1.Періодизація давньогрецької літ-ри

Умовно виділяють чотири головні етапи розвитку давньогр. літ-ри.

а) за архаїчного періоду(8ст.д.н.е.) розвивається усна народна творчість, зокрема міфологія, епічна поезія(Гомер). На межі арх. та класич. періодів формується дидактичний епос(Гесіод).

б) Класичний період (7-4ст.д.н.е.) З'являється лірика, драма, вникають перші прозові жанри: історіографія, ораторське мистецтво, філософські роздуми та бесіди. Вершина літ-ри класичного періоду – твори афінськ трагіків(Есхіл, Софокл, Евріпід). Представники прози: Геродот, Демосфен, платон і Арістотель.

в) Елліністичний період 4ст.д.н.е - н.е. Побутова комедія(Менандр), Олександрійська поезія, натуралістичний міміямб(Геродот).

г) Римський період-1-5ст н.е. З'являються новаційні “Життєписи” Плутарха, самобутня, вїдлива й кумедна сатира Лукіана, грецький роман.

9.Відмінною рисою світогляду древніх римлян була міфологізація своєї історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про заснування Риму розповідав міф про братів Ромула і Рема. Починаючи з древніших часів, передавалися розповіді про військову доблесть і патріотизм римлян. Пізніше військові перемоги Риму відзначали грандіозними тріумфами, а прославлені полководці ставали об'єктом культу. Римський народ вважав себе обраним, а свою державу — як одну з вищих цінностей.

до II ст. до н. е.значна частина римської верхівки вже байдуже ставилась до релігії. В I ст. до HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/1_%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D1%82%D1%8F_%D0%B4%D0%BE_%D0%BD._%D0%B5."н.е римські філософи (у першу чергу ТітHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%96%D0%B9" HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%96%D0%B9"ЛукреційHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B5%D1%86%D1%96%D0%B9" Кар та Марк HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B8%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%BD"ТуллійHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A6%D0%B8%D1%86%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%BD" Цицерон) у значній мірі переглядають чи піддають сумніву багато з традиційних релігійних положень. На межі нашої ери ОктавHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BA%D1%82%D0%B0%D0%B2%D1%96%D0%B0%D0%BD_%D0%90%D0%B2%D0%B3%D1%83%D1%81%D1%82"іанHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BA%D1%82%D0%B0%D0%B2%D1%96%D0%B0%D0%BD_%D0%90%D0%B2%D0%B3%D1%83%D1%81%D1%82" Август вжив заходів з встановлення офіційного культу Імперії.

За часів Римської республіки, римська релігія була організована у чітку систему жрецьких колегій. Найвищим органом цієї ієрархії була КолегіяHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D1%96%D1%8F_%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B8%D1%84%D1%96%D0%BA%D1%96%D0%B2" HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D1%96%D1%8F_%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D1%82%D0%B8%D1%84%D1%96%D0%BA%D1%96%D0%B2"понтифіків, а її верховний жрець, Великий HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Pontifex_Maximus"понтифік (лат. Pontifex Maximus), був головою державної релігії. Священний цар виконував релігійні обов’язки вигнаних царів; квідецімвірам було доручено трактувати СивілиніHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B8%D0%B2%D1%96%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D1%96_%D0%BA%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%B8" книги та опікуватися культами неримських божеств. У Римській імперії обожнювали імператорів, а сформований культ Імперії швидко став провідним.

Починаючи з імператора Нерона,римська офіційна політика щодо християнствабула негативною, часто навіть належність до християн могла призвести до страти. За імператора ДHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%96%D0%BE%D0%BA%D0%BB%D0%B5%D1%82%D1%96%D0%B0%D0%BD"іоклетіана гоніння на християн досягли своєї найвищої точки. Однак, за імператора Константина Іхристиянство стало офіційною і провідною релігією Римської держави. У 391р. імператор ФеодосійHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B5%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D1%81%D1%96%D0%B9_%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D0%B9" І заборонив у державі всі релігії, окрім християнської.

10.Архаїчна римська релігія, по крайній мірі за відношенням до богів, була створена не з записаних оповідань, а скоріше на основі комплексних взаємовідносин між людьми та богами. У багатьох аспектах вона була близька до грецької, аж до прямого запозичення окремих міфів.На відміну від грецької міфології, боги не були персоніфіковані. Вірили також у божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові та безстатеві, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді. Їм приносили жертви, присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення надавалося різного роду ворожінням (за польотом птахів, за нутрощами тварин і т.д.)

Під впливом італійських племен у римському пантеоні з'явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, богині Юнона і Мінерва. Деякі боги шанувалися головним чином представниками одного стану або професії (торговці шанували Меркурія,ремісники — Мінерву).

Із зростанням контактів з греками, старі римські боги почали ототожнюватися з грецькими. Римські боги також набули атрибутів та міфології цих грецьких богів. За імперської доби римляни увібрали міфологію завойованих народів, що призвело до того, що храми римських божеств стояли поруч із храмами іноземних богів. Таким чином, проникли до Риму і східні культи — Ісіди, ОсіHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D1%96%D1%80%D1%96%D1%81"рHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%81%D1%96%D1%80%D1%96%D1%81"іса, Кібели, вмираючого і воскресаючого бога Мітри. Не без східного впливу на етапі імперії оформився культ імператора як живого бога.

11. Значний вплив на римську культуру спарила давньогрецька культура. Латинська література із самого початку знаходилася під впливом грецької. Деякі з найдавніших існуючих творів являють собою історичні епоси, що розповідають про ранню римську воєнну історію. Із розвитком Республіки, автори почали створювати поезію, комедії, трагедії та історичні твори. Виникнення театрального мистецтва в Римі пов'язане з святами збору урожаю. Самобутнім римським театральним жанром були сатура — побутові комічні сценки, що включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Серед майстрів сатури відрізнявся Гай HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%B9_%D0%9B%D1%83%D1%86%D0%B8%D0%BB%D1%96%D0%B9"Луцилій. Пізніше почали ставитися комедіїта трагедіїза грецьким зразком. Акторами у римським театрах були вHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%BF%D1%83%D1%89%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BA"ільновідпущеники чи раби; вони займали, як правило, низьке суспільне положення. У Римі уперше виникають професійні акторські трупи та камерні (для невеликого числа глядачів) театральні вистави.

12. Міф (грец.  — казка, переказ, оповідання, альтернативна форма міт) — у повсякденному житті відповідає розумінню чогось протилежного реальності. Це поняття кореспондує з поняттям казка. Для давніх греків МІФ означало слово, розповідь, передання. Вже греки почали розуміти це не просто як передання, а розповіді про героїв і богів.

Антична міфологія — міфологія Давньої Греції та Риму. Традиційно в західійHYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D1%85%D1%96%D0%B4" культурі саме з античною міфологією порівнюють міфологічні системи інших племен і народів.

Фантастичні оповідання про виникнення світу, народження богів, появу людей на землі, про початки культури — вміння використовувати і добувати вогонь, про стосунки людей і тварин, про всякі чудеса, про все «надприродне» — це міфи, що в своїй сукупності складають міфологію. В античній міфології було вперше сформульовано ідею посмертного суду, але антична міфологія не відрізнялась ані моральнісним рівнем, ані моралізуванням. Головною чеснотою була мужність, якій протиставлялося боягузтво.

13.Різниця між міфом і художнім твором?

Міф (грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання, альтернативна форма міт) — оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. Міф не є ілюзією або вигадкою, а являє собою історичну необхідність. Міфи створюються не тільки для пояснення навколишнього світу, а й для того, щоб встановити з цим світом контакт.

Оповідь, яка передає уявлення давніх народів про походження світу, проявища природи, про богів та легендарних героїв.

Міф — не продукт необізнаності, це просто інший спосіб ставлення до світу.

Міф — це спроба знайти реальні зв'язки з природою. Міф не має чітко визначеного сюжету, не розповідається як казка, він переживається як реальне буття. Міф не має віри, оскільки природа є близькою і зрозумілою людині. Згодом міфічна свідомість стає суперечливою, бо виникає потреба поводитися інакше ніж того потребує природа, тобто крім родинних виникають інші стосунки, яких у природі до того не було: зародки мистецтва, політичної діяльності, перші правові норми. Мудрість міфів і закладена в них філософія виховання полягає у системі правил, які охороняють світовий порядок від людської сваволі. Міфи містять серйозну думку, актуальну і в наші дні, — про необхідність звільнення від помилок розуму, який спонукав неухильно просуватися вперед задля користі, не беручи до уваги автономної сили речей і явищ, їх власного шляху.

Зауважимо, що міфи — анітрохи не напучення, і зовсім безглуздо шукати в них прямих повчань. Багато сюжетів жорстокі, брудні, еротично гидотні. Витівки богів далеко не похвальні. Хіба вони можуть навчати, як жити.

У міфах усіх народів найбільш піднесені уявлення про богів межують з найгрубішими, непристойними і смішними. Це властиве будь-якій міфології. Звичайно, це пояснюється тим, що сама відмінність між високим і низьким ще не склалася тоді такою, якою вона є у нашому розумінні.

Нероздільність піднесеного і смішного у міфах, їх трагічне блазенство допомагає зрозуміти походження трагедії з народного фарсу і роль сатирів, які супроводили своїм комічним хором виклад подій, зовсім не комічних.

Художній твір — розповідь про певну життєву подію (вигадану чи ні), що ведеться від особи реального або уявлюваного автора з розрахунком на естетичне враження й містить у собі його передумови.

Художній твір можна визначити як розповідь про певну життєву подію (вигадану чи ні), що ведеться від особи реального або уявлюваного автора з розрахунком на естетичне враження й містить у собі його передумови. Від інших словесних творів літературно-художній твір відрізняється тим, що предметом його розповіді є умовно-, а не реально-життєва подія, яка існує виключно в суб'єктивній, авторській або його оповідача уяві, а завдяки їхньому посередництву в такій же суб'єктивній читацькій уяві, але не в об'єктивній реальності, навіть у тому випадку, коли в основу предмета розповіді покладені якісь реальні життєві факти (історії, біографії і т. п.). На відміну, скажімо, від історика, письменника більше цікавить не те, як було насправді, а як мало б чи могло б бути.

Художній твір — це не хаотичне нагромадження слів, образів, ідей, а упорядкована система їхніх зчеплень, в якій — в ідеалі — усе так тісно «підігнане» одне під інше і одне з іншого випливає, що з нього, без відчутних втрат для розуміння його ідейно-художньої суті, не можна вилучити жодного слова (особливо у віршових творах), жодної сцени (в прозових творах), оскільки у справжньому — довершеному художньому творі немає нічого випадкового й зайвого, усе в ньому, до найменших, здавалося б, «дрібниць», має свій внутрішній, мотивований змістом цілого сенс і виконує певне смислове навантаження. Цілісність твору забезпечується єдністю авторського погляду на речі, про які він пише, взаємовмотивованим співіснуванням усіх значущих елементів його твору.

14. Олімпійські боги (олімпійці) у давньогрецької міфології — боги другого покоління (після першонароджених богів і титанів — богів першого покоління), вищі істоти, котрі мешкали на горі Олімп.

Традиційно в число олімпійських богів входило дванадцять богів. Списки олімпійців не завжди збігаються.

Склад богів-олімпійців: Зевс(верховний бог греків, цар і батько богів та людей. Його постійне місцеперебування — гірське пасмо Олімп.),

Посейдон був володарем моря,

Аїд — підземного царства тіней,

Гера(старша дочка Кроноса й Реї, вихована в домі Океана й Тетії, сестра і дружина Зевса, з яким вона, за самоським переказом, 300 років перебувала в таємному шлюбі, аж поки він відкрито не оголосив її своєю дружиною й царицею богів. Зевс шанує Геру, але не завжди і швидше заради того, щоб уникнути сварки, до якої вона дуже схильна)

Деметра(сестра й дружина Зевса, богиня родючості, хліборобства та шлюбу; посідала важливе місце в грецькій міфології. Інше ім'я Деметри в культі, поширеному серед народів моря, зокрема пеласгів на півдні Пелопоннесу, а також мінойців на Криті — Матір Део, тобто Богиня Матір.)

Гестія(сестра Зевса, Посейдона, Аїда, Деметри та Гери, богиня вогню, покровителька домашнього вогнища, ніколи не залишала Олімпу.)

а також їхні нащадки:

Гефест (кульгавий син Зевса й Гери (за деякими переказами, син самої Гери), бог вогню та ковальства, на відміну від інших богів не цурався фізичної праці.)

Гермес(Спочатку був богом-заступником отар, його зображали інколи з ягнятком на руках. У гомерівському епосі — насамперед посланець богів і провідник душ померлих у підземне царство Аїда. Також покровитель мандрівників. З розвитком торгівлі стає богом-заступником торгівлі, а також спритності, обману і навіть злодійства.)

Персефона(дочка Деметри та Зевса, дружина Аїда.)

Афродіта (одне з 12 верховних божеств Олімпу, богиня вроди й кохання, мати Ероса, цариця німф і грацій. За Гомером, Афродіта — дочка Зевса й океаніди Діони. У переносному значенні Афродіта (Венера) — красуня, у ранніх традиціях — народжена титаніда),

Діоніс (бог рослинності, родючості, вологи, покровитель виноградарства й виноробства),

Афіна (покровителька війни оборонної, вона втілює свідому хоробрість і мужність, допомагає своїм улюбленцям у хвилини крайньої небезпеки і веде їх до звитяги.)

Аполлон (воїна-стріловержця (Аполлон Гекеболос), який вражав несхибними стрілами)

Артеміда (богиня тваринного й рослинного світу. За пізнішими віруваннями, богиня мисливства, лісів і гір; її шанували також як богиню Місяця)

15. Пантеон божеств можна розділити на 6 груп:

1) Боги, які створили усі першочергові складники світу: землю, воду, море, небо, день, ніч.

2) Демони (духи), німфеї (Наїди, Дріади, Сатири)

3) Демони (духи), які мали вплив на людей (сон, смерть, людов, ненависть)

4) Порядкові божества

5) Боги-олімпійці (всього 12: ), які керували світом та мали у підлеглих божеств нижчого рангу.

6) Герої, такі як Беллерофонт, Геракл, а також Чудовиська та Звірі – Гіганти, Дракони, Кентаври.

16. Розглядаючи богів, божеств та героїв давньогрецьких міфів, можна побачити розвиток сучасного суспільства: як воно змінювало своє ставлення до сил природи, до суспільного та індивідуального.

Герої та їх функції (роль) - позитивні:

Прометей – Приніс вогонь людям

Геракл (багато подвигів – мужність, розум, сила, відвага)

Персей (боротьба зі злом, переміг медузу Горгону)

Икар (перший політ людини до сонця)

Орфей и Эвридика (спроба перемоги смерті)

Аргонавти і Одісей (плавали за Золотим Руном, відкриваючи нові землі та нові народи)

Асклєпій (займався лікуванням людей з метою здобути їм безсмертя)

Тесей, Ясон (мужні воїни)

Негативні герої:

Нарцис (самозакоханість, любування собою)

Цар Мидас (перетворював усе на золото - жадібність)

Медея (вбила своїх дітей через ревнощі та помсту, жорстокість її серця)

17. Культи героїв. Надзвичайно поширеними в Греції були культи численних героїв — напівбогів, легендарних полководців, засновників міст, їх вважали посередниками між богами і людьми. Деякі з них у давні часи самі були богами. Греки вірили, що герої, які часто несли в собі риси казковості, впливали навіть на долю людей, захищали і рятували їх від злих сил — жорстоких розбійників, ненажерливих потвор.

Так, Тесей убиває Періфета, Скірона, Сініса, Керкіона, Прокруста- розбійника, Мінотавра в Лабіринті, а герой Персей, знищивши морське страховисько, врятовує красуню Андромеду. Вважалося, що відсутність пошани до героїв з боку мешканців якогось міста або невідправлення відповідного культу могли викликати їх гнів і помсту, наслідки яких важко було передбачити.

Найвизначнішим героєм Греції був Геракл, син Зевса і земної жінки Алкмени, що здійснив дванадцять знаменитих подвигів.

Він знищив лютого Немейського лева, жахливу Лернейську гідру, стімфалійських птахів з мідними пазурами і дзьобами, отруєним пір'ям- стрілами, вполював Ерімантського вепря, Кірінейську золоторогу лань, подолав Критського бика, здобув пояс цариці амазонок Іпполіти, очистив Авгієві стайні, переміг царя Діомеда і викрав Геріонових корів, а потім золоті яблука німф Гесперід і, насамкінець, здійснив найважчий свій подвиг — здолав і вивів на поверхню пекельного пса Кербера. Після смерті став олімпійським божеством.

Популярними героями були згадувані Тесей, легендарний афінський цар, і Персей, син Зевса й аргоської жінки Данаї, який здійснив ряд по-двигів. Про подорож героя Ясона з товаришами до берегів далекої Колхіди за золотим руном з багатьма пригодами оповідає чималий міфологічний цикл про аргонавтів.

Проте найзначнішим таким циклом, у якому діє величезна кількість уславлених героїв — Ахілл, Діомед, Одіссей, Гектор, Менелай, Аякси, Агамемнон, Паріс та ін., — став Троянський цикл міфів. Він становить розпо-відь не тільки про Троянську війну, але й про події, що їй передували. Крім цих двох, по-справжньому героїчних циклів, існував ще Фіванський міфологічний цикл, що розповідає про трагічну долю нещасного і багато-страждального героя Едіпа і чотирьох його дітей — Антігону та Ісмену, Полініка та Етеокла.

Та хоча процес міфотворчості давно завершився, а самі легенди й міфи набрали сталої форми, деякі зміни в них усе ж відбулися. «Винними» у цьому стали трагічні поети, які, відповідно до своїх творчих задумів, сміливо йшли на зміну окремих епізодів того чи іншого міфу або, можливо, використовували маловідомі якісь варіанти, що з'являлися в інших районах Греції. Отже, міфи набували нових ознак і нюансів, а герої міфів удруге народжувалися у творах античних письменників, змінюючи з волі автора свої риси та якості.

Немає сумніву, що титан Прометей (бог старшого покоління) так і залишився б одним із маловідомих богів-велетнів, якби не геній Есхіла, що надав йому зовсім інших рис, зробив ідейним борцем проти Зевсової деспотії, носієм усього світлого й прогресивного («Прометей закутий»). І якщо слава Прометея дійшла до наших днів і втілилася в багатьох присвячених йому творах (як не згадати тут шевченківського Прометея!), то цим ми завдячуємо тільки Есхілові. Саме він переосмислив міфологічний образ і, сповнивши його новими якостями, зробив символом тираноборства, гуманізму та безмежної відданості своїй ідеї.

Питання 18

Періодизація Давньогрецької літератури:

1. Архаїчний період (7 століття до нашої ери - 5 вік до нашої ери). Характерно: гострота в соціальному відношенні, тому що йде руйнування родової громади й становлення полісів. У громаді на чолі стояв цар, потім родова знать, у полісі походження не мало значення. Ніцше називає цей період трагічним.

Розвивається усна народна творчість. З'являються епічні, архаїчні, героїчні поеми, з яких до нас дійшли тільки гомерівські-«Іліада» та «Одісея».

2. Класичний (аттичний) період. У цей час центр культурного життя перебуває в Афінах. Після Греко-перської війни почався розвиток Афін, які незабаром стало прикладом для всієї Греції. Розвивається театр драматургії, вважається, що театр завжди розвивається в трагічну епоху. Спочатку з'являється трагедія,(Есхіл «Орестея», Софокл «Цар Едіп», «Антігона», Евріпід «Медея», «Іпполіт») потім комедія.(Арістофан «Жаби», «Хмари», «Лісістрата») Розвивається лірика й ораторське мистецтво, риторика. У четвертому столітті починає розвиватися проза ( «Крітон», «Федон»). Спочатку з'являється історична проза (Геродот, Фукідіт, Ксенофонд), потім філософська. (Платон «Аплогогія Сократа», Арістотель «Поетика»)

3. Елліністичний період (з 4 століття до нашої ери по 1 століття до нашої ери). У цей період Греція завойовується спочатку Філіпом, потім Олександром Македонським. Полісна система віджила себе. В Олександра є велика ідея - нести грецьку культуру варварам. Потім Олександр розуміє, що грецька культура – не єдина конкурентноздатна у світі. Еллінізм - симбіоз грецької й інших культур. Культурний центр переноситься в Єгипет, в Олександрію. Там виникає гуманітарна наука.

Характерна пильна увага до людини. Розвиваються малі жанри лірики, наприклад, епіграма. Втрачає значення висока комедія, з'являється новоаттична комедія (Менандр «Відлюдник») про родину, про дім.

4. Період грецької літератури епохи римського панування (1 століття до нашої ери - 476 рік нашої ери).

Загарбання римлянами низки Еллінських держав призвело до економічної розрухи низького зниження їх культури, проте римляни цікавились грецькою культурою. Еллада для Риму – історико-культурний музей. Почався широкий процес злиття грецької та римської культур. Освічена частина римлян добре володіла грецькою мовою, а греки знали латину. Розвивається жанр роману, зокрема такі його різновиди як Авантюрний роман випробувань (Харітон «Херей і Калліроя») та Роман-ідилія або пасторальний роман. (Лонг «Дафніс і Хлоя»)

Питання 19

Так само як і грецьку літературу, римську літературу необхідно ділити на періоди

1. Література епохи республіки:

А. Долітературний період (до середини IIIст. До н.е)

Тут, мабуть, були представлені всі звичайні жанри усної народної творчості.)

Б. період ранньої римської літератури ( до середини II ст.. до н.е)

Тіт Макцій Плавт, Публій Теренцій Афр.

В. література періоду громадянських воєн

Характеризується великою кількістю повстань рабів. Гостра політична боротьба в середині країни. Часта зміна правителів. Представники: Гай Валерій Катулл любовна лірика «Вірші до Лесбії»

2. Література Епохи Імперії:

А. Література ранньої Імперії (або «віку Августа», до 30-40х років. Н.е) Встановлення принципату Октавіана Августа та ряд його реформ. Уславлення Августа стало найвищім завданням літератури. На його честь писали: Вергілій («Буколіки», «Георгіки», «Енеїда»), Горацій («Сатири», «Ода до Мецената». В цей період популярний жанр Елегії: Овідій( «Любовні Елегії»)

Б. Література пізнішої Імперії (до кінця 5 століття н.е) Падіння династії Юліїв – Клавдіїв. Рим з часів Августа стає головним культурним центром. Імператори підтримують публічні виступи і змагання ораторів і поетів. Стверджується декламоційно риторичний стиль (чітко сформульовані моральні настанови і приємні до слуху метафори.) Вони відрізнялися від суворих філософських роздумів Цицерона.(література цього періоду – «Метаморфози» Апулея та «Сатирикон» Петронія).

20. Мистецтво Гомера складне і незвичайне, як життя, яке він зо­бражує. Він височить в античній літературі подібно до величної гірської вершини. І для того, щоб вичерпно пізнати її — ту рос­линність, що вкриває її, тваринний світ, що населяє її, сховані у її надрах мінерали й викопні поклади, — цю вершину слід ре­тельно вивчати. Гомер вклав у свої поеми величезну ерудицію, енциклопедичні знання про свою епоху, глибокі й цінні спосте­реження, врешті весь колосальний талант художника. Тому, ува­жно читаючи його творіння, в них можна відкривати дедалі нові й нові дані, факти, свідчення та деталі, що складають величезну панораму гомерівської доби. А вплив Гомера на розвиток даль­шої грецької літератури переоцінити взагалі неможливо. Першою відчула на собі вплив гомерівських поем грецька тр_а гедія, що запозичила в них зачин дії. Адже кожна трагедія розпсь чинається з якогось гостродраматичного моменту міфологічного сюжету, який негайно вводить читача в центр подій. У «Прометеї прикутому» Есхіла це покарання бога-титана, в «Антігоні» Софо- кла — розповідь Антігони про смерть двох братів і суворий закон Креонта, в «Медеї» Евріпіда — розмова між годувальницею і ви­хователем дітей Медеї про зраду Ясона тощо. Усі ці події чи діа­логи відразу визначають граничне напруження і швидкий розви­ток подальших драматичних подій.

Трагічний ореол навколо персонажа (в трагедії) часом ство­рюється тими ж засобами, що і в гомерівських поемах. Наприк­лад, трагічність образу Ахілла посилює його знання про свою не­минучу загибель у Троянській війні, драматизм образу Едіпа — наперед визначена страшна доля і марні зусилля втекти від неї. Прийом «пізнавання», чудово розроблений Гомером в «Одіссеї», пізніше стане улюбленим як для трагічних, так і для комедійних авторів.

Особливий вплив гомерівські поеми справили на римську літературу. Багато елементів з них використали у своїх епічних поемах Енній та Невій. Надзвичайно виразно це виявилося у творчості найвизначнішого римського поета Вергілія. Найбільша його поема «Енеща» цілком спирається на твори Гомера і в де­чому навіть копіює їх і повторює. Вергілій, який хотів стати «римським Гомером», запозичує для своєї поеми композицію «Іліади» та «Одіссеї» (перші шість пісень повторюють події «Одіссеї», шість наступних — «Іліади»), відповідно будує систему образів героїв, використовує майже всі художні засоби Гомера. Навіть у нові часи Гомера (інколи через більш відомого Вергілія) намагалися наслідувати багато поетів різних країн (Т. Тассо, П. Ронсар, Вольтер, Гете, Ф. Шіллер, М. Херасков, В. Тредьяковський та ін.).

У період античності епізоди гомерівського епосу та їхні герої були широко відображені в мистецтві грецьких і римських худож­ників і скульпторів. Базовий розпис здебільшого втілював гоме­рівські сюжети. У пізніші часи художники охоче використовували найдраматичніші епізоди поем для своїх полотен, зверталися до них і композитори.

21. Золотий вік, або вік Августа- період, що триває від 1го ст.до н.е. до 5ст.н.е. Набув своєї гучної назви передусім завдяки творчості Вергілія, Горація, Овідія – загальновизнаних майстрів поезії.

Військова дидактура подовжила існування рабовласницького ладу на кілька століть. Покінчивши з республікою, полководець Октавіан видає себе за захисника республіки. Він хотів увійти в історію як народний трибун. Октавіана улесливо величають принцепсом – першим у списку сенаторів і найповажнішим громадянином. Через те роки його правління називають принципатом. Невдовзі Октавіану надають ім’я Августа, тобто священного. Він дбає про створення офіційної ідеології принципату, яку муситимуть пропагандувати художники і поети. Наступники Октавіана не вважали за необхідне маскувати імперію в республіканські штати. Новий режим стає загальновизнаним. Рабовласницьке суспільство потребувало рабів, яких постачали загарбницькі війни. Імператори вели їх безупинно. Рим грабує світ і потопає в розкошах. Суворість і простота звичаїв республіканського Риму змінюються в часи імперії божевільним марнотратством. Коли Октавіан Август захопив владу, Рим був цегляним(жодного храму з мармуру). Август залишив Рим мармуровим. Імперія мала блискучий фасад, але її роздирали внутрішні суперечності. Жорстока розправа з повсталими лише тимчасово гальмувала розвиток подій. Рабська праця була непродуктивною. Диференціація вільних громадян поглиблювалась. Бідні ставали люмпенами. Римське суспільство загнивало. Мистецтво, що дозрівало в цю добу, відрізнялося від грецького, більш демократично. Пишна архітектура Римського Колізею репрезентує офіційний Рим, рабовласницьку імперію. Гармонійні пропорції грецького Парфенона відповідають духові демократії Афінської республіки, прагненню до злагоди вільних громадян. Римська архітектура нерідко переобтяжена алегоріями, проте, з другого боку, вона часто натуралістична, має за мету документальну точність. Театр у Римі поступається перед цирком. Понад 50тис. глядачів збиралися в Римському циркові – Колізеї, де імператори влаштовували вистави, прагнучи завоювати симпатії юрби. У 3-4 ст.н.е. в розвитку античної культури простежується спад. Світських літературних творів тієї епохи майже немає. Рабовласницьке суспільство агонізує. Починається тривалий процес становлення феодального ладу. Антична культура поступово поглинається середньовічною.

23. Назва “трагедія” походить від двох гр.слів – трагос (цап, козел) і оде (пісня), назва свідчить про тісний зв’язок трагедії з дифірамбічним хором, у якому брали участь ряджені в козині шкури, що грали роль сатирів. Як відомо, термін «трагедія» має міфологічні витоки і пов'язаний з культом бога Діоніса (Бахуса, Вакха), який поєднував протилежні функції:

родючості землі, виноградарства, символ високих урожаїв і функцію

смерті, виступав як володар душ мертвих. Бог Діоніс як носій землеробського культу протиставлявся богу Аполлону як виразнику психології родової аристократії. На честь бога Діоніса влаштовувалися щорічні релігійно-культові свята –

діонісії, наприкінці яких у жертву богу приносили козла – символ

козлоногого сатира – супутника бога Діоніса. Так виникло поняття

«трагедія» передсмертний крик козла.

24. Давня комедія остаточно сформувалася як жанр в Аттиці, зокрема в Афінах, у 480-х роках до н.е. Появі комедії сприяли ігрища на честь Діоніса. Арістотель стверджував, що вона виникла від “фалічних пісень” – пісень, що співали земляни на честь Діоніса під час сільських свят. Ще одним джерелом комедії могли стати народні жартівливі сценки фарсового характеру: вони висміювали псевдолікарів, дурнуватих багатіїв, чужинців-шахраїв, обдурених дружинами чоловіків тощо.

25. Аполлонівський та діонісійський початки за Ф.Ніцше

Аполлон у грецькій міфології один з олімпійських богів. З 5ст. до н.е. його культ поширений в Римі. Аполлон – бог світла та гармонії. Його культ пов'язаний з пророцтвами, котрі проливають світло на волю богів та з мистецтвом музики. Основні атрибути Аполлона – кітара або ліра, що символізує його роль покровителя мистецтва.(він супроводжував спів Муз цим інструментом) Аполлон виступає також в якості організатора соціально-політичних та моральних норм. Аполлонівське начало асоціюється зі світлом, гармонійною красою, порядком, знанням та розумом.

Діоніс – бог рослинності, родючості, покровитель виноградарства та виноробства, також він пов'язаний з підземним світом. Культ Діоніса виник за крито-мікенської доби в критян, потім поширився в ахейців, однак був майже забутий. Знову відродився приблизно у 7ст.до н.е. Основною характеристикою культу був екстаз, тобто нестяма, несамовитість, у котру впадали під час винопиття та безумного танцю. (також.. в оргіях мешканців Аттики на честь Діоніса, які відбувалися раз на 2 роки на горі Парнас, брали участь лише жінки. Вони впадали в стан священної істерії, трансу. Бігали по горах, лісах, полях і могли розірвати на шматки будь-яку тварину, і з’їсти її м'ясо, бо це символізувало Діоніса. Водночас Парнас був одним з місць перебування Аполлона та муз, святилищем поезії)

26. Есхіл (525 – 456 рр. до н.е.)Есхіл — поет становлення афінської рабовласницької демократії. Грецькі вчені почали називати Есхіла «батьком трагедії». Любов до батьківщини — одна з постійних тем у творах Есхіла. Внесок Есхіла до трагедійного дійства був надзвичайно великий. Він створює трагічну трилогію, що незабаром стає традиційною для змагань драматичних поетів. Великим поштовхом для швидкого розвитку трагедії стало введення Есхілом другого актора. Він увів формулу трагічного мовчання, що створювала напруження. Тривогу глядачів, чекання ними чогось страшного й невідворотного викликала утворювана автором атмосфера жаху на сцені. Цей жах підтримувався і штучними деталями чи ефектними прийомами — на сцені неодноразово з'являлися знаряддя вбивства — закривавлена зброя, герої постійно згадували про злочин.

Есхілові належала низка технічних удосконалень у театрі та драматичному мистецтві. Він першим почав виробляти пофарбовані маски, надаючи їм певні трагічні вирази людського обличчя, винайшов котурни — черевики трагічного актора, що набагато збільшували його зріст. Він увів ряд театральних машин, без яких не могла обійтися вистава (наприклад, покарання Прометея, який у фіналі разом зі скелею «провалюється» під землю).Найвидатнішою трагедією Есхіла вважають «Прометея закутого», що входила до трилогії про Прометея. Написана трилогія, очевидно, у 469 р. до н. є.

27. «Орестея» Есхіла – єдина трилогія, що дійшла до нас повністю. Кожна її трагедія становить закінчений твір, а всі вони об’єднані спільністю сюжету і системою художніх образів, кожна наступна трагедія є продовженням попередньої. Орестея заснована на троянському циклі міфів, зокрема на драматичній історії проклятого богами дому Атрідів.

Сюжет: В Аргосі царював Пелопс, проклятий убитим ним героєм це прокляття падає і на синів Пелопса – Атрея і Тієста. Тієст спокусив дружину свого брата - Аеропу Атрей помщається Тієстові – він запрошує його до себ в гості та частує його м’ясом убитих Тієстових дітей. За це боги прокляли рід Атрея, що вплинуло на долю його чинів – Агамемнона і Менелая.

Орестея сповнена найактуальнішими проблемами тих часів: закони родової пости, відплата за криваві злочини, родове прокляття, тощо..

Міфологічна основа: над родом Атрідів було прокляття за криваве злодіяння. Есхіл також дотримувався того, що за пролиту кров, подібно ланцюга буде викликана нова кров. І це буде тривати поки не буде відомщеною. Атрей убиває дітей брата Тієста, його син Агамемнон – дочку Іфігенію, Агамемнона вбиває Клеменестра, яка в свою чергу гине від руки сина. Аполлон виправдовує це вбивство здійснене за його наказом і очищая Ореста від крові і відправляє його до Афін, там його оправдовує суд. Те, чого не могли зробити боги – зробили люди.

29. Софокл жив у період вищого піднесення афінського полісу і всі особливості цього періоду значною мірою відбив у своїх творах. Він був поетом рабовласницької демократії. Він був палким патріотом і активістом, тому у своїх творах намагався у своїх творах об*активно зобразити ті зміни і конфлікти, що виникали у суспільстві тих часів. Захищаючи демократію, виступав проти тиранії(Креонт»Антігона»); підносить проблему багатства та грошей; у його творах є місце для релігійних роздумів. Вірив що Боги визначають долю людини, але самі у вчинки людей не втручаються. Софокл (495-405 рр. до н.е.) Трагедії Есхіла – це породження епохи становлення і розквіту полісів. А молодший сучасник “батька трагедії” – Софокл – живе в іншу епоху, в епоху найпишнішого розквіту давньогрецької культури, а відтак він переживає і початок занепаду міст-держав, зокрема й афінської демократії. Різниця епох – різниця творів, їх проблематики. Художні особливості трагедій Софокла: 1)    в центрі трагедії – людина, а не бог і не титан; 2)    трагедії відзначає ретельна розробка людських характерів. Софокл зображає особистість цільну, глибоку, підкреслюючи не лише позитивні, а й негативні риси (наприклад, в образі Едіпа – нерозважливість, нестримність у гніві); 3)    драматург вводить у дію третього актора, посилюється драматизм; 4)    відбувається скорочення партій хору, а кількість учасників хору збільшується з 12 до 15; 5)    Софокл урізноманітнив композицію і техніку трагедії. Обов’язковим елементом його трагедії є пролог, в якому викладається передісторія подій. Вводить прийом ретардації. Прагне до ідеальної завершеності трагедії;) 6)    Софокл першим вводить в театральне дійство живописні декорації; 7)    найбільшим нововведенням було те, що він виділив свої драми зі складу трилогії. Софокловим відкриттям у трагедії було послідовне ствердження думки про те, що людина, попри всю трагічність невблаганної долі, вільна у своєму виборі, у виборі своєї лінії поведінки.

30. У трагедії “Цар Едіп” (біля 429 р. до н.е.) Софокл скористався художнім прийомом трагічної іронії, суть якого зводиться до того, що глядач знає про хід подій, а дійові особи не знають. Це допомагає глядачеві глибше проникнути у суть конфлікту. Необхідно звернути увагу на те, що “Цар Едіп” – твір, який будується виключно за принципом єдності дії. Уся дія сконцентрована навколо пошуків убивці Лаія. Порушено світовий порядок: Лаій загинув, але смерть його не відімщена. Пошуки, до яких залучено чимало людей (Креонт, сліпий Тіресій, гонець з Коринфа), нарешті, розкривають Едіпові жахливу істину: він убивця свого батька Лаія і чоловік своєї матері Іокасти. Відкриття істини позбавило Едіпа всього: честі, родини, душевного спокою. Едіп гидкий сам собі. Він розуміє, що не винен, але вчинки його настільки жахливі, що він осліплює себе і прирікає на вигнання. У коммосі хор ставить перед Едіпом запитання: а, може, “краще не родитись, як сліпому жить?”. Чому Епід не позбавив себе життя? Адже нещастя і страждання Епіда настільки великі, що вони складають межу можливостей людських. Однак специфіка творчості Софокла полягає у тому, що його герой не пересічний, не звичайний, а такий, яким повинен бути – це взірець людини. У Едіпа своє чуття моралі, своє уявлення про добро і зло. Убити себе – простіше всього, це значить втекти від відповідальності за содіяне. І Едіп знаходить у собі сили для більшого: він прирікає себе на темряву, на скитання, щоб спокутувати провину, стати чистим. Едіп сам покарав себе, сам виконав вирок, а, значить, він переміг долю. Так повинна вести себе у житті справжня людина. Тема трагедії – не мимовільні вчинки Едіпа, а їх викриття, їх упізнавання самим Едіпом. Передсмертна трагедія “Едіп у Колоні” написана з використанням іншого варіанта міфа про вигнання Едіпа з Фів. У цій трагедії Едіпа виганяють з Фів його сини. Едіп тут вже не злочинець. Він повністю спокутував свій гріх, міра його страждань перевищила міру злочину. Тому боги – боржники Едіпа. Героєві судилася свята смерть у гаю, його прах принесе благословення краю, де він залишиться. Дія трагедії відбувається у Колоні (містечку, де народився сам Софокл). Едіп просить у афінського володаря Тесея дозволу бути похованим у цьому місті. Діставши такий дозвіл,і він зникає і перетворюється на покровителя Колона. Особиста вина спокутувана, але рід Едіпа має загинути, він і загине. Взяти на себе страждання і долю дітей батько не може. Драматургія Софокла – це пишний гімн людині, людській душі в найкращих її виявах.

31 В основі трагедії «антігона» лежить міф про проклятта роду Едіпа. Від його шлюбу зі своєю матір*ю залишилося 4 дітей: Этеокл и Полиник, Антигона и Ісмена. У центрі трагедії – проблема вільного прийняття людиною героїчного і трагічного для неї морального рішення. Дія трагедії розгортається після того, як Едіпові сини Етеокл і Полінік посварилися між собою за владу у Фівах (це сюжет трагедії Есхіла “Семеро проти Фів”) і у фатальному двобої брати вбивають один одного. Володар Фів Креонт наказує віддати належну шану захисникові Фів Етеоклові, але забороняє поховати Полініка, наказуючи викинути його тіло на розтерзання диким птахам і звірам. Здається, воля Креонта є справедливою, але це не так. Адже існує споконвічний закон: тіло покійника має бути віддане землі. Труп ворога можна поховати за межами поліса. Антігона, сестра Етеокла і Полініка, порушує наказ Креонта і намагається виконати похоронний обряд над тілом Полініка. Вона виступає на захист загальнолюдського закону шанобливого ставлення до покійника. Закон людяності настільки древній, що люди вважають його встановленим богами. Вустами Антігони Софокл утверджує гуманність на землі: “Волі людини я на землі боятись не повинна”. За непослух Антігона буде покарана, однак її смерть стає її перемогою. Міф про безсилля людини перед долею Софокл перевів у площину розмови про силу людини, про її безмежні можливості.  Софокл не лякає людину роковими пророцтвами, він навіює думку про відповідальність за свій свідомий чи несвідомий вчинок.

Ідея твору полягає у зверхності божественних, далеких традиційних законів над людськими

32. Еврипід (бл. 480 або 484-406 рр. до н.е.) Еврипід – поет епохи яскраво вираженої кризи полісів і Пелопоннеської війни. Ознаки драматургії Еврипіда: 1)    публіцистичність; 2)    приземлення богів і героїв, боги з його драм постають холодними егоїстами, байдужими до мук і проблем людини; 3)    нове джерело трагічного – людське серце, проникнення вглиб людини, показ боротьби пристрастей; 4)    звернення до побутових сюжетів, до приватного побуту людей, до сімейних конфліктів. Еврипід стає творцем сімейної драми, у якій сполучає високе й низьке, трагічне й комічне; 5)    показ художнього образу у розвитку; 6)    відтворення людини такою, якою вона є, а не такою, якою повинна бути. Еврипід увійшов в історію західноєвропейської культури як родоначальник і майстер психологічного аналізу і психологічної драми. Твори: Медея!

33-34.Головними героями в трагедіях були боги і міфологічні герої. Надзвичайною особливістю еллінських богів було те, що стародавні греки створили їх за образом і подобою людей, наділили всіма людськими почуттями, слабкостями й навіть вадами. Але можливо, що в самому характері еллінів прагнення до самопізнання було значно глибшим, ніж у інших народів. І, створюючи подібних до себе богів, наділяючи їх людськими рисами та почуттями, вони тим самим намагались краще пізнати себе, вдосконалити своє єство, наблизити себе до богів. Адже боги-олімпійці фактично стали реалістичним відображенням конкретних людських тинів. Не випадково Фідій зобразив на 160-метровому фризі Парфенону Панафінейські свята, де боги й люди нічим не відрізнялись один від одного: боги були зведені до рівня людини, а людина - обожнена. І не випадково хор у Софокловій трагедії [11] «Антігона» співає справжній гімн на честь людини, прославляє її розум і творчі руки, починаючи свій заспів словами:

Еллінські боги не викликали, подібно до божеств стародавніх індіанців, ацтеків, вавілонян чи германців, жаху та сліпого плазування перед собою, Глибоко шануючи своїх богів, елліни разом з тим ставились до них надзвичайно критично. І це допомагало їм пізнавати навколишній світ, пояснювати його, проникати у взаємини між ним і самою людиною. Це призвело й до того, що міфологія з її численними та цікавими історіями богів та легендами про героїв стала, за словами К. Маркса, не тільки арсеналом, але й ґрунтом усього грецького мистецтва. Есхіл, Софокл, Евріпід - три славетних імені давньогрецьких поетів, творчість яких - свідчення найвищого розквіту трагедії в еллінській літературі. Кожний з них відобразив у своїх драматичних творах певний період розвитку афінської рабовласницької демократії і водночас являв собою новий етап в еволюції жанру. І хоч їхні трагедії мали багато спільних рис, що пояснювались вимогами й особливостями трагедійного жанру, але кожен з цих поетів мав своє неповторне_ творче обличчя.

Не була винятком з цього правила й еллінська трагедія. Трагічні поети використовували всі без винятку міфи і, якщо того вимагали їхні ідейно-художні задуми, сміливо йшли на деякі зміни в них. Так, щоб зробити образ Клітемнестри більш драматичним, Есхіл вкладає їй в руки сокиру, і вона сама вбиває чоловіка Агамемнона, хоч за міфом смерть героя наступає від руки коханця Клітемнестри Егіста (трагедія «Агамемнон»). Останньою жертвою Сфінкса, насланого богами для покарання міста Фів, був син Креонта Гемон, а в Софокла він завдає собі смерть, побачивши мертве-тіло своєї нареченої Антігони (трагедія «Антігона»). Часто змінював міфи й Евріпід: за міфом чаклунка Медея після вбивства корінфського царя Креонта і його дочки Главки тікає до Афін, залишивши коло олтаря дітей, яких обурені корінфські громадяни розривають на шматки, помщаючись за смерть свого царя; поет, щоб показати жорстокий внутрішній конфлікт героїні між материнським почуттям і ненавистю до Ясона, примушує Медею власноруч зарізати своїх дітей. Таких прикладів можна навести багато.

Отже, завдяки подібним змінам (а можливо, інколи поети використовували й забуті чи мало поширені варіанти тих самих міфів), міфи набували нових ознак і нюансів, а народжені міфологією боги й герої вдруге народжувались у творах античних письменників і поетів, змінюючи з волі автора свої риси та якості. Наприклад, можна не сумніватися, що титан Прометей, один з богів старшого покоління, так і лишився б одним з маловідомих богів-велетнів, якби не геній Есхіла, що надав йому зовсім нових рис, зробив його ідейним борцем проти Зевсової деспотії носієм усього світлого й прогресивного (трагедія «Прометей закутий»). І якщо слава Прометея дійшла до наших днів і втілилася в багатьох творах [12] (як не згадати тут шевченківського Прометея?), присвячених йому, то цим ми завдячуємо тільки Есхілові. Саме він переосмислив міфологічний образ і, сповнивши його новими якостями, зробив символом тираноборства) гуманізму та безмежної відданості своїй ідеї. В нові часи ці риси Прометея, притаманні справжнім революціонерам, зробили його образ втіленням самовідданої революційної боротьби пролетаріату за визволення народних мас від капіталістичного гніту.