Двері прочиняються. Входить і с м е н а.

І с м е н а (кричить). Антігоно!

А н т і г о н а. Що тобі ще від мене треба?

І с м е н а. Вибач мені, Антігоно! Ти бачиш, Антігоно, я прийшла, в мене вистачило мужності. Тепер я піду з тобою.

А н т і г о н а. Куди ти зі мною підеш?

І с м е н а (до Креона). Якщо ви пошлете її на смерть, то нехай і мене стратять разом з нею!

А н т і г о н а. О ні! Не тепер! Не з тобою! Я піду сама, сама! Не бери собі в голову, що ти зараз же підеш помирати зі мною за ком­панію. Це було б надто просто!

І с м е н а. Я не хочу жити, якщо ти помреш, я не хочу лишитися без тебе!

А н т і г о н а. Ти обрала життя, я обрала смерть. Увільни мене зараз від свого квиління. Треба було туди піти сьогодні вранці, лізти рачки, ще вдосвіта. Треба було нігтями рити землю в той час, як вартові були зовсім поруч, і дати себе схопити, як злодійку.

І с м е н а. Ну то й що, я піду туди завтра!

А н т і г о н а. Ти чуєш її, Креоне? І вона туди ж. Хтозна, чи не виникне ще у когось, хто послухає мене, подібного бажання? Чого ти ще чекаєш, Креоне, чому не затикаєш мені рота, не кличеш свою парту? Ну, Креоне, сміливіше! Це неприємна хвилина, але її треба пережити. Дій, кухарю, обов'язок велить.

Креон (раптом горлає). Гвардійці!

Гвардійці негайно з'являються.

Креон. Виведіть її!

Антігона (з полегшенням, протяжне й голосно). Нарешті, Креоне!

Гвардійці накидаються на неї, виводять. Ісмена, лементуючи, біжить слідом.

І с м е н а. Антігоно! Антігоно!

Креон лишається на самоті. Входить Хор і наближається до нього.

Хор. Ти збожеволів, Креоне. Що ти зробив? Креон (дивиться просто себе кудись удалину). Так їй судило­ся — померти.

Хор. Не дай померти Антігоні, Креоне! Всі ми впродовж століть носитимемо в серці цю рану.

Креон. Вона сама бажала померти. Ніхто з нас не наділений такою силою, щоб переконати її жити. Тепер я розумію, в чому річ,— Антігона народилася для того, щоб померти. Можливо, вона про це й сама не знала, але Полінік був для цього лише приводом. Щойно вона змушена була відмовитися від свого плану, вона одразу ж вигадала іншу зачіпку. Єдине, що її кортіло, це відмовитися і померти.

Хор. Вона ще дитина, Креоне.

Креон. Що ви хочете, щоб я зробив для неї? Приговорив її до життя?

Г е м о н (вривається і кричить) Батьку!

Креон (підбігає до сина, пригортає). Забудь її, Гемоне, забудь її, мій хлопчику. Гемон. Ти збожеволів, батьку! Облиш мене.

Креон (міцніше його пригортає). Я всі способи перепробував, щоб врятувати її, Гемоне. Геть усі, присягаюсь тобі. Вона тебе не любить. Вона могла б жити. Натомість вона обрала своє божевілля і смерть.

Гемон (кричить, намагається вирватися з його обіймів). Але ж, тату, ти бачиш, що її уводять! Тату, не дай цим людям її увести!

Креон. Вона щойно говорила. Тепер усі Фіви знають, що вона вчинила. Я змушений покарати її смертю.

Гемон (виривається з його обіймів). Облиш мене!

Пауза. Вони стоять лицем до лиця. Дивляться один на одного.

Хор (наближається до них). Хіба не можна щось вигадати, сказа­ти, що вона божевільна, тримати її під замком?

Креон. Вони скажуть, що то вигадка. Що я її рятую через те, що вона мала стати дружиною мого сина. Я не можу.

Хор. Хіба не можна виграти час, а назавтра влаштувати їй втечу?

Креон. Загал уже знає, натовп вирує навколо палацу. Я не можу.

Гемон. Батьку, натовп — то пусте. Ти володар.

Креон. Я володар, поки закон не вступив у дію. А як вже вступив, то панує він.

Гемон. Батьку, я твій син, і ти не можеш дозволити, щоб її відібрали в мене,

Креон. Можу, Гемоне. Можу, хлопчику. Кріпися. Антігона не може більше жити. Антігона вже покинула нас.

Гемон. Ти що, гадаєш, я зможу жити без неї? Гадаєш, я пого­джуся прийняти його, ваше життя? Життя, в якому кожен день із ран­ку до вечора її немає? В якому ваша суєта, і ваша балаканина, і ваша порожнеча є, а її — немає?

Креон. І все ж таки тобі доведеться змиритися, Гемоне. Кож­ному з нас, кому раніше, кому пізніше, у житті випадає такий більшою або меншою мірою сумний день, коли він мусить нарешті стати мужчиною. Для тебе він настав сьогодні... 1 ось зараз ти стоїш переді мною, і сльози закипають у тебе на очах, а серце болісно калатає в грудях. Востаннє сьогодні ти був моїм малим хлопчись­ком... Коли ти невдовзі повернешся і переступиш цей поріг, усе буде скінчено,

Гемон (відступає на крок, лагідно). Все вже скінчено,

К р е о н, Не осуди мене, Гемонє. Не осуди й ти мене,

Гемон (довго дивиться на нього, несподівано). Отой силач і звитяжець, оте могутнє божество, що підносило мене в своїх руках і рятувало від страхопудів і примар, це був ти? і той запах, що так мене вабив, коли ти ввечері в кабінеті під лампою показував мені малюнки в книжках, він теж виходив від тебе, як ти гадаєш?

Креон (смиренно). Так, Гемоне.

Гемон. Всі твої піклування, вся ця гордість, всі ці книжки, де так багато героїв, усе це було лише для того, щоб ось до чого дійти?.. Стати мужчиною, як ти кажеш, і попри все радіти, що я живу?

К р е о н. Так, Гемоне.

Г е м о н (раптом кричить, як дитина, і кидається до нього в обій­ми). Батьку, це неправда! Це не ти, і це відбудеться, не сьогодні! Перед нами ще не виріс той мур, біля підніжжя якого люди лише погоджуються. А ти, ти все ще так само могутній, як і тоді, коли я був дитиною. О, благаю тебе, татусю, дай мені змогу захоплювати­ся тобою, захоплюватися тобою, як і раніше! Якщо я не зможу за­хоплюватися тобою, я лишуся надто самотній, а світ стане пусткою.

Креон (вивільняється з його обіймів). Ми в світі всі самотні, Гемоне. Світ і є пусткою. А захоплювався ти мною надто довго. Поди­вися на мене. Це і значить стати мужчиною — одного дня подиви­тися своєму батькові просто в обличчя.

Г е м о н (вдивляється в нього, по тому сахається з криком), Ан-тігонб! Антігоно! Рятуйте!

Гемон вибігає.

Хор (наближається до Креона), Креоне, він вибіг, як божевіль­ний,

Креон (дивиться просто себе, кудись у далечінь, стоїть непорушно). Так. Бідолашний хлопчина, він любить її.

Хор. Креоне, треба щось діяти. Креон. Я більше нічого не можу. Хор. Він пішов, уражений смертельно.

К р є о н (глухо). Так, ми всі вражені смертельно.

До кімнати входить Антігона, яку підштовхують гвардійці. Вони спинами підпирають двері, за якими розпізнається розбурханий натовп.

Гвардієць. Начальнику, вони вдерлися до палацу!

Антігона. Креоне, я не хочу більше бачити їхніх облич, не хочу більше чути їхніх криків, не хочу більше бачити нікого! Тепер ти тримаєш у своїй руці мою смерть, і цього досить. Зроби так, щоб я нікого не бачила, аж поки все не буде скінчено.

Креон (виходячи, гукає гвардійцям). Гвардійці, до дверей! Очистити палац! А ти, ти залишайся з нею.

Два гвардійці виходять, супроводжувані Хором. Антігона лишається з першим гвардійцем. Антігона дивиться на нього.

Антігона (несподівано). Значить, це ти? Гвардієць. Хто — я?

Антігона. Останнє людське обличчя в моєму житті. Гвардієць. Мабуть, що так. Антігона. Дай я роздивлюся тебе... Гвардієць (відходить, знітившись). Дивіться... Антігона. Це ти мене щойно заарештував? Гвардієць. Так, це я.

Антігона. Ти завдав мені болю. Проте не мав потреби так чинити. Хіба я скидалася на людину, яка хоче втекти?

Гвардієць. Годі, годі теревені правити! Якби я вас не схопив, то сам би дістав по шапці.

Антігона. Скільки тобі років?

Гвардієць. Тридцять дев'ять.

Антігона. В тебе є діти?

Гвардієць. Так, маю двійко дітей.

Антігона. Ти їх любиш?

Гвардієць. Вас це не обходить.

Він починає ходити з кутка в куток кімнати, якусь часину чути лише тупіт

його кроків.

Антігона (зовсім принижено). Ви давно служите у гвардії?

Гвардієць. Відтоді, як війна скінчилась. До того я був сер­жантом. По тому лишився на надстроковій службі.

Антігона. Щоб стати гвардійцем, необхідно бути сержантом?

Гвардієць. В принципі так. Або бути сержантом, або пройти підготовку в спеціалізованому підрозділі. Але коли стаєш гвардій­цем, чин сержанта втрачаєш. Ось вам приклад: якщо я перестріваю новобранця, він може мені не козиряти.

Антігона. Що ви кажете?

Гвардієць. Так. Завважте, що здебільшого вони це роблять. Новобранець знає, що гвардієць вищий за рядового. Щодо платні, то платять гвардійцю стільки ж, скільки й солдату спеціалізованого підрозділу, але двічі на рік — преміальні в розмірі сержантського посадового окладу. Проте гвардійці мають інші вигоди — квартиру, опалення, матеріальну допомогу. Зрештою сімейний гвардієць, що має двох дітей, заробляє більше, ніж сержант у діючій армії.

Антігона. Що ви кажете?

Гвардієць. Уявіть собі. Саме цим і пояснюється суперництво між гвардією і сержантами. Ви, ймовірно, могли помітити, що сер­жанти намагаються перед гвардійцями кирпу гнути. Напирають на те, що вони, мовляв, швидше одержують новий чин. З одного боку, це вірно. Гвардієць росте в чинах повільніше і з більшими трудноща­ми, ніж армійці. Але ви не повинні забувати, що бригадир гвардійців — це зовсім не те, що старший сержант.

Антігона (несподівано, до нього). Послухай...

Гвардієць. Що?

Антігона. Я невдовзі помру.

Гвардієць не відповідає. Западає мовчанка.

Він ходить взад-вперед. За хвильку веде далі.

Гвардієць. З другого боку, гвардійці оточені більшою пова­гою, аніж сержанти діючої армії. Гвардієць —він солдат, але в той же час майже чиновник.

Антігона. Ти гадаєш, що вмирати — це боляче?

Гвардієць. Не можу вам сказати. Під час війни тим, хто дістав поранення в живіт, тим було боляче. Щодо мене, то я ніколи не був поранений. У деякому розумінні це застопорило моє просу­вання по службі.

Антігона. У який спосіб вони заподіють мені смерть?

Гвардієць. Не знаю. Краєм вуха чув, що вони збираються замурувати вас у печері, аби не плюндрувати місто вашою кров'ю.

Антігона. Мене кинуть туди живцем?

Гвардієць. Спершу, звісна річ, живою...