38.Схарактеризуйте основні періоди життя і творчості Овідія
Життя. Публій Овідій Назон народився в 43 р. до н.е. в місті Сульмоне (приблизно 150 км від Риму); він був з заможної родини. Надії батька зробити його державним чиновником дуже рано зазнали краху, так як молодий Овідій скоро переконався в своїй непрацездатності до адміністративних посад, які йому приходилось займати. В дуже молоді роки він почув в собі поетичний дух, що заставило його в ранній юності ввійти в круг тодішніх відомих поетів Риму. Будучи забезпеченим чоловіком і вільним від державної служби, Овідій вів в Римі легковажний спосіб життя, а володіючи блискучим талантом поета, він часто вводив в свою поезію легковажні образи і мотиви. В 8 р. до н.е. політик Август дав розпорядження про висилку Овідія із Риму в місто Томи. Поет в сумних фарбах відтворював свою останню ніч в Римі. Дещо говорить про те, що примхливий поет тільки з великими насильством над собою міг залишити столичну обстановку і попасти до напівдиких сарматам, чужим йому і по мові, і по характеру, в місто, клімат якого Овідій переносив з великим трудом. В листах з силки до дружини, друзів і до самого Августа він часто просить про помилування, але Август і Тиберій залишаються глухими до його прохання; і Овідій пробувши в силці біля 10 р., помер в 18 р. н.е. серед чужого йому народу, далеко від Рима і його блискучої культури. від Рима і його блискучої культури. Дуже часто піднімали питання про конкретні причини зсилки Овідія. Це питання зовсім вирішено, так як єдиним матеріалом для його вирішення, являються деякі погляди в витворах самого Овідія. Перший період творчості. Перший період творчості Овідія займає час приблизно до 2 р. н.е. і посвячений виключно коханню. а) загальний характер кохання Овідія відрізняється по своєму змісту по легковажній і безідейній тематиці, а по своєму стилю - відривом від опису реальних почуттів поета до реальних люблячих. б) "Пісні любові" ("Amores") виявляються першим витвором Овідія в цьому роді. Спочатку цей витвір був написаний в п'яти книгах, а потім сам поет скоротив його до трьох. Тут описується Корінна. Тематика цих елегій - опис різних любовних поривань і походеньок. Перші шість елегій книжки І розповідають про те, як поступово наростає любовне почуття поета. Любовне почуття відрізняється тут непостійністю, зайвою відкритістю, майже зовсім не торкається глибоких життєвих відношень, але виражено в красивих і легких творах. Сам поет, не отримав великого задоволення від своєї досить пустої, а навіть і непристойної лірики. В елегії ІІІ, 15 Овідій, признаючи за собою великі заслуги і право на популярність в нащадках, все ж прощається із своєю досить легкою музою і висловлює намір перейти до більш серйозної теми, навіть до трагедії. в) "Героїні" або "Послання" складаються із 15 послань міфологічних героїнь до своїх коханих. "Героїні" подібні з попередніми збірками Овідія в тому відношенні, що і тут любов на першому плані. Але кидається в очі і велика розбіжність творів в обох збірниках. "Пісні любові" - витвір досить беззмістовний; навпаки "Героїні" наповнені глибокого психологічного змісту. Можна перерахувати основні любовні мотиви "Героїнь". Але самі героїні відрізняються тут яскравими індивідуальними якостями, і жодну не можна порівняти з іншою. Тема кохання розробляється тут у вигляді розлуки і палкого бажання негайно зустрітися з відсутнім коханим. Інші, за певних причин залишені, дружини або наречені то згадуються минуле життя, то вони мучачись різними підозрами, то вони люблячі або колись любивши починають всяко себе виправдовувати. Для характеристики стилю "Героїнь" дуже важливо те, що тут виступають міфологічні герої: героїні. Це не є зовсім щось зовнішнє, і цих героїв не можуть замінити просто буденні персонажі. В час Овідія мало хто вірив в наївну міфологію. Овідій не просто аналізує почуття любові, він ще і любується цим почуттям. г) Інші витвори. Овідію належить ще три витвори, які пов'язані з темою кохання: "Медикаменти для жіночого лиця", "Наука кохання", "Засоби від кохання". В першому витворі він доводить необхідність для жінки слідкувати за косметикою лиця на тій основі, що внутрішні особливості душі стійкі, а фізична краса нестійка і потребує підтримки. "Наука кохання" являє собою написаний по всім правилам тракт. Перші 2 книги дають поради чоловікам, як заманити жінку, 3-тя книга - жінкам, як заманити мужчин. Всі ці витвори Овідія твердять не стільки про любов, скільки про різні любовні пригоди. Все це закривало собою у Овідія його фрівольне трактування кохання і надавало їй деякого роду романтичного характеру. Цим можна пояснити популярність Овідія у всі часи.
|
Другий період творчості. Це перші роки н.е. до заслання поета. Творчість Овідія відмічено новими якостями, оскільки він намагається тут вихваляти імперію. Можна сказати, що получається це йому дуже погано. Але попередня тематика кохання продовжує грати велику роль, уже не являється єдиною і підчиняється тепер як новій тематиці, так і новій художній методології. "Метаморфози" (Перевтілення) являються головним витвором цього періоду. Овідій перед своїм відправленням у заслання у відчаї спалив рукопис, над яким у той час працював. Але він зберігся завдяки тому, що деякі списки були у друзів поета. Сліди неповної доробки можна помітити ще й тепер. а) Сюжет "Метаморфоз" є ніщо іншим, як вся антична міфологія, яка викладена систематично і по можливості хронологічно. У відношенні хронологічної послідовності виклади самі ясні являються перші і послідні книги "Метаморфоз". В І книзі відображено першопочаткове і саме древнє перетворення. Книги ІІІ і IV - занурюють нас у атмосферу іншого, дуже древнього періоду античної міфології. Книги V-VII відносяться до часу аргонавтів. Книги VIII-ІХ - це міфи часу Геркулеса. Книги ХІІ-ХІІІ - троянська міфологія. Книги ХІІІ-ХV присвячені міфологічній історії Рима. б) Історична основа "Метаморфоз" ясна. Овідій хотів дати систематичний виклад всієї античної міфології, розклавши її по тих періодах. які тоді являлися реальними. Овідій вибирає міфи з перетворенням. Із всіх представників жанру перетворень Овідій виступив найбільш талановитим і глибоким. Це зробили його "Метаморфози" всесвітнім витвором літератури. в) Ідейний смисл "Метаморфоз" досить складний. В часи Овідія цивілізація вже не могла вірити в міфологію. Овідій любить свою міфологію, вона дає йому глибоку радість. Крім любові до своїх богів і героїв Овідій приймає їх за своїх братів і залюбки прощає їм всі їх недоліки. Той підхід до міфології, який сформований самим поетом заключається в тому, що звичайно іменується піфагорійством. В цій філософській теорії Овідія важливі 4 ідеї: а) вічність і нерозрушимість матерії; б) вічна її зміна; в) перетворення одних речей в інші; г) перенесення душ із одних тіл в інші. Таким чином, якщо естетично міфологія являлась для Овідія предметом глибокої радості і насолоди, то філософськи вона виявилась художнім відображенням самих глибоких і основних сторін дійсності. При всій своїй легковажності Овідій глибоко розуміє соціальне зло і не пропускає випадку яскраво його відтворити, відібравши матеріал із тих чи інших стародавніх міфів. Політична ідеологія "Метаморфоз" може потребує дуже обережної характеристики. Сказати, що ідеологія "Метаморфоз" зовсім не має ніякого відношення до принципів Августа, не можна. У Овідія опозиція не політична, але морально-естетична. Для політичної опозиції він був дуже легковажний і дуже занурений в свої внутрішні переживання. Овідій формально повністю стоїть на позиціях ідеології принципата, але в дійсності він розуміє принципат як захист для своєї поезії. г) Жанри, використані в "Метаморфозах" різноманітні. Вони пронизують єдиний пафос. Представлені у Овідія і такі жанри, як іділія в вигляді першобутних часів, або любовна елегія, нерідко користується Овідій і жанром етіологічного міфу, не чужий йому жанр серенади. Не дивлячись на жанри і на всю кількість розповідей на той чи інший жанр, "Метаморфози" задумані як єдиний і цілий витвір. "Метаморфози" зовсім не являються хрестоматією, всі розповіді тут поєднуються тим чи іншим способом. д) Художній стиль Овідія своїм назначенням має фантастичну міфологію. Необхідно добавити, що в Овідія немає ніякої своєї міфологічної творчості. Сам Овідій тільки вибирає різного роду деталі, поглиблюючи їх психологічно або філософськи. Художній стиль "Метаморфоз" є в той самий час і стиль реалістичний, тому що вся міфологія наскрізь пронизана якостями реалізму. ' Овідій передає психологію богів і героїв, малює їх слабості і інтимності. Широко представлені пластичні елементи художнього стилю Овідія. Око поета всюди бачить який-небудь рух. Художній стиль "Метаморфоз" сильно пронизаний драматичними елементами, багатий якостями реалізму і натуралізму в той самий час відрізняється і сильним естетизмом. Можливо найважливішою якістю художнього стилю Овідія являється його яскравість: принципова, специфічна. Перш за все кидається у очі причудлива зламність сюжетної лінії витвору. В рамках сюжету окремі його частини розробляються зовсім примхливо: показується початок міфу і немає його кінця, або навпаки. Міф розглядається досить детально або досить коротко. Тяжко встановити де закінчується міфологія і починається історія, відділити науку від художньої творчості і виявити, де грецький стиль міфології, а де римський. Стилістична яскравість змішана з реалізмом і натуралізмом. "Метаморфози" насичені безкінечною різноманітними психологічними типами, положеннями і переживаннями. Тут і легковажні і морально високі люди; палкі і пристрасні натури чергуються з холодними і безпристрасними, богатирі - з людьми немічними. Тут царі і герої, пастухи і ремісники, засновники міст, пророки, художники, філософи; любов, ревнощі, заздрість, подвиг, жадоба, самопожертва, трагедія, фарс, безумство. Події розігруються тут і на широкій землі з її полями, лісами, горами, і на високому світлому Олімпі, на морі, в темному підземному світі. І все це біле, чорне, рожеве, червоне, зелене. Яскравість в "Метаморфозах" досягає кульмінації. "Фасти". Одночасно з "Метаморфозами" Овідій писав і "Фасти". Це місяцелік з різними легендами і міфами, зв'язаними з тими чи іншими числами місяця. Тут прославляється те, чого в метаморфозах дуже мало, а особливо вся римська сторона з її культами, історичними подіями, міфами. Еротика, легенди і положення, поєднання релігії з анекдотом, велика вченість і тонкий художній стиль характерні для "Фаст", так як для "Метаморфоз". Третій період творчості. Блиск художнього таланту Овідія, легкість його розповідей, витонченість його художнього стилю не могли не потемніти в період заслання поета, коли замість блискучого життя в столиці, він опинився в самій віддаленій частині імперії, серед напівдиких варварів, які незнайомі не тільки з столичною обстановкою, але навіть з латинською мовою. Головними витворами цього періоду являються у Овідія "Скорбні пісні", "Листи з Понта". а) "Скорбні пісні" складаються з п'яти книг. Із першої книги особливою популярністю користуються елегії 2 і 4, де описується буря в час плавання Овідія на місце свого заслання, і елегія 3 з описом прощальної ночі в Римі. Всі ці елегії Овідія різко відрізняються від його попередніх творів глибоким душевним болем, почуттям безвихідного становища і катастрофи. Інші елегії першої книги присвячені римським друзям і дружині. Друга книга - суцільні жалісні молитви до Августа про помилування. Останні три книги присвячені тяжким роздумам про власне життя в вигнанні, проханням про помилування, звернення до друзів і дружини за допомогою. Елегія 10 присвячена автобіографії поета, звідки ми дізналися про місце його народження, про батька, брата, про його три одруження, дочку, про ранню здатність писати твори. б) "Листи з Понта" складаються з 4 книг. Новиною являються звернення до знаменитих друзів із згадкою про їх імена, чого раніше Овідій не робив, боячись гніву Августа на своїх адресатів. Трапляються також молитви веселого характеру і якогось задумливого гумору. До останнього періоду творчості Овідія відносяться також витвори "Ібіс", "Рибна ловля", - витвори або малоцікаві в історико-літературному відношенні, або незакінчені. в) Даючи загальну характеристику останнього періоду творчості Овідія, не можна бути суворим до поета за одноманітні тони його витворів і дуже часті прохання про помилування. Про витвори цього періоду прекрасно сказав Пушкін: "Книга "Gristium" не заслуговує такого строгого засудження. Вона вища, краща по нашому розумінню за всі попередні твори Овідія". |
39Протягом століть у Європі ставлення до Горація і його творчості було різним залежно від естетичних смаків епох, адже він не тільки автор од, але й еподів, сатир, послань. При життєвій славі і загальному визнанні як провідного лірика Риму, оди поета могли оцінити окремі шанувальники, бо вони були надто складні і витончені для широкого кола. Середньовіччя та епоха Ренесансу шанує більше Горація–сатирика, Бароко – літературного критика Горація. Горація–поета високо цінували А.Данте, Ф.Петрарка, С.Спенсер, М.Монтень, П.Ронсар, Б.Джонсон, Д.Мільтон, Ф.Клопшток, Г.Лессінг, Ф.Шіллер, Й.-В. Ґете, В.Гюго, Д.Байрон, А.Теннісон, Г.Платен, Ф.Ніцше, М.Ломоносов, Т.Шевченко, О.Пушкін, М.Емінеску та інші.
У XVI – XVII ст. в Європі з’являються перші переклади окремих од Горація. Згодом предметом досліджень учених різних країн стають життєвий і творчий шлях поета, проблеми перекладів од, їх рецепції, окремі аспекти поетики Горація (Т.Бірт, Е.Динт, В.Пишль, Е.Шмідт, Е.Швінге, Е.Френкель, Н.Колінг, С.Комаджер, А.Кіслінг, Р.Гайнце, Р.Кернер, Є.Данилевич, М.Крушельницька, К.Куманецький, М.Свобода, Л.Винничук, Л.Войцік, Й.Старчук, Л.Зйомковський, Є.Стика, М.Зажицька-Станьчак, М.Гаспаров, О.Лосєв, К.Полонська, В.Ярхо).
В Україні твори Горація стають відомими на межі XV-XVI ст. Його творчу спадщину вивчав і брав за взірець гуманістичний поет Павло Русин з Кросна, Горація читали у братських школах (у Львівській ставропігійській школі) та Києво-Могилянській академії. Трактат Горація “Про поетичне мистецтво” поряд з Аристотелевою “Поетикою” став основою низки давніх українських поетик.
Шукаючи шляхів розвитку національної літератури, кожна ґенерація українських письменників по-своєму сприймала поетичну спадщину Горація (Г.Сковорода, П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський). Твори Горація перекладали К.Блонський, О.Духнович, І.Франко, В.Щурат, Т.Франко, М.Зеров, О.Білецький, М.Білик, Г.Кочур, Б.Тен та інші.
Вагомий внесок у вивчення творчої спадщини Горація зробив сучасний український вчений, письменник і перекладач Андрій Содомора. Йому належить повне видання перекладів творів Горація українською мовою, а також низка наукових досліджень, які стосуються окремих аспектів поетики Горація.
Однак, незважаючи на певні здобутки у дослідженні творчості Горація, актуальність проблематики не вичерпана. До цього часу немає праці, в якій би комплексно було досліджено лінгвістичні засоби творення текстів од Горація і його поетичних образів зокрема.
Актуальність теми дисертації зумовлена:
відсутністю наукових досліджень мовостилю Горація, у той час як значення творчості поета для європейської літератури і української зокрема є незаперечним;
необхідністю системного дослідження ідіостилю письменника на основі комплексного аналізу всіх мовних рівнів з використанням сучасних методів дослідження з метою вивчення лінгвостилістичних засобів творення поетичних образів
41.На думку багатьох учених, Овідій (43р.до н.е. – бл.18р.н.е.) посідає серед античних поетів друге місце(після Гомера) за впливом на європейську культуру. Тарас Шевченко називав Овідія “найдосконалішим витвором всемогутнього творця Всесвіту”. До творів Овідія зверталися Г.Сковорода, І.Франко, Л.Українка. Овідій був улюбленим поетом Шекспіра. “Душа Овідія живе в Шекспірі” – говорили сучасники, маючи на увазі не лише сюжети, які використовував Шекспір, але й культ краси, властивий великому драматургові, як і Овідію. Чимало сторінок у Мольєра(який, до речі, ніколи не розлучався з книжками Овідія) та іспанського драматурга Лопе де Веги навіяно віршами Овідія. Особистість Овідія, його поезія привертали увагу гуманістів доби Відродження та художників-романтиків, Пушкіна, Пікассо, який у 1930 р.ілюстрував “Метаморфози”. Давньоримський поет Публій Овідій Назон виділявся серед письменників офіційного напряму в літературі того часу. Свій творчий шлях Овідій почав з любовної лірики. Проте в його творах оспівування особистих почуттів і переживань поступаються місцем опису любовних сцен і душевного стану героїв.Автор ще багато в чому залишається вірний елегійного традиції.Його перша збірка Любовні елегії має свою героїню (узагальнений жіночий образ), яку поет називає Коріна, на ім'я стародавньої поетеси. Разом з тим, володіючи унікальним поетичним талантом, він створює твори абсолютно нового типу. Тут немає піднесеного тону, який використовується іншими авторами при описі закоханості і страждання. У елегіях Овідія ми бачимо яскраві замальовки реальному житті, яким він надає відтінок грайливості та іронії. Описуючи щасливу зустріч з Коріна, поет малює обстановку спальні, фіксує час дня, докладно описує прекрасну зовнішність своєї коханої.Таким чином, автор говорить не про виникає почуття, а про обстановку навколо відбувається події. На противагу своїм попередникам, що зображує серйозне, глибоке почуття, він виступає лише жартівливим співаком любовної млості, як він сам називає себе.Ще однією особливістю Овідія є розвиток ним на протязі всього твору однієї теми, але в нескінченних варіаціях. Так, ціла елегія побудована у нього на обіграванні думки про те, що закоханий представляє собою воїна на службі у Амура. Висловлена в першому рядку, ця ідея потім розвивається в численних порівняннях. Маску закоханого поета Овідій остаточно відкидає в своєму наступному збірнику Послання героїнь, в якому представляє п'ятнадцять вигаданих поетичних листів міфічних героїнь своїм чоловікам. Теми Послань ... одноманітні - розлука, туга, самотність, борошна ревнощів, прохання про повернення, проте в описі цих почуттів Овідій проявляє виняткову майстерність, наділяючи яскравою індивідуальністю кожну зі своїх героїнь. Тут і скромна, терпляча Пенелопа, і згорає від пристрасті Федра, і готова без страху розлучитися з життям Дідона, і мстива Медея, і сентиментальна Енона. Всі вони зовсім по-різному переживають розлуку з коханими.У своїх наступних поемах Наука кохання і Ліки від кохання поет дає настанови в області любовних відносин. Римської елегії тих часів взагалі була властива претензія на повчальну роль в області любові. Овідій розвинув у своїх творах цю тенденцію, в той же час представивши легку пародію на неї. У двох перших частинах Науки любові він дає поради чоловікам, як залучити й утримати жінку. При цьому, пародіюючи відомі керівництва, він поступово подає науку знаходження предмета любові.
42.У Давній Елладі художня проза, що постала пізніше, ніж епос, лірика і драма, спочатку була пов’язана із творами істориків, філософів та промовами ораторів. Історіографія розвивалась за класичного періоду. Цьому періоду нових політичних утворень належать перші досліди прози історико-географічної та філософської, яка за своїм змістом тісно примикала до епічної поезії і народної міфології. Грецька історіографія почалася з перекладання в прозу поетичних переказів у порядку хронологічної послідовності і з запису пам'яток окремих міст і народів. Кадм, Діонісій,Гекатей Мілетський,КсанфзЛідії,ХаронзЛампсака,ГелланікзМітілінінайдавнішими історичними письменниками. Представниками найдавнішої грецької філософії єФалес,Анаксимен,Анаксимандр(див.давньогрецька філософія). Наприкінці першого періоду історії грецької літератури всі частини еллінського світу були охоплені політичним і розумовим рухом, а нагромадження багатств торгівлею і промислами та отримання зЄгиптупапірусу— порівняно дешевого матеріалу — полегшували літературну продуктивність міських республік і сприяли їх розумовому зближення. Вельми характерними виразниками тієї епохи збудження і повсюдної напруженої діяльності були, так звані,«сім мудреців»(Біант,Хілон,Клеобул,Періандр,Піттак,Фалес,Солон) — розсіяні по різних містах практичні діячі та вчителі, які у віршованій, стислій формі пропонували уроки життєвої мудрості —гноми.
Геродот написав лише 1 твір – “Історію”. Слово історія грецького походження і за значенням наближається до слова дослідження. Присвячена “Історія” греко-перській війні, подіям, що мали вирішальне значення для подальшого розвитку народів стародавнього світу. Історія, як наука, зобов’язана більше, ніж Геродоту, його молодшому сучасникові Фукідіду – авторові одного, незакінченого, твору про Пелопонеську війну. Легенди та історичні анекдоти не цікавили його (на відміну від Геродота). В його “Історії” відбиті лише 20 років Пелопонеської війни(дожив до кінця її, і хотів розказати про всю).
43. Рито́рика— це наука про способипереконаннятавпливунааудиторіюз урахуванням її особливостей. Цянаукавивчає методику твореннятексту, визначаєйого структуру, найбільш придатну для зрозумілого йаргументованоговикладеннядумки. Риторика є однією з найдавнішихнаук, її виникнення припадає наантичні часи. Вона була засобомзахистуізвинуваченнянасудовому процесі. Найвидатнішітеоретикириторики були в Греції, апрактики— в Римі. Засвоєння риторики вважалося необхідною підготовкою вСтародавній ГреціїтаРимі.ГромадяниДавньої Греції могли самі себе захищати всуді, а щоб захист вийшов вдалим, вони зверталися дофахівців, чиїмремесломбуло складанняпромов. Ораторське мистецтво розвивалося й у Давньому Римі. Відомий давньогрецький ораторАрістотельрозрізняв три способипереконання:
логічний
емоційний
етичний.
Найвидатнішим римським оратором був Цицерон, він досягнув високої майстерності у складанні й виголошенні промов, став автором трактатів про ораторське мистецтво.
44.В Греції 3-2 ст.до н.е. відбувається систематизація риторики, яка ділилася на 5 частин: інвенція – знаходження, систематизація промов і використовуваних в них доказів; диспозиція – поділ промови на вступ, викладення, розробку (докази свого погляду і відторгнення чужого) і заключна частина; Елокуція – словесне висловлювання, вчення про відбір слів, словопоєднанні, про тропи і риторичні фігури, за допомогою чого формулювався стиль промови; меморія – запам’ятовування; пронунціація – вимова.
В Древній Рим риторика проникає у 1 ст.до н.е. Оригінальністю не відрізнялася. Велика кількість трактатів про ораторське мистецтво належить Цицерону. В римській риториці продовжувалися сперечання про азіанізм і аттицизм. Розробка матеріалів в римській риториці підкорювались трьом аспектам: docere – “вчити, повідомляти”, movere – “побуждати, пробуджувати пристрасть”, delectare – “розважати, приносити насолоду”.
45.Сократ – давньогрецький філософ, не залишив жодного письмового джерела після себе. Вчення Сократа відоме здебільшого завдяки свідченням його послідовників, закрема, його найбільш видатного учня – Платона, який викладав ідеї вчителя в “Апології Сократа”. Втім в ній важко відрізнити історичного Сократа від Сократа, як фігуру, що пропагує платонівські ідеї. Платон представляє Сократа ідеальним втіленням людської сутності. Платон завжди зображав Сократа як м’якосердну людину, але в Апології – це певний своєї правоти борець. Він каже, що не зречеться своїх думок, навіть якщо доведеться вмерти не один, а багато разів. В Апології зображено захисну промову, яку проголосив Сократ в 399 р.до н.е. діалоги Платона - це своєрідні драматичні сцени, де співрозмовники, навчені в житті та філософії, ведуть розумний, живий і гострий діалектичний суперечка, відшукуючи відповідь на поставлене на початку розмови завдання . У промові Сократа перед афінської публікою в діалозі «Апологія» ми бачимо перед собою гордого, безкомпромісного громадянина, який здатний відстоювати свої інтереси та переконання, і пророкує справедливе покарання за свою смерть. Сократ не боїться йти проти суспільства, його законів, адже навіть ця, нехай невелика мова, сказана перед судом вже є показником того, що думає і яку позицію займає ця людина по відношенню до громадської думки. Він стоїть вище суспільства і розуміє, що будь-яке зло в кінці кінців буде покарано, саме це він і пророкує присутніх під час суду. Проповідує чисті і світлі ідеї буття, раціоналістичні і наближені до реального життя аспектами філософії. Постійно шукає істину, намагається пояснити своїм учням сутність буття, життя і смерті. Найбільш яскраво цей образ Сократа намальованийПлатономв діалозі "Федон", коли Сократ разом з учнями намагається знайти і доводить безсмертя душі. Але незважаючи на ці відмінності, все-таки можна сказати, що в діалогах Платона перед читачами постає Сократ у образі великомученика-філософа, якого не розуміли багатосучасників, але який з гордістю виступив проти суспільства, за що і був згодом страчений. Вже одна невелика мова Сократа перед судом допомагає нам краще зрозуміти особистість цього мислителя.
46. Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: вчення про буття, Бога, світ і його походження, душу, пізнання, моральність, суспільство. Філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно до цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Платон учив: не ідеї суть відображення матерії, а матерія є відображення ідей і вона ними породжується.На цій підставі стверджується, що філософія Платона є абсолютний ідеалізм, а сам Платон є його засновником.Головним звинуваченням на адресу ідеалізму взагалі є те, що філософи-ідеалісти не визнають існування зовнішнього світу поза і незалежно від людської свідомості. Платон поділив світ на ідеальний і матеріальний. Необхідність такого поділу полягає в тому, що в ідеальному світі людини можливо все, в тому числі і його власне самозбереження, тоді як в дійсному світі - майже нічого.Це геніальне відкриття Платона було початком вивчення інтелекту. Інтелект людини, за Платоном, спочатку має в собі всю можливу інформацію про себе, про земному світі і про Всесвіт.З цього приводу Платон сказав: "Душа знає все".Особливість інтелектуальної системи людини, таким чином, полягає в тому, що більша частина знань знаходиться поза свідомістю людини. таємниця філософії Платона полягає в тому, що він створив теорію загального як закону для одиничного і всякий розсудлива філософ може угледіти "щось позитивне в платонівської ідеї як закон впорядкування одиничного". Остаточний висновок: "... секрет тисячолітньої значимості Платона полягає не в буквальному змісті його філософії і проповідуваної їм моралі", а в неспокійному драматичному мовою - "ось у чому розгадка тайни ... значимості Платона".
47. Арістотель (384—322 до н. е.) —один з найавторитетніших мислителів давньої Еллади. У 17-літньому віці він прибуває до Афін і стає тут учнем Платона. Після навчання в його Академії Аристотель приймає запрошення македонського царя Філіппа II і стає вчителем царевича Александра, майбутнього великого полководця. Після вступу Александра на македонський престол Аристотель повертається до Афін, де засновує власну філософську (так звану «перипатетичну», від грецького слова «перипатос», яким називалася крита галерея, в якій відбувалися заняття) школу. Інша назва Аристотелевої школи — Лікей походить від сусідства школи з храмом Аполлона Лікейського. Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона (розходження між ними почалися ще під час перебу¬вання Аристотеля в Академії) в його головному пункті. Йдеться про окреме від реальних речей існування ідей, які претендують на те, щоб бути причинами речей, їх сутністю. Однак, зауважує Аристотель, як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? І взагалі неможливо, щоб сутність і те, сутністю чого вона є, існували окремо одне від одного. Як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них? Для попередньої філософії виникнення речей, та й світу в цілому було просто «упорядкуванням» («гармонізацією») чогось уже існуючого, однак існуючого «неупорядковано», хаотично. Такий підхід до проблеми виникнення ще не ви¬ходив за межі міфології. Адже виникнення світу у всіх міфологіях змальовується саме як процес гармонізації та диференціації певного однорідно-змішаного первісного ста¬ну. Не відходять принципово від такої міфологічної схеми ні гераклітівська ідея «спалахів» світового вогню (коли весь світ стає однорідно-«вогненним») і його періодичного «згасання» (коли вогонь перетворюється в повітря, воду та інші «стихії» і, зрештою, в різноманітні речі навколишнього світу), ні емпедоклівська Любов, що з'єднує періодично все суще у світову єдність, та Розбрат, який цю єдність та¬кож періодично диференціює на окремі речі, ні навіть демокрітівські одвічні «з'єднання» атомів, які лише уявля¬ються нам (внаслідок недоступності нашим чуттям цих з'єднань і роз'єднань), виникненням і зникненням тих або, інших конкретних речей. Лише запровадження категорій можливості та дійсності. створило нові підходи до проблеми виникнення, творення (творчості взагалі), оскільки можливості справді перетво¬рюються (стають іншим буттям, ніж буття можливості) в дійсність. За Аристотелем, філософія постає наукою, що досліджуй суще як таке, а. також те, що притаманне йому саме по собі. Ця наука не тотожна жодній з так званих часткових наук, оскільки жодна з інших наук не досліджує природу сущого як такого, а всі вони, зосереджуючи увагу на якійсь частині сущого, досліджують те, що властиве саме цій частині, як, наприклад, науки математичні. Оскільки ж ми шукаємо начала і вищі причини, то ясно, що вони повинні бути началами і причинами чогось самосущого. Як уже зазначалось, Аристотель будує свою концепцію в поле міді з поглядами свого вчителя, але з метою не спросту¬вання ;. вихідних принципів платонізму, а вдосконалення останнього, надання йому більшої «раціональної» строгості, усунення його слабких місць, передусім численних елементів міфології».
48. Ксенофонт (до 430 –бл. 355 р.до н.е.) – давньогрецький історик, письменник, політичний та військовий діяч., учень Сократа. Самим значним для античної літератури твором Ксенофонта є "Кіропедіі" ("Виховання Кіра"). У ньому треба шукати коріння європейського роману. Майже не звертаючись до історії Персії, Ксенофонт описав життя її володаря, риси характеру, відносини з близькими і ворогами. У грецьких полісах, виснажених міжусобними війнами, рослатугаза сильної влади, створювали загрозусусіди, з'явилася необхідність змін у війську [36, 255-257]. Всі ці ідеї Ксенофонт намагався проповідувати в своєму романі. Зображуючи події двохсотлітньої давності в Персії, автор малюєідеальнийобразКіра Старшого, який створив величезну, сильну державу. Підкреслюючи, що для формування особистості важливі походження і вроджені якості, тим не менш найбільше він виділяє виховання і самовиховання (I 1,6). Відеальномухарактеріволодаря, зображеного в романі, з'єдналися спартанськадисципліна, хоробрість,аскетизм, проблиски сократовской мудрості і риси східних монархів. Ксенофонт зображує реально жив царя, історичнуособистість, але його твір не є науковим. Це біографічнийроман, художній твір, як би з'єднало досвід оповідань Геродота і Фукідіда і діалогів Платона.Діалоги так званих сократичних творів Ксенофонта (їх героєм є Сократ) формально схожі на ту різновид діалогів Платона, яку Діоген Лаерція назвав дослідницьких діалогами. У них переважають питання і відповіді: питання провокуєвідповідь, а відповідь - питання, і вони безперервно змінюються місцями. Так йде пошук будь-якого рішення, висновку, істини. Такі діалоги живі і драматичні: представлені тільки дійові особи зі своїмиістинами, і більше нічого. Ми не виявимо погляду з боку, думок дійових осіб, дій, оцінки ситуацій.Ксенофонт залишив цікаві відомості про життя народів тих країн, через які проходили його загони. Першим створив мемуарний твір. Тон Ксенофонта завжди стриманий, але читач не залишається байдужим, коли йдеться про злигодні, яких натерпілись солдати на гірських стежках. Все життя автора хвилювали проблеми виховання. Понад усе його цікавило питання, якою має бути владуща людина та як виховати ідеального правителя. Ксенофонт був прибічником спартанської системи виховання.
49.Самим значним для античної літератури твором Ксенофонта є "Кіропедія" ( "Виховання Кіра"). У ньому треба шукати коріння європейського роману. Майже не звертаючись до історії Персії, Ксенофонт описав життя її володаря, риси характеру, відносини з близькими і ворогами. У грецьких полісах, виснажених міжусобними війнами, росла туга за сильною владою, створювали загрозу сусіди, з'явилася необхідність змін у війську. Всі ці ідеї Ксенофонт намагався проповідувати в своєму романі. Змальовуючи події двохсотрічної давності в Персії, автор змальовує ідеальний образ Кіра Старшого, який створив величезну, сильну державу. Підкреслюючи, що для формування особистості важливі походження і вроджені якості, тим не менше найбільше автор виділяє виховання і самовиховання. В ідеальному характері володаря, зображеного в романі, з'єдналися спартанська дисципліна, хоробрість, аскетизм, проблиски сократської мудрості і риси східних монархів. Ксенофонт зображує реальне життя царя, історичну особистість, але його твір не є науковим. Це біографічний роман, художній твір
Діалоги так званих сократичних творів Ксенофонта (їх героєм є Сократ) формально схожі на ту різновидність діалогів Платона, яку Діоген Лаерцій назвав дослідницькими діалогами. У них переважають питання і відповіді: питання провокує відповідь, а відповідь - питання, і вони безперервно міняються місцями. Так йде пошук будь-якого рішення, висновку, істини. Такі діалоги живі і драматичні: представлені тільки дійові особи зі своїми істинами, і більше нічого. Ми не виявимо погляду з боку, думок дійових осіб, дій, оцінки ситуацій.
Однак в "Кіропедіі" є й інші діалоги: розмовляючи люди не тільки запитують і відповідають, але і висловлюють свої зауваження, діляться враженнями і обмінюються думками.
В романі багато речей, складених за правилами риторики, довгі ритмічні періоди яких, запозичені у Сократа, призначені для читачів з тонким смаком.
В V, VI та VII книги вплетена історія благородної, вірної любові Пенфеі і Абрадата. У більш пізніх грецьких романах цей мотив стане основним. У романі Ксенофонта, що має дидактичні установки, він тільки допомагає відтінити шляхетність і порядність головного героя. На початку твору Кир був веселим, дотепним, балакучим хлопчиком, потім виріс у справедливого, хороброго, мудрого володаря. Образ Кіра не складний, однак весь роман звучить жваво і цікаво. Жанр роману, дійсно, може пишатися таким твором.
50. Попри те, що разом з віршовою формою з найдавніших часів існує і форма прозаїчна, таке звичне для нас протиставлення: проза — вірші з'являється не відразу. Лише з часом широке поняття поезії як мистецтва слова саме стає об'єктом поділу на віршовану поезію та художню прозу. Початок такого поділу можна спостерігати вже в античності, хоча протиставлення вірша і прози в ній не принципове: художня проза, яка опинилася на периферії мистецтва слова, все ще суттєво організується відповідно до законів поезії. В західноєвропейських літературах виокремлення поняття віршів із поезії в добу Відродження пов'язується зі здобуттям прозою своєї власної художньої форми, відмінної від віршової. Віршовий текст і став усвідомлюватись як віршовий тоді, коли мовленнєва організація прози чітко протиставила себе творам, написаним віршовою формою. У слов'янських літературах термін «поезія» в значенні віршової форми входить у вжиток з кінця XVIII — початку XIX століття.
Починаючи з епохи Відродження в Західній Європі, а в східнослов'янських літературах — з третини XIX століття, поезія активно витісняється художньою прозою, яка, зайнявши до кінця XIX століття панівне становище в літературі, зберігає його й досі, певною мірою уособлюючи поняття літератури, як це у свій час робила поезія. Поетична творчість в ієрархії видів словесного мистецтва відсувається на другий план. Художня проза веде свою генеалогію від публічних промов давньогрецьких ораторів і, хоч як це парадоксально, з огляду на те, що проза (художня) з'являється набагато пізніше, ніж поезія (власне вірш), саме з прозою пов'язаний той ключовий, «поворотний» момент, коли словесна творчість починає усвідомлюватись як мистецтво (в античному розумінні цього слова). Грецька художня проза зароджувалася в V— IV століттях як своєрідний антипод поезії, від якої вона переймала тематику й запозичувала засоби художнього вираженняНова, тобто не повсякденна, а красномовна, художня проза, яка постала з ораторського мистецтва й певною мірою протиставила себе віршовим формам мовлення, своїми ознаками все ж таки нагадувала більше вірш, аніж просту, розмовну прозу. Давньогрецька й пізніша європейська художня проза — це так звана ритмічна проза, в якій, хоча й не в такій чіткій формі, як у вірші, мав місце симетричний поділ мовлення на словесні відрізки, які до того ж інколи мали співзвучні закінчення, що стали прообразом пізніших рим.
51. Трагічне в античну епоху характеризується придушенням особистого початку, над яким, підноситься благо поліса і розуміння долі як сили, яка панує в природі і суспільстві. Тому трагічне в античності часто описувалося через поняття долі і долі на противагу новоєвропейської трагіка, де джерелом трагічного є сам суб'єкт. Зразком розуміння трагічного у давньогрецькій філософії, може служити філософська концепція Аристотеля, де трагічне представляє собою наслідування людського життя (мимесис) з її переходами від щастHYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%A9%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8F"я до нещастя, з її провиною, злочинами, розплатою і покаранням - тобто найгостріших життєвих протиріч. Знамените визначення трагедії Арістотеля грунтується на понятті катарсису, на ідеї всеочисній ролі мистецтва. Сама трагедія представляється Арістотелем як щось ціле, що має свій початок, середину і кінець. У «Поетиці» Аристотель створює теорію епопеї і робить висновок, що до епосу можуть бути застосовані ті ж норми, що і до трагедії. У залежності від фабули епос, також як і трагедія підрозділяється на кілька видів: «Він повинен бути або простим, або заплутаним, або нравоопісательний, або патетичним і містять ті ж частини, крім музичної композиції і сценічної постановки. Адже в ньому необхідні перипетії та пізнавання (і характери), і пристрасті ».Відповідно до Аристотеля, комічне є частиною категорії потворного, але відрізняється від потворного в дійсності тим, що його художнє відтворення доставляє певне естетичне задоволення. Аристотель визначає комедію наступним чином - «це відтворення найгірших людей, за не по всій їх порочності, а у смішному вигляді. Смішне - частка потворного. Найсмішніше - це якась помилка або каліцтво, що не заподіює страждань і шкоди, як, наприклад, комічна маска ». У цьому визначенні Аристотель відзначає недосконалості життя з їх некатастрофічного характером. Причому джерелом катарсису тут є не страх, а сміх. Що стосується походження комедії, її становлення, розвитку жанру як такого, то Аристотель підкреслює малу популярність її історії. Відомо тільки те, що вона виникла з імпровізацій, бере свій початок «від заспівувачів фалічних пісень» і першими творцями комічних фабул є Епіхарм і Формід. «З трагедією древня комеHYPERLINK "http://ua-referat.com/%D0%9A%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%8F"дія має повне структурне тотожність; але саме чудове, що вона, на противагу європейської комедії, являє собою не самостійний жанр, а пародію на трагедію. Між тим пародія сама по собі має сакральне походження і побутує у фольклорі аж до нових століть: саме її культово-фольклорні форми доносять до нас у злитім вигляді і трагічні елементи, у вигляді богослужіння і пристрастей, і комічні, у вигляді фарсів і непристойності. "
52. Історія — грецьке слово, що означає просто дослідження чи розпитування. Геродот, уживши це слово в заголовку своєї праці, тим самим «означує літературну революцію» .Саме вжиток цього слова (історія) та приховані у ньому значення й роблять Геродота батьком історії. Перетворення запису легенд на науку історії не було природженим для еллінського духу — це був винахід V сторіччя, і людиною, що той винахід зробила, був Геродот. Нам так само ясно, що історія для Геродота є гуманістичною на відміну як від міфічної, так і від теократичної оповіді. Як він заявляє у своєму вступному слові, його завдання — описувати вчинки людей. Його мета, як сам він її описує, полягає в тому, щоб прийдешні покоління не забули тих учинків. Тут ми маємо мою четверту характерну рису історії, а саме: що вона служить знанню людини про людину. Зокрема, вказує Геродот, вона розкриває людину як раціонального діяча: себто її функція — це почасти відкривати, що люди зробили, а почасти — відкривати, чому вони те зробили . Геродот не обмежує своєї уваги голими подіями; він розглядає ці події в цілковито гуманістичній манері як дії людських істот, що мали підстави чинити так, як вони чинили, а історика якраз і цікавлять ці підстави. Він цілком ясно й свідомо визнавали як те, що історія є чи може бути наукою, так і те, що вона має справу з діями людей. Щодо Геродота, то в нього чітко виявляються такі характерні риси історії: (а) що вона є наукова або ж починається із ставлення запитань, тоді як записувач легенд починає з того, що щось знає, і розповідає, що знає; (б) що вона гуманістична або ж ставить запитання про речі, які були вчинені людьми у певні моменти в минулому; (в) що вона саморозкривається або ж існує задля того, щоб казати людині, що таке людина, розповідаючи їй, що зробила людина.
53. За тематиці античні романи зазвичай групують таким чином: 1) історичні; 2) міфологічні; 3) шляхові; 4) утопічні; 5) любовні та пригодницькі; 6) християнські; 7) біографічні; 8) комічні і сатиричні [6, 5]. Деякі дослідники не вважають романами біографічні, історичні та подібні розповіді. На думку Б. Е. Перрі, романами слід було б вважати тільки ті твори, які мають літературні та художні цілі, а не твори з пропагандистськими або інформаційними установками. Вчений упевнений, що романом слід вважати довге прозовий розповідь, що доставляє читачам задоволення або спонукає їх духовно вдосконалюватися. Метою роману є він сам, тобто оповідь саме по собі, а не передача історичних, наукових або філософських знань. Це розповідь про події з життя і особистому досвіді одного або декількох людей, пофарбованих їх інтересами та почуттями. Вони збереглися найчастіше тільки у вигляді скорочених переказів і фрагментів, а саме романи любовні і пригодницькі, які зазвичай вважаються справжніми грецькими романами. Повністю збереглися наступні твори: "Херей і Калліроя "Харитона," Ефеські оповідання "Ксенофонта Ефеської "Левкіппа і Клітофонт" Ахілла Татія, "Дафніс і Хлоя" Лонга і "Ефіопські оповідання" геліодор.
Схема сюжетів любовних і пригодницьких романів однакова. Нескінченно прекрасні юнак і дівчина незвичайно гаряче й вірно люблять один одного. Будь-які ворожі сили їх розлучають перед весіллям чи лише встигли одружитися. Вони переживають безліч страждань і пригод, поки нарешті роман не закінчується бенкетом на честь весілля чи зустрічі.
Для людей епохи еллінізму було характерне почуття географічного простору, нескінченних далей. Після завоювань Олександра Великого світ виявився великим, родичі часто жили не в одній і тій же країні, подорожували купці й вчені, царські посланці і шукачі пригод. Тому герої грецьких романів, що втікають від небезпек або увозімие силою, звичайно об'їжджають чи не весь світ. Традиційні риси роману - це уявна смерть, корабель, піратські напади, шляхетні або жорстокі грабіжники, в'язниця, продаж в рабство. Коли дійові особи потрапляють у глухий кут, на допомогу приходять віщі сни або хитромудрі чарівники.
Написані по одній і тій же моделі грецькі романи - це не збірники банальностей, як можуть здатися з першого погляду. Вони мають позитивне значення як твори, що проповідують вічні цінності. У цих романах багато разів міняється положення головних героїв: вони стають бранцями, рабами, їм загрожує смерть, якій вдається уникнути тільки в останню мить, однак, не встигнувши порадіти, вони знову потрапляють в будь-яку небезпечну ситуацію. Так триває до самого кінця твори. Тим не менше сльози, муки, страх і безліч інших випробуваних почуттів зовсім не змінюють ні зовнішності, ні внутрішнього світу героїв. Наприкінці роману вони зустрічаються такими ж юними і прекрасними, так само гаряче і вірно кохають одне одного, як і на початку. Ні їх характери, ні любов не набувають нових рис. Це їх сталість і стійкість не можуть не викликати поваги. Люди епохи еллінізму, не маючи можливості проявити мужність у захисті громадських справ, ідею героїзму переносять у сфері особистих відносин. Герої роману мужньо зберігають і захищають почуття своєї любові.
Грецька роман може бути віднесений до типу романів випробувань [26, 258]. Це випробування вірності і любові героїв. Крім того випробовується їх благородство, сміливість, сила, іноді - розум. Герої витримують ці іспити, молот подій нічого не розбиває, тільки підтверджує стійкість героїв. Роман повторює думку, що прийшла з філософії стоїцизму і вже з'явилася в комедіях: можна змінити умови життя людини, проте людських якостей відібрати неможливо: потрапили в рабство герої роману зберігають внутрішню свободу, розлучені, випробовуваний, залякує, вони не відмовляються від своєї любові.
54. Біографічний твір може бути як лише художнім, так і художньо-документальним, залежно від того, яку мету поставив перед собою автор. Але у будь-якій біографії повинні бути достовірні факти, свідчення інших людей про реальний життєвий шлях героя, документальні матеріали. Біографія та автобіографія доносять до читача взаємозв'язок людини і часу. На противагу художньому роману чи іншому художньому жанру, біографія робить предметом спостереження не типовий характер, а істинну реальну людину, неповторну особистість. Важливий не лише історичний резонанс прожитого життя героями біографічних книг, але й індивідуальний, особистісний їх духовний досвід.
Художня біографія — це величезне поле для прояву творчих індивідуальностей, манер, стилів авторів. Будь-яке людське життя, а тим паче життя відомих людей, настільки наповнене подіями та переживаннями, що автор, який присвятив свою творчість цьому жанру, має можливість розкритись повною мірою, наскільки вистачить духу і таланту. Створення книги-біографії — це свого роду величезна робота дослідника. Художня біографія потребує уваги.
Біографічний жанр є особливим уже за своїм призначенням. Він наближає постать митця слова до читача з усіма його внутрішніми якостями, з усім його внутрішнім світом. Роль біографічного документа — щоденникових записів — глибоко відрізняється від життєвих описів вчених, історичних діячів і тих, чиє покликання — слово. Документи надзвичайно необхідні біографу, адже без них ми не пізнали б особистість. Нам не були б відомі обставини, які привели митця до кола тих чи інших особистостей свого часу. Незважаючи на фрагменти, на які поділяється біографія, вона завжди становить собою єдино ціле, як і весь життєвий і творчий шлях.
Біографія та автобіографія — це невичерпні джерела духовного збагачення читача. Це ті глибини пізнання, які завжди будуть мати велику популярність. Читаючи біографічні матеріали, мабуть, кожен намагається там знайти проекцію на "свої" вчинки, "свої" риси, "свої" думки, самого себе. Кожен прагне стати кращим або зрозуміти, що є ще хтось, хто так мислить, у кого подібна життєва доля. Дехто просто вчиться робити ті чи інші висновки для свого життя. Створюючи образ героїв біографії, біограф часто-густо, незалежно від свого бачення, створює і свій власний образ автора. Без цього образу, без ставлення письменника до героя, без погляду автора на предмет опису не було б художньої книги взагалі. Незалежно від тих засобів, якими користується біограф, а вони, звичайно, багатогранні, ми маємо право зробити висновок, що особистість письменника і праця героя в їх нерозривній цілісності і є тим фундаментом, з якого вибудовується "будівля" сучасної біографії, на цьому фундаменті можна побудувати дуже багато, а особливо якщо будівничі будуть талановиті і захоплені своєю нелегкою, але благородною працею. Слід підкреслити, що біографія складає достатній простір для белетризованої і навіть романізованої подачі зібраного матеріалу, в тому числі й проникнення у внутрішній світ своїх героїв. Герой біографічного твору зазвичай є відомою особистістю. І це, безперечно, додає відповідальності авторові такого твору.
Автобіографія як жанр почала складатися в пізньої античності, що пов'язано з посиленням інтересу до окремої людської особистості. До цього часу тобто до останніх століть старої і перших століть нової ери визначальну роль в житті людей грала традиція, проходження загальновизнаних устоям, законам селянської громади, правилам життя в місті-державі, наприклад, у грецькому полісі, законам, встановленим єгипетськими або вавілонськими царями. Існуючі норми були освячені традиціями, передбачалося, що їх встановили боги і виступати проти них блюзнірство. У такій ситуації окрема особистість мала мало можливостей для самовираження, і питання про опис власного життя практично не виникало.
Автобіографії в якійсь мірі передували урочисті написи східних царів, оповідали про свої перемоги, однак тут не може йти мови про справжнє життєписі. Всі подібні тексти слідували суворо визначеними правилами і розповідали про зовнішні події, пов'язані з тим чи іншим государем, але не про його внутрішнього життя.
Греко-римський світ знав чимало біографічних творів - найзнаменитіша з яких Порівняльні життєписи Плутарха. Поява таких книг свідчить про зростання інтересу до окремої особистості, хоча в люди ще не самі описували своє життя - за них це робили історики. Крім того, всіх античних біографів залучали яскраві герої. Подання про неповторність та значущості будь-якого, навіть самого звичайної людини, ще не існувало.
Деякі видатні діячі античності залишили опису свого життя, очевидно, вважаючи її досить цікавою і важливою для нащадків.
55. Світогляд СЕНЕКИ значною мірою зумовлений тією неспокійною епохою за якої йому довелося жити. Певною послідовністю й системністю його погляди не вирізнялися. Обґрунтовуючи філософію стоїків, він звертав головну увагу не на теоретичний , а на практичний аспект учення. Найбiльш вiдомим стоїком був Люцiй Анней Сенека .
Життя Сенеки сповнене суперечностей.Вiн закликав до бiдностi та смиренностi, проте сам жив хабарями, накопичивши великi скарби, вважався найбагатшою людиною Риму, за що, пiсля викриття Нероном, був змушений покiнчити життя самогубством.
Суперечливiсть його фiлософських поглядiв та реального життя знайшла вiдображення i у його вченнi. Космогонiчнi погляди Сенеки були дуже близькими до попереднiх вчень. Як один iз учнiв Посiдонiя, вiн засвоїв його вчення про душу, при цьому посиливши тенденцiю розподiлу душi. Душа має тiлеснiсть i духовнiсть, постiйно переживає внутрiшню боротьбу протилежних тенденцiй: прагне до спокою i до боротьби, до добра i зла тощо. Протилежнiсть ряду тверджень Сенеки ним не пояснюється, а лише фiксується.
Аналогiчний пiдхiд здiйснено ним i до роз’‘яснення поняття ‘‘Бога’‘, який виступає як вогонь (пневма) i як творча сила (батько). В той же час Бог не владний над матерiєю, проте коли свiт дiйде до стану iстинного буття, то вiн стане божественним, а коли свiт вiдходить вiд iстини, то Бог знищує його у свiтовiй пожежi.
Людська природа (у своєму виникненнi) чиста i непорочна. Але тiло стає в’‘язницею душi. Душа, необтяжена тiлом - вiльна, тому iстинна насолода душi можлива лише поза тiлом. Усi люди рiвнi, їх душi здатнi до звiльнення. Проте сам Сенека вважає раба рабом по-сутi, а будь-яку працю, де затрачуються фiзичнi сили - принизливою для вiльної людини. Така праця пiдкорює душу тiлу.
Фiлософiя Сенеки є своєрiдним пiдсумком розвитку елiнiстичної фiлософiї, хоча i не завершує її. Дане вчення увiбрало в себе безлiч суперечливих тверджень про свiт, констатуючи кризу античного типу фiлософствування. Теоретично цей крок до подолання кризи фiлософських систем був зроблений на шляху виникнення християнства.Звичайно, торкався Сенека і такої категорії, як справедливість. Відправним моментом останньої він вважав рівність (лист 30.11; 47.1—10), а кінцевим висновком — сентенцію: «Поводься з тими, хто нижче, так, як ти бажав би, щоб з тобою поводились ті, хто вище» (лист 47.11).
56. Виріжте з методички стор.36!!!
АПУЛЕЙ (Apuleius - бл. 124, Мадавр, Північна Африка — бл. 180) — давньоримський письменник, володів і латинською, і грецькою мовами, був енциклопедистом: вивчав філософію та риторику, історію та природознавство, був поетом та адвокатом. Прихильник ідеалістичної філософії Платона, Апулей виклав своє розуміння цієї філософської системи у трактаті «Про Платона та його вчення». Апулей вірив у римських і східних богів, вірив і в посередників поміж богами та людьми — демонів. Цьому питанню письменник присвятив свій трактат «Про бога Сократа». Недарма Апулей закінчив свій життєвий шлях жерцем у Карфагені, За своє життя Апулей багато подорожував, отримавши величезну кількість вражень про життя і побут різноманітних соціальних верств сучасного йому суспільства. І в Карфагені, і в Римі, і в інших містах під час своїх подорожей Апулей часто виступав з промовами, риторичними декламаціями. Він любив уживати незвичні словосполучення, антитези і маловживані слова, які запозичував або зі словника давніх поетів, або з народної мови. Зі створених Апулеєм літературних творів до нашого часу збереглося лише декілька. Це роман «Метаморфози в XI книгах» («Metamorphoseon Libri XI»), «Апологія, або Промова на захист самого себе проти звинувачення у магії» («Apologia sive prose de magia Liber»), збірка уривків промов і риторичних декламацій під назвою «Флоріди» («Квітник» — «Florida»). У збірці «Флоріди» йдеться про дива Індії, про воскресіння з мертвих, але взірцем ораторського мистецтва Апулея є його «Апологія». Справа в тому, що Апулей під час однієї із подорожей зустрівся з Понціаном — своїм шкільним товаришем, познайомився з його матір'ю, вдовою, і незабаром одружився з нею. Після смерті Понціана родичі дружини Апулея притягли письменника до суду, звинувативши його в тому, що він за допомогою магії зачарував багату вдову. І Апулею довелося виступити в суді на своє виправдання. У цьому виступі чимало риторичних прикрас, але є і влучні характеристики, реалістично достовірні замальовки тогочасної моралі. Особливо яскраво окреслив письменник розпусність сім'ї одного із родичів своєї дружини, у котрого «весь дім — це дім звідника». Славу письменника Апулей здобув романом «Метаморфози» («Перетворення»). Це найвідоміший і найчитабельніший з античних романів, що збереглися до нашого часу. Назва «Золотий осел» («Asinus aureus»), що закріпилася за ним, засвідчує, наскільки високо цінували Апулея найближчі нащадки: «золотими» стародавні називали найдосконаліші і наймудріші твори. І подібне ставлення до роману, який був водночас і розважальним, і серйозним, зрозуміле — він задовольняв найрізноманітніші потреби та зацікавлення: при бажанні можна було задовольнитися його цікавою фабулою (роман, на перший погляд, — еротично-авантюрний), а вдумливіші читачі отримували відповідь на моральні та релігійні питання.
58 Схарактеризувати зміст «Метаморфоз» Апулея як спробу пошуків порятунку від занепаду та бездуховності.
Прагнучи здійснити пізнання до нового, Луцій не замислюючись прагне дістати ці нові відчуття. Шлях обраний для досягнення душевного спокою був вибраний не надто вдало. Перетворившись на осла, починаючи з першої хвилини його життя у новому обліку, він усіма можливостями намагається не втрати себе та не занапастися духом.
Зміст переповнений такими подіями, де людина повинна перебороти свої звички. Намагаючись не потерпіти поразки у бою між людиною на світом, герой має боротися , знаходити розумні рішення для вирішення різних не простих ситуацій. Перешкоди, що трапляються на шляху до здійснення мрії, можуть легко зробити так, що той починай втрачати віру в те, що взагалі зможе дістатися до мети, що боги йому не допоможуть. Найяскравішими героями такої ситуації є Луцій та Псіхея. У них найкраще відображенна таой пошук від занепаду та бездуховності. (59)
59 Опишіть спільне та окреме між долею Люція та Психеї (Апулей).
Люцій почув історію про Псіхею, підслухавши розповідь одного злочинця чи грабіжника під час святкування. На цей момент він вже перебував в обліку осла, та здатність розуміння людської мови він не втратив. Він був вражений таким розвитком подій, та мабуть і не усвідомив того важливого. Він не усвідомив того, що якщо у цій історії заглибитися трохи далі, він би міг побачити ті страждання та безвихідність положення яке мала Психея, у своєму житті. Вони обидва прагнули знайти порятунок від власного занепаду, та дістатися до поставленої цілі. Для Психеї це означало бути разом з коханим, а для Люція – знову перетворитися на людину, щоб знову бути разом зі своїми близькими. Іншим порівнянням може слугувати перешкоди, що траплялися на їхньо му шляху. У Психеїному випадку це були завдання Венери, які не підлягали до виконання, без допомоги дива. У луцієвому випадку- незмога дібратися до куща з цвітучими трояндами, які врешті решт знали б накладенні на нього чари. І в самому завершенні, обидва герої все ж залишаються щасливими. Псіхея, через кількісні страждання та перешкоди, залишається х амуром на згоду всім, Венера приймає її у своє коло. Луцій, через молитву до богів, отримує шанс повернути людський облік, що йому і вдається зробити у завершенні його історії.