Входить Креон у супроводі юного челядника.

Креон. Я наказав їх покласти поруч, і ось нарешті вони лежать разом. ,Іх обмили, вони добре відпочили. Лежать, трохи бліді, але так умиротворені. Двоє закоханих на ранок після першої ночі. Вони відіграли те, що їм належало.

Хор. Але ти ще не відіграв своєї ролі, Креоне. Тобі доведеться ще про дещо довідатися. Цариця Еврідіка, твоя дружина...

Креон. Доброчесна пані, яка весь час теревенить про свій садок, про своє варення, про плетиво, нескінченне своє плетиво для бідних. Кумедна річ, яку велику кількість саме плетива потребують бідаки! Можна подумати, саме лише плетиво їм і потрібне!..

Хор. Цього року фіванські бідаки узимку мерзнутимуть, Крео­не. Одержавши звістку про смерть свого сина, цариця акуратно відклала спиці, спершу ретельно дов'язавши розпочатий рядок. Як завжди, вона трималася статечно, але цього разу здавалася ще спокійнішою, ніж завжди. По тому вона попрямувала до своєї спальні, до цієї кімнати, просякнутої пахощами лаванди, розцяцько­ваної гаптованими серветками та плюшевими рамочками, і там перерізала собі горло, Креоне. Там вона зараз і лежить, на одному зі старомодних подружніх ліжок, на тому самому місці, де одного давнього вечора ти побачив її юною дівчиною, і на вустах її — смут­на усмішка, не набагато смутніша, ніж була тоді. І якби не ця велика червона пляма на простирадлі, яким обгорнута шия, можна було б гадати, що вона спить.

К р е о н. І вона теж. Всі вони сплять. Це добре. Важка сьогодні видалася днина. (Після паузи, глухо). Як, мабуть, приємно спочити...

Хор. Ти тепер лишився геть самотній, Креоне.

Креон. Так, геть самотній. (Пауза. Він кладе руку на плече юного челядника). Хлопче...

Юний ч е л я д н и к. Що, повелителю?

Креон. Хочу тобі дещо сказати, тобі одному. Вони, інші, цього не збагнуть. Коли отак стоїш, а на тебе чекає робота, не можна складати рук. Вони твердять, що це брудна робота, проте, якщо ти її не зробиш, то хто ж її за тебе впорає?

Юний челядник. Не знаю, повелителю.

Креон. Звісна річ, що не знаєш. Твоє щастя! Не знати, не віда­ти — це було б краще за все. Тобі кортить щонайшвидше стати до­рослим, га?

Юний челядник. Авжеж, повелителю.

Креон. Ти з глузду з'їхав, хлопче! Найкраще — ніколи не ста­вати дорослим. (Вдалині б'є годинник. Креон шепоче). П'ять годин. Що в нас сьогодні призначено на п'яту годину?

Юний челядник. Засідання ради, повелителю.

Креон. Гаразд, хлопче. Якщо засідання ради, то туди й підемо.

Вони виходять. Креон спирається на плече юного челядника.

Хор (наближається до авансцени). Ось і все. Без малої Антігони їм, звісна річ, жилося б спокійніше. Але тепер усе скінчилося. Попри все вони все ж таки лишилися спокійними. Всі, хто мусив померти, померли. І ті, хто вірив у щось, і ті, хто вірив у протилежне, і ті, хто геть ні в що не вірив і випадково потрапив до цієї історії, так нічого в ній і не збагнувши. Всі вони однаково мертві, однаково закляклі, однаково охоплені тлінням. А ті, хто лишився жити, поступово по­чнуть їх забувати й плутати їхні імена. Все скінчено. Антігона заспо­коїлася, її більш не тіпає та пропасниця, природу якої ми довіку не збагнемо. Свій обов'язок вона виконала, це визнано. Велике й сумне полегшення запанує у Фівах і огорне обезлюділий палац, де відте­пер Креон чекатиме смерті.

Поки хор промовляє, входять гвардійці.

Вони, зсунувши капелюхи на потилиці, вмощуються на лаві, поставивши поруч літрову пляшку червоного вина, і починають грати в карти.

Завіса швидко опускається, в цей час гвардійці продовжують

запекло виляскувати козирями.

33