Креон жестом зупиняє його. (Раптом кричить).

Це я його помітив перший, начальнику! Інші вам це підтвердять, я перший подав сигнал тривоги.

Креон. Сигнал тривоги? Чому?

Гвардієць. Бо ж труп, начальнику. Хтось його засипав. Не надто ретельно... Часу бракувало, адже ми поруч стояли. Ледве землею притрусив... Але досить, щоб приховати його, щоб не склю­вали стерв'ятники.

Креон (підступає до нього). Ти певен, що це не рився якийсь гризун?

Гвардієць. Ні, начальнику. Ми, ми теж спершу таке запідоз­рили. Але ж землю він пожбурив прямо на труп. Згідно зі звичаєм. Це був хтось, хто мав навички.

Креон. Хто насмілився? Хто настільки збожеволів, щоб знехту­вати моїм указом?! Ти помітив які-небудь сліди?

Гвардієць. Жодних слідів, начальнику. Якісь сліди були, але такі — неначе пташка прострибала. Вже пізніше, коли вартовий Дюран почав роздивлятися пильніше, він знайшов лопатку, малесеньку старезну дитячу лопатку, зовсім заіржавілу. Ми подумали — не­ймовірно, щоб то дитина таке вчинила. Солдат першої статті все ж таки її зберіг для дізнання.

Креон (немов уві сні). Дитина... Опозицію неначе розбито, а вона б'є ключем, усе підмиває... Друзі Полініка з їхнім блокованим у Фівах золотом, ватажки плебсу, від яких тхне часником, які раптом зробилися царевичевими спільниками. А ще й жерці, що намагають­ся виловити бодай яку-небудь рибинку в цій каламутній воді... Дити­на!.. Вони, мабуть, вирішили, що це буде більш зворушливо. Пре­красно собі уявляю цю їхню дитинку, в якої пика — як у найманого вбивці, а дитячу лопатку, ретельно загорнуту в папір, він ховає під одежею. Якщо вони й насправді своєю балаканиною не забили памороки якійсь дитині. Невинна душа — неоціненна знахідка для їхньої партії. Справжній блідочолий хлопчисько, що плюне в очі тим, хто його розстрілюватиме. Дорогоцінна чиста кров зачервонить мої руки! Вони матимуть подвійний зиск! (Підступає до варто­вого). Але в них можуть бути спільники. Ймовірно, вони промкнули­ся навіть у мою гвардію! Слухай-но, як тебе там...

Гвардієць. Начальнику, ми все робили як годиться! Дюран присів на часину, бо в нього ноги боліли, але я, начальнику, я весь час навстоячки стояв. Солдат першої статті підтвердить вам це.

Креон. Кому ви вже розповіли про цю пригоду?

Гвардієць. Нікому, начальнику. Ми хутенько кинули жереб, і я подався сюди.

Креон. Слухай мене уважно. Ви заступите на повторне чергу­вання. Свою зміну відішліть. Це мій наказ. Біля трупа вартуватимете лише ви, і ніхто інший. І нікому жодного слова. Все сталося через ваше недбальство, і ви неодмінно будете за це покарані. Але якщо ти вибовкаєш, якщо по місту почнуть поширюватися чутки, що хтось поховав останки Полініка, ви всі троє накладете головою.

Гвардієць (горлає). Ми й пари з вуст не пустили, начальнику, присягаюсь! Але ж я, я зараз тут, і може трапитись таке, що хлопці вже розповіли про це змінному наряду! (Обличчя його зрошує рясний піт, він захлинається). Начальнику, в мене двоє діток, меньшенький зовсім дрібний! Ви ж посвідчите за мене перед військовим трибуналом. Я, я був тутечки, з вами! Ось і свідок є! Якщо хтось щось розпатякав, то це не я, це вони. В мене й свідок є!

Креон. Біжи мерщій. Якщо ніхто нічого не прознав, залишиш­ся живий.

Гвардієць вибігає.

(Деякий час стоїть мовчки. Раптом шепоче).

Дитина... (Кладе руку на плече юного челядника). Ходімо, хлопче. Доведеться зараз про все розповісти... Уявляєш, яка зчиниться буча! А ти, ти міг би помер­ти за мене? Чи пішов би ти на таке зі своєю іграшковою лопаткою?

Хлопчик дивиться на нього.

(Прямує до виходу разом з юним челядником, пестячи його во­лосся). Звичайно ж, ти також би пішов не вагаючись... (Чути, як він зітхає).

Дитина...

Вони пішли. Вступає Хор.

Хор. Ну от. Тепер пружина натягнута. Надалі вже події розгор­татимуться самі собою. Саме в цьому і полягає зручність трагедії. Варто мізинцем підштовхнути, надати прискорення, і вся машина закрутилась. Інколи для цього вистачає, щоб дівчина на вулиці по­махала рукою, або якось прокидаєшся вранці і тобою оволодіває таке бажання прославитись — аж слинка котиться; бува й таке, що поставиш собі якось ввечері яке-небудь недоречне запитання — і готово! По тому лишається тільки попустити, щоб усе йшло своїм звичаєм. А сам можеш бути спокійним. Усе котиться належним чином. Усе припасоване до ладу, добре змащено споконвіку. Смерть, зрада, відчай — ось вони, тут, поруч. Так само як і вибухи, і громовиці, і німотність, усі види німотності: німа тиша, яка западає, коли кат наприкінці здіймає руку, і мовчання на самому початку, коли двоє закоханих, скинувши одяг, вперше завмирають одне перед одним, у напівтемній кімнаті, не в змозі й поворухнутися, і те безгоміння, що зчиняється, коли вибухає криками юрба, оточивши переможця,— неначе на кінострічці, де обірвався звук,— роззяв­лені роти, а нічого не чути, увесь цей шарварок, що є насправді лише безгучним видовищем шарварку, і сам переможець, вже знеможений і самотній, посеред власної німоти...

Трагедія — то є чиста, то є надійна річ, відпочинок у ній забезпе­чено. У драмі з її зрадливцями, з її заповзятими лиходіями, з її скривдженою чеснотою, месниками, собаками породи ньюфаунд­ленд, з її проблисками надії жахливо помирати — тут смерть ски­дається на нещасний випадок. Героя, здається, можна було б вряту­вати, симпатичний юнак міг би встигнути разом із жандармами. В трагедії можна бути спокійним. По-перше, тут усі свої. Адже усі по суті своїй невинні! Ну і що з того, що одних убивають, а інші самі вбивають?! Це швидше питання розподілу ролей. До того ж на трагедії можна відпочити саме тому, що знаєш: жодної надії нема, ані найменшої, тебе впіймано, ти потрапив у пастку, як пацюк, склепіння небесне навалиться тобі на плечі, і тобі не лишається нічо­го іншого, як кричати — не стогнати, не бідкатися, а горлати на по­вний голос, щоб висловити все, що маєш сказати, про що ще ніколи не говорив, і навіть те, про що ще, можливо, й сам не знаєш. ! все це не для чого іншого, як для того, щоб сказати це собі самому, щоб самому це збагнути. В драмі герої борсаються, бо мають надію виборсатись. Це негідно, це утилітарне. У трагедії ж усе безкорис­ливо. Це королівська втіха. Адже, врешті, вже не треба робити жод­них намагань.

Увійшла А н т і г о н а, яку підштовхують гвардійці.

Ось воно й починається. Схопили маленьку Антігону. Вперше ма­ленька Антігона зможе стати сама собою.

Хор зникає, в цей час гвардійці виштовхують Антігону на авансцену.

Гвардієць (який знову цілком віднайшов рівновагу). Ідіть, ідіть, нема чого мені баки забивати! Пояснювати будете начальнику. Щодо мене, то я дію строго за інструкцією. Що там вам треба було зробити, я цього знати не бажаю. Якщо всіх людей послухати, та ще й спробувати зрозуміти, вийде, що всі вони чистенькі. Іди, іди! Три­майте її, хлопці, і нехай помовчить! Хоч би що вона там мала роз­повісти, я цього чути не хочу!

Антігона. Скажи їм, нехай не хапають мене своїми брудними лаписьками. Мені боляче.

Гвардієць. Своїми брудними лаписьками? Могли б ви, пан­ночко, бути ввічливішою. Адже я з вами поводжуся чемно.

Антігона. Скажи їм, нехай мене не хапають. Я Антігона, дочка Едіпа. Я не втечу.

Гвардієць. Дочка Едіпа, ще б пак! Ті хвойди, що їх підбирає нічний патруль, теж погрожують і твердять, що кожна з них — любаска префекта поліції!

Гвардійці регочуть.

Антігона. Яз радістю помру, але я не хочу, щоб вони дотор­калися до мене!

Гвардієць. Скажи на милість, а торкатися до група, а землю рити — це тобі не відворотне? Кажеш, «їхні брудні лаписька». На свої б краще подивилась!

Антігона дивиться на свої руки, закуті в наручники, й злегка посміхається.

Вони всі забруднені землею.

Гвардієць. В тебе відібрали її, твою лопатку? Тож довелося вдруге братися до діла, длубаючись нігтями? Ну й смілива ти, дівко! Не встиг я на хвильку відвернутися, попросити грудочку жувального тютюну, подякувати й закласти його за щоку, а зона вже тут-таки, колупається в землі, немов та тобі гієна. І це серед білого дня! А як вона відбивалася, ця шльондра, коли я хотів її схопити! Як намагала­ся видряпати мені очі! Як кричала, що їй треба скінчити те, що поча­ла... Справжня причинна, їй-право!

Другий гвардієць. Я колись теж заарештував одну навіжену. Так вона всім перехожим зад показувала!

Г в а р д і є ц ь. Як ти гадаєш, Будуссе, що, як нам утрьох влашту­вати вечірку, щоб усе це відсвяткувати?

Другий гвардієць. Ходімо до Кривої. В неї добряче червоне винце.

Третій гвардієць. У неділю там можна посидіти. А що як прихопити з собою жінок?

Гвардієць. Ні, влаштуємо парубоцький бенкет. З жінками завжди морока, а потім знаходиться малеча і проситься на горщик. Гай-гай, скажи, Будуссе, хіба могли ми з хлопцями щойно повірити, що нам спаде на думку отаким чином розважитися?

Другий гвардієць. Можливо, вони виплатять нам винаго­роду.

Гвардієць. Може бути, якщо справа серйозна.

Третій г в а р д і є ц ь. Фланшар з третьої роти місяць тому, коли впіймав палія, одержав подвійний місячний оклад.

Другий гвардієць. Подумати лише! Якщо нам дадуть подвійну платню, пропоную піти не до Кривої, а до «Арабського палацу».

Гвардієць. Піти туди випити? Чи ти не сказився? Вони тобі в «Палаці» продадуть пляшку, а здеруть, як за дві. Погуляти там — це я згоден. Слухайте мене: спершу підемо до Кривої, як слід підза­правимось, а по тому зайдемо до «Палацу». Скажи, Будуссе, ти пам'ятаєш ту гладуху з «Палацу»?

Другий гвардієць. Ну й нажлуктився ти в той день!..

Третій гвардієць. В разі, коли ми отримаємо подвійну платню, про це довідаються наші дружини. Якщо так воно станеться, нас, мабуть, привселюдно вшанують.

Гвардієць. Тоді подивимося, що робити. Пиятика — то особ­лива стаття. Бо якщо у дворі казарми відбудеться церемонія, немов при врученні орденів, жінки теж прийдуть і дітлашню приведуть. Тоді всі гуртом і подамося до Кривої.

Другий гвардієць. Згоден. Тоді вечерю треба буде замо­вити заздалегідь.

А н т і г о н а (тихенько просить). Я хотіла б ненадовго сісти, якщо ваша ласка.

Гвардієць (трохи поміркувавши). Гаразд, нехай сяде. Але виї тримайте, хлопці.

Входять Креон з юним челядником.

(Вигукує).

Струнко!

Креон (зупинився, здивований). Облиште цю дівчину! Що це таке?

Гвардієць. Це вартовий пікет, начальнику. Я прийшов зі сво­їми товаришами.

Креон. Хто на сторожі біля трупа?

Гвардієць. Ми викликали чергову зміну, начальнику.

Креон. Я ж вам наказав його відіслати, наказав нічого нікому не казати!

Гвардієць. Ми нічого й не казали, начальнику. Але коли заарештували оцю кралю, вирішили, що треба до вас з'явитися. Цього разу ми вже не кидали жеребка і пішли всі втрьох.

Креон. Дурисвіти! (До Антігони). Де вони тебе схопили?

Гвардієць. Біля трупа, начальнику.

Креон. Що тобі було робити біля тіла мертвого брата? Адже тобі відомо, що я заборонив до нього наближатися?

Гвардієць. Хочете знати, що вона там робила, начальнику? Для цього ми її вам і привели. Вона голіруч греблася у землі. Ми її заскочили, коли вона знову засипала тіло землею.

Креон. Ти усвідомлюєш, що ти ото зараз говориш?

Гвардієць. Начальнику, можете поспитати ув інших. Коли я повернувся, хлопці вже відгорнули з мерця землю. Але ж сонце чимдуж припікало, то від нього пішов такий сморід, аж ми влашту­валися поруч на горбочку, щоб вітром відносило. Ми гадали, вдень ми нічим не ризикуємо. Проте, для більшої певності, поклали, що один із нас трьох ні на мить не зводитиме з нього очей. Але ж опівдні сонце як ушкварило, ще й вітер ущух, то засмерділо вже так, що мене неначе обухом по голові прибило. Марно я витріщався, перед очима — немов кисіль, нічого не видно. Пішов я до товариша попросити тютюну, щоб трохи оговтатись... Не встиг закласти жуйку за щоку, не встиг подякувати, аж раптом озирнувся і бачу — а вона тутечки, у землі голіруч гребеться. І це серед білого дня! Адже мусила подумати, що не може ж вона лишитися непоміченою! А ко­ли побачила, що я біжу до неї, ви гадаєте, вона зупинилася, спробу­вала втекти?! Нічого подібного. Продовжувала чимдуж рити, з усіх сил, немов і не бачила, що я підбігаю. А коли я її згріб, почала відбиватися так, неначе в неї вселився нечистий, вимагала, щоб я її відпустив, хотіла й далі копати, волала, що труп іще не остаточно похований...

Креон (до Антігони). Це правда?

А н т і г о н а. Так, правда.

Гвардієць. Ми відгорнули землю, як годиться, дочекалися змінного патруля, нічого їм не сказали і повели її до вас. Ось і все.

Креон. І перший раз сьогодні вночі, це теж була ти?

А н т і г о н а. Так. Це я була. З маленькою залізною лопаткою, якою ми на піщаному пляжі під час канікул будували замки. Це була якраз лопатка Полініка. Він ножем вирізав своє ім'я на руків'ї. Через це я й залишила її біля нього. Але вони її забрали. Тому вдруге мені довелося рити землю руками.

Гвардієць. Можна було подумати — риє якась тварючка. Товариш мій спершу, як кинув оком,— а розпечене повітря трем­тіло,— сказав: «Та ні, це якась тварина». Я йому на те: «Надто це хитромудро як на тварину. Це якась дівчина».

Креон. Добре, досить. Якщо виникне потреба, подасте рапорт. А зараз лишіть нас з нею наодинці. Хлопче, проведи цих людей, нехай потай побудуть десь поруч, поки я по них не прийду.

Гвардієць. Накажете знову надягти їй наручники, началь­нику?

Креон. Нетреба.

Гвардійці виходять слідом за юним челядником.

Креон і Антігона залишаються віч-на-віч.

Креон. Ти з кимось ділилася своїм наміром?

Антігона. Ні.

Креон. Ти кого-небудь зустріла по дорозі туди?

Антігона. Ні, нікого.

Креон. Ти цього певна?

Антігона. Так.

Креон. Тоді слухай. Ти зараз підеш додому, ляжеш у ліжко, скажеш, що занедужала і з учорашнього вечора нікуди не виходила. Нянька казатиме те саме. А цю трійцю я усуну.

Антігона. Навіщо? Ви ж чудово знаєте, що я знову візьмусь за своє.

Пауза. Вони дивляться одне на одного.

Креон. Чому ти намагалася поховати свого брата?

Антігона. Бо мусила це зробити.

Креон. Я ж заборонив.

Антігона (лагідно). Я все одно мусила. Ті, хто лишається без поховання, приречені вічно блукати й ніде не знайти спокою. Якби мій брат був живий і, змучений, повернувся б після довгого полю­вання, я б зняла з нього взуття, дала б йому попоїсти, постелила б йому постіль... Але на сьогодні скінчилося Полінікове полювання. Він повертається до тієї домівки, де мати, батько, а також брат мій Етеокл чекають на нього. Він має право спочити.

Креон. Він заколотник і зрадник, ти ж сама знаєш.

Антігона. Він мій брат.

К р е о н. Чи ти чула, як на всіх перехрестях герольди оголошу­вали мій едикт? Чи бачила скрізь у місті відозви на стінах?

А н т і г о н а. Так.

К р е о н. Ти знала, яка доля чекає на того, хто насмілиться похо­вати його згідно з обрядом?

А н т і г о н а. Так, знала.

К р е о н. Ти, мабуть, сподівалася, що якщо ти дочка Едіпа, гор­дого царя Едіпа, то закон не для тебе писаний?

А н т і г о н а. Ні, я так не думала.

Креон. Закон передусім писаний для тебе, Антігоно. Царські дочки перші повинні коритися закону!

А н т і г о н а. Була б я служницею, яка миє брудний посуд, і почула у цей час, як читають едикт, то я витерла б руки, мокрі від жирної води, і, не скинувши фартуха, побігла б, щоб поховати свого брата.

Креон. Неправда. Була б ти служницею, ти б не сумнівалася, що тебе стратять, то залишилась би вдома і там оплакувала брата. А так ти гадала, коли ти царської крові, моя племінниця і наречена мого сина, то я, як би там не було, не насмілюся заподіяти тобі смерть.

А н т і г о н а. Ви помиляєтесь. Навпаки, я була певна, що ви скараєте мене на смерть.

Креон (вдивляється в неї, раптом переходить на шепіт). Едіпо­ва гординя! Ти успадкувала Едіпову гординю. Так, зараз, побачивши її у твоїх очах, я тобі вірю. Напевно, ти гадала, що я заподію тобі смерть. І така розв'язка здавалася тобі цілком природною, гордяч­ко! Твоєму батечку звичайного людського нещастя,— про щастя я вже й не кажу, про щастя зовсім не йшлося! —теж було замало. Усім у вашій сім'ї тісно в межах звичайного життя, як у завузькому одязі. Вам подавай двобій з долею, зі смертю. Вбити власного бать­ка, спати з рідною матір'ю, а потім про все це дізнатися, жадібно ловлячи кожне слово. А який п'янкий трунок — слова вироку, еге ж? Як жадібно всотуєш його, коли тебе звуть Едіп або Антігона! А по тому немає нічого легшого, як виколоти собі очі і піти разом з дітьми жебрачити на дорогах... Ні, це вже зась! Ці часи для Фів минули. Фіви тепер мають право на царя, чиє ім'я не гриміло б у історії. Мене, хвалити бога, звуть просто Креон. Я обома ногами стою на землі, заклавши руки в кишені. Коли мені випало бути ца­рем, я, людина не така амбітна, як твій батько, вирішив присвятити себе лише тому, щоб навести в цьому світі хоч якийсь лад, зробити його не таким абсурдним, якщо таке можливо. Для мене це не аван­тюра, а буденна робота, часом не дуже легка, як і кожна робота. Але, якщо я вже мушу її робити, то й робитиму. ! якщо завтра з гір спуститься який-небудь порепаний віщун і сповістить, що з приводу мого походження він також має деякі сумніви, я спокійнісінько накажу йому повернутися туди, звідки він прийшов, і не подумаю через такі дрібниці влаштовувати очну ставку з твоєю тіточкою і зіставляти дати. У царів вистачає клопоту і крім особистих трагедій, донечко. (Підходить до неї, бере її за руку). Слухай-но мене уважно. Нехай ти Антігона, дочка Едіпа. Але тобі двадцять років, і ще зовсім недавно цю історію можна було завершити тим, що посадити тебе на хліб і на воду та всипати тобі гарячих. (Дивиться на неї по­сміхаючись). Заподіяти тобі смерть! Подивись на себе, горобчику! Надто ти худенька. Набери трохи тіла, щоб народити Гемонові справ­ного бутуза. Фівам не потрібна твоя смерть, запевняю тебе. Негайно повертайся додому, зроби, як я сказав, і мовчи. Солдати мовчати­муть, про це вже я подбаю. Іди, іди. І не треба мене спопеляти поглядом. Ти мене вважаєш скотиною, ну і вважай собі, до того ж ти думаєш, що я людина прозаїчна. А я тебе щиро люблю, незважаючи на твій скажений характер. І не забувай, що це я подарував тобі твою першу ляльку, і було це не так вже й давно.

Антігона не відповідає. Вона наміряється іти. Креон її зупиняє.

Антігоно, ці двері не ведуть до тебе в кімнату. Куди ти йдеш?

Антігона (зупиняється, одказує м'яко, без притиску). Ви ж самі знаєте...

Пауза. Вони дивляться одне на одного, стоять лицем до лиця.

Креон (тихо, неначе сам до себе). В яку гру ти граєш?

Антігона. Я не граю.

Креон. Хіба ти не розумієш, що коли хтось, окрім цих трьох солдафонів, дізнається, що ти намагалася зробити, я буду змушений скарати тебе на горло? Якщо ти зараз триматимеш язик за зуба­ми, якщо відмовишся від цього божевільного наміру, в мене буде шанс тебе врятувати. Але через п'ять хвилин така можливість може бути втрачена! Хіба ти цього не розумієш?

Антігона. Необхідно, щоб я пішла і поховала брата, з якого ці люди поскидали землю.

Креон. Ти маєш намір повторити свій безглуздий жест? Біля тіла Полініка чатує новий наряд вартових, і якщо тобі вдасться ще раз прикопати небіжчика, його все одно викопають, ти це добре знаєш. Єдине, чого ти доможешся,— нігті в кров зіб'єш, а по тому тебе схоплять.

Антігона. Знаю, нічого іншого я не доможусь. Втім, зроблю, що зможу. Людина повинна робити, що може.

Креон. То ти справді віриш у силу цього поховального обряду? Віриш, нібито братова тінь вічно поневірятиметься, якщо не кинути на труп жменю землі, якщо піп не пробурмотить свої заклинання? Тобі доводилося чути, як фіванські жерці читають свої молитви? Як зони, неначе затуркані службовці, ковтають слова, квапляться закінчити відправу, щоб устигнути до обіду поховати ще когось?

Антігона. Так, я бачила.

Креон. Тобі ніколи не спадало на думку, що, якби а труні лежа­ла справді дорога тобі людина, ти б звила, закричала б їм, щоб вони замовкли, забралися геть?

Антігона. Так, я думала про це.

К р е о н. 1 ти ото зараз ризикуєш життям лише через те, що я позбавив твого брата цієї сміховинної перепустки, цього пересічного шамотіння над домовиною, цієї пантоміми, від якої тобі першій же зробилося б гидко і боляче, якби її розіграли. Це ж аб­сурд!

А н т і г о н а. Так, це абсурд!

К р е о н. Ну то навіщо ж ти робиш оцей жест?! Про чуже око? Для тих, хто вірить у забобони? Щоб їх проти мене підбурити?

А н т і г о н а. Ні.

К р е о н. Ні для них, ні для брата. Для кого ж тоді?

А н т і г о н а. Ні для кого. Для себе.

К р е о н (мовчки дивиться на неї). Невже тобі так закортіло померти? В тебе й зараз такий вигляд, немов ти в сильце потра­пила.

А н т і г о н а. Не треба мене жаліти. Чиніть, як я. Робіть те, що повинні робити. Але якщо маєте хоч щось людське, робіть швидко. Ось і все, про що я вас прошу. На віки вічні в мене мужності не ви­стачить, це правда.

К р е о н (наближається до неї). Я хочу врятувати тебе, Антігоно.

А н т і г о н а. Ви цар, ви все можете, але це вам не під силу.

К р е о н. Ти так думаєш?

А н т і г о н а. Ні врятувати мене, ні утримати.

К р е о н. Гордячка! Маленький Едіп!

А н т і г о н а. Єдине, що ви можете,— це заподіяти мені смерть.

К р е о н. А якщо я накажу піддати тебе тортурам?

А н т і г о н а. Навіщо? Щоб я плакала, просила на мене зглянути­ся, обіцяла б що завгодно, а по тому, коли мені більше не буде боляче, знову взялася за своє?

К р е о н (стискає їй руку). Слухай мене уважно. Домовилися, в мене роль погана, в тебе — добра. Ти саме це відчуваєш. Але не дуже-то цим зловживай, мала холеро. Якби я був пересічним бру­тальним тираном, тобі вже давно вирвали б язик, а тіло шматували б обценьками або кинули б тебе у яму. Але ти ж в очах моїх чи­таєш — так, я вагаюся, я тобі дозволяю говорити замість того, щоб покликати солдатів. Тому ти визивно себе тримаєш, тому на рожен лізеш. Яку ціль ти переслідувала, маленька фуріє?!

А н т і г о н а. Облиште мене. Мені боляче, коли ви мені так стискаєте руку!

К р е о н (стискає ще міцніше). Ні, не облишу, бо в цьому разі я сильніший, а цим теж не можна знехтувати.

А н т і г о н а (скрикує). Ай!

К р е о н (очі його сміються). Врешті, мабуть, саме це я мусив би зробити — вивернути тобі руку та почубеньків надавати, як ото роблять дівки під час ігор. (Знову споглядає її. По тому стає сер­йозним. Близько нахилившись до неї). Згоден, я твій дядько, але в нашій сім'ї не заведено панькатися. Тобі не здається дивним, що ти збиткуєшся з царя, а він попри все тебе слухає, хоч він людина літня й можновладна, до того ж, на своєму віку довелося йому надивити­ся, як убивають і не таких беззахисних створінь, як ти, запевняю тебе. І потерпає цар лише через те, що має на меті єдине — нама­гається перешкодити тобі померти!

А н т і г о н а (після паузи). А тепер ви стискаєте надто сильно. Мені навіть вже не боляче. Рука вже затерпла, я нічого не відчуваю.

К р е о н (дивиться на неї, посміхаючись, випускає руку). Бог свідок, у мене сьогодні вистачає клопоту, проте я змарную стільки часу, скільки потрібно, щоб тебе врятувати, мала холеро. (Садовить її на стілець посеред сцени. Скидає куртку і підходить до неї — огрядний, могутній, у сорочці з закачаними рукавами). На ранок після поразки повстання, справ вище голови, будь певна. Але на­гальні справи зачекають. Я не хочу, щоб ти померла внаслідок по­літичної гри. Ти кращого варта. Бо і твій Полінік, ця оплакувана тінь, це тіло, що розкладається під вартою стражників, і всі ці твої високі душевні поривання — все разом є нічим іншим, як політикою. Передусім зрозумій, я не чистоплюй, але певна витонченість мені теж не чужа, мені подобається все охайне, цільне, добре вимите. Гадаєш, мені не так само, як і тобі, відворотна ця плоть, що гниє на осонні? Ввечері, коли вітер дме з моря, сморід долинає вже й до палацу. Мене від нього нудить. Проте я навіть вікон не зачиняю. Це підло, тобі я можу в цьому зізнатися, це паскудно, страшенно паскудно, але Фіви повинні деякий час подихати цією смердотою. Повір, я звелів би поховати твого брата хоча б із гігієнічних міркувань! Але для того, щоб це бидло, яким я правлю, врешті дійшло до тями, Полінікові останки мусять отруювати місто протягом цілого місяця!

А н т і г о н а. Ви — потвора!

К р е о н. Так, крихітко. Моє ремесло цього вимагає. Можна розводитись, варто ним займатися чи не варто. Але якщо вже взяв­ся, то чинити треба саме у такий спосіб.

А н т і г о н а. Навіщо ви за це взялися?

К р е о н. Одного ранку я прокинувся царем Фів. Господь свідок, чи прагнув я коли-небудь у житті до можновладдя...

А н т і г о н а. То треба було відмовитися!

К р е о н. Я мав змогу відмовитися. Аж раптом я почувся робіт­ником, що ухиляється від роботи. Мені це здалося непорядним. І я сказав: «Так, згоден!»

А н т і г о н а. Ну що ж, тим гірше для вас. Я не відповіла «згод­на!». А якщо так, то мене не обходить ні ваша політика, ні ваш обов'язок, ні всі ці ваші жалюгідні виправдання. Я можу відповісти «ні!», коли мені пропонують те, що мені не до душі, бо я сама собі суддя. А ви, хоч ви увінчані короною, хоча вас оточує розкіш, незва­жаючи на все це, можете зробити лише одне: заподіяти мені смерть. Адже ви відповіли: «Так, згоден!»

К р е о н. Послухай мене!

А н т і г о н а. Якщо я не схочу, то зможу вас не слухати. Ви ска­зали «так». І мені нема чого у вас учитися, Ви — то інша річ. Ви ли­шаєтеся тут зі мною, щоб спрагло пити мої слова. Якщо ви й не кличете своїх гвардійців, то лише для того, щоб вислухати мене до кінця.

К р е о н. Ну й кумедна ти дівка!

А н т і г о н а. Тому ви й намагаєтесь мене врятувати. В усякому разі, вам зручніше лишити малу Антігону живу й занімілу в цьому палаці. Ви надто вразливі, щоб бути добрим тираном, ось і все. Але, як би там не було, невдовзі ви все одно заподієте мені смерть, самі знаєте. І цього ви боїтесь. До чого ж потворна людина, коли боїться!

К р е о н (глухо). Гаразд, ти маєш рацію, я боюся, що змушений буду наказати тебе стратити, якщо ти стоятимеш на своєму. А мені не хотілося б цього.

Антігона. А мене ніщо не примушує робити те, чого б .я не схотіла! Вам, мабуть, не хотілося б і моєму братові відмовляти у по­хованні? Зізнайтесь же, таки не хотілося б? К р е о н. Я вже казав тобі про це.

Антігона. і, незважаючи на те, ви це зробили. А зараз ви і мене приречете на смерть, не бажаючи цього. В цьому й полягає бути царем?!

К р е о н. Так, у цьому.

Антігона. Бідолашний Креоне! В мене руки брудні від землі, з поламаними нігтями, вкриті синцями від штурханів твоїх гвардійців, і нутро мені зводить від страху, але це я — цариця.

К р е о н. Тоді зглянься наді мною, живи! Труп твого брата, що гниє під моїми вікнами,— достатня платня за те, щоб порядок запа­нував у Фівах. Мій син тебе любить. Не змушуй мене ще й тобою платити. Досить, я вже відкупився.

Антігона. Ні, не досить. Ви сказали «так», тож тепер ніколи не перестанете платити.

К р е о н (не тямлячи себе, торсає її). Хай тобі абищо, спробуй же і ти зрозуміти, мала дурепо! Я як міг намагався тебе зрозуміти. Адже треба комусь згоджуватися! Адже треба комусь стояти біля штурвала! В кораблі скрізь пробоїни, тут і злочинство, і дурість, і зубожіння. І раптом маєш — кермо почало хитатися. Команда відмовляється будь-що робити, думає лише, як би пограбувати трюми, а офіцери вже почали споруджувати маленький комфорта­бельний пліт, щоб врятувати свою, лише свою шкуру. А щогла тріщить, а буревій дме, вітрила ось-ось порвуться, і вся ця сволота загине вкупі, бо кожен думає про свою власну шкуру, лише про власну дорогоцінну шкуру і про всю ту мізерію, яку вони називають своїми справами. І ти гадаєш, що за таких обставин вистачить часу копирсатися у всіляких тонкощах, доскіпуватися, треба було відпо­вісти «так» чи «ні», сумніватися, чи варто платити утридорога за один день і чи зможеш залишитися людиною після того. Натомість хапаєш перший-ліпший шматок дерева, намагаєшся перепинити плин води з пробоїни, горлаєш слова команди і стріляєш у людську юрму, в першого ж, хто ступить уперед. У юрму! Адже юрма не має імені. Вона подібна до хвилі, яка щойно розбилася об палубу біля твоїх ніг. Вітер, що шмагає тебе по чолу, маса, що падає серед на­товпу,— все це не має власного ймення. Мабуть, впав той, хто, по­сміхаючись, давав тобі вчора підкурити. В нього тепер немає імені. Та й ти сам, судомисто вчепившись у штурвал, вже став безіменним. У цей час лише корабель і буря мають імена. І ти, невже ти цього не розумієш?!

Антігона (заперечливо хитає головою). Я не хочу розуміти. Це годиться для вас. А я тут для іншого діла, а не для розуміння. Я тут для того, щоб сказати вам «ні» й померти.

К р е о н. Легше за все сказати «ні»!

Антігона. Не завжди.

К р е о н. Щоб сказати «так», треба пролити чимало поту, треба засукати рукава, силою привернути до себе життя й занурити в нього руки по лікоть. Казати «ні» — справа легка, навіть якщо мусиш померти. Не зрушай з місця й очікуй — ото й по всьому. Приготуйся до всього, що принесе тобі життя, приготуйся навіть до того, що хтось заподіє тобі смерть. Це вже надлегкодухість! Це людська вигадка! Ти можеш собі уявити такий світ, у якому б дерева бунтува­ли проти своїх соків, а звірі зреклися б інстинкту полювання і стате­вого потягу? Звірі принаймні справедливі, прості й суворі істоти. Вони сміливо йдуть, витісняючи одне одного, своїм спільним шля­хом, і якщо хтось падає, інші не зупиняються, і скільки б їх не впало, завжди знайдеться по одній особі з кожного виду, готовій принести приплід і знову ступити на той самий шлях так само сміливо, як це зробили її попередники.

Антігона. Панувати над звірами — про таке цар може лише мріяти, еге ж? Це було б так просто!

Западає мовчанка, Креон пильно на неї дивиться.

К р е о н. Ти зневажаєш мене, хіба не так?

(Вона не відповідає, він веде далі, неначе сам до себе).

Кумедна річ. Я часто уявляв собі, що веду таку розмову з блідочолим молоденьким хлопцем, який вчинив би на мене замах і який би по тому, як би я не старався, не удостоїв мене нічим, окрім презирства. Але я й гадки не мав, що говоритиму отак з тобою, та ще й за таких дурних обставин... (Ха­пається за голову. Відчувається, що він геть знесилений). Послухай мене все ж таки востаннє. Моя роль негарна, але це моя роль, і я накажу тебе вбити. Хочу лише, щоб і ти була свідома своєї ролі. Чи знаєш, чого ти йдеш на смерть, Антігоно? Чи знаєш, у фінал якої брудної історії навіки кров'ю впишеш своє ім'я?

А н т і г о н а. Якої такої історії??

К р е о н. Історії Етеокла і Полініка, твоїх братів. Ти гадаєш, що знаєш її? Ні, ти її не знаєш. Ніхто в усіх Фівах її не знає, крім мене. Здається мені, що цього ранку ти також маєш право її взнати. (Якусь часинку сидить нерухомо, охопивши голову руками, зіпершись ліктями на коліна. Чути, як він бурмотить собі під ніс). Не дуже-то вона приваблива, ця історія, сама побачиш. (Починає говорити глухо, не дивлячись на Антігону). Скажи мені передусім, якими ти за­пам'ятала твоїх братів? Товаришами дитячих ігор, які, безперечно, ставилися до тебе зверхньо, ламали твоїх ляльок, весь час шепотіли­ся про якісь свої секрети, а тебе це виводило з себе?

А н т і г о н а. Вони ж бо старші...

К р е о н. Пізніше ти, мабуть, приходила в захоплення від пер­ших викурених ними цигарок, від перших їхніх довгих штанців. А потім вони почали вечорами відлучатися з дому, від них тепер ішов чоловічий дух, а тебе вони й зовсім вже не помічали...

Антігона. Я ж бо дівчинка...

К р е о н. Ти прекрасно бачила, що мати проливає сльози, батько сердиться, ' ти чула, як, повертаючись, брати грюкають дверима й хихикають у коридорі. Й вони проминали тебе, насмішкуваті й розхлябані, і від них тхнуло вином.

Антігона. Одного разу я сховалася за дверима, був ранок, ми щойно прокинулися, а вони обидва поверталися звідкись. Полінік помітив мене. Він був зовсім блідий, очі в нього блищали, і який же він був гарний у своєму вечірньому вбранні! Він звернувся до мене: «Диви, це ти тут сховалася?» І дав мені велику паперову квітку, яку приніс зі своїх нічних походеньок.

К р е о н. І ти зберегла цю квітку, еге ж? А ввечері, коли збира­лася йти з дому, відкрила шухлядку і довго її роздивлялася, щоб набратися духу?

Антігона (здригається). Хто вам про це сказав?

К р е о н. Бідолашна Антігона над квіткою, з якою танцюють котильйон! Чи ти знаєш, ким був твій брат?

Антігона. Так я і знала, що ви будь-що казатимете мені щось погане про брата!

К р е о н. Придуркуватий і безсердечний гультіпака, нікчемна тварюка, годна лише гнати попереду всіх на перегонах і більше за всіх гайнувати грошей по шинках. Одного разу,— я був при цьому присутній,— твій тато щойно відмовився дати йому значну суму грошей, щоб сплатити програш. Він увесь пополотнів і, вивергаючи брудну лайку, замахнувся на батька.

Антігона. Це неправда!

К р е о н. І затопив, сволота, кулаком батькові просто в обличчя. Видовище було гідне жалю. Батько сів до столу, затулив руками обличчя. З носа в нього юшила кров. Він плакав. А Полінік у кутку царського кабінету шкірив зуби і припалював цигарку.

Антігона (майже благальне). Це неправда!

К р е о н. Пригадай-но сама — тобі тоді виповнилося двана­дцять років. Пам'ятаєш, ви його потім довго не бачили. Хіба це не правда?

Антігона (глухо). Так, це правда.

К р е о н. Це було саме після тієї сутички. Батько твій не схотів віддати його до рук правосуддя. Твій брат завербувався до аргоського війська. І не встиг він пристати до аргосців, почалася справжня людоловля — полювали на твого батька, літню людину, що ніяк не наважувалася піти з життя й покинути своє царство напризволяще. Замахи слідували один за одним, а наймані вбивці всі врешті зму­шені були зізнатися, що одержували від Полініка гроші. Й не лише від нього, до речі. Адже я хочу, щоб ти знала, що насправді відбува­лося за лаштунками драми, у якій ти палаєш бажанням зіграти роль, що вариться у кухні цих подій. Вчора я звелів влаштувати пишні поминки по Етеоклу. Тепер Етеокл для фів'ян — герой, майже свя­тий. Усе місто було присутнє на тризні. Школярі спустошили свої карнавки, щоб купити вінок. Стара, вдаючи розчулення, козлиними голосами звеличувала твого доброчесного брата, поштивого сина Едіпа, законного царевича-наступника. Я теж виголосив промову. І всі священнослужителі, міста Фів у повному складі брали участь у похороні, зберігаючи належний вираз обличчя. Та ще й військо віддавало шану... Бо так було треба. Ти гадаєш, що я не міг дозволи­ти собі розкоші мати по одній гадині у кожному ворожому стані? Проте я тобі єдиній скажу те, що знаю лише я сам, скажу дещо жахливе: Етеокл, цей взірець чеснот, вартий був ненабагато більше, ніж Полінік. Цей поштивий син також робив спроби вбити свого батька, царевич-наступник теж вирішив спродати Трою тому, хто більше дасть. Ти гадаєш, це так собі, хихоньки? Ту зраду, внаслідок якої тіло Полініка гниє зараз на осонні, Етеокл, що спочиває тепер у мармуровій гробниці, теж поспішав здійснити, і я маю цьому пере­конливі докази. Це випадковість, що Полінік першим встиг нанести удар. Ми мали справу з двома ярмарковими шахраями, які, обдурю­ючи нас, дурили один одного і, зводячи рахунки, вчепилися один одному в горлянку, як двійко найзвичайнісіньких хуліганів, якими вони й були насправді. Проте трапилося так, що мені знадобилося обернути одного з них на героя. Тож я звелів відшукати поміж тру­пами їхні тіла, їх знайшли — брати тримали один одного в обіймах, напевне, уперше в житті. Вони проштрикнули один одного, а аргоська кіннота по них пройшлася зверху, їх геть розквасило, Антігоно, вони стали невпізнанні. Я наказав підібрати один труп, менш ушкод­жений, для національного похорону, а другий не зрушати з місця —нехай там і гниє. Не знаю навіть чий. І це мені байдуже, запевняю тебе.

Западає тривала мовчанка, вони, непорушні, не дивляться одне на одного.

А н т і го н а (лагідно). Навіщо ви мені все це розповіли?

Креон зводиться на ноги, надягає куртку.

К р е о н. Хіба краще було дати тобі померти через цю брудну історію?

А н т і г о н а. Мабуть, що краще. Мені принаймні так здавалося.

Знову западає пауза. Креон підходить до Антігони.

Креон. Що ти наміряєшся зараз робити?

А н т і г о н а (зводиться на ноги, рухається як сновида). Я зараз піду до моєї кімнати.

Креон. Не лишайся довго на самоті. Піди сьогодні ж до Гемона. І щонайшвидше зіграймо весілля.

А н т і г о н а (видихає). Добре...

Креон. Перед тобою ціле життя. Повір мені, ота наша з тобою спірка пустопорожня. Бо ж ти, ти ще володієш таким скарбом!

А н т і г о н а. Так...

Креон. Окрім цього, ніщо не має значення. А ти хотіла його розтринькати! Я тебе розумію, я й сам таке вчинив би, коли б мав двадцять років. Ось чому я так всотував твої слова. Я з глибин часу чув малого Креона, худого й блідого, як і ти, який теж бажав відда­ти всього себе до останку... Скоріше виходь заміж, Антігоно, будь щасливою. Життя зовсім не таке, як ти гадаєш. Воно подібне до води, і молодь, сама не помічаючи цього, дозволяє йому витікати між пальцями. Стисни руку, мерщій стисни руку! Втримай його! Ось побачиш, воно просте й матеріальне, схоже на насіння, яке лузають, сидячи на припічку. Люди скажуть тобі протилежне, бо їм потрібна твоя сила і твій запал. Ти їх не слухай. І мене не слухай, коли я виго­лошуватиму наступну промову над могилою Етеокла. Вона буде облудна. Не облудне лише те, про що мовчиш... Згодом ти також, можливо, запізно збагнеш: життя —це улюблена книга, це дитина, що грається біля твоїх ніг, робоче знаряддя, яке зручно тримати в руці, лава, на якій ввечері сідаєш відпочити перед домом. Ти мене ще більше зневажатимеш, але якщо ти зрозумієш це, побачиш,— в старості це служить дещо сміховинною розрадою,— кожна мить життя сповнена щастя.

А н т і г о н а (пошепки, очі в неї розгублені). Щастя...

Креон (раптом, трохи засоромився). Жалюгідне слівце, еге ж?

А н т і г о н а (лагідно). Яким воно буде, моє щастя? Якою щас­ливою жінкою стане зона, маленька Антігона? Які жалюгідні вчинки доведеться їй з дня у день робити, щоб зубами вирвати свій малень­кий кусень щастя?.. Скажіть, кому вона повинна брехати, кому по­сміхатися, кому запродати себе? Кому вона, відвівши очі, має дати померти?

Креон (стенувши плечима). Ти божевільна, замовчи!

Антігона. Ні, я не мовчатиму! Я теж хочу знати, як мені чини­ти, щоб стати щасливою. І дізнатися негайно, бо ж негайно треба зробити свій вибір. Ви кажете, що життя прекрасне. Ото я й хочу знати, як мені чинити, щоб жити.

Креон. Ти кохаєш Гемона?

Антігона. Так, я кохаю Гемона. Я люблю Гемона молодого і витривалого, Гемона вимогливого і відданого, як і я сама. Але якщо ваше життя, ваше щастя мусять його потріпати, якщо Гемон більше не бліднутиме, коли зблідла я, якщо він не думатиме, що я померла, коли я запізнююсь на п'ять хвилин, якщо він більше не почувати­меться зовсім самотнім на світі і не ненавидітиме мене, коли я рего­чу, а він не знає причини, якщо він мусить стати біля мене «паном Гемоном», мусить, і він теж, навчитися казати «так», тоді я більше не люблю Гемона!

Креон. Ти не тямиш, що кажеш. Замовч!

Антігона. Ні, я знаю, що кажу, це ви мене більше не слу­хаєте. Я зараз розмовляю з вами надто здалеку, з того царства, куди •й не годні ввійти зі своїми зморшками, зі своєю мудрістю, зі своїм черевом. (Сміється). Ой, я сміюся, Креоне, бо раптом уявила, яким ти був у п'ятнадцять років. Мав той самий безпорадний вигляд, а гадав, що ти всемогутній. Життя додало тобі лише цих маленьких зморщечок на чолі й сала на тілі.

Креон (торсає її). Та замовкнеш ти нарешті?!

Антігона. Чому ти затикаєш мені рота? Через те, що усвідомлюєш — я кажу правду? Думаєш, я не читаю в твоїх очах, що ти це знаєш? Ти знаєш, що я права, але ніколи не визнаєш цього, бо ти зараз захищаєш своє щастя, немов кістку.

Креон. Так, захищаю і своє, і твоє, дурепо!

А н т і г о н а. Як ви всі мені остогидли з вашим щастям! З вашим життям, яке необхідно будь-що любити! Ви схожі на собак, які же­руть усе, що знаходять. І ота крихітка талану для щоденного вжитку, якою ви вдовольняєтесь, якщо не дуже вибагливі!.. Щодо мене, то я хочу геть усе, все одразу, все цілком, а якщо ні — відмовляюся! Я, я не бажаю бути скромною, не бажаю вдовольнятися якимось дріб'язком, що ним мене заохочуватимуть за зразкову поведінку. Я сьогодні волію бути певною в своєму щасті, хочу, щоб усе було таке ж прекрасне, як мріяла я в дитинстві, або померти.

Креон. Давай, давай, веди далі, ти, викапаний батько!

А н т і г о н а. Згодна, я схожа на свого батька! Ми з ним належи­мо до тих, хто йде до кінця. Аж поки не лишиться жодного реально­го шансу, поки не зникне й тінь надії на те, що допомога може при­йти іззовні. Ми з ним належимо до тих, хто, зустрівши вашу надію, вашу ласу, вашу брудну надію, переступають через неї!

Креон. Замовчи! Якби ти бачила, яка ти потворна, коли вигу­куєш отакі слова!

А н т і г о н а. Так, я потворна! Адже це відразливе — так горла­ти, так сіпатися, зчиняти таку колотнечу! Татусь став прекрасним лише тоді, коли нарешті цілком переконався, що це він убив свого батька, що саме зі своєю матір'ю він ділив ложе і тепер ніщо в світі не може його врятувати. Тоді він раптом вгамувався, на вустах у нього чи не усмішка з'явилася, і він став гарним. Все було скінчено. Не лишалося нічого іншого, як заплющити очі, щоб більше вас не бачити! Гай-гай, не бачити ваших жалюгідних облич, шукачі щастя! Це ви потворні, навіть найгарніші з вас! У кожного з вас щось по­творне ховається в куточках очей, в куточках уст. Ти, Креоне, щойно влучно згадав про кухню. У всіх у вас пики, як у кухарів!

Креон (міцно схопивши її за руку). Я наказую тобі негайно замовчати, ти чуєш?

А н т і г о н а. Ти наказуєш мені, кухарю? Ти гадаєш, що можеш мені щось наказувати?

Креон. В передпокої багато народу. Ти що, хочеш зовсім себе занапастити? Тебе ж почують!

А н т і г о н а. Ну, давай, прочини двері! Тоді вони напевне почу­ють!

Креон (силоміць намагається затулити їй рота). Та замовчиш ти врешті-решт, боже милий?!

А н т і г о н а (борониться). Не зволікай же, кухарю! Клич своїх охоронців!