову лягай у ліжко, Ісмено. Ба­чиш, зараз уже розвиднілось, а засвітло я все одно нічого не зможу вдіяти. Мого небіжчика брата зараз оточила така варта, немов він насправді виборов собі царський сан. Іди приляж. Ти ж зблідла від утоми.

І с м е н а. А ти?

Антігона. Мені не хочеться спати. Але обіцяю тобі, що не зрушу з місця, поки ти не прокинешся. Няня принесе мені чогось поснідати. Ходи трохи поспи. Сонце тільки сходить. А в тебе аж очі злипаються. Ну, йди...

І с м е н а. Я переконаю тебе, правда? Переконаю? Ти мені до­зволиш іще з тобою поговорити?

Антігона (дещо стомлено). Авжеж, я тобі дозволю поговорити. Я всім вам дозволю зі мною поговорити. А тепер піди поспи, прошу тебе. Бо інакше завтра ти будеш не такою гарною. (Вона дивиться, як сестра виходить, і раптом стомлено падає на стілець). Бідолашна Ісмено!

Годувальниця (входить). Ось тобі міцна кава і грінки, голу­бонько. Поїж.

Антігона. Я не дуже голодна, няню.

Годувальниця. Я їх власноручно підсмажила і маслом по­мастила, як ти любиш.

Антігона. Яка ти добра, мамцю. Трохи пити хочеться, от і все.

Годувальниця. Де тобі болить?

Антігона. Ніде, нянцю. Але все ж таки укутай мене тепліше, як бувало, коли я нездужала. Няня сильніша за пропасницю, няня сильніша за марення, сильніша за тінь від шафи, яка вишкіряється і постійно міниться на стіні, сильніша за тисячі комах тиші, які щось точать у темряві ночі, сильніша за саму ніч, яка пугукає вдалині, няня сильніша за саму Смерть. Дай мені руку, як тоді, коли ти сиділа біля моєї постелі.

Годувальниця. Що з тобою, голубонько?

Антігона. Нічого, няню. Просто я ще надто мала для цього всього. Але ніхто, крім тебе, не повинен цього знати.

Годувальниця. Надто мала для чого, моя пташко?

Антігона. Не має значення, няню. До того ж ти зі мною. Я тримаю твою добру зашкарублу руку, яка рятує завжди й від усьо­го, я це добре знаю. Може, вона мене ще раз врятує. Ти ж така дужа, няню.

Годувальниця. Що ти хочеш, щоб я для тебе зробила,

голубонько?

Антігона. Нічого, нянцю. Лише поклади мені руку на щоку, ось так. (Застигає на хвилинку із заплющеними очима). Бачиш, мені вже не страшно. Нема ні людожера, ні баби-яги, ні вовкулаки, який підкрадається і викрадає дітей... (Після паузи продовжує іншим тоном). Нянцю, з приводу моєї собаки Дусі...

Годувальниця. Що саме?

Антігона. Пообіцяй, що ти ніколи не будеш на неї гримати.

Годувальниця. Ця тварюка все навколо бабрає своїми брудними лапами! її взагалі не слід було б пускати в кімнати.

Антігона. Хай навіть вона все бабрає. Пообіцяй мені, няню.

Годувальниця. То ти хочеш, щоб я дозволила все в домі позасмальцьовувати і слова всупереч не сказала?

Антігона. Так, нянцю.

Годувальниця. Ну, це вже занадто!

Антігона. Прошу тебе, нянцю. Тобі ж і самій подобається Дуся, її гарна велика морда. А до того ж ти в глибині душі дуже любиш усе шкребти до блиску і була б нещасною, якби все завжди лишалося чистим. То я тебе прошу — не сварись на неї.

Годувальниця. А якщо вона напаскудить прямо на килими?

Антігона. Пообіцяй, що навіть у цьому разі не лаятимеш її. Дуже прошу тебе, няню.

Годувальниця. Коли ти до мене ластишся, з мене хоч мо­тузки сукай, і ти цим користуєшся. Ну гаразд, гаразд. Мовчки підти­ратиму за нею. Ти мене геть замучила сьогодні своїми забаганками.

Антігона. І ще одне: пообіцяй, що ти говоритимеш до неї, що ти часто з нею розмовлятимеш.

Годувальниця (знизує плечима). Де це таке бачено? Роз­мовляти з твариною?!

Антігона. Тож-то й воно, що не як з твариною. Розмовляй із нею як з людиною. Ти ж чула, як я до неї говорю.

Г о д у в а л ь н и ц я. Оце вже ні! В моєму віці з себе дурку кле­їти! А чого це тобі заманулося, щоб усі в домі зверталися до собаки як до людини, га?

Антігона (стиха). Бо якщо я з тієї чи іншої причини не зможу більше з нею розмовляти...

Годувальниця (спантеличено). Не зможеш більше розмов­ляти? Не зможеш розмовляти? Чому б це?

Антігона (спершу трохи відвертається, потім закінчує рішу­че). Втім, якщо собака надто скучатиме, якщо чекатиме весь час,— знаєш, як вона утикає носа в шпаринку під дверима, коли я йду з дому,— краще буде її вбити, няню, але так, щоб вона не мучилась.

Годувальниця. Вбити її, крихітко? Вбити твою собаку? Та ти справді збожеволіла сьогодні!

Антігона. Ні, няню.

Входить Г е м о н.

Ось і Гемон. Залиш нас, няню. І не забудь, що ти мені пообіцяла.

Годувальниця виходить.

А н т і г о н а (підбігає до Гемона). Даруй мені, Гемоне, ту сварку вчора ввечері і все інше. Я була неправа. Вибач мене, прошу.

Г е м о н . Ти прекрасно знаєш, що я тебе вибачив, не встигли за тобою клацнути двері. В кімнаті ще вчувався аромат твоїх парфумів, а я вже не сердився на тебе. (Він тримає її в обіймах, усміхається, вдивляється в неї). В кого ти поцупила ті парфуми?

Антігона. В Ісмени.

Гемон. І губну помаду, пудру, і гарну сукню?

Антігона. Теж у неї.

Гемон. А на честь чого ти вирішила так причепуритися?

Антігона. Потім розповім. (Міцніше притуляється до нього). Любий мій, яка ж я була дурна! Змарнувати цілий вечір, цілий чудо­вий вечір!

Гемон. Будуть у нас ще чудові вечори, Антігоно.

Антігона. Може статися, що не буде.

Гемон. Будуть й інші суперечки, бо щастя рясніє сварками.

Антігона. Щастя, так... Послухай-но, Гемоне...

Гемон. Слухаю.

Антігона. Не треба сміятися цього ранку. Будь серйозним.

Гемон. Я серйозний.

Антігона. І пригорни мене міцніше. Так міцно, як ніколи не пригортав. Нехай уся твоя сила закарбується в мені. Гемон. Отак. З усієї сили. Антігона (зітхає). Як добре!