Кілька хвилин вони стоять мовчки, по тому вона стиха гукає:

Гемоне, ти слухаєш?..

Гемон. Слухаю.

Антігона. Знаєш, що я сьогодні хотіла тобі сказати... Малень­кий хлопчик, який міг би у нас з тобою народитися...

Гемон. Так...

Антігона. Знаєш, я б зуміла його захистити від усього на світі.

Гемон. Авжеж, Антігоно.

Антігона. О, я б його так міцно притисла до себе, що він би ніколи нічого не боявся, клянусь тобі. Ні темряви, що насувається ввечері, ні сонця, яке непорушне стоїть у зеніті, ні гри тіней... Наш маленький хлопчик, Гемоне! В нього була б маленька і недбало зачесана, але найнадійніша з-поміж усіх найсправжнісіньких матерів, навіть тих, у кого пишні груди і великі фартухи. Ти мені віриш?

Гемон. Вірю, кохана.

Антігона. І ти віриш, що в тебе була б справжня дружина, адже віриш?

Гемон (пригортає її). В мене і так справжня дружина.

А. н т і г о н а (раптом зривається на крик і ближче горнеться до нього). О Гемоне, Гемоне, ти кохав мене, ти певен, що кохав мене того вечора?

Гемон (тихенько погойдує її). Якого вечора?

Антігона. Ти певен, що під час того балу, коли я сиділа в кут­ку, а ти мене там знайшов, ти не помилився у виборі? Ти певен, що ніколи з того моменту не пошкодував жодного разу, навіть в глибині душі тобі не майнув сумнів — чи не варто було краще запросити до шлюбу Ісмену?

Гемон. Дурненька!

Антігона. Ти любиш мене, чи не так? Ти кохаєш мене як жінку? Твої руки, що мене огортають, не брешуть? Ні великі долоні в мене на спині, ні твій запах, ні тепло твоїх обіймів, ні та безмежна довіра, яку я відчуваю, коли кладу голову в цю западинку в тебе на шиї,— все це не облуда, правда?

Гемон. Так, Антігоно, я кохаю тебе як жінку.

Антігона. Я чорнява і худа. А Ісмена рожева й золотава, немов стиглий плід.

Гемон (пошепки). Антігоно...

Антігона. Боже мій, я вся спаленіла від сорому. Але сьогодні вранці мені необхідно це знати. Благаю тебе, скажи мені правду. Коли ти думаєш про те, що я стану твоєю, ти відчуваєш, як у тобі утворюється якась порожнеча, ніби щось всередині відмирає?

Гемон. Відчуваю, Антігоно.

Антігона (зітхає, після паузи). Я теж це відчуваю. І я хотіла тобі сказати, що дуже пишалася б тим, що стала твоєю дружиною, справжньою Дружиною, на яку б ти не задумуючись клав руку, як на бильце свого улюбленого крісла. (Відірвалася від нього, каже іншим тоном). Ну, от. А тепер хочу тобі сповістити ще дві речі. А коли я їх скажу, треба, щоб ти встав і пішов звідси, ні про що мене не питаю­чи. Навіть якщо вони здадуться тобі незвичайними. Навіть якщо завдадуть тобі болю. Присягнись мені в цьому.

Гемон. Що ти ще хочеш мені сказати?

Антігона. Спершу присягнись, що підеш, ні про що мене не питаючи. Навіть не глянувши на мене. Якщо любиш мене, присяг­нись мені в цьому. (Дивиться на нього і бачить, що обличчя в нього приголомшене, нещасне). Ти ж бачиш, яіс я тебе благаю, то покляни­ся мені, Гемоне... Це моє останнє шаленство, і ти повинен мені пода­рувати...

Гемон (після паузи). Клянусь.

Антігона. Дякую. Ну, то слухай. Спершу щодо вчорашнього вечора. Ти мене щойно питав, чому я вчора прийшла, вирядившись в Ісменину сукню, та ще й напахчена парфумами і з нафарбованими губами. Я поводилася як дурна. Я була не дуже певна, що ти мене справді жадаєш, і все це зробила, щоб більше скидатися на інших жінок і щоб викликати в тебе бажання.

Гемон. Ось воно в чому річ!

Антігона. Так. Але ти почав сміятися, і ми посварилися. І мій поганий характер узяв гору — я втекла. (Веде далі, стишивши го­лос). Але вчора ввечері я приходила до тебе, щоб тобі належати, щоб стати твоєю дружиною раніше строку. (Він відсахнувся, хоче щось сказати, а вона кричить). Ти присягся мені, що не питатимеш чому, Гемоне! Ти дав мені клятву! (Каже тихо й смиренно). Благаю тебе... (відвернувшись, додає твердо). Втім, я тобі скажу. Я хотіла, незважаючи ні на що, стати твоєю дружиною, бо я, я кохаю тебе як свого чоловіка, дуже-дуже кохаю, і я сама,— о, вибач мені, лю­бий! — завдам тобі болю, бо ніколи, ніколи не зможу з тобою по­братися.

Він мовчки закляк від подиву.(Біжить до вікна, кричить).

Гемоне, ти присягавсь мені! Іди звідси. Негайно йди звідси і не кажи нічого. Якщо ти заговориш, якщо хоч на крок ступиш до мене, я викинуся з цього вікна. Клянуся, я зроблю це, Гемоне. Клянуся тобі головою того маленького хлопчика, який народився у наших з тобою мріях, єдиний маленький хлопчик, якого мені в житті судилося мати. Іди зараз, іди негайно. Ти про все дізнаєшся завтра. Ти скоро про все дізнаєшся. (Далі говорить із та­ким відчаєм, що Гемон підкоряється і відступає від неї). Будь ласка, Гемоне, іди. Це єдине, що ти ще можеш зробити для мене, якщо мене любиш.

Гемон виходить.

(Стоїть нерухомо, спиною до глядачів, по тому зачиняє вікно, сідає на маленький стільчик посеред сцени і каже тихенько, з якоюсь дивною полегкістю).

Ну от, з Гемоном покінчено, Антігоно.

Входить І с м е н а.

І с м е н а (гукає). Антігоно! А, ось ти де!

А н т і г о н а (не рухається). Так, я тут.

І с м е н а. Не можу спати. Мене посів страх, що ти підеш з дому і білого дня намагатимешся його поховати. Антігоно, сестричко, ось ми всі біля тебе — Гемон, наша няня, я, твоя собака Дуся... Ми лю­бимо тебе, і ми живі. Ти нам потрібна. Полінік помер, і він не любив тебе. Він завжди був нам чужий, він був нам поганим братом. За­будь його, Антігоно, так само, як він забував нас. Нехай його жор­стока тінь вічно блукає, не дочекавшись поховання, бо такий указ Креона. Не треба братися за те, що тобі не під силу. Ти ніколи нічого не боїшся, але ж ти така маленька, Антігоно. Залишайся з нами, не ходи туди цієї ночі, заклинаю тебе.

А н т і г о н а (підвівшись, простує до дверей; на вустах її виграє дивна усмішка; з порога, тихо). Тепер уже запізно. Цього ранку, коли ти мене перестріла, я поверталася звідти. (Виходить).

І с м е н а (з криком біжить слідом). Антігоно!

Щойно Ісмена вийшла, з других дверей входить Креон у супроводі юного челядника.

Креон. Ти кажеш — гвардієць? Той, хто стояв на чатах біля трупа? Хай увійде.

Гвардієць входить. Це солдафон. У даний момент він позеленів з переляку.

Гвардієць (стає навитяжку). Вартовий Жонас з другої роти!

Креон. Чого тобі треба?

Гвардієць. Отакої, начальнику. Ми кинули жеребок, кому йти. Випало мені. Ну то от що я вам скажу, начальнику. Я до вас заявився, бо ми вирішили, що краще буде, якщо хтось один пояс­нить, як усе сталося, і ще тому, що ми не могли усі втрьох покинути пост. Бо ми троє, начальнику, стовбичимо на варті біля трупа.

Креон. Що ти хочеш мені сказати?

Гвардієць. Нас, начальнику, троє. Не один я. Крім мене, ще Дюран і Будусс, що має відзнаки першої статті.

Креон. Чому солдат першої статті не з'явився доповідати?

Гвардієць. Хіба не так, начальнику? Я це одразу ж і сказав! Повинен був іти першостаттєвий. Коли нема нікого з офіцерів, відповідальність лягає на солдата першої статті. Але двоє інших заперечували і вирішили тягти жеребок. Накажете, щоб я пішов і привів першу статтю?

Креон. Ні. Кажи вже, раз ти тут опинився.

Гвардієць. Я сімнадцять років на службі. Записався добро­вольцем, маю медаль, дві подяки. Я добре себе зарекомендував, начальнику. Я справний служака. Нічого, крім наказу, не знаю. Старші по званню завжди кажуть: «З Жонасом можна бути спокійним».

Креон. Все це прекрасно. Ти діло кажи. Чого ти боїшся?

Гвардієць. Згідно зі статутом доповідати мусив би солдат першої статті. На мене теж уже є подання, але звання ще не при­своєне. Присвоять, мабуть, у червні.

К р е о н. Ти говоритимеш нарешті? Якщо щось-таки сталося, ви всі троє несете відповідальність. Годі розпатякувати про те, хто саме мусив бути на твоєму місці.

Гвардієць. Ото я й кажу, начальнику,— труп... Ми ж його так пильнували! Заступили на двогодинне чергування, найважче за добу. Ви ж знаєте, начальнику, як воно буває, коли ніч уже заноситься на ранок... Ув очах свинець, потилицю ломить, а тут іще тіні ворушаться і досвітній серпанок здіймається... Гай-гай, добре ж вони обрали свою годину... Ми були на посту, гомоніли між собою, тупцювали на місці... Ми не спали, начальнику, в цьому ми усі троє можемо вам заприсягтися, ми справді не спали! До того ж ну й колотун був на дворі... Раптом я накинув оком на труп... Ми за два кроки стояли від нього, але я час від часу все ж таки накидав на нього оком... Такий вже я уродився, начальнику, я людина заповзята. Це тому старші по званню кажуть: «З Жонасом...»