Пауза. Гвардієць видобуває тютюн собі на жуйку.

Антігона. О моя домовина! О моя шлюбна постеля! О підземний притулок!.. (Вона здається зовсім маленькою у великій кімнаті з голими стінами. Таке враження, що її морозить, тож вона огортає себе руками. Пошепки). Одна-однісінька...

Гвардієць (нарешті приготував собі жуйку). Це печери Гадеса на околиці міста. Сонце там так і шкварить. Та ще робітка для тих, хто стоятиме в патрулі! Спершу ставили питання, щоб використати для цього армію. Але останні новини такі, що, мабуть, знову ж таки гвардія нестиме варту. Гвардія, мовляв, двожильна! Чи ж варто потім дивуватися, що між гвардійцем і сержантом регулярної армії існує певна ворожнеча?..

Антігона (раптом стомившись, шепоче). Двійко звіряток...

Гвардієць. До чого тут двійко звіряток?

Антігона. Двійко звіряток притулилися б одне до одного, щоб їм стало тепліше. А я — одна-однісінька...

Гвардієць. Якщо ви справді маєте у чомусь потребу, то це інша річ. Я можу когось покликати.

Антігона. Ні, не треба. Я хотіла б лише, щоб ти передав одній людині листа, коли мене вже не буде в живих.

Гвардієць. Якого ще листа?

Антігона. Листа, що я його напишу.

Гвардієць. Оце вже ні! Ти це облиш! Ще чого не вистача­ло— листа! Надто ви всі спритні. А я все став на карту через ваше крутійство!

Антігона. Якщо ти погодишся, я тобі віддам цю обручку.

Гвардієць. А вона золота?

А н т і г он а. Так, золота.

Гвардієць. Розумієте, якщо мені зроблять обшук, це загро­жує військовим трибуналом. Вам-то воно байдуже, чи не так? (Знову роздивляється обручку). Єдине, що я можу, це, якщо хочете, запи­сати у своєму записникові те, що ви мені надиктуєте. По тому я ви­рву аркушик. Цидулка моїм почерком, то не так страшно.

Антігона (заплющує очі, на обличчі в неї страдницька грима­са, шепоче). Це надто потворно, все це надто потворно...

Гвардієць (удає, нібито хоче повернути обручку). Якщо ви не згодні, то я...

Антігона. Я згодна. Бери обручку і пиши. Але поквапся. Боюсь, в нас не вистачить часу... Пиши: «Любий мій...»

Гвардієць (видобув записника й слинить недогризок олівця). Це записка вашому любчику?

Антігона. «Любий мій, я сама накликала смерть, і ти, ймовір­но, відтепер перестанеш мене кохати...»

Гвардієць (пише, повторюючи своїм грубим голосом). «Лю­бий мій, я сама накликала смерть, і ти, ймовірно, відтепер переста­неш мене кохати...»

А н т і г о н а. «Креон таки мав рацію, це жахливо. Тепер, поруч із цим чоловіком, я вже й не знаю, за віщо помираю. Мені лячно...»

Гвардієць (упріває над своїм диктантом). «Креон таки мав рацію, це жахливо...»

А н т і г о н а. «О Гемоне! А наш маленький хлопчик! Лише тепер я розумію, як воно було просто — жити...»

Гвардієць (припиняє писати). Ет, послухайте-но, ви диктуєте надто швидко. Яким чином я можу встигнути?! Врешті-решт, треба ж дати хоч трохи часу!

А н т і г о н а. На чому ти зупинився?

Гвардієць (перечитує). «Це жахливо, тепер, поруч із цим чоловіком...»

А н т і г о н а. «Я вже й не знаю, за віщо помираю...»

Гвардієць (послинивши олівця, пише). «Я вже й не знаю, за віщо помираю...»

А н т і г о н а (продовжує). «Мені лячно...» (Раптом уриває мову, схоплюється на ноги). Ні, закресли все це. Краще, якщо ніхто ні про що не дізнається. Бо це так само, неначе вони побачать мене оголе­ну після смерті, неначе торкатимуться мого тіла. Напиши одне: «Пробач мені».

Гвардієць. То я закреслюю кінцівку, а натомість пишу «про­бач мені»?

А н т і г о н а. Так, «пробач мені, любий. Не було б малої Антігони, всі б ви жили собі спокійно. Я кохаю тебе...»

Гвардієць. «Не було б малої Антігони, всі б ви жили собі спокійно. Я кохаю тебе». Це все?

А н т і г о н а. Так, це все.

Гвардієць. Кумедна вийшла цидулка!

А н т і г о н а. Так, кумедна.

Гвардієць. А кому її віднести?

В цю мить прочиняються двері. З'являються інші гвардійці.

Антігона зводиться, дивиться на них, дивиться на першого гвардійця, який, виструнчившись у неї за спиною, повагом ховає до кишені обручку та записник. Він помічає звернений на нього погляд Антігони.

Гвардієць (підбадьорюючи сам себе, гримає). Ану, рушай! ! не видрючуйся!

Антігона через силу посміхається, похнюплює голову.

Виходить, жодним словом не звернувшись до гвардійців. Всі йдуть зі сцени. Несподівано на ній з'являється Хор.

Хор. Ото й по всьому. Все скінчилося для Антігони. Тепер на­ближається Креонова черга. Всі вони мусять пройти через це горнило.

Раптом вривається Гонець.

Гонець (кричить). Цариця, де цариця?!

Хор. Чого тобі треба від неї? Про що ти хочеш їй сповістити?

Гонець. Хочу повідомити жахливу новину. Антігону щойно кинули до печери. Ще не встигли завалити вхід кам'яними брилами, аж раптом Креон та люди з його почту несподівано почули, що з домовини долинає чиєсь лементування. Всі змовкли й дослуха­ються, бо цей голос не належить Антігоні. Хтось інший квилить у пе­чері. Всі погляди звертаються до Креона, а він здогадався перший, він раніше за всіх збагнув, що саме сталося, тож раптом він кричить, як навіжений: «Розбирайте каміння! Розбирайте каміння!» Раби ки­даються до муру, а разом із ними цар — він спливає потом, руки в нього розбиті в кров. Нарешті брили піддаються, і найсухорлявіший з рабів прослизає ув отвір. Антігона висить в глибині своєї домовини, за зашморг їй править власний пасок, чиї блакитні стрічки, зелені, червоні стрічки утворюють навкруг шиї щось на кшталт дитячого намиста, а Гемон — навколішках перед нею, схо­пивши її в обійми, ховає чоло в складках її плаття. Відштовхують убік ще одну кам'яну брилу, і нарешті Креон може спуститися у пе­черу. В темному підземеллі біліє його сиве волосся. Він намагається підняти Гемона, він благає його. Гемон не чує. По тому він раптом зводиться на рівні ноги, очі в нього чорні; як ніколи, він схожий на того хлопчика, яким був колись. Якусь часину Гемон мовчки дивить­ся на батька, раптом плює йому в обличчя і вихоплює свій меч. Кре­он відскакує, щоб ухилитися. Гемон не відриває від нього свого дитинного, сповненого презирства погляду, а його Креон не в змозі уникнути, як леза криці. Гемон споглядає цього літнього чоловіка, що тремтить у протилежному кутку підземелля, і, не прохопившись ані словом, проштрикує собі груди мечем і падає, пригортаючись до Антігони, у велику червону калюжу.